3. Міжнародний арбітраж —один із засобів розв’язання міжнародних економічних спорів

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 

Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов’язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов’я­зань міжнародних економічних договорів, є одним із засобів їх мирного розв’язання. Слід виділити дві різновидності Міжнародного арбітражу. Перша — це Міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на випадок розгляду спорів, пов’язаних з їх невиконанням. Друга — це Міжнародний арбітраж, який створюється для розгляду і розв’язання конкретного спору.

Арбітраж як один із засобів розв’язання спорів передбачений у багатьох міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатися розв’язати його мирними засобами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного арбітражу.

Так, відповідно до ст. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992 р., спори, які можуть виникнути між ними, можуть передаватись за ініціативою будь-якого із урядів до арбітражного суду. Статтею передбачається, що арбітражний суд буде створений і функціонуватиме таким чином.

Кожний Уряд призначить одного арбітра. За взаємною згодою вони визначать голову арбітражного суду, який повинен бути громадянином третьої держави і призначення якого має бути прийняте обома урядами. Арбітри мають бути призначені протягом трьох місяців, а голова — впродовж шести місяців з дня одержання прохання від будь-якого з урядів про проведення арбітражу. Якщо призначення не будуть здійснені в зазначені строки, то будь-який з урядів може, за відсутності іншої домовленості, просити Генерального секретаря Постійного арбітражного суду зробити необхідне або необхідні призначення, і обидва уряди погоджуються прийняти таке або такі призначення.

Арбітражний суд ґрунтуватиме своє рішення на відповідних принципах і нормах міжнародного публічного права. Його рішення, прийняті більшістю голосів, будуть остаточними і матимуть обов’язкову силу.

Під час судового розгляду кожен з урядів візьме на себе витрати, пов’язані з діяльністю свого арбітра і своїм представництвом у судовому розгляді в арбітражному суді, тоді як витрати, пов’язані з діяльністю голови, та інші витрати арбітражу будуть сплачені в рівних частинах обома урядами. У своєму рішенні арбітражний суд може на власний розсуд змінити пропорцію розподілу витрат між двома урядами. З усіх інших питань арбітражний суд установить свої правила процедури.

Арбітражний розгляд як один із засобів розв’язання спорів передбачений Декларацією про принципи міжнародного права (1970 р.) та Манільською декларацією про мирне розв’язання міжнародних спорів. Пакт Ліги арабських держав (ст. 5) Статуту Організації африканської єдності 1963 р., Статут Організації американських держав 1948 р. та інші міжнародно-правові документи закріплюють положення щодо мирного, арбітражного урегулювання міжнародних економічних спорів.

Необхідність розгляду спорів міжнародного характеру арбітражем обумовила потребу розроблення Кодексу арбітражного процесу. Такий проект Кодексу як первинний варіант був підготовлений Інститутом міжнародного права. До цього проекту повертались неодноразово.

Комісія міжнародного права ООН, створена 21 листопада 1947 р., зробила чимало для арбітражного урегулювання спорів. У 1950 р. на Комісії була заслухана спеціальна доповідь, в якій був запропонований проект арбітражного процесуального кодексу. Проект цього Кодексу став предметом обговорення третьої (1951 р.), четвертої (1952 р.) і п’ятої (1955 р.) сесій Комісії міжнародного права.

Особливістю цього проекту є те, що звернення до арбітражу, незалежно від волі сторін, є обов’язковим. Якщо сторони, між якими виник спір, не можуть укласти арбітражну угоду самостійно або з допомогою третьої сторони, то умова такої угоди визначається Міжнародним судом ООН. Якщо арбітраж не може розтлумачити своє рішення, воно роз’яснюється Судом. Якщо відкрилися нові обставини, то Суд може переглянути арбітражне рішення.

У 1958 р. на десятій сесії Комісії міжнародного права був прийнятий кінцевий варіант документа про арбітражний процес, який називався «Зразкові правила арбітражного процесу». Він був представлений Генеральній Асамблеї ООН, яка 14 листопада 1958 р. своєю резолюцією рекомендувала цей документ до використання.

Звичайно, зразкові правила потребують удосконалення з урахуванням сучасної практики міжнародного економічного співробітництва. Найкращий варіант вирішення цього питання — розроблення на основі «Зразкових правил арбітражного процесу» відповідної конвенції. Тим більше, що практика використання конвенції в цьому напрямі існує. Як відомо, у 1957 р. державами — членами Ради Європи була укладена Європейська конвенція з мирного врегулювання спорів. Цей міжнародно-правовий акт, поряд з іншими питаннями, регулює під час розгляду спорів судову процедуру (ст. 1—3), примирення (ст. 4—18) і арбітраж (ст. 19—26).

У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному 15 січня 1989 р. і колишнім Радянським Союзом, зазначено, що для врегулювання спорів слід заслуховувати третю сторону, якщо вони не можуть бути урегульовані іншими мирними засобами.

Як уже зазначалось, уряди держав — учасниць СНД (за винятком Азербайджанської Республіки) підписали 20 березня 1992 р. Угоду про порядок розгляду спорів, які пов’язані із здійсненням господарської діяльності. Відповідно до цієї Угоди встановлено порядок розгляду господарських спорів між суб’єктами, які знаходяться в різних державах — учасницях Співдружності. Суб’єкти господарювання (підприємства, об’єд­нання, організації, громадяни-підприємці) кожної держави — учасниці Співдружності користуються на території іншої держави-учасниці правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, рівним із суб’єктами господарювання іншої держави.

Компетентний суд держави-учасниці має право розглядати спір, коли на його території:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце перебування на момент пред’явлення позову. Якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, які знаходяться на території різних держав — учасниць СНД, то спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача;

б) здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства-відповідача;

в) має місце дія або інша обставина, яка стала підставою для відшкодування збитків;

г) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист ділової репутації;

д) знаходиться контрагент — постачальник, підрядник, і спір стосується укладення, зміни або припинення договорів.

Компетентні суди держав — учасниць СНД розглядають справи і в інших випадках, якщо є письмова згода сторін про передання спору цьому суду. За наявності такої згоди суд іншої держави — учасниці СНД припиняє проведення справ за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

Позов суб’єктів господарювання про право власності на нерухоме майно розглядається виключно судом держави — учасниці СНД, на території якої перебуває майно.

Щодо справ про визнання повністю або частково ненормативних актів державних та інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих суб’єктом господарювання такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання вказаними органами своїх обов’язків стосовно суб’єктів господарювання, то вони розглядаються виключно судом за місцезнаходженням зазначеного органу.

Зустрічний позов і вимога про залік, які випливають із того ж правовідношення, що й основний позов, підлягають розгляду у тому самому суді, який розглядає основний позов.

Розділ 10 Міжнародне торговельне право