2. Імунітет держави

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 

Імунітет — слово латинського походження і в перекладі на українську мову означає звільнення від чого-небудь. У міжнародному праві імунітет держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її органам не може бути пред’явлений позов у суді іноземної держави.

Як уже зазначалося, коли держава є суб’єктом міжнародних економічних відносин з іншими державами або з міжнародними організаціями, то такі відносини регулюються нормами міжнарод­ного економічного права. Водночас вона може вступати у від-
носини міжнародно-правового характеру з різними іноземними юридичними особами, окремими громадянами інших держав. Відносини, які при цьому виникають, регулюються нормами міжнародного приватного права.

Міжнародне приватне право — це система правових норм, які покликані регулювати цивільно-правові, сімейні та трудові відносини міжнародного характеру, в яких суб’єктами переважно є іноземні юридичні особи, іноземні громадяни та особи без громадянства. Але незалежно від того, які це відносини, якими нормами (чи міжнародного економічного права, чи міжнародного приватного права) вони регулюються, в обох випадках тут діє принцип імунітету держави. У даному випадку під ним розуміють непідлеглість однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави і непоширення на одну державу, її органи юрисдикції (судочинства) іншої держави. Цей принцип діє як у міжнародному публічному, так і в міжнародному приватному праві. В його основі лежить суверенітет держав, їх суверенна рівність і незалежність однієї від одної. Ураховуючи це, жодна держава не може здійснювати свої владні функції відносно іншої держави, її органів, а також її власності.

Однак слід підкреслити, що не виключається підлеглість однієї держави юрисдикції суду іншої. Але це можливо лише за умови попередньої згоди відповідної держави. Така згода може бути виражена і через укладення міжнародного договору. Про це свідчить і зміст ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», в якій, зокрема, зазначається, що спори, які виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судовими або арбітражними органами України чи іншими органами за вибором сторін.

Розглядаючи питання про імунітет держави, не слід робити висновок про те, що всілякого роду спірні питання, що виникають, не можуть взагалі розглядатися. Відповідні позови до держави, яка не належним чином виконує свої зобов’язання, можуть бути предметом розгляду у судах цієї самої країни або, за її згодою, у судах іншої країни. Так, при укладенні угод у межах міжнародної торгівлі, як правило, передбачається внесення до їх змісту питання про те, хто може бути арбітром у випадках, коли виникнуть які-небудь спори.

Наявність імунітету в держави не означає, що ним наділені і відповідні господарські організації, наприклад державні, які виступають як юридичні особи. У даному випадку йдеться про зовнішньоторговельні об’єднання, морські пароплавства, в оперативному управлінні яких перебувають державні торговельні судна. Існування принципу роздільної майнової відповідальності між державою і її юридичними особами означає, що за невиконання зобов’язань перед іноземними контрагентами (фірмами) майнову відповідальність несуть юридичні особи самостійно. Це положення, наприклад, чітко зазначено у ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», у якій записано, що Україна як держава не несе відповідальності за дії суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, як і вони не несуть такої відповідальності за дії України як держави.