1. Основні підходи до визначення ознак нації

У даній лекції використано праці: Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ—ХХ ст. — К.: Генеза, 2000.; Касьянов Г. Теорія нації та націоналізму. — К.: Либідь, 1999; Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991; Онищенко І. Національна ідея в націократич-ному напрямі української політичної думки // Нова політика. — 1997. — № 5. — С. 19— 23; Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996. — 656 с.; Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англійсь­кої. — К. «К.І.С.», 2004; Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994.

Визначення поняття «нація» є одним із найскладніших завдань. З одного боку, багато відомих західних вчених скар­жаться, що такого визначення взагалі дати не можна, а з іншо­го — постійно зростає кількість цих визначень та бажаючих їх розробляти. Одним із перших, хто відкрито заявив про неможли­вість дати ідеальне визначення нації, був відомий теоретик німе­

цької соціал-демократії Карл Каутський: «Нація — писав К. Ка-утський ще на початку ХХ ст., — це якийсь Протей (морське бо-жество-віщун, здатне змінювати своє обличчя), яке вмить висли­зає у нас з-під рук як тільки ми хочемо його схопити, і який все ж таки продовжує існувати і справляти на нас могутній вплив». Та­ким чином, існує усвідомлення існування націй, їх потужного впливу на минуле й сьогодення, але досить нелегко дати їм ви­значення.

Як уже вказувалось, існує багато визначень поняття нація (від лат. natio — народ, плем'я), що ґрунтуються на певній більшій чи меншій сукупності його ознак. Їх можна поділити на культуроло­гічні, психологічні, етнологічні, історико-економічні та політоло­гічні.

Початок культурологічної теорії нації було закладено праця­ми німецького філософа-просвітителя XVIII ст. Й. Гердера, який наголошував на своєрідності духовної культури різних народів, зокрема південнослов'янських, поезію яких високо цінував. Цей напрям був розвинений у працях одного з ідеологів австромарк-сизму К. Реннера, який визначав націю. як «союз осіб, які одна­ково розмовляють», «культурний союз».

Психологічну теорію нації. обґрунтували французький учений

XIX     ст. Ж.-Е. Ренан, який твердив, що «нація — це душа, духов-
ний принцип», та О. Бауер, який вважав, що нація. — сукупність
людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру».
Представники етнологічної теорії нації зосереджуються тільки
на етнічних ознаках: спільності походження, національній самос-
відомості тощо.

Історико-економічну теорію нації обґрунтував ідеолог марк­сизму К. Каутський, який підкреслював велике значення еконо­мічного чинника при виникненні нації. Чинниками, що зумовлю­вали процес формування нації, він вважав також територію, географічне положення та військове становище, транспорт і осо­бливо мову, недооцінюючи при цьому національну самосвідо­мість. Сучасну націю К. Каутський розглядав як продукт еконо­мічної необхідності та різних чинників, що виникли на ґрунті капіталістичного способу виробництва. До кінця 80-х років

XX      ст. в СРСР суспільствознавці послуговувались створеним у
1913 р. на основі напрацювань К. Каутського «єдиноправильним»
визначенням Й. Сталіна. Нація визначалась як «стійка спільність
людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови,
території, економічного життя і психічного складу, який прояв-
ляється у спільності культури».

Беручи до уваги динамічний характер нації, не можна дати її визначення, яке залишалося б правильним раз і назавжди. Спро­би виділити якісь її об'єктивні (незалежні від людської волі й свідомості) ознаки — як от: спільна територія, мова, спільні зви­чаї тощо — неминуче зазнавали невдачі. Можна знайти багато прикладів націй, які не підпадають під ці критерії. Серби й хор­вати, англійці й американці, німці й австрійці, більшість народів Центральної й Південної Америки, арабського світу розмовляють однаковими мовами, проте становлять різні нації. З іншого боку, члени англійської нації говорять англійською або уельською мо­вами, ірландської — англійською або гельською, швейцарської — німецькою, французькою, італійською або романською мовами тощо. Аж до 1948 р., до утворення держави Ізраїль, євреї не мали спільної території проживання. Історія знає приклади, коли той самий народ (етнос) з тими самими етнічними ознаками ввійшов до складу різних націй (наприклад, германський етнос увійшов до складу німецької, австрійської та швейцарської націй).

У відомій сорбонській (1882 р.) лекції французького історика Ернеста Реннана «Що таке нація?» визначено, що найголовні­шою особливістю нації є духовна природа. «Нація — це душа, духовний принцип. Вона складається з двох частин. Перша — це спільна спадщина багатих спогадів про минуле. Друга — це те­перішня згода і бажання жити разом». Визначальним для нації є не набір певних ознак, а суб 'єктивне відчуття членів нації своєї приналежності до однієї спільноти. Суттю нації є відчуття са­моусвідомлення. Вона може втратити або змінити свої зовнішні ознаки, не втрачаючи при цьому відчуття життєвої унікальності того, що робить її нацією.

Традиційно утвердилося два розуміння нації. Західноєвропей­ська модель нації базується на критеріях спільної території, пра­вничо-політичної рівності усіх членів національної спільноти, спільної громадської культури й ідеології. Натомість у Східній Європі (на схід від Рейну) та Азії виробилася інша концепція, яка більше відповідала умовам місцевих суспільств, аніж західна мо­дель. Ця східна модель є етнічною, а її найхарактернішою озна­кою є наголос на спільності крові (народження) та народній ку­льтурі. Роль ядра, яку у західній моделі займає рівність політичних прав, у східній відводиться мові та народним звича­ям.

Останнім часом з'явилися нові спроби тлумачення нації, які критично враховують уже існуючі і прагнуть врахувати їх недо­ліки. Одне з найбільш вдалих визначень нації у пострадянській

науковій літературі належить Ф. Горовському, О. Картунову та Ю. Римаренку: Нація — це «етносоціальна (і не завжди кровно-родинна) спільність зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й ха­рактеру, прихильність національним матеріальним та духовним цінностям, національній символіці, а також (головним чином на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдні­стю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє ви­значальне значення, хоча аж ніяк не зникає»

За Е. Смітом, належність до етносу (народу) занурює людину у сферу її інстинктових звичок і нахилів, але не є свідомою дією, свідомим вибором людини. Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів.

Нація — це така історична, соціально-економічна і культурна спільність людей, яка відчуває себе відмінною від інших, тобто характеризується етнічною самосвідомістю, усвідомленням власної історії, відданістю рідній землі, традиціям тощо.

Націю західна наука визначає як «сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та істо­ричну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну еко­номіку і єдині юридичні права та обов 'язки для всіх членів».

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати на­ціональну самосвідомість.

Національна самосвідомість — це усвідомлення нацією, окре­мою людиною своєї приналежності до певного етносу, спільнос­ті, історичної долі його представників, своєрідності, неповтор­ності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Звідси випливає бажання зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, зви­чаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до націо­нально-культурної та національно-територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення громадянсь­кого чи національного суспільства, держави.

Національні ідеї є акумулятором національних програм, пози­цій, гасел, рушієм національного процесу, основою національно­го руху.

Сутність нації вчені визначають як її здатність до самовідтво­рення етносу, до збереження соціально-культурної спадщини. Тому становлення нації в історії людства пов'язують з інтенсив­ним державотворенням. На думку сучасного українського істо­рика Л. Залізняка, нація є одержавленим народом. Але держа­

ва — це не нація. Держава — це дім, а нація — його мешканці. Держава без нації, як зазначає А. Бєлінський, це формальна дер­жава без життя, але з бюрократичним апаратом. Народ організо­вується в державу, щоб вільно творити цінності, міцніти як нація.

Питання генезису нації вченими трактується по-різному.

Ряд західних політологів слушно вважають, що нація форму­ється на етнічній основі і цей процес має три основні стадії: ака­демічну, культурну і політичну.

На першому етапі певна національна група збирає, вивчає і накопичує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує рідну іс­торію, звичаї, вірування, складає словники.

До культурної фази віднесено становлення літературної на­ціональної мови, функціонування її в освітніх закладах, науці, те­хнічній літературі, суспільному та політичному житті.

Політичний, третій етап — це період, коли нація, об'єдна­на спільною мовою, прагне державного самовизначення, незале­жності.

За даними ЮНЕСКО в світі налічується біля 4 тис. етносів. З них 800 досягли стадії нації. Лише 67 націй налічують понад 10 млн осіб. Серед найчисельніших націй: китайці (934 млн осіб), хіндустанці (180,5 млн осіб), американці (172,2 млн осіб).

Дослідники проблеми генезису націй відзначають такі головні шляхи виникнення націй, як інтеграція (поступове зближення і об'єднання усталених етнічних груп), асиміляція (уподібнення, змішання) та консолідація (злиття декількох етнічних груп в єди­ну спільність). Процеси інтеграції, асиміляції та консолідації, як правило, відбуваються в тісному взаємопоєднанні, доповнюють один одного в житті кожного народу.

Творення більшості європейських націй припадає на ХІХ—ХХ ст. Французька революція 1789 р., що ознаменувала розпад феода­льного суспільства й народження нової, опертої на народні маси, політичної та соціально-економічної системи, сприяла поширенню національної свідомості. Дедалі більше європейців сприймали ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. На зміну системі феодальних станів приходять інші принципи групової тотожності. Простий люд став займати належне місце в житті суспільства, завойовували визнання народ­на мова, звичаї, традиції, на основі причетності до яких формуєть­ся новий принцип диференціації — за національною ознакою. Це був тривалий процес, що закінчився порівняно недавно.

Таким чином, творення модерних націй слід розглядати як ча­стину загальнішого процесу — поступового перетворення аграр­

ного, малограмотного і маломобільного суспільства на індустріа­льне, освічене і мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не лише для верхі­вки. Початок цього процесу датують переважно ХУІ ст. — з цьо­го часу Західна Європа стала моделлю економічного, культурно­го і політичного прогресу. У повну силу процес творення модерних європейських нацй розгорнувся у ХІХ—ХХ ст. Тому більш коректним є поділ світу на «ранньомодерні» (ранньоновіт-ні) та власне «модерні» (новітні) часи. Межею між ними є Велика Французька революція 1789 р.

Французька модель нації послужила прикладом наслідування для нових національних рухів, що ширилися на початку ХІХ ст. в усій Європі — німецького, італійського, польського та ін. Тоді італійський революціонер Мадзіні сформулював свій славнозвіс­ний принцип: «кожній нації — своя держава». Боротьба за націо­нальні права водночас стала боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вона надихала цілі покоління наці­ональних патріотів на героїзм і самопожертву.