5. Класичний та сучасний лібералізм

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 

Історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні здебі­льшого залишалися приречені на неуспіх. Коли в другій поло­вині XIX та на початку XX століття українські громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала ни­зку розвинених теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій.

Ліберальна ідеологія налічує понад 400 років і може бути роз­межована на класичну і сучасну. Класичний лібералізм виник у відповідь на західну культурну, соціальну, політичну та економі­чну модернізацію і тісно переплетений з інтелектуальним та ку­льтурним рухом XVIII ст. Основні мислителі класичного лібера­лізму — Т. Гоббс, Д. Локк, А. Сміт, Ф. Гайек, Р.Нозек, коли мова йшла про народ і націю, застосовували поняття «суспільної уго­ди» чи «контракту». На їх погляд приналежність до народу чи нації можна добровільно набути чи втратити, так само як прина­лежність до суспільства чи держави. Єдиний атрибут членів на­ції — це юридично-правова рівність усіх, звідси твердження про співпадання нації й держави. У класичному лібералізмі громад­ська й національна приналежність уподібнюється з державним громадянством.

Під ліберальними ідеями маються на увазі прагнення до сво­боди, демократії, гуманізму. Лібералізм ґрунтується на визнанні пріоритетності прав особи, яка є вищою цінністю порівняно з ко­лективом, нацією, суспільством та державою. Цей світогляд за­

кріплює визнання святості та недоторканості приватної власнос­ті, гарантії прав та свобод особи.

Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влади, такої організації економічного госпо­дарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здіб­ності особи тощо.

Зважаючи на сучасне розуміння ідей лібералізму та демокра­тії, доцільно встановити співвідношення між цими поняттями. Зазвичай терміни лібералізм та демократія сприймалися як взає­мопов'язані. Саме тому з'явилося словосполучення ліберальна демократія. Нині, коли відбувся процес оновлення не лише лібе­ральної, а й консервативної, соціал-демократичної концепцій, проблема їх співвідношення з поняттям демократії знов актуалі­зується та набуває нових рис.

Класичний лібералізм проголошує всі світові нації однакови­ми й рівними, маючими права на самовизначення й незалежність. Правда, це право не містить ніяких етнічних ознак, бо це виклю­чно право на самовизначення політичної нації.

Сучасний лібералізм розглядає націю, як більш складне яви­ще, визнаючи важливу роль культури, в широкому розумінні як суму способів життя, звичаїв тощо, сформовану людьми й пере­дану від одної генерації до наступної. Отже, за цим напрямом по­літичної думки в нації можуть бути культурні й етнічні відмінно­сті, тобто визнається поліетнічність у кожній нації.

Отже, сучасний лібералізм дотримується постулату юридич­ної рівності всіх елементів нації, не зважаючи на їхні етнічні ат­рибути.

Російський та український лібералізм значно відрізняються від західного. Це було пов'язано, перш всього з відсутністю полі­тичних та громадянських свобод. Сформований російський взі­рець поліцейської держави суперечив ліберальним засадам полі­тичного устрою.

В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній та національній іде­ям. Зачинателям української ліберальної думки можна вважати помірковану частину Кирило-Мефодіївського товариства, яка виступала за поступовість національних та соціальних перетво­рень.

Подальший розвиток вона отримала в середовищі «громад», які об'єднували українську інтелігенцію в 60—90-х роках XIX ст.

Фундатором нового напряму української політичної думки був Михайло Драгоманов. Його ідеї представляли собою суміш

ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріо­тичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.

Дуже важко зарахувати видатного українського вченого до певного політико-ідеологічного напряму, настільки протилежні оцінки його політичного світогляду.

Суперечливі інтерпретації М. Драгоманова різними критика­ми «в різні часи, — за виразом І. Лисяка-Рудницького, — на ньо­го нападали як на соціаліста й буржуазного конституціоналіста, націоналіста й космополіта — викликані тим, що критики задо­вольнялися сприйняттям якогось одного аспекту політичної фі­лософії Драгоманова».

В історії української політичної думки М. Драгоманова можна поставити посередині між поколінням Кирило-Мефодіївського братства 40-х років XIX ст. — першим виявом модерної україн­ської національної свідомості — і поколінням українських демо­кратів 1917 р.

Сам мислитель вважав себе соціалістом. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал — повна ліквідація (або максимальне обмеження) авторитарних, ієрархічних і примусо­вих первнів у суспільному житті, «що їх втілення являє собою державна організація; тому державу має на кінець замінити доб­ровільна асоціація вільних і рівних осіб».

Джерелами формування поглядів ученого були й ідеї кирило-мефодіївців, і поезія Т. Шевченка і, безумовно, соціалістичні по­гляди російських демократів та західноєвропейських соціалістів. Як мислитель М. Драгоманов йшов у ногу із західноєвропейсь­кою наукою, значно випередивши появу в Росії багатьох полі­тичних ідей, зокрема, національної.

Світогляд М. Драгоманова формувався на позитивізмі О. Кон-та та Г. Спенсера, а у національному питанні він був найближче до поглядів швейцарця Й. К. Блюнчлі, кредо якого було «скільки народів, стільки держав».

В основі політичного мислення М. Драгоманова лежала лібе­ральна ідея. Індивід з його волею виступає основою всіх можли­вих соціальних порядків, а нація — як певний вид об'єднання ін­дивідів. Національність для М. Драгоманова — це факт, який неможливо ігнорувати, оскільки це може нашкодити інтересам розвитку, прогресу кожної національності. Нація для вченого — має глибоку соціальну, культурну і політичну цінність як форма духовної солідарності між людьми, форма певної культурної ін­дивідуальності, без якої неможлива і «солідарність загальнолюд­ська», адже «людство є лише сукупність націй». М. Драгоманов

вважав, що «національність живе в людині» і є лише емпіричною реальністю.

В етнополітичних поглядах М. Драгоманова органічно поєд­налися патріотизм і космополізм. Для нього «всесвітня правда» цінність вища, бо «треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а й увесь світ, усіх людей».

У зв'язку з національними поглядами М. Драгоманова не мож­на обминути і питання федералізму. Панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці було спробою знайти певний компроміс між національними та інтерна­ціональними інтересами. Пов'язуючи перспективи національного визволення з надіями на демократизацію Росії, вони вбачали в її прогресивному розвитку можливість для співдружності вільних, рівноправних народів з політичним самоврядуванням.

М. Драгоманов, будучи позитивістом, викликав свою концеп­цію федералізму поміркованіше, зазначивши, що «незалежність даної країни і нації може бути досягнена або її повним відділен­ням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоу­правління без такого відділення (федералізм). Для нього федера­лізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Федералістична концепція М. Драгоманова поряд з позитивними й сильними сторонами ма­ла і вади, які відзначав І. Франко у статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (1906).

Л. Цегельський назвав М. Драгоманова «розумом України» наголосивши, що той своєю творчістю замінив цілий ряд мисли­телів різних напрямків, які могли б з'явитися при нормальних умовах державного існування українського народу.

Сучасні дослідники спадщини М. Драгоманова, всупереч усталеному твердженню, доводять, що вчений ніколи не був про­тивником державної самостійності України, бо не протиставляв федералізм незалежності. Більш того, навпаки, він висловлював жаль з приводу того, що українці не мають своєї національної держави.

Коли на початку ХХ ст. політизація національного і соціаль­ного руху охоплює українські землі, у підросійській Україні до складу ліберально-демократичних партій входять: Українська демократична партія (УДП, 1904 р.), Українська радикальна пар­тія (УРП, 1905 р.) Українська демократично-радикальна партія (УДРП, 1905 р.).

З кінця 1980-х — початку 1990-х років в Україні після трива­лого диктату КПРС формується багатопартійність, у цей час лі­

берально-демократична течія була представлена Партією демок­ратичного відродження України (ПДВУ). Показово, що її історія розпочиналася з утворення партійних клубів комуністів, критич­но налаштованих до лінії КПРС-КПУ. В січні 1990 р. вони ініці­ювали створення в межах КПРС демократичної платформи. На­прикінці того самого року установчий з'їзд Демплатформи проголосив створення Партії демократичного відродження Укра­їни (ПДВУ). Біля її витоків стояли В. Гриньов, В. Філенко, О. Ємець, Т. Стецьків. Саме тоді сформувалася й Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) навколо якої гуртувалися представники гуманітарної та науково-технічної інтелігенції.

У 1991 р. виникла Конституційно-демократична партія (КДП) та Ліберальна партія України, створена промисловцями та підп­риємцями Донецької області. Остання швидко створила регіона­льні структури по всій Україні.

6. Соціал-демократична ідеологія

У XX столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через виз­вольні змагання 1917—1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістич­ними. Інтегральний націоналізм Д. Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор В. Липинсь-кий на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існу­вання, просто не було, оскільки практично не було несоціалісти-чних українських політичних діячів у Києві.

Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспі­льства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструк­тивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система XIX ст.

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки

перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовніш­нім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різ­них позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної авто­номії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціа­лістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контррево­люціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратиз­мі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.

Соціал-демократична політична думка — це своєрідна комбі­нація різних елементів політичної демократії, соціальної справе­дливості, загальних гуманістичних принципів. Погляд соціал-демократії на проблему нації обумовлювався перш за все тим, що нації вважалися продуктом капіталізму і зникнуть з ним. Крім то­го, зверталася увага на існування всередині нації різних націй — нації буржуазної чи пролетарської. Правда, до деякої міри, соці­ал-демократи приєднувалися до деяких ліберальних ідей щодо ототожнення національної приналежності з державним грома­дянством і юридичною рівністю членів нації.

Для розвитку української політичної думки кінця XIX — по­чатку XX ст. був характерний так званий український дуалізм — поєднання двох тенденцій: національної («служіння інтересам свого народу») і соціалістичної («вірність загальнолюдським, по­ступовим, гуманістичним ідеям»).

Світогляд соціал-демократів розвивався саме таким чином. Турбота про соціально-економічний інтерес знедолених людей, боротьба за політичні і культурні права поєднувалася з намаган­нями вирішити національне питання. Причому національна спра­ва відносно самої основи соціалізму вважалася справою другоря­дною, бо національна незалежність не може бути надійно забезпечена доти, доки організований робітничий рух, широкі маси селянства не усвідомлять національні інтереси робітників як свої власні.

У 80—90 роках ХІХ ст. український соціал-демократичний рух став зароджуватись в Галичині. Саме там виникають перші соціал-демократичні організації, сприятливим ґрунтом для фор­мування яких було надзвичайно важке становище молодого га­лицького пролетаріату.

Слід зазначити, що велике значення для зародження соціал-демократії в Галичині відігравав профспілковий рух. Саме проф­

спілкові організації в 90-х роках ХІХ ст. стали основою організа­ційної структури партії, фактично утворюючи з нею єдиний ор­ганізм. Українські соціал-демократи Галичини діяли також під великим впливом соціал-демократичного руху Австрії, Польщі та ін. Головними складовими частинами соціал-демократичної ідеї стали: свобода — можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям; справедливість — рівність стартових можливос­тей для усіх громадян; солідарність — можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розрахову­вати на допомогу суспільства і держави.

Першою українською соціал-демократичною організацією в Російській імперії стала Група українських соціал-демократів (1896) під керівництвом студента Київського університету Святого Володимира І. Стешенка і Лесі Українки. В її роботі брали участь М. Коцюбинський, М. Кривинюк, Б. Ратнер. Паралельно виникає група сільських робітників соціал-демократів Київської губернії. Український соціал-демократичний рух виник у результаті полі-тизації національного руху. Цим він відрізняється від соціал-демократії панівних націй (російської, німецької, австрійської...).

У середовищі українських революціонерів, що належали до Революційної української партії (РУП), яка була створена у 1900 р., на початку століття точилася досить гостра боротьба що­до політичних та національних програмних засад соціал-демократії. Так, влітку 1904 р. з РУП вийшла група під проводом Мар'яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховсь-кого. Вона заснувала Українську соціал-демократичну спілку, яка на правах регіональної організації вступила до Російської соціал-демократичної партії (меншовиків). Члени спілки твердили, що українські робітники і селяни прагнуть соціального визволення, а національні проблеми важливі лише для буржуазії. Аналізуючи створення Спілки, Йосип Гермайзе писав, що вони «ділом підк­реслили, що для них міцний зв'язок з пролетарським рухом на Україні значно цінніший і дорожчий, ніж зв'язок з... патріотами українських національних традицій. Цього не могли простити спілчанам свідомі українці всіх видів, і спілчани покинули ряди українського громадянства. Над ними тяжіло справді серйозне звинувачення в тому, що вони, утворивши Спілку при боці Росій­ської Соціал-Демократичної Робітничої Партії, відійшли від української культури, потрібної тим самим масам, що до них во­ни пішли для агітації і політичної організації». Очистившись від лівих, РУП провела в грудні 1905 р. з'їзд, на якому була перей­менована на Українську соціал-демократичну робітничу партію.

З'їзд розробив програмні засади і прийняв Статут УСДРП. В основу своєї ідеології українські соціал-демократи поклали Ерфуртську програму німецької соціал-демократії. Членами пар­тії були відомі громадські і культурні діячі того часу: Микола Порш, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Воро­ний, Микола Левицький, Володимир Чехівський та ін. Вони ста­вили за мету досягнення для власного народу суцільної справед­ливості і національного визволення. Ще вагомішою була роль української соціал-демократії під час Української революції 1917—1930 рр. Саме вони були одними з ініціаторів створення Центральної Ради і проголошення Української Народної Респуб­ліки, вони писали Універсали і виборювали незалежність України.

Одним із чільних представників соціал-демократичної течії в Україні був І. Франко, який поступово відійшов від федераліс-тичної концепції свого вчителя М. Драгоманова і став одним з перших ідеологів незалежної української демократичної держа­ви. Він був одним з перших українських публіцистів, які вважа­ли себе поборниками повної політичної самостійності українсь­кої нації.

Відправною точкою аналізу теоретико-методологічних засад І. Франка у вивченні етнонаціональних відносин є визначення ним місця нації, національної ідеї та національної держави в людсь­кому поступі. Для мислителя синтезом усіх «ідеальних змагань, будовою, до якої повинні іти всі цеглини, буде ідеал повного, ні­чим не зв'язаного і не обмежуваного (крім добровільних конце­сій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все що іде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтер­національними ідеалами раді би прикрити свої змагання до пану­вання одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покри­ти своє духовне відчуження від рідної нації».

За І. Франком, найсильнішим чинником, який може поєднати людей чи у спільноту, чи у державу є нація, національна ідентич­ність.

Стоячи на світоглядних позиціях позитивізму і немарксистсь-кого соціалізму, І. Франко вважав ідеал національної свідомості в усякому погляді, культурному і політичному, неможливим для тогочасної України, але будучи людиною не тільки поступових поглядів, а й великого розуму, він додавав: «Самостійність нале­жить до тих ідеалів, які можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях».

Сучасна соціал-демократична думка вважає, що у своєму ку­льтурному і історичному розвитку народ послідовно проходить шлях від племені до нації, яка повинна будуватися не на етнічній, а на громадянській основі. Нація, на їхню думку, тісно пов'язана з історією конкретного народу, але органічно інтегрує й усі інші етнічні і культурні групи, що живуть на її землі.

Відродження соціал-демократичного руху в Україні розпо­чалось у 1987—1988 рр. створенням соціал-демократичних гу­ртків у Львові, Києві, Дніпропетровську, Павлограді та інших містах. 27 травня 1990 р. у Києві розпочав роботу Установчий з'їзд Соціал-демократичної партії. В результаті того, що пред­ставники різних напрямків соціал-демократичного руху не змогли дійти згоди, відбулося утворення двох соціал-демо­кратичних партій Об'єднаної соціал-демократичної партії (ОСДПУ) і Соціал-демократичної партії України (СДПУ). Обидві мали майже схожі програми щодо економічного розви­тку держави, обидві підтримали Декларацію про Державний суверенітет України, а згодом Акт проголошення незалежності України. Проте, ОСДПУ стояла на більш лівих позиціях і в момент створення виступала за федеративний статус УРСР у складі Радянського Союзу. СДПУ виступала за повну незалеж­ність України, стала ініціатором об'єднання демократичних партій у спілку демократичних сил, а згодом у блок «Демокра­тична Україна», вона увійшла асоційованим членом до Народ­ного Руху і брала участь у роботі його ІІІ та ГУ зборів. 27 квіт­ня 1996 р. у Полтаві обидві партії об'єдналися і вже 1 липня 1996 р. новоутворену Соціал-демократичну партію України (об'єднану) було зареєстровано Міністерством юстиції Украї­ни. Включно до проголошення остаточних результатів прези­дентських виборів 2004 р. ця партія відігравала доволі помітну роль в українській політиці.

Сьогодні соціал-демократичні партії в Україні окрім Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) представлені: Слов'янською партією, Партією «Союз», Партією регіонів, «Де­мократичним Союзом», Соціал-демократичним союзом, «Трудо­вою Україною».

Головні ідеологічні засади цих партій ґрунтуються на соціал-демократичних цінностях та ідеалах. Соціал-демократи є послі­довними прихильниками політичної, економічної та соціальної демократії. Важливим чинником економічної свободи вони вва­жають наявність різних форм власності, а також високу соціаль­ну захищеність громадян країни.

У зовнішній політиці соціал-демократи підтримують курс на європейську інтеграцію, зміцнення СНД, прихильні до стратегі­чного партнерства з Росією. Окремі з них наполягають на на­данні російській мові статусу другої державної, а мовам інших етнічних груп в місцях їх компактного проживання — статусу офіційної.

До сучасних лівих (соціалістичних та комуністичних) партій належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедли­вість» та ін. Ідейно-теоретичною засадою цих партій є модифіко­ваний марксизм-ленінізм.

Отже, основні державотворчі ідеї, зароджувались синхронно з формуванням модерної української нації впродовж ХІХ—ХХ ст. Базуючись на теоретичному та практичному фундаменті вони мають своє продовження в сучасній незалежній Україні. Це свід­чить про тривалу традицію, демонструє спадкоємність та актуа­льність їх засад у нашому сьогоденні, дає підстави прогнозувати їх розвиток у перспективі.

Література:

Вівчарик М.^ Україна: від етносу до нації. — К., 2004.

Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування моде­рної української нації ХІХ—ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хо­чуть — К., 1991.

Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відро­дження, 1991.

Кудряченко А.І. Політична історія України ХХ століт­тя: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / А. І. Кудряченко, Г. І. Калінічева, А. А. Костиля. — К.: МАУП, 2006.

Липа Ю. Призначення України. — Л., 1992.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія,

1995.

Липинський В. Україна на переломі: 1657—1659: Заміт­ки  до   історії  українського   державного   будівництва в

ХУІІ ст. — Філадельфія, 1991.

Онищенко І. Діалектика становлення українського етно­су та нації (Етнопологічний аналіз). — К.: Четверта хвиля,

1997.

Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.:

«АртЕк», 1999.

Потульницький В. Теорія української політології. —

К., 1992.

Салтовський О. Концепції української державності в історії української політичної думки. — К.: Вид. ПАРА-

ПАН, 2002.

Українська державність у ХХ столітті (історико-полі-тологічний аналіз). — К.: Наукова думка, 1996.