3. Організація валютно-кредитних відносин

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 

Економічний розвиток багатьох країн нерідко гальмується через відсутність коштів. У такому разі виникає потреба у кредитах, які можуть надаватись іншими країнами в межах економічного співробітництва. Правовою основою відносин, що виникають при цьому, є міжнародні кредитні угоди (договори), під якими слід розуміти угоди між державою-кредитором і державою-боржником, на підставі яких держава-кредитор надає державі-боржнику певну суму грошей або поставляє їй товари, а держава-боржник повинна в певний строк погасити суму боргу на передбачених договором умовах (золотом, іноземною валютою, товарами тощо) і виплатити певну суму в межах процентної ставки за користування кредитом.

Практика міжнародного економічного співробітництва виробила ряд видів організації валютно-кредитних відносин. Найбільш типовими на сьогодні є чотири:

1) за торговельними і платіжними угодами, які передбачають здійснення кредитних операцій на основі двостороннього клірингу;

2) за угодами про економічне і промислово-технічне співробіт­ництво;

3) за міждержавними угодами про поставки товарів на компенсаційних засадах;

4) за спеціальними кредитними угодами.

Особливості двостороннього клірингу під час регулювання кредитних відносин за торговельними і платіжними угодами полягають насамперед у тому, що ця форма валютно-кредитних зв’язків базується на відповідних умовах міждержавних угод. Відповідно до цих угод банки, які уповноважені державами здійснювати клірингові розрахунки, зобов’язані у разі відсутності у держав коштів на клірингових рахунках здійснювати платежі в кредит. Перехід більшості західних країн на міжнародні розрахун­ки вільно конвертованою валютою звужує необхідність клірингових розрахунків.

Країни Східної Європи також розробляють і здійснюють організаційні заходи щодо впровадження розрахунків між ними на кліринговій основі. Це спостерігається і в країнах Співдружності Незалежних Держав. На початку 1992 р. 31 комерційний банк із 12 країн СНД на установчій конференції створили Міжбанківську клірингову палату (МКП). Засновником від України виступив «Приватбанк» (м. Дніпропетровськ).

Угоди про економічне і промислово-технічне співробітництво використовуються у разі поставок устаткування, машин і технології для спорудження великих об’єктів. Для таких угод характер­ним є те, що в них беруть участь не лише держави-учасниці, а й банки або інші партнери. У зв’язку з цим підписують два види міжнародних угод. Одна з них — це угода або програма співробіт­ництва, в якій обумовлюються питання кредитування (загальна сума кредиту, його призначення, процентна ставка тощо).

На основі цих угод уповноважені країнами банки підписують між собою відповідні кредитні угоди.

Угоди про поставки товарів на компенсаційних засадах (компенсаційно-кредитні угоди) укладаються на великомасштабні, міжгалузеві роботи й послуги. Саме на таких угодах здійснювалося, наприклад, будівництво Усть-Ілимського целюлозно-папе­рового комбінату. Характерною особливістю цих угод є те, що за отримані в кредит устаткування, машини, технічні послуги тощо кредиторам поставляється на відповідну суму продукція, яка виготовляється підприємством — об’єктом кредитування.

Спеціальні міждержавні кредитні угоди (позика в іноземній валюті) передбачають надання країною-кредитором (позикодавцем) країні-позичальникові певної грошової суми в кредит. У цих угодах визначається сума позики, відсоткова ставка, строк повер­нення позики та інші умови.

У ряді випадків країни-кредитори вимагають визначити гаран­та щодо іноземних кредитів. Такі, наприклад, побажання були висловлені і щодо кредитів, які надавались у 1992 р. суб’єктам зов­нішньоекономічної діяльності України. Ураховуючи це, 15 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла спеціальну постанову «Про надання Кабінету Міністрів України права у 1992 р. виступати гарантом щодо кредитів іноземних банків, фінансових та інших міжнародних організацій та про порядок застави під гарантії іноземним кредиторам». У постанові, зокрема, зазначено, що гарантії Іноземним кредиторам надаються Кабінетом Міністрів України разом з Національним банком України лише за кредитами, що надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності згідно з укладеними міждержавними і міжурядовими угодами.

Платежі за гарантією забезпечуються коштами Державного валютного фонду та іншого державного майна. Кабінету Міністрів України разом з Фондом державного майна доручено визначити перелік і вартість високоліквідного майна під заставу для надання гарантій іноземним кредиторам. Крім цього, Фонду державного майна доручено укласти угоду з Національним банком України щодо високоліквідного майна, яке передається під заставу і може виступати одним із джерел його повернення.