2. Українська еліта: теорія проблеми

Історія поразок у нашому минулому не раз пояснюва­лась зрадою еліти, її незрілістю, чварами, честолюбством тощо. Тому ця проблема хвилювала і хвилює, має чималу історіогра­фію, яка заслуговує на увагу, бо є спробою пошуку відповідей на питання, які й сьогодні не втратили своєї актуальності.

Уявлення видатного історика, публіциста, громадського діяча, ідеолога українського монархізму В. Липинського про роль еліти у формуванні нації логічно реалізувалися в ідеї «надлюдини»,

людини — державного символу, що втілював у собі єдність нації і держави. У своєму вченні про еліту Липинський виходить із ма-кіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в осо­бах таких соціологів, як В. Парето, Г. Моска, Р. Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є ная­вність найвищого привілейованого стану суспільства. Погляди В. Липинського дуже близькі до уявлень Х. Ортеги-й-Гасета, який стверджував, що не якісь матеріальні й приватні чинники чи, тим більш, чисте насилля привели до утворення сталих людських спі­льнот, а притягувальна сила, яку мали на пересічну людину дос­коналі індивіди. Про це відомо вже з найдавніших народних мі­фів і легенд про виникнення племен і народів і про обдарованих надлюдськими силами героїв, що їх ті чи інші племена й народи вважали за пращурів.

Для В. Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації. У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає В. Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.

На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».

В. Липинський створив власну типологію національних арис­тократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію.

Представники консервативного напряму української політоло­гії завданням поодиноких «великих людей» вважали необхідність вести ті політичні сили, що стоять за ними, до перемоги, органі­зовувати маси, які без їх участі були б безликі й неспроможні що-небудь осягнути.

Сам же В. Липинський був впевнений у тому, що в реально­му житті народ сам намагається персоніфікувати свої націона­льні змагання, і тому пов'язує їх з іменем то одного, то другого популярного діяча. Тобто маса персоніфікує своє хотіння і свою ідеологію в одній особі. Саме в ній народ, а перед тим провідна верства, бачить втілення того всього, що їй самій найдорожче. Тому спочатку еліта добровільно віддає себе на службу цій осо­бі і цією службою, цим послухом, цією дисципліною вона об'єднує себе і свої зусилля в одну слухняну, сильну і дисцип­ліновану організацію.

Лідер — особа, що здатна генерувати ідеї, ініціювати їх, об'єднувати коло себе аналітиків, здатних розробляти механіз­ми реалізації цих ідей. Запропоновану програму повинна підт­римати певна елітарна група з тим, щоб вона з часом стала про­грамою мас. У цьому В. Липинський вбачав суть монархізму. Втім, розуміючи усі недоліки монархізму, вчений вважав геть­манат можливістю втілення ідеальної монархії, замикаючи її на реальній людині — П. Скоропадському (хоча в останні роки життя вченого особисті стосунки з гетьманом погіршилися і за­кінчилися розривом).

До ідей В. Липинського близько підійшов С. Томашівський, який, говорячи про героїв, виокремлював «історичних героїв на­ції. Тобто певна історична індивідуальність може стати героєм тільки в тому випадку, коли репрезентовані нею думки знайдуть порозуміння серед громадянства, а для цього справа претендента на «героя» повинна бути не стільки великою, скільки корисною для народу, тільки за таких обставин особа може згуртувати на­вколо себе націю.

Аналізуючи історичну минувшину українського народу, С. Томашівський називає неорганічність і брак тяглості політич­ного, суспільного і культурного розвитку страшною хибою. З цього і випливає та обставина, що в українській історії йде без­устанна змінність ідейних течій і критеріїв в оцінці вартостей осіб, які стають символами єдності. Так, Володимир Мономах, раніше шанований на Русі, з плином часу стає символом москов­ської царської ідеї, а Роман Великий зовсім забутий після занепа­ду Галицько-Волинської держави. Кожна епоха шанує інших ге­роїв — до такого висновку прийшов С. Томашівський.

Але С. Томашівський глибоко переконаний у тому, що герої особисто здатні практично реалізовувати ті ідеї, що виникають у багатьох, але тільки перші знають, як їх реалізувати. Так, ідея ко­зацької держави на Україні зародилася задовго до 1648 року (правда С. Томашівський не бачить прямого зв'язку між старими київськими чи галицько-волинськими часами і козаччиною), про­те ця ідея, на думку дослідника, з'явилася «не в голові Хмель­ницького, а й узагалі у кримсько-турецько-угорських, вже після перших великих успіхів Хмельницького над Поляками». Тобто Б. Хмельницький був не головним ідеологом козацької держав­ності, а першим практичним реалізатором цієї ідеї.

С. Томашівський не підтримує точку зору В. Липинського про рекрутування ідеологів української державності серед козацького панства, для нього необхідно шукати їх серед «голоти». Звідси

ідея С. Томашівського не про монархічну, аристократичну, а про республіканську державницько-політичну думку.

Та сам вчений стояв на позиціях необхідності творення украї­нської держави на засадах клерикальної монархії. «Історія знає тільки два головні чинники, що виховують народи: релігію і дер­жаву, або для Європи ще докладніше — Церкву й династію», — зазначає дослідник.

До аналізу вивчення шляхів взаємодії між масами, елітами і «сильною людиною» ближче підійшли представники націократич-ного напряму української політичної науки. Натхненником і ду­ховним вождем тієї молоді, яка пішла в терор для безкомпромісної боротьби за самостійну Україну був Д. Донцов, який видавав у Львові часопис «Вісник». Його ідеї елітарності політичного лідер­ства та готовності на будь-які кроки для нищення ворога України визначили філософію радикального українського націоналізму.

Підкреслюючи спрямовуючу роль ірраціональної волі в житті одиниць і спільноти, Д. Донцов був впевнений, що всіма своїми здобутками українці завдячують приватній ініціативі. Теорія елі­ти у Д. Донцова стисло виглядає як теза: «Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нижчого, з стисло означеними функціями кожної з своїх частин. Всяка інша, незгіє-рархізована громада людей не є спільнота, тільки отара, над якою мусить стояти чабан». Отим пастухом виступає окрема нематері­альна сила, яка керує цілим життям держави. У суспільному жит­ті цей дух втілюється у провідній верстві. «Цей напружений дух... тримає на ногах не лише організм людини, але й організм державний: дух одиниці, в першім випадку, дух провідної кас­ти — в другім».

Д. Донцов впевнений, що цим внутрішнім вогнем можуть го­ріти далеко не всі, а тільки люди особливої вдачі — фанатики, аскети, подвижники, байдужі до своїх власних тілесних потреб. Особливими прикметами цього володарського духу дослідник вважає: по-перше, шляхетний порив особи, задивленої лише в одну мету, створення свого задуму, втілення його в реальну фор­му...; по-друге — наявність власної концепції свого задуму й, по-третє — сила, «що угинає матерію й не вагається підчиняти її во­рохобні тенденції своєму задумові і своєму пориванню». Щодо останньої, то ще В. Парето стверджував, що Сила є альфою й омегою суспільного життя; переконування (у розумінні пропага­нди) є тільки засобом, щоб набути сили. Всіх людей ніколи не можна переконати: вистачить однак переконати тих, що ма­ють силу, або стількох, щоб ними здобути владу.

Ідеал Д. Донцова — окрема своя вітчизна, під владою своєї окремої провідної верстви.

Юліян Вассиян, стверджуючи, що «людська одиниця є ру­шійною силою та рішаючим чинником всякого здійснення» завжди поставлена в якусь спільноту, в якій вона діє, виступає, виявляє себе. У різних контекстах повторює дослідник думку про активне розуміння історичного процесу, що його формує воля особистості, тобто — історію творить свідома свого «я» одиниця, бо універсальною засадою людської історії є «мораль переможного чину».

За Ю. Вассияном в основі суспільства стоїть індивідуальна свідомість, яку він називає «індивідуальним універсалізмом» і пояснює його значення таким чином: «Власним тільки зусиллям здійснює людина свій щораз вищий духовий ріст, який не може відбуватися без впливу на оточення». На думку Ю. Вассияна, трагедія України полягає в тому, що українська людина не зуміла сама стати джерелом власного історичного розвитку, вона скори­лася наказам чужої волі. Сила української природи не знайшла потрібного доповнення з боку української людини. Буйна приро­да домагалася формуючої, дисциплінуючої і пануючої сили люд­ського духу, але та сила приходила від чужих племен і народів. Основною рисою української історії дослідник називає «імпрові­зовану вибуховість, хвилевий підйом і довгий, мертвецький сон духа». Саме тому Україна стала головною жертвою московського деспотизму. І завдячувати треба нікчемності власної провідної верстви, що «залізній твердості московських завойовників проти­ставила оборону дрібних особистих справ».

Свої міркування щодо добре організованої Хати-Батьківщини виклав і митрополит Галицький Андрій Шептицький, вважаючи, що могутньою Батьківщина може бути не тоді, коли буде з' єднаною штучно з різних і різнорідних частин, а лише у випад­ку, коли уподібниться до моноліту, стане єдиним організмом, ті­лом, оживленим одним духом, що «з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки із природи, є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й мо­ральним тілом».

Матеріалістична доктрина робить наголос на авторитеті сили маси і більшості, тоді як у добре організованій державі владу утримує і виконує одна людина — монарх, або її виконують най­кращі в народі — провідна верства, аристократія.

Воля всіх одиниць залучатися в одну організацію робить якесь число людей одним народом. Хотіння бути цілим постає під

впливом праці меншості, яка інстинктивно «пхає» народ до хо­тіння бути одним.

Взагалі у представників націократичного напряму не виклика­ло сумніву, що «національна воля» є саме тією творчою силою, яка формує націю. О. Бочковський, хоч і не зводив націогенез тільки до духовного й індивідуального чинника, проте називав їх «свого роду активними атомами, навкруги яких швидше й вираз­ніше відбувається кристалізація модерних націй».

У роботі «Вступ до націології» О. Бочковський наводить ци­тату з книги Куденгове-Калегрі «Паневропа», який стверджує, що нації постають із взаємин між талановитими народами та їх велетнями. «Нарід об'єднують спільні герої, яких він наслідує, їх злучають спільні ідеали та ідеальні постаті; спільні провідники, поети й боги».

В українській політичній думці соціал-демократичні ідеї мали дещо ліберальне забарвлення, тому І. Франко, вважав особу тією сутністю, яка спроможна трансформувати світ силою власних духовних устремлінь. А коли декілька індивідуальностей концен­трують свої зусилля, цей процес може приймати форму персоні­фікації. Так, еліта персоніфікує своє хотіння в одній особі.

І. Франко, розуміючи, що для національного відродження не­обхідно розбудження духовних сил народу, вважав завданням української інтелігенції об'єднати народ навколо ідеї націотво­рення: «Сором українській інтелігенції, сором особливо молодо­му поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не від­найде шляху до народу, не покладе основи того, щоб Україну зробити політичною силою». Саме інтелігенція, вважав І. Фран­ко, може зробити з мас політичну силу, українську націю.

Таким чином, за І. Франком, тільки інтелігенція може внести в маси національну ідеологію. «Перед інтелігенцією, — писав він у листі до галицької молоді, — відкривається тепер... величезна ді­йова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здіб­ний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в як­найшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може обстоятися».

М. Шаповал вбачав у суспільному житті поневолених націй винищення лідерів, соціальних реформаторів, теоретиків визво­лення. Пануюча нація дискредитує їх, нищить економічно, ізо­

лює, а більш слабких купує, їхніх послідовників роз'єднує — так виконується функція соціального добору: гірших залишаючи, кращих знищуючи.

Звертаючи увагу на роль вольових імпульсів (правових і мо­ральних переживань) у суспільстві, дослідник наводить прикла­ди, коли спрацьовував «механізм фабрикації рабів». За доби Хмельниччини і Руїни загинув лицарсько-революційний шар, за­лишилися егоїстичні і полохливі раби — старшина, яка негідно скапітулювала перед Москвою, «дезертирувала з нації». Нація залишилася у формі закріпаченого селянства, вихованого в раб­ському праві настільки, що забуло навіть ім'я.

Для того щоб людське скупчення стало нацією, тобто набуло іншої форми колективної поведінки, необхідна діяльність бага­тьох чинників, що впливають на поведінку людей і викликають нову форму взаємодії. Серед цілого ряду впливаючих на цей процес факторів, М. Шаповал називає організованість членів (ко­ли обов'язково існують керуючі шари та розподіл функцій), солі­дарність (у плані розуміння мети, наскільки вона об'єднує інди­відів і наскільки останні складають енергію разом і направля­ють на одну мету) та вдача керуючого шару чи поодиноких провідників.

На інших засадах щодо творення нації стояв В. Винниченко. Визнаючи, що протягом 250 літ, з моменту злуки з Москвою йшло планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації шляхом частково купівлі, частково фізичного знищення українського панства, соціаліст впевнений, що «народ дасть й утворить усе з нічого». Він вважав, що у героїв немає сві­тогляду, бо він би їм заважав піднятися ще вище, а відтак герої надзвичайно славолюбні й через те, опинившись на гребні, легко вірять у те, що вони вище за всіх, проймаються цією вірою нас­тільки, що нею заражають інших.

За В. Винниченком, сильною може бути тільки соціалістична людина, що глибоко закорінена в класі пролетаріату, ні пан, ні інтелігент створити вільну державу не спроможний. У »Заповіті борцям за визволення» він стверджував, що українську державу створив народ, а не вожді. В. Винниченком робиться висновок про виключно народний стан нації, без верхівки. Загалом ця точ­ка зору була панівною серед вчених радянської доби.

Серед розмаїття ідей щодо місця і ролі еліти в розбудові наці­ональної держави виокремимо декілька. С. Вовканич пропонує т. зв. інформаційно-мовну концепцію нації, за якою національна еліта вважається серцевиною (ядром) нації. Вона виконує соціа­

льні функції та ролі (поширення, нагромадження та творення но­вих знань, досвіду, збереження духовності, мови, звичаїв, істори­чної пам'яті тощо).

С. Вовканич не ідентифікує національну еліту з інтелігенцією: «Інтелігенція й еліта — не близнюки-браття, але й не Голіаф та Давид на українському помості». Ці поняття з різних систем, бо інтелігенція несе на собі, так би мовити, класове навантаження».

Ю. Римаренко та О. Картунов, розглядаючи типологізацію на­цій на основі цивілізаційно-гуманістичного підходу, підкреслю­ють, що еліта — це та група людей, яка, вважаючи себе членами тієї чи іншої нації, свідомо і наполегливо беруться до роботи і починають відроджувати націю. Якщо теза про те, що нація створює державу як засіб охорони своєї семіотичної мережі, є гіпотезою, то утворення держави певною елітою задля своїх власних цілей (матеріальний інтерес, політичні амбіції тощо) — закономірне явище. А відтак саме еліта, мобілізуючи народ, творить державу і творить націю.