2. Витоки слов'яноукраїнської прабатьківщини.

Українці становлять етнічну гілку східного слов'янс­тва і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпрос­тіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян були праслов' яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з' ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук — історії, археології, лінгвістики, етнографії, ан­тропології тощо.

Слов' яни — мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями (45,5 % сучасних народів світу розмовляють мовами, що належать до індоєвропейської сім'ї, 23,3 % — китайсько-тібетської, 4,8 % — семіто-хамітської, 3,8 % — дравідійської, 2,5 % — алтайської). Слід наголосити, що термін «індоєвропейський» — передусім лінгвістична категорія. Усі мови, що належать до індоєвропейської родини походять від спільної праіндоєвропейської мови, якою розмовляли десь у Єв­разії понад 5000 років тому. Відтоді ця мовна родина поширилась на величезну територію від Ісландії до Цейлону, а завдяки сучас­ній цивілізації — ще й на всі континенти світу. Отже індоєвро­пейці становлять одну з найголовніших мовних спільнот людсь­кої історії.

У наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвропейською прабатьківщиною: Центральна Європа між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм (Є. Меєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Дьяконов) та лісостепова і степова зони між Дністром і Волгою (О. Шредер, Г. Чалд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, Ю. Павленко та ін.). Частина дослідників об'єднує у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами (А. Хейслер, В. Георгієв, Л. Залізняк, С. Конча).

В давнину множина індоєвропейських мов мала інший вигляд, ніж сьогодні. Деякі тодішні мови давно зникли, деякі сучасні мо­ви, такі як вірменська та грецька, зародились вже тоді, деякі мови ще не існували. За висновками лінгвістів мовні предки германців, балтів, слов' ян, італіків, кельтів становили групу, яку називають групою носіїв давньоєвропейських діалектів. Етноси, які говори­ли на цих діалектах, з'являються в Європі десь у III тис. до н.е. вони поступово мігрували на захід, розпадаючись на кельто-італійську та германо-балто-слов'янську групи. У II тис. до н.е., десь в часи Гомера і Троянских війн, діалекти германский, кельт­ский, італійський, венетський, ілірійський, балтский і слов' ян-ський ще становили мовну спільність. В цій етнокультурній спі­льності виробилися терміни в галузі сільського господарства, соціальних відносин, релігії.

На зламі II і I тис. до н. е. з «давньоєвропейського» мовного масиву виділяється праіталійська мова, в I тис. до н. е. мова при-балтів, що вже виокремилася і розпалася на східно- і західноба-лтську, а з середини I тис. до н.е. германські діалекти починають розділятися на східні, північні та західні. Праслов' янська мова як система формується тільки в кінці I тис. до н.е. Спростовано тве­рдження про існування балто-слов' янської мовної спільноти, бо розпад балтських мов на східні і західні стався раніше формуван­ня праслов' янської мовної системи.

Безперечно слов' янські археологічні культури датуються не раніше, ніж V ст. н.е. Далі вглиб віків спадковість археологічних пам' яток залишається під знаком питання.

За таких обставин можливі два різні підходи. Один з них — окреслити географічний регіон, який сьогодні заселяють слов' я-ни і шукати своїх предків саме на цій території. Приблизно так вчинив археолог і історик культури Б.О. Рибаков. В радянський час до «нашої історії» включали все, що з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців, росіян, білорусів. Інший метод вимагає ретроспективної реконструкції минулого, тобто

руху назад в історію від справді слов' янських археологічних ку­льтур, пошуку відповідностей з культурами-попередниками. Од­нак, оскільки археологічні матеріали на сьогодні інтерпретуються на етнокультурному рівні не достатньо, нема безсумнівних дока­зів приналежності тих чи інших археологічних пам' яток в періо­ди, що передували V ст. н.е.

Проте спроби віднайти історичну прабатьківщину слов' ян і зокрема українців робилися ще давньоруським Нестором Літопи­сцем: «...По долгим же временам сели суть славяне по Дунаєви, где нине Угорская земля й Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле й прозвалася имени своими где сели, на котором месте». Припущення Нестора започаткувало одну з багатьох нау­кових концепцій — дунайську, пізніше обгрунтовану чеським славістом П. Шафариком, а в кінці ХХ ст. підтриману російським вченим О. Трубачовим. Стародавні римські дослідники — Пліній Старший, Тацит, Птоломей, Йордан дали поштовх і іншій конце­пції — вісло-дніпровській (Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Петров та ін.), висловивши припущення, що територією розселення слов' янського племені венедів були північні схили Карпат та верхів' я Вісли. Має продовження нині й вісло-одерська теорія походження східних слов' ян, започаткована польськими дослід­никами Ю. Костшевським та М. Рудницьким і підтримана росій­ським археологом В. Сєдовим. Вона пов' язує походження слов' янських старожитностей із празькою археологічною культу­рою (між Віслою і Одером).

Відроджуються і, здавалось би, забуті теорії кінця XIX ст., на­самперед теорія азіатського походження слов' ян-українців. Згід­но з нею, витоки східних слов' ян слід шукати у сармато-аланських, скіфських, тюркських і навіть кавказьких племенах. Зокрема, загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні пле­мена утворили в пониззях Дону і Волги та на Північному Кавказі могутню державу — Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов'янські племена полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці фа­кти були використані для обґрунтування тези про хозарське по­ходження Київської держави. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Ключовим елементом азіатської теорії був етнонім «русь» — іранського, на думку її прихильників, походження. Сьогодні ця теорія, підсиле­на висновками американського вченого українського походження сходознавця О. Пріцака, зажила новим життям. Вчений висунув твердження, що поляни не були слов' янами, а різновидом хозар,

а їхня київська гілка — спадкоємицею роду Кия. Проте археоло­гічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов' янську самобутність його матеріальної культури.

Отже, археологічні та лінгвістичні матеріали засвідчили, що на рубежі III—II тисячоліть до н. е. відбувався розпад індоєвро­пейської спільності на окремі етнокультурні та мовні групи, од­ну з яких становили германобалтослов' яни. Відокремлення пра-слов' ян як самостійної етнічної спільності пов' язане з комарів-сько-тшинецькою археологічною культурою, що склалася у II тисячолітті до н. е. на території Польщі та Правобережної України.

Ця концепція знайшла подальший розвиток у дослідженнях українських археологів В. Барана, Д. Козака і Р. Терпиловського, котрі більш точно визначили етнічну основу східного слов' янства, в тому числі українства, ареал їх кристалізації та ре­гіон формування. Отож, етнічна основа слов' ян пов' язується з такими археологічними культурами V—VII ст.: колочинською (верхів'я Дніпра і Наддністрянщини), пеньківською (смуга, що починається у верхів' ях Сіверського Дінця, йде через Середню Наддніпрянщину та Південний Буг до Прута і Нижнього Поду-нав' я), празькою (територія від Прип' яті й середньої течії Дніпра до межиріччя Ельби і Заале) та дзедзицькою (Центральна та Пів­нічна Польща).

Формування слов'янських спільностей на ґрунті вказаних ар­хеологічних культур відбувалося на території України приблизно в середині V ст. н. е., проте їхні витоки сягають римських часів.

Виявлення названих культур дало змогу визначити територію формування східнослов' янської спільності на землях України: її центр знаходився в лісостеповій зоні, де особливо простежується спадкоємність археологічних культур. Саме тут зароджувалось ядро слов' янських етнічних спільностей, і саме звідси почалося в VI ст. н. е. велике розселення слов' ян.

Археологічні матеріали проливають нове світло на витоки процесів, що привели до поділу східних слов' ян на три різні на­родності. Зокрема, визначають місце склавинів як предків тієї групи слов' ян, що разом з антами брала участь у формуванні українського народу. Розселення слов' ян відбувалося у таких на­прямках. Із лісостепової частини України, представленої двома археологічними культурами з відповідними етнічними угрупу-ваннями — пеньківською (племена антів) та празькою (склави-ни), східні слов' яни у V—VII ст. почали свій рух на південь. Ан­ти попрямували на Балкани, а потім на Ельбу, змішуючись із

західними слов' янами. Склавіни зупинили своє просування, утворивши у VIII—X ст. ряд етнічних угрупувань. Це добре ві­домі з давньоруських літописів дуліби (пізніше вони називались також волинянами, а потім бужанами), древляни і хорвати (Пра­вобережжя), сіверяни (Лівобережжя). На перетині цих етнічних утворень розміщувалися поляни, уличі, тиверці. Ґрунтуючись на дослідженнях В. Барана, можна зробити припущення, що саме ці південно-східні племена становили ту частину населення Київсь­кої Русі, котра в подальшому привела до утворення своєрідної етнокультурної спільності — України-Русі.

Все це — тільки гіпотези, а тим часом пошуки слов' яно-української прабатьківщини далеко не закінчені.