4.1.2. «Я» у структурі особистості

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 

Суб’єктивно для людини особистість виступає як її «Я», образ­но-понятійна модель ставлення до себе, яку суб’єкт конструює у процесі його життєдіяльності. Саме наявність даної моделі забезпечує єдність і тотожність сприйняття ним власних особистісних властивостей незалежно від ситуацій їх прояву, недискретне самовідчуття. Ситуативно це «Я»-відчуття переживається й осмислюється як «Я»-образ, інтегрально — як «Я»-концепція, система уявлень про себе, яка вбирає, переробляє, структурує безліч окремих ситуативних «Я»-образів.

«Я»-образ звичайно виникає як безпосередня оцінка й інтерпретація поточної ситуації. Від однієї ситуації до іншої «Я»-образи змінюються. У кожній конкретній ситуації людина спри­ймає себе, інтерпретує й оцінює свою поведінку насамперед з позицій осмислення того, що відбувається. Однак щоб робити таку
оцінку, їй необхідно мати певну еталонну модель, на підставі якої вона може визначати характер ситуативних змін. У кожному «Я»-образі є деякий стабільний, перехідний із ситуації в ситуацію інваріант, завдяки якому людина зберігає свою наскрізну ідентичність, розглядає себе як деяку визначеність, яка характеризується відмітним набором якостей. Роль цієї моделі виконує «Я»-концепція як відносно стійка система щодо упорядкованих знань і уявлень людини про саму себе.

Отже, кожна людина має власну соціальну ідентифікацію, або самовизначення, що містить у собі її уявлення про себе, її самооцінку. Для кожної людини поняття особистості містить у собі унікальні аспекти, наприклад ім’я і концепцію власного «Я», а також аспекти, загальні для всіх людей. Загальні категорії включають стать і соціальні відносини, професію і покликання, політичну або ідеологічну належність, відмітні риси, до яких інші люди можуть ставитися з осудом (наприклад, дуже товста людина, бурлака, наркоман), етнічну або релігійну належність.

Ці різні категорії тісно пов’язані зі світом міжособистісних відносин, вони визначають, чим ми схожі чи не схожі на інших людей. Зміна соціального оточення людини змушує її певною мірою підлаштовуватися під нові обставини.

Оскільки «Я» — це найзагальніша установка людини щодо самої себе, то вона має ту саму структуру, що і будь-яка інша установка, включаючи:

когнітивний компонент, який містить у собі уявлення
і знання про свої здібності, зовнішність, соціальний статус, значи­мість для оточення, індивідуальні мотиви, у тому числі цілі і наміри, тощо;

емоційно-оцінний компонент, який включає критеріальний склад еталонних цінностей і результати зіставлення з ним індивідуальних якостей, у результаті чого формуються як позитивні, так і негативні висновки і супровідні позитивні і негативні почуття (самоповага, самокритичність, себелюбність, самознищення тощо);

поведінковий (вольовий) компонент: послідовність самореалізації, прагнення зберегти свої базові якості незалежно від ситуації, проходження своєї життєвої стратегії, прагнення бути зрозумілим, завоювати симпатії оточення, зміцнити його позитивне ставлення до себе тощо.

«Я»-образи і «Я»-концепція загалом виконують у житті людини багато функцій:

забезпечують відчуття особистої визначеності, самоідентич­ності незалежно від зовнішніх умов, що змінюються;

поєднують результати безпосереднього світосприйняття, трансформують і осмислюють їх не тільки з позиції поточного моменту (перебування «тут і тепер»), а й у проекції на більш інтегральні явища (позиція особистості серед інших людей, у системі соціальних відносин, місця ситуації в ситуації та в історії життя особистості);

уможливлюють збереження стабільності та індивідуальності поведінки незалежно від мінливих умов;

постачають систему безпосередньої саморегуляції зворотним зв’язком і оцінними критеріями;

дають можливість здійснювати експертизу стратегічного планування.

Поняття «соціальна ідентичність» позначає той спосіб, яким люди формують уявлення про самих себе.

Люди витрачають багато часу і сил, думаючи про себе. Можливо, наше «Я» — це щось, що ми розвили в собі як механізм виживання у відповідь на тиск навколишнього світу. Тобто «Я» — це центр соціального всесвіту кожної людини. Наше самоототожнення, або «Я»-концепція, здобувається насамперед через соціальну взаємодію, яка починається в родині і продовжується у взаєминах з іншими людьми, яких ми зустрічаємо протягом усього свого життя. «Я»-концепція часто визначається як організована сукупність переконань і почуттів стосовно самого себе. Отже, «Я»-концепція — це особлива структура, що визначає, яким чином ми обробляємо інформацію про соціальний світ, включаючи інформацію про себе, наприклад, наші мотиви, емоційні стани, самооцінку, здібності тощо.

Кожна людина володіє унікальною «Я»-концепцією зі специфічним змістом, але загальна структура «Я»-концепції залишається однаковою для всіх. Наприклад, міжособистісний вимір є компонентом особистості кожної людини, але кожна людина має різні відмітні риси в рамках цього виміру (наприклад, бути студентом, бути менеджером, бути вчителем).

Схеми «Я»-концепцій, безсумнівно, більш складна, ніж просто відповідь на запитання «Хто я?». Крім загальної структури така схема відбиває також усі важливі події з минулого людини, усі її спогади про те, що відбулося, її знання про те, ким вона зараз є, і її переконання в тому, ким вона буде у майбутньому. Інакше кажучи, «Я»-концепція — це сума всього того, що людина знає і може уявити про себе. Оскільки людські знання і здібності до уяви постійно змінюються, повинна змінюватися і концепція «Я».

Тобто «Я» — це центр соціального світу кожної людини і схеми «Я» розвинуті дуже добре, з цього випливає, що люди здат­ні набагато краще обробляти інформацію, пов’язану з власним «Я», ніж будь-який інший тип інформації. Це має назву ефект співвіднесення із самим собою. Цей ефект є одним із прикладів когнітивних впливів «Я».

Зосередження на власному «Я» може мати як емоційне, так і когнітивне значення. У будь-який момент увага людини може бути спрямована або всередину себе, або назовні, на навколишній світ. Зосередженість на собі визначається як ступінь спрямованості нашої уваги на власне «Я». Цей процес вимагає виклику з пам’яті відповідних подій минулого й оброблення важливої поточної інформації. Зосередженість на собі підсилюється в міру переходу від дитинства до юності; деякі дорослі зосереджені на собі більше, ніж на інших. Зосередженість на собі протягом обмеженого періоду часу може поліпшити розуміння самих себе.

«Я»-концепція людини складна і містить величезну кількість розрізнених елементів. Процес зосередженості на собі торкається лише малої частини цілого в будь-який конкретний момент часу.

«Я»-концепція не фіксована, і зовнішні події можуть викликати її зміни. Ці зміни відбуваються майже автоматично, коли ми зустрічаємося з різними груповими ідентифікаціями, які можуть стосуватися нашого «Я».

Люди знають про інші можливі «Я», якими вони могли б стати; «Я»-концепція змінюється з віком і під впливом ситуативних чинників.

Психологи вирізняють кілька ситуативних та інтегральних «Я»-утворень.

«Я»-реальне, тобто те, що людина безпосередньо або опосредковано сприймає, думає, переживає про себе, що може бути як позитивним, так і негативним. Це найчастіше вираження сьогочасного чи поточного «Я», вираження змісту оперативного «Я»-образу.

Разом з цим людина має модель і так званого ідеального «Я», тобто того, якою б вона хотіла бути. Ідеальне «Я» може бути активним і пасивним. У першому випадку людина вибудовує зразок того, чого б вона хотіла досягти у своєму житті, і накреслює плани самовиховання. У другому випадку виявляється своєрідна псевдоактивність, оскільки зусилля спрямовані на міркування про те, «яким би я міг стати, якби…». Ідеальне «Я» може містити в собі і зовсім нереальні компоненти, тобто якою людина бажала б стати, якби це виявилося можливим.

Відбите «Я» зумовлене ситуаціями взаємодії з іншими людьми, тому що людину не може не цікавити, який вона має вигляд в очах оточення, що вони про неї думають, які якості їй приписують. Тому поведінка людини в поточній ситуації найчастіше будується не на підставі власного «Я»-образу, а на основі передбачуваної оцінки її поведінки оточенням. У результаті людина може поводитися навіть усупереч реальним обставинам і власним інтересам.

Однією з найважливіших схем, властивих кожній людині, є її ставлення до самої себе, оцінка, відома як самоповага. Людина з високим рівнем самоповаги цінує себе набагато вище і сприймає себе як більш здатну і гідну особистість, ніж людина з низьким рівнем самоповаги. З одного боку, самооцінка ґрунтується на дум­ках інших людей, з другого — на нашому сприйнятті певного
досвіду. Цікаво, що негативне самосприйняття веде до більш передбачуваної поведінки, ніж позитивне. Імовірно, це можна пояснити тим, що негативна самооцінка торкається більш жорстких схем, ніж позитивна. У результаті людина з високим рівнем самоповаги може інтерпретувати успіх різними способами, а людина з низьким рівнем самоповаги звичайно занадто узагальнює значення невдачі. У цілому високий рівень самоповаги кращий, ніж низький, і рівень самоповаги може підвищуватися під впливом позитивного досвіду.

Люди звичайно формують самооцінку, порівнюючи себе з іншими людьми. Це порівняння і визначає те, як ми оцінюємо самих себе. Залежно від обраної для порівняння групи чи особистості, успіхи і невдачі можуть викликати високу чи низьку самооцінку або ж не впливати на неї зовсім.

Дослідження допомагають прояснити, як відбуваються складні соціальні порівняння. Коли людина порівнює себе з іншими людьми, її самооцінка зростає, якщо вона виявляє в них якісь відхилення — ефект контрасту. Цей тип порівняння з кимось, хто гірше за неї (порівняння по спадній), збуджує позитивні почуття і підвищує самоповагу людини. Коли відбувається порівняння з кимось схожим, практично рівним, самоповага людини зростає у тому разі, якщо вона знаходить у цій людині щось дуже гарне — ефект асиміляції. Подібним чином, якщо людина порівнює себе з членами своєї групи і це порівняння не на її користь, рівень її самоповаги знижується, депресія підсилюється в більшій мірі, ніж у разі несприятливого для неї порівняння з людьми з іншої групи.

Таким чином, соціальне порівняння з людьми, які належать до своєї групи, найбільш пов’язано з оцінкою власного «Я». З цього випливає, що успіхи всередині своєї групи на тлі відносних невдач оточення можуть стати серйознішою підставою для підвищення рівня самоповаги, ніж рівні успіхи в більшій і процвітаючій групі.

Існує три мотиви для звертання до самооцінки: розуміння себе (пошук точних знань про себе як позитивних, так і негативних), підвищення власної значущості (пошук сприятливих знань про себе) і самоперевірка (пошук істинних знань про себе). Коли учас­никам дослідження надається можливість вибрати запитання,
відповіді на які допоможуть їм довідатися що-небудь про власне «Я», люди найчастіше зупиняють свій вибір на запитаннях, пов’язаних з підвищенням власної значущості, тоді як розуміння себе виявляється найменш популярною темою. Незалежно від того, що саме люди вважають правильним, більшість насправді не хоче знати про себе більше; люди скоріше хочуть отримати або позитивну інформацію, або інформацію, що просто підтверджує те, що вони вже знають.

Люди з дуже низьким рівнем самоповаги більше за інших схильні до самозахисту. Вони також хочуть отримувати позитивну інформацію і підвищувати самооцінку, але лише тоді, коли пошук такої інформації не пов’язаний з ризиком. Тобто вони здійснюють соціальне порівняння тільки тоді, коли впевнені в успіху. Люди з високим рівнем самоповаги прагнуть до соціального порівняння навіть з ризиком для себе, ймовірно для того, щоб визначити, як краще поводитися у майбутньому, а також щоб відчути себе краще, сконцентрувавшись на негативних вчин­ках інших людей. Інакше кажучи, одна зі стратегій, яка допомагає зберегти позитивне ставлення до себе, — зосередитися на недосконалості інших.

Інший підхід до пояснення причин інтересу до самооцінки пов’язаний з теорією управління страхом, відповідно до якої високий рівень самоповаги заспокоює схований страх смерті. Теорія припускає, що основний мотив нашого життя — уникнути смерті і всього, що з нею пов’язане; збереження високого рівня самоповаги є основним засобом, який ми розвили в собі, щоб виконати це завдання.

Хоча «Я»-концепція і самоповага є основною метою дослідження людського «Я», деякі інші аспекти «Я»-функціонування також викликають інтерес. До них належить самоконтроль і самоефективність.

Під самоконтролем ми розуміємо таку поведінку людини, якою керують зовнішні або внутрішні чинники. Люди з високим
і низьким рівнем самоконтролю по-різному поводяться в багатьох ситуаціях, і ті, у кого занадто високий чи занадто низький самоконтроль, звичайно менш урівноважені, ніж люди із середнім рівнем самоконтролю.

Самоефективність означає оцінку людиною своєї здатності виконати будь-яке завдання, досягти будь-якої мети чи перебороти будь-яку перешкоду. Високий ступінь самоефективності поліпшує багато видів діяльності.