2. Характеристика основних (загальних) принципів міжнародного економічного права

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 

Зміст цих принципів, в основному закріплений у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються друж­ніх відносин і співробітництва держав відповідно до Статуту
Організації Об’єднаних Націй 24 червня 1970 р.

Принцип мирного співіснування — один із провідних і важливих принципів міжнародного права, його галузей, зокрема і міжнародного економічного права. Відомо, що у світі є різні за своїм соціально-економічним устроєм держави. Тривалий час існували система соціалістичних і система капіталістичних держав. Між ними виникали і розвивалися відповідні міжнародні відносини економічного, політичного та іншого характеру. Дотримання цього принципу зобов’язувало держави світу відмовлятися від застосування сили або погрози силою, мирно врегульовувати спори тощо.

Принцип мирного співіснування знайшов своє втілення у багатьох міжнародно-правових актах, які регулюють відносини між окремими країнами світу. Він міцно вкоренився в політичній і правовій термінології ООН, у ряді резолюцій її Генеральної Асамблеї, в інших міжнародно-правових документах. Так, в уже згадуваній Хартії економічних прав і обов’язків держав, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. (далі — Хартія 1974 р.), передбачені суверенне право кожної держави на вільний вибір соціально-економічної системи (ст. 1), заборона дискримінації держав у міжнародній торгівлі за ознаками належності до певної соціально-економічної системи (ст. 4). А в ст. 26 Хартії 1974 р. міститься норма, відповідно до якої усі держави «зобов’язані спів­існувати в умовах терпимості одна до одної і жити в мирі, незалежно від розбіжностей у політичних, соціальних і культурних системах, повинні сприяти торгівлі між державами з різними економічними і соціальними системами».

Принцип мирного співіснування знайшов своє закріплення також у положеннях Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі, інших міжнародно-правових актах.

Принцип утримання у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності, так і політичної незалежності будь-якої держави. Будь-яка держава при здійсненні своїх міжнародних стосунків зобов’язана утримуватися від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності, так і політичної незалежності іншої держави. Така погроза або застосування сили є порушенням норм міжнародного права і Статуту ООН. Вони не повинні застосовуватися як засоби регулювання міжнародних питань. Агресивна війна є злочином проти миру, яка тягне за собою відповідальність за міжнародним правом. Відповідно до цілей і принципів ООН держави зобов’язані утриматися від пропаганди агресивних війн.

Кожна держава зобов’язана утриматися від організації підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або в терористичних актах в іншій державі.

Територія держави не повинна бути об’єктом військової окупації як результату застосування сили в порушення положень Статуту ООН. Вона не повинна бути об’єктом придбання іншої держави в результаті погрози силою або її застосування. Це не може визнаватися законним.

Усі держави повинні на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права добросовісно виконувати свої обов’язки стосовно підтримання міжнародного миру і безпеки і прагнути до підвищення ефективності системи безпеки на основі Статуту ООН.

Принцип суверенної рівності держав визнаний Статутом ООН і закріплений у міжнародних договорах і деклараціях. Термін «суверенітет» у перекладі з французької буквально означає «верховенство», «верховна влада». У більш широкому розумінні він означає незалежність держави, її право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави.

Державний суверенітет є однією з головних ознак держави. Якщо його немає, то не може бути і самої держави. Тому багато держав офіційно проголошує свій суверенітет. Так, Декларацією про державний суверенітет України, прийнятою Верховною Радою України 16 липня 1990 р., проголошено її державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в Україні в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

На важливість і значення цього принципу у міжнародних відносинах взагалі і міжнародних економічних відносинах зокрема вказує те, що він знайшов своє юридичне закріплення насамперед у Статуті ООН. «Організація заснована на принципі суверенної рівності її Членів», — сказано в п. 1 ст. 2 цього Статуту. А це означає, що всі держави, незалежно від існуючої в них соціально-економічної системи, масштабів їх території, кількості і складу населення, економічної чи військової могутності, а також інших характерних для них ознак, є рівноправними, суверенними суб’єк­тами міжнародних відносин, у тому числі і міжнародних економічних відносин. Як зазначалося на Женевській конференції 1964 р., економічні відносини між країнами мають будуватися на основі поваги принципів суверенної рівності держав.

У Декларації про принципи міжнародного права, прийнятій у 1970 р. (далі — Декларація 1970 р.), дається розширене трактування суверенної рівності, яке зводиться до такого:

1) держави юридично рівні;

2) кожна держава здійснює права відповідно до свого повного суверенітету;

3) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав;

4) територіальна цілісність і політична незалежність держав є недоторканними, непорушними;

5) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;

6) кожна держава зобов’язана виконувати повністю і добровільно свої міжнародні зобов’язання й жити у мирі з іншими державами.

Особливе значення принцип суверенної рівності має для країн, що розвиваються. Адже він певною мірою перешкоджає здійсненню відносно них політики неоколоніалізму, непомірної експлуатації їх природних багатств.

Принцип рівноправ’я і самовизначення народу закріплений у Статуті ООН, і його зміст зводиться до того, що всі народи мають право вільно визначати без втручання іззовні свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, а кожна держава зобов’язана поважати це право. Кожна держава зобов’я­зана сприяти за допомогою спільних і самостійних дій здійсненню цього принципу відповідно до положень Статуту ООН, з тим щоб сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами, а також невідкладно покласти край колоніалізму, проявляючи при цьому повагу до волі заінтересованих народів.

Створення суверенної незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, визначеного народом, є способом здійснення цим народом права на самовизначення.

Кожна держава зобов’язана утримуватись від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність.

Принцип співробітництва держав є основою побудови і розвитку міжнародних відносин у різних сферах і галузях. Цілком зрозуміло, що без дотримання цього принципу неможливі нормальні міжнародні відносини, зокрема в економічній сфері. Цьому принципу присвячений спеціальний розділ Декларації 1970 р., котрий називається «Обов’язки держав, які співробітничають одна з одною відповідно до Статуту», де сказано, що держави зобов’язані співробітничати одна з одною, незалежно від відмінностей їхніх політичних, економічних і соціальних систем, у різних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру, безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів.

Принцип невтручання має дещо похідний характер стосовно таких принципів, як повага суверенітету і суверенної рівності держав. Статут ООН (п. 7 ст. 2) забороняє втручання у справи, які стосуються внутрішньої компетенції будь-якої держави, навіть ООН. На це також наголошується в Декларації 1970 р. та в інших міжнародно-правових документах. Дотримання зазначеного принципу виключає можливість використання тиску, всіляких економічних санкцій, введення ембарго та інших обмежень стосовно тієї чи іншої держави. Принцип був закріплений і в конституціях багатьох країн. Але, на жаль, цей міжнародно-правовий принцип нерідко порушується з боку окремих держав. Достатньо нагадати про військову інтервенцію США проти Домініканської Республіки, економічну блокаду Куби. І як не прикро, але сьогодні слід визнати, що й колишній СРСР та деякі інші соціалістичні країни допускали грубе порушення цього принципу. Як було заявлено керівниками СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі на зустрічі 4 грудня 1989 р., введення їхніми країнами військ до Чехословаччини у 1968 р. було не що інше, як втручання у внутрішні справи суверенної держави. Відомо, що ці неправомірні дії мали довготривалі негативні наслідки. Належну політичну оцінку дав другий з’їзд народних депутатів колишнього СРСР і рішенню про введення радянських військ до Афганістану.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань ще іноді розглядають як принцип поваги міжнародних зобов’язань. І це цілком зрозуміло, адже якщо не буде поваги до існуючих міжнародних зобов’язань, то мало надії на їх належне виконання. Цей принцип знайшов чітке закріплення у Заключному Акті загальноєвропейської наради, в якому, зокрема, зазначено: «Держави-учасниці сумлінно виконуватимуть свої зобов’язання з міжнародного права, як ті зобов’язання, котрі випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і зобов’язання, котрі випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є».

Значення цього принципу зростає і у зв’язку з тим, що в міжнародних відносинах практично відсутні органи (апарат), які б вживали заходи щодо примусового виконання міжнародних зобов’язань. Безумовно, що сумлінне ставлення тієї чи іншої держави до виконання своїх зобов’язань, особливо у міжнародних економічних відносинах, відіграє вирішальну роль під час укладання довгострокових договорів та угод.

Принцип взаємної вигоди — один із загальновизнаних принципів міжнародного права, яким найчастіше керуються у міжнародних економічних відносинах. Цей принцип тісно пов’язаний з таким принципом, як суверенна рівність держав. Адже лише в межах рівності можна врахувати взаємні інтереси, досягти обопільної вигоди. Тому в Хартії 1974 р. ці принципи розглядаються як такі, що взаємно доповнюють один одного. Недодержання цього принципу у міжнародних економічних відносинах спричиняє неоколоніалізм, дискримінацію, нерівноправність і нееквівалентність обміну, врешті-решт призводить до політичної й економічної залежності, особливо ще недостатньо розвинутих країн.

Водночас не слід вважати якимось відступом від принципу взаємної вигоди встановлення, як виняток, для країн, що розвиваються, певних пільг, режиму найбільшого сприяння. Йдеться про так звані преференції (з латинської — віддаю перевагу), які застосовуються лише щодо тих країн, яким їх надано, і не поширюються на інші країни, навіть якщо вони користуються режимом найбільшого сприяння. Зазначене «порушення» принципу взаємної вигоди забезпечує фактичну рівність і фактичну взаємну вигоду в економічних стосунках між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Принцип взаємної вигоди закріплений у багатьох міжнародно-правових актах: Принципах міжнародних торговельних відносин і торговельної політики, які сприяють розвитку, прийнятих на І Конференції з торгівлі і розвитку в 1964 р., Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку, прийнятій на VI спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р., Хартії економічних прав та обов’язків держав, Заключному акті загальноєвропейської наради.

Принцип розгляду міжнародних спорів мирними засобами зобов’язує державу вирішувати всі свої міжнародні спори з іншими державами у такий спосіб, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Держави повинні прагнути до швидшого і справедливого розв’язання своїх міжнародних спорів, з допомогою переговорів, обстежень, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами на свій вибір. Держави повинні узгодити такі мирні засоби, які відповідали б обставинам і характеру спору. Вони повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище настільки, що буде створена загроза підтриманню міжнародного миру і безпеки.

Мирні спори розв’язуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципів свободи вибору засобів мирного розв’язання спорів.