3. Український національний характер

Наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні теж акти­вно досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, філософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі нахили до музики та співу, особливе залюбленпя у при­роду, що пронизує український фольклор. Але ці окремі опису­вання, на думку сучасного дослідника В. Хруща, не давали ціліс­ної характеристики українській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запропонував принципово но­вий напрям розвитку досліджень етнопсихології.

На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був національний характер, або особливості певного етносу, О. Поте­бня запропонував досліджувати механізми формування психоло­гії етносу. У таких працях, як «Думка та мова», «Мова і народ­ність», «Про націоналізм», він розглядає поняття «народність» як таке, що відрізняє один народ від іншого, тобто становить його національну своєрідність.

О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних відмінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслід­ком прогресу в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсян-нко-Куликовського «Психологія національності», в якій автор визначає механізми та засоби формування психологічної своєрід­ності націй. Слідом за О. Потебнею, Д. Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і націо­нальна своєрідність полягає в особливостях мислення.

Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої половини XIX ст., можна зазначити, що проблематика дослі­джень поділялась на три групи:

дослідження національного характеру народу або певної нації;

дослідження механізмів формування етнічної специфіки;

дослідження проблем національної самосвідомості.

Перша спроба виявити сукупність ознак, що складають націо­нальний характер українського народу, пов' язана з іменем М. Костомарова. Він вважав за неможливе зводити історію лише до вивчення держави, а народ розглядати як своєрідний будіве­льний матеріал для неї. На його думку народ не може бути меха­

нічною силою держави. Він завжди є живою стихією, тоді як держава є лише певною формою, що оживляється народними прагненнями. У своїх статтях: «Думки про федеративні заснови-ни на стародавній Русі», «Нариси народної українсько-руської іс­торії», «Іудеям», «Дві руські народності», «Книга буття українсь­кого народу»; через посередництво аналізу характерів росій­ського і українського народів недвозначно проводить ідею про те, що український народ — народ самостійний, який має свою історію, мову, культуру, самобутні психологічні особливості. Ідеї М. Костомарова пізніше розвинули (у другій половині ХГХ сто­ліття) представники так званої народницької школи в українській політичній і історичній науці. Стійка до різноманітних негатив­них обставин народна традиція, а також самобутня система міс­цевого самоврядування (земства) стала поживою для цих науко­вих студій.

Формування національного характеру українців М. Костома­ров пов' язує, перш за все, з географічним положенням країни. Саме географічні умови, на його думку, надають певному наро­дові «своєрідного типу».

В чому ж особливість України? Передусім, історичною особ­ливістю формування українського етносу в умовах кордонної ци­вілізації. На його становлення впливали: боротьба зі степовими ордами, спустошення і колосальні людські втрати, необхідність постійного пересування і освоєння нових земель для осілого жит­тя; рідке населення і невироблені комунікації при величезній те­риторії. Умови формування українського етносу М. Грушевський порівнює з «припливами і відпливами», які поглинули величезну масу народної енергії.

Як свідчить правник А. Яковлів, «за виключенням так харак­терного для українського народу нахилу до індивідуальної сво­боди, устрій життя в родових та племінних зв'язках і в примітив­них племінних державах України-Руси за доісторичної доби мав багато спільних рис з устроєм життя інших слов'янських народів, а де в чому і з старогерманським світом. Він вважав, що поруч з державною владою, яка базувалася на інституціях народного ві­че, князя і княжої ради, у Київській Русі існувала також місцева народна самоуправа, яка «найдовше заховала риси прадавнього родового й племінного устрою».

Отже, змінюються форми державності, змінюються правите­лі, та залишаються досить сталими головні риси національного характеру, які проходять майже незмінними крізь віки й тисячо­ліття.

У Київській Русі компетенція народного віче обіймала всі фу­нкції державної влади, і насамперед вибір князя, укладання з ним угоди та раду з князем у важливих державних справах. Це IX— X ст.

Військо Запорозьке мало Генеральну раду, яка виконувала всі функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну. Вона ухвалювала закони, обирала гетьмана і козацьку старшину, вирішувала питання війни й миру, укладала угоди з іншими дер­жавами, мала право суду над гетьманом і старшиною.

Як і за часів народного віче, козаки демократично обирали со­бі лідерів. Особа, яка обиралася на козацький уряд, мусила двічі відмовитися від виявленої честі й погоджувалася лише на третій раз, після тривалих умовлянь, ритуальної лайки і погроз. А вся церемонія виборів завершувалася покладанням старими козаками на голову обраного жмені землі. Цей символ означав, що обраний є слугою товариства, яке наставило його своїм володарем.

Виходячи з того, що соціальною основою козацької держави бу­ла рухлива маргінальна соціальна група — козацтво, яка приймала до свого гурту незалежно від соціального статусу пошукувача «ли­царського» звання Військо Запорозьке об'єктивно було «прирече­не» на демократичні процедури обрання своєї правлячої еліти.

Перехід України під протекторат Росії, що була вже тоді абсо­лютною монархією, безперечно, негативно вплинув на рівень де­мократизму українського суспільства, але соціальна пам'ять на­роду і соціальні інститути суспільства ще досить довго регене­рували демократичні процедури вирішення проблем громади.

Але не тільки державна та освітня сфери суспільств були до­сить демократичними. Місцеве самоврядування також великою мірою успадкувало демократичні процедури виборів усіх урядо­вців та чиновників, які, за свідченням І. Огієнка, «вибиралися з самих городян і завше одповідали тій громаді, що їх поставила». Аналогічна ситуація була і в церковному житті, де «вільними го­лосам вибирали священників, ігуменів і навіть митрополита».

Отже, здійснивши аналіз даних історичних джерел можна зробити висновок стосовно досить високого рівня розвиненості такої риси української вдачі, як волелюбність, природний демок­ратизм, що була закріплена у політичній культурі українців, які мали досить широкі виборчі права і певний досвід участі у безпо­середній демократії.

Після руйнування української автономії і реалізації російсь­кою монархією курсу на русифікацію та закріпачення козацтва, фактичного знищення української церкви та культури, демокра­

тичні цінності в українському суспільстві поступово «вимива­ються» й слабнуть. Це процес значною мірою підсилився перехо­дом або перетягуванням чималої частини української еліти в ро­сійську адміністративну та культурну сфери.

Внаслідок цього український народ був утягнений до величез­ного виру Російської імперії, який безжалісно перемелював етно­си заради розширення своєї території та сфери впливу.

Зрозуміло, що такі умови існування руйнівно діяли на індиві­дуалістичну українську психіку, скеровану на власні внутрішні переживання та відчуття.

Відомий соціопсихолог української діаспори О. Кульчицький, котрий розглядав українську психіку через вивчення впливу на формування останньої расових (біологічних), географічних, істо­ричних, соціологічних, культуроморфологічних, суто психічних чинників, також виокремлював емоційність української душі. На його думку, безкраї українські простори сприяли формуванню схильності до почуття любові до безконечного й абсолютного, а по суті — мрійного.

В історичному аспекті формування української психіки про­ходило під впливом геополітичного розташування України — між Заходом і Сходом. З одного боку авантюрно-козацький (ли­царський) стиль життя, з іншого — стиль таємного існування, спричинений переховуванням від небезпечних ворогів. Якщо пе­рший є джерелом активності, то другий спонукає до «відступу у себе» з життєвою філософією «моя хата з краю...». Слід погоди­тися із згаданим уже О. Кульчицьким, котрий аналізуючи куль-туроморфологічний аспект формування української психіки, дійшов висновку, що європейська ідея з її сцієнтизмом і персона­лізмом докотилася до України в значно послабленому вигляді.

Соціопсихологічний аспект дослідження українське вдачі ви­являє її селянську структуру, а з нею — схильність до індивідуа­лізму та малих спільнот.

І з цим можна погодитися, маючи на увазі, що головним носі­єм національної культури й самосвідомості у важкі часи бездер­жавності виступало саме селянство, натомість елітарні «вершки суспільства» продавалися за польські або російські дворянські титули, чини та маєтки.

Особливо динамічним елементом в українській психічній структурі є несвідоме. Персональне несвідоме великою мірою характеризується «комплексами меншовартості», а колективне несвідоме, з урахуванням переважно селянської структури украї­нської психіки, може бути впізнане в архетипі Доброї Матері Зе­

млі. Це сприйняття спрямовує формування національної психіки у бік м'якості й лагідності, забарвленої романтичною емоційністю.

Ось ці чинники й сприяли зменшенню соціальної активності українців, що нині деякими людьми сприймається як консерва­тизм з комуністичним забарвленням.

Взагалі, можна сказати, що наша ментальність багато в чому формувалася під впливом української родини, яка зберегла чима­ло рис, успадкованих від матріархату. Водночас тип родини, який домінує у Західній Європі, є патріархальним.

У зв'язку з тим, що соціальні та психічні норми, ідеали, уста­новки, ієрархія моральних цінностей українства є типовими для жіночої свідомості, вплив батька у родині менший, ніж у західно­європейських народів. А звідси й висновок: найпоширенішим у суспільній свідомості українців є не енергійний, войовничий та аскетичний політичний лідер, а керівник-колегіал (на відміну від Західної Європи). Він за всіх дбає, вболіває, гуртом з товаришами радиться перед прийняттям рішень. Такий собі гетьман з «мате­ринськими рисами».

Однією з головних рис національного характеру є природа ставлення громадянина до влади. Вона будується на несприйнят-ті деспотичного характеру останньої. Українець боїться влади і через те всіляко намагається позбутися її, власноруч вирішувати свою долю. Влада а його підсвідомості є постійним насильством і наругою.

Ми вже згадували про досить вагомий селянський компонент у структурі української психіки. Й це не є винятком. Аналогічну ситуацію можна побачити розглядаючи особливості, наприклад, французької або польської психіки.

Вся справа в тому, що під впливом сильного колективного стресу (революції, війни, стихійного лиха), який діє впродовж досить тривалого часу, національна психіка свідомо починає ви­робляти інші психічні, соціальні, а згодом і правові норми регу­ляції суспільного життя. Передовсім пріоритетні напрями фор­мування домінантних соціотипів у національному характері.

Під загрозою кочовиків та інших недругів нашого народу вит­ворився у XVI—XVII ст. козацький соціотип, тип вояка-хлібороба. Зрозуміло, що він не виникнув раптово, на порожньо­му місці, а тільки на основі комбінування рис національного ха­рактеру, успадкованих від попередніх генерацій за й до Київської доби. Оскільки військо в усі часи було однією з головних держа­вних інституцій, під його впливом відповідним чином визрівали й особливості національної ментальності.

Українці належать до групи слов'янських народів, і їхні ро­динні стосунки з іншими слов'янами, спільна історія з багатьма й спільна державність відбилися на суспільній свідомості сучасно­го українського суспільства.

Маючи кількісні дані про рівень психологічної спорідненості з іншими народами, пам'ятаючи про ментальність як глибинний рі­вень колективної та індивідуальної свідомості ми можемо твердити про спорідненість української ментальності з ментальністю слов'ян­ських народів — насамперед білорусів, росіян, болгар, словаків і поляків. Разом з тим, аналізуючи цю проблему, слід пам'ятати слова батька психоаналізу З. Фрейда, котрий ще в 1921 р. писав: «Близько пов'язані між собою раси тримають одна одну на дистанції, півден­ні німці не люблять північних німців, англійці всіляко зневажають шотландців, іспанці сповнені презирства до португальців». У від­критій антипатії й відчутті відштовхування до інших рас З. Фрейд убачав любов до себе або нарцисизм. Ця любов спрямована на збе­реження індивідуального національного обличчя й має під собою культурно-психологічну основу, яку не можна ігнорувати, вивчаю­чи проблему ментальності українства.

Незважаючи на слов'янську спорідненість українці загострено сприймають зверхнє ставлення з боку т. зв. «старшого» брата», пам'ятаючи політику русифікації й знищення української автономії. Схоже ставлення й до західних сусідів, котрі впродовж тривалого часу намагалися нав'язати свій стиль життя нашому народові.

В усякому разі треба розуміти, що національна свідомість та­ки далася взнаки й виявилася у творенні української державності. Схоже на те, що цей процес є досить могутнім і розрахованим на тривалий час розвитку.

Українська ментальність, попри тривале притлумлене існу­вання українства за умов певного приниження й переслідування, все-таки не втратила своїх природних рис демократизму й воле­любності. А це дає підстави говорити, що українська психіка є сприятливим особистісним тлом для розбудови демократичного суспільства з пріоритетом загальнолюдських цінностей.

Література:

Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропо­логії. — К.: «Мистецтво», 1995.

Гнатенко П. И. Национальный характер: Моногра­фія. — Днепропетровск, 1992.

Гнатенко П. И. Национальная психология. Моногра­фия. — Днепропетровск, 2000.

Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

Кримський С. Дім — Поле — Храм // Сучасність. — 2005. — № 10. — С. 139—145.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Київ-Філадельфія, 1995.

Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. — К: Тандем,

1997.

Проблеми теорії ментальності. Відпов. ред. М. В. По­пович. — К.: Наукова думка, 2006.

Савицька О. В. Етнопсихологія (конспект лекцій). — Кам'янець-Подільський, 2002.

Чижевський Д. Український національний характер і світогляд // Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. — К.: Україна, 2000.