3. Проблема походження українців

Ця проблема логічно продовжує проблему етногенезу (від грец. ethnos — народ, genesis — походження) східних слов' ян, була актуальною протягом попередніх століть і залиша­ється такою й сьогодні. Вона цікавила багато поколінь дослідни­ків — від київських літописців, які так чи інакше були дотичні до неї, до сучасних авторів. На кожному історичному етапі питання походження українського народу тлумачилося по-різному залеж­но від рівня розвитку науки, обсягу наявного в дослідників фак­тичного матеріалу, ідеологічних позицій, панівної на той час по­літичної кон' юнктури тощо.

Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов' янським етносом, а українці і білоруси — відгалуження від росіян. Зокрема, у «Си­нопсисі» — основному підручнику Російської імперії (1674— 1836) — період Київської Русі трактувався як перший етап росій­ської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність схі­дних слов' ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це зако­номірним процесом державотворення. М. Погодін навіть ствер­джував, що в давньому Києві й на Київщині в часи руської дер­жавності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а

на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувались такої позиції. В. Ключевський, напри­клад, вважав, що росіяни з' явилися на історичній арені лише піс­ля розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини ХІІ ст.

Ще в період середньовіччя під впливом політичних чинників зародилась ідея про спільність походження росіян білорусів і українців з єдиної давньоруської народності, яку образно назвали «колискою братніх народів». Згідно з нею, українці як етнос з'явились не раніше XIV—XVI ст. Стверджувалось, що з давньо­руської народності, що утворилась за доби Київської Русі у піс-лятатарські часи і розвинулися російський, український та біло­руський народи. Декларувалося, що монгольська навала та польська експансія нібито призвели до розпаду єдиної давньору­ської народності на три братні народи. Отже, об' єднання україн­ців, росіян та білорусів Москвою в Російській імперії, а пізніше в СРСР було прогресивним процесом поновлення історичної спра­ведливості.

Витоки цієї концепції давньоруської народності в радянсь­кій історичній літературі простежуються з 1930-х років, а від середини ХХ ст. під впливом політико-ідеологічних чинників вона утвердилась у суспільствознавчій науці як офіційна. Тво­рцями концепції були В. Мавродін, А. Насонов, Б. Рибаков, Л. Черепнін та ін. Якщо ще на початку 1950-х років зазначені проблеми дискутувалися науковцями, то після схвалення цієї концепції вищим партійним керівництвом КПРС й офіційного проголошення в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954 р.) було покладено край всіляким нау­ковим дискусіям з приводу давньоруської народності. Оскіль­ки у цій концепції тодішні ідеологи знайшли відповідне обґру­нтування національної політики радянської держави, то не­визнання запропонованої партією доктрини розцінювали як політичну незрілість, а її критику прирівнювали до державного злочину.

Згідно з нею, вся етнічна історія українців відповідно до сус­пільно-економічних формацій та їхніх окремих етапів поділяєть­ся на два періоди і шість етапів. Перший період охоплює час від XII до середини XVII ст. — формування феодальної суспільно-економічної формації. Саме вона стала базою для етнічних про­цесів, які беруть свій початок від давньоруської народності — спільного кореня російської, української та білоруської народно­стей. У межах першого періоду зароджувалися первісні ознаки

української народності та відбувалася її консолідація, у другому періоді (друга половина XVII — середина XIX ст.) українська на­родність переростала у буржуазну націю. З середини XIX ст. бу­ржуазна нація консолідувалася, а за радянських часів, перетвори­лася на соціалістичну націю.

Недосконалість цієї теорії полягає в тому, що вона ґрунтуєть­ся на чинниках суто зовнішніх, до того ж жорстко прив' язаних до соціально-економічних формацій, ігноруючи відносну автоном­ність етносу як соціальної системи. Через це вона не могла пояс­нити складні й неоднозначні етногенетичні процеси або ж пояс­нювала їх спрощено. Природно, виникала необхідність у пошуках інших концепцій.

Значної підтримки серед вітчизняних науковців набула ран-ньослов 'янська концепція походження українців як окремого ет­носу. Її представники вважають, що історію українців як окремо­го етносу слід починати від середини І тис. н.е., тобто безпосередньо від розпаду праслов' янської етномовної спільнос­ті. З цього часу на українських етнічних землях між київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип' яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього Серед­ньовіччя має назву українського.

Біля витоків цієї концепції стояли М. Костомаров, М. Грушев-ський та ін. Так, М. Костомаров, у статті «Дві руські народності» (1861 р.) фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську на­родність і стверджував, що існувала південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. М. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях дер­жавного устрою українців і росіян, доводив, що «малоросійсь­ке плем' я» йшло до федерації, а «великоруське — до самодер­жавства».

Новий напрям у розробці проблем етногенезу українського народу започаткував наприкінці ХІХ ст. київський археолог В. Хвойка. Досліджуючи пам' ятки трипільської та наступних куль­тур, вчений дійшов висновку, про автохтонність мешканців Под-ніпров' я з давніх-давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів три­пільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Широку дискусію викликали висновки антрополога Ф. Вовка про антропологічні особливості українців, що наближали їх до південноєвропейських расових груп, на відміну від росіян та бі­лорусів. У 60—70-х роках XX ст. цю концепцію фактично підт­римали провідні радянські антропологи.

У кінці XIX ст. канадсько-українським ученим Я. Пастерна­ком сформульована теорія, що ґрунтується на ідеї самобутності українців, котрі нібито не мають нічого спільного зі слов' янами. Вони безпосередньо зародилися на базі трипільської культури, еволюціонувавши пізніше у скіфське плем' я неврів, потім в антів, а відтак і у спільноту часів Київської Русі. Ця теорія безперерв­ності нині має тенденцію до відродження, щоправда, у модифіко­ваному вигляді. Визнаючи окремі етапи етнічної історії, зокрема зафіксовані етнонімами, її прихильники, власне, заперечують ет­ногенез як певний момент зародження етносу: на їхню думку, ет­нос (у даному разі українці) існує стільки, скільки існує людина сучасного типу. Тривалість цієї історії коливається від 30— 40 тис. років (Ю. Шрамко) до 6—7 млн (Ю. Копержинський).

Близька до вказаної концепції теорія автохтонності М. Грушев-ського, обґрунтована на початку XX ст. («Звичайна схема «руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов' янства» (1904 р.). Він заперечив постулат про єдину давньоруську народ­ність. Етнічну основу українців становило, на його погляд, насе­лення пізнього палеоліту, що мешкало на території України; росі­яни ж та білоруси мали свою етнічну основу і свою територію формування. Початком історичних часів для українського народу вчений вважав IV ст. н.е.: «Перед тим про наш народ можемо го­ворити тільки як про частину слов' янської групи» (Грушевський М. «Історія України-Руси»). Тобто М. Грушевський убачав пер­ший етап української історії в антській добі (середина І тис. н. е.), наполягаючи на існуванні безперервної лінії етногенетичного роз­витку від антів до сучасних українців. На його думку, цілком сфо­рмований «україноруський народ» існував уже за часів Київської Русі, а сама ця держава за національним змістом була українсь­кою. М. Грушевський категорично відкинув ідею тотожності і спадкоємного зв'язку київської та московської державностей. Піс­ля занепаду Київської держави її спадкоємицею стала не Володи-миро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізні­ше — Велике князівство Литовське. На відміну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасні вчені (Л. Залізняк, Г. Півторак та ін.) підтримують по­гляди М. Грушевського, водночас розвиваючи їх, уточнюючи де­які положення. Так, Л. Залізняк наголошує на провідній ролі склавинів в етногенезі українців, воднораз погоджуючись, що ча­стина розгромлених степовиками-аварами антів злилася зі спорі­дненими північними сусідами — склавинами — і взяла участь в етногенезі українців.

Визначальними показниками (критеріями) часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками пред­ставники ранньослов'янської концепції походження українців вважають культурно-історичну неперервність його розвитку (безперервність етноісторичного розвитку) та відсутність суттє­вих змін населення. Вони вказують на те, що вже від самого по­чатку н.е. (від племен зарубинецької культури) на Наддніпрян­щині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, які згодом стали характерними озна­ками української побутової культури — зокрема, традиція білити житла зсередини і ззовні вапном, білою глиною або крейдою, ро­змальовувати піч квітами і птахами, робити призьбу й оздоблю­вати її червоною глиною тощо. Однак науково доведена й підт­верджена археологічними матеріалами неперервність розвитку матеріальної культури на українських землях простежується ли­ше від кінця V — початку VI ст. н. е., тобто за останні 1500 років. Археологи засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу подібних традицій виготовлення посуду і зведення житло­вих будівель на Середній Наддніпрянщині й Верхній Наддніст­рянщині, на Волині та в Галичині.

Протягом VII—VIII ст. у процесі подальшої економічної, ку­льтурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот («союзів племен») у племенні кня­зівства — своєрідні зародкові держави. Внаслідок їхнього посту­пового об'єднання на рубежі VIII—IX ст. виникла могутня дер­жава Русь, яку пізніше історики почали називати Київською Руссю. Вже на початок X ст. Київська Русь стала нестійкою кон­федерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцент­рових тенденцій.

Розглядаючи питання етнічної належності Київської Русі, представники цієї концепції вважають, що вона виникла як рання українська держава. Дослідники звертають увагу на те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніп­рянщині, тобто не виходила за межі території, на якій жили про-тоукраїнці. Лише значно пізніше вона стала величезною й типо­вою середньовічною імперією, але її державотворчим і консолі­дуючим етносом були південні русини, які пізніше отримали етнонім українці. При цьому, як зазначає Л. Залізняк, історична закономірність утворення політичних об'єднань-держав (і націо­нальних, кордони яких в основному збігаються з межами відпо­відних етнічних територій, і імперій, до-яких входять різні наро­

ди) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розши­рення її території в майбутньому за рахунок земель інших етно­сів.

На думку Г. Півторака, є підстави вважати, що вже наприкінці XII ст. українська народність, у розумінні її представниками ра­дянської етнологічної школи, в основному сформувалась і мала дві гілки: галицько-волинську, що зберегла за собою традиційну назву Русь, і наддніпрянську, для якої з' являється назва Україна. Матеріальна і духовна культури України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Украї­нська людність XVI—XVIII ст. усвідомлювала себе прямим на­щадком Київської Русі. Цю тяглість історичної свідомості не пе­рервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність україн­ського етносу в XIV—XVl ст.

Щодо білорусів і росіян, то вони як етноси, на переконання Г. Півторака і багатьох інших представників ранньослов'янської концепції, утворюються пізніше. Білоруський етнос формувався, починаючи від VIII—IX ст. на землях, заселених до приходу слов'ян балтськими племенами. Осередком виникнення і розвит­ку білоруського етносу і національної державності, на думку бі­лоруських істориків, було Полоцьке князівство X—XIII ст. (на­прикінці XI ст. Полоцьк перший із давньоруських міст досягнув фактичної незалежності від київського князя).

Складним і суперечливим було формування російського етно­су. Він формувався у стратегічно вигідному регіоні між Серед­ньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торгове­льних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фіно-угорські племена. Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст. Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, який протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до то­го, що формування російського етносу розтягнулося більш ніж на три століття (друга половина XII — кінець XV ст.).

Таким чином, як стверджують представники ранньослов'ян­ської концепції, становлення російського етносу відбувалося да­леко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрян­щини і не має до неї жодного стосунку. До Київської Русі росіяни причетні лише тим, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави — і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український

етнос, а також перейняли назву Русь. В умовах спільної держави, природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутос­ті, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте сту­пінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дис­кусії.

Слід зазначити, що серед окремих дослідників-етнологів існує відмінне від попереднього бачення суті етногенетичного процесу в цей період. Так, В. Балушок (автор наступної концепції), поді­ляючи чимало думок представників ранньослов'янської версії походження українців, водночас піддає сумніву правомірність їхніх критеріїв культурно-історичної неперервності розвитку та відсутності суттєвих змін населення, вказуючи на існування ви­падків, коли при безперервності культурно-історичного розвитку і відсутності зміни населення етнічна належність останнього змі­нюється дуже суттєво, а то й кардинально. Натомість представ­ники попередньої точки зору (Л. Залізняк, Г. Півторак) ствер­джують: саме через те що етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його історії сут­тєво, а іноді до невпізнанності змінюються, основним, етновиз-начальним елементом для всякого етносу є навіть не певний пос­тійний набір ознак, а тяглість його етнокультурного розвитку, завдяки чому зберігається генетичний зв'язок між окремими фа­зами розвитку культури та мови даного етнічного організму про­тягом усього його життя. Як бачимо, принципова розбіжність між цими поглядами лежить у методологічній площині, тобто у застосуванні їхніми представниками різних етновизначальних критеріїв, а отже, і дещо різному розумінні сутності етносу як основної одиниці класифікації людських спільнот.

Початок етногенезу українського народу В. Балущок пов'язує із завершенням формування української етногенетичної ніші і ві­дносить до порубіжжя третьої і четвертої чвертей І тис. н.е.

На час утворення Київської Русі на території України форму­ється прото-українська метаетнічна спільність, що складалася з окремих етносів племінного типу (відомих з літопису семи пів-денноруських племен). Ішов процес утворення єдиного етносу, показником чого, на думку автора концепції, можна вважати пе­рші прояви загальнопівденноруської (тобто в перспективі україн­ської) самосвідомості етнічного типу.

Оригінальністю і ґрунтовністю вирізняється концепція похо­дження українського народу археолога й мовознавця В. Петрова. У прочитаних українським студентам у 1947 р. лекціях вчений розвивав ідею походження українського народу з часів трипіль­

ської культури. Основу для цього В. Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців XTV -XVI ст. як на­слідку тривалих спадкових процесів. Їхні спільні риси проявля­лися в існуванні орного землеробства, наборі й конструкціях ос­новних сільськогосподарських знарядь праці (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця, просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, слива та ін.) Як і трипільці, українці зводили житла в «сохи», або тиновокаркасної конструкції, обма­зували або штукатурили глиною стіни, накладали глиняні підло­ги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки й українсь­ких крашанок, а також в інших елементах матеріальної і духовної культури двох історичних спільнот. Разом з тим учений наголо­шував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознака­ми трипільці відрізнялись від українців.

У 60—70-х роках XX ст. деякі українські вчені спробували пе­реглянути концепцію давньоруської народності, намагаючись де­що по новому підійти до питання про походження та розвиток українського народу. Так, М. Брайчевський наголошував на ролі антів, яких ототожнював із літописними полянами. На його думку, Київська Русь була спільним періодом у розвитку українського, російського та білоруського народів. Проте ідеологічна реакція, що посилилась у той період, заблокувала розвиток продуктивних ідей. Колективна праця за редакцією К. Гуслистого «Українці» і його монографія «Історичний розвиток української нації» так і не з' явилася друком. Протягом тривалого часу лише в діаспорі украї­нські вчені могли вільно висловити свої погляди щодо етногенезу українців. У радянській літературі панівною продовжувала зали­шатися концепція про давньоруську народність.

Лише від початку 1990-х років ця концепція почала переосми­слюватись і піддаватися критиці. Її застарілість очевидна вже з того, що сучасна наука здебільшого оперує такими поняттями, як етнос, ментальність, етнічна самосвідомість тощо. Проте навіть на підставі традиційних для радянської історіографії визначень народності й нації — переконані опоненти цієї концепції, зокре­ма Г. Півторак, довести, що давньоруська народність мала всі не­обхідні для неї ознаки (спільні територію, мову, економічне жит­тя, культуру), практично неможливо. Так, єдність давньоруської території, на його думку, усвідомлювалася лише на рівні держав­них структур, та й то в умовах напівконфедерації ця єдність те­риторії мала досить своєрідний і відносний характер.

Однією з найбільш цікавих можна вважати концепцію, розро­блену сучасним українським істориком Я. Дашкевичем, котрий

також відстоює теорію незалежного розвитку окремих східнос-лов' янських народів.

Перш ніж викласти її суть, зазначимо, що подібну ідею об­стоював у 1960-х роках історик української діаспори М. Чубатий у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнос­лов'янських націй» (Нью-Йорк; Париж, 1964). На його думку, Київська Русь була державою не якоїсь єдиної давньоруської на­родності, а державою українців-антів, які були пануючою нацією серед решти східнослов'янських народів. Отже, «окремішність» українців виступає наскрізною ідеєю багатьох етногенетичних теорій — від М. Грушевського до сучасних.

Для обґрунтування своєї теорії Я. Дашкевич вводить поняття «етнос-нація» та виокремлює такі східнослов' янські нації: украї­нську, новгородсько-псковську, російську і білоруську. За етніч­ною основою всі нації — слов' янські, але з іншоетнічними домі­шками: українська включала іранський та норманський компоненти, новгородсько-псковська — балтський і нормансь­кий компонент, російська — угрофінський і білоруська — балт-ський. Етногенетичні процеси серед слов'янства розпочинаються у VII—IX ст., із часів хозарського наступу та приходу норманів, їх результат — зародження української нації, котра з утворенням Київської держави стає панівною нацією. Етнос, розмірковує до­слідник, стає нацією, коли він творить державу, і в цій державі стає гегемоном. Перетворення етносу-українців в націю-українців відбувалося настільки швидко (приблизно одне століт­тя), що спричинило крихкість державного організму, відцентру­вавши в ньому ще дві нації: новгородсько-псковську і російську. Причому російська, як найбільш агресивна, асимілює націю-новгородсько-псковську. В той же час на територію нації-українців; починають концентричний наступ агресивні нація-росіян, Степ, Угорщина, Польща, внаслідок чого відбувається за­непад нації-українців. Її відродження почалося на рубежі XVI— XVII ст. на хвилі національно-визвольної війни проти численних загарбників, каталізатором якої стала козаччина. Щодо нації-білорусів, то вона сформувалася на базі Полоцького і Смоленсь­кого князівств дещо осторонь інших націй. Проте і вона не уник­ла деякої руйнації з боку агресивної нації-росіян, будучи незахи-щеною такою силою, як нація-українців — козацтвом.

Вітчизняний історик М. Котляр теж стверджує, що східнос-лов' янські племена були окремими виразними етносоціальними і етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свід­чить про існування відмінних між собою племен, що виявляється

в пам' ятках матеріальної культури, насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких побутових речах.

Щодо структури етносу та механізму її функціонування. Під­ходи до розуміння структуроутворюючих елементів етносу та вза-ємозв' язку між ними найбільш обґрунтовано визначив російський вчений-історик Л. Гумільов. Початком генезису етносу він вважає певні угрупування людей, об' єднаних спільною долею та єдиною метою, — консорції (цехи, артілі, ватаги тощо, які кристалізують довкола себе соціальну, а можливо і етнічну спільність). Канадсь­кий історик О. Пріцак головними їх одиницями бачив озброєні групи (банди), маючи на увазі найрізноманітніші етноплемінні утворення: вікінгів, варягів, рутенів, русів і т. д. Збуджуючою їх основою на українському терені можна вважати князівські дружи­ни, котрі, виконуючи захисні функції певної етноплемінної спіль­ності, сприяли її консолідації. Глибинними ж причинами згурту­вання людей були потреба у протистоянні зовнішнім ворогам та необхідність налагодження внутрішнього життя.

Етнічна історія свідчить про те, що консорції були, як прави­ло, нестійкими об' єднаннями, значна частина яких розпадалася. Ті ж, що зберігалися, перетворювалися на більш усталені групи, що відзначалися спільними рисами культури, побуту та шлюбно-родинними зв' язками. Стосовно слов' ян-українців до них можна віднести князівські дружини, цехи, козацтво. Вони позначені вже етнічною своєрідністю і є зародками етнічної спільності. О. Прі-цак слушно називав такі одиниці передетносами.

Отже, сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашке­вич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнос-лов' янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, українська, російська та білоруська народності почали консоліду­ватись задовго до утворення Київської Русі. Цей процес, розпоча­вшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов' янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предки білору­сів. Північно-східна гілка слов' янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних пле­мінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.

Проте, на думку істориків В. Танцюри та В. Петровського, бу­ло б надто легковажно вважати, що за історично короткий час (одне — два століття існування Київської держави) на величез­них просторах могла сформуватися єдина народність і за такий

же приблизно час — розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального госпо­дарства вона набула форми конгломерату різних племен і наро­дів. Її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини ро­зділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявилася лише на офіційному над-етнічному рівні. Східнослов' янські діалекти різнилися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої еліти тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну моноліт­ність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об' єднані чотирнадцять слов' янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворен­ня в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні за­соби впливу і час. До того ж Давньоруська держава була не тіль­ки слов'янською. До неї входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з' являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівсь­ке, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіо­нах не припинялися. Наприкінці ХІІ ст. тут сформувалося що­найменше три діалектико-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної го­вірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектичну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності бу­ло далеко.

Проте не буде помилкою стверджувати, що українська народ­ність як первинна фаза розвитку етносу сформувалася саме на основі земельних субетнічних утворень, їх зародження припадає на VIII—XI ст., завершившись у X ст. утворенням держави — Київської Русі. Первинними ж субетносами українського етносу стали етноплемінні утворення, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність походження, мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, котра фіксувалася в на­звах земель (етнонімах). Це відомі нам із «Повісті минулих літ» племена: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, білі хо­рвати та уличі. До речі, колишні кордони ареалу проживання цих

племен зберігаються й досі у вигляді історико-етнографічних ре­гіонів, вирізняючись локальною традиційно-побутовою культу­рою. На терені етноплемінних об' єднань утворювалися етнотери-торіальні та етнополітичні одиниці — землі, що, власне, і стали передумовами українського етносу (сіверяни, волиняни, подоля­ни, буковинці, бужани, перемишляни тощо).

Князівства Середнього Подніпров' я — Київське, Чергівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активі­зацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а піз­ніше — монгольську навалу економічно та політично занепада­ють і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з' явилося нове державне об' єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Ки­ївської Русі, майже впродовж півтора століття відігравало вирі­шальну роль у формуванні українського етносу.

Викладені концепції походження українців далеко не вичер­пують усього розмаїття думок авторів із цієї важливої проблеми. Попри велику кількість публікацій, присвячених питанню етно­генезу українців, їх можна поділити на дві великі групи: автори першої — прихильники існування в минулому єдиного давньору­ського етносу («давньоруської народності»), з якого пізніше (піс­ля його розпаду) утворюються російський, український та біло­руський етноси; другої — ті, хто обстоює точку зору про незалежне від самого початку формування українського етносу (причому різниця в часі такого початку є досить суттєвою).

4. Найменування України та українців

Уся складність етнічної історії українців віддзеркалю­ється в розмаїтті їхніх самоназв (етнонімів) та назв із боку інших народів (екзоетнонімів), а також назв краю або держави (етно-топонімів та етнополітонімів), в яких вони мешкали.

Перша засвідчена у вітчизняних писемних джерелах назва іс­торичної території майбутньої України — Руська земля міститься у «Повісті минулих літ»:

3 Йдеться про візантійського імператора Михайла ІІІ Ісавра (842—867); згаданий похід на Константинополь відбувся не 852, а 860 р.

«Урік 6360 [852]... коли почав Михайло3 цесарствувати стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми до­

відалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Царго-род».

Це твердження слід сприймати як елемент легенди, бо отото­жнення землі з її назвою — справа тривала. Люди X—ХІІІ ст. вживали поняття «Руська земля» у двох значеннях: конкретно­му — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров' я, і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувалися Києву, а згодом тяжіла до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї вже на ХІІ—ХІІІ ст. досить ефемерної єдності.

Східнослов'янські землі, що формувалися на території Украї­ни, завжди були тісно пов' язані між собою, причому не лише ду­ховно, а й економічно, політично і, звичайно ж, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їх єднання, то во­но підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Київська Русь, Угорська Русь, Підкар­патська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Мала Русь, Чорна Русь, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди проявлялась в екстремаль­них ситуаціях.

Прихильники норманської теорії утворення давньоруської держави, до якої належали практично всі російські дворянські іс­торики, багато представників буржуазної російської історіогра­фії, а також українські історики державницького напрямку (В. Антонович, С. Томашівський, В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.) схилялися до думки, що назва «Русь» була принесена на східнослов'янський ґрунт варязькими дружинами. Тим більше, що такий погляд випливав з «Повісті минулих літ», в якій гово­рилося, що стомлені міжусобицями місцеві слов' янські та інші племена «пішли за море до варягів, до Русі. Бо так звали тих ва­рягів — Русь». Там поскаржились на свої безпорядки і запропо­нували варягам-русі: «Ідіть-но княжити і володіти нами». І от ви­бралися три брати Рюрик, Синеус і Трувер, «з собою всю узяли Русь»... «І од тих варягів дістала назву Руська земля». При науко­вому обґрунтуванні цієї літописної легенди: одні вважали, що на­зва «русь» стосувалася якогось войовничого племені норманів. Інші думали, що у давньогерманській мові означало просто вій­ськову дружину.

Українські історики народницького напрямку, серед них і М. Грушевський, скептично ставилися до такого тлумачення пи­тання про походження назви «Русь». У своїй популярній «Ілюс­

трованій історії України» М.Грушевський писав: «В звістках чужоземців, які маємо з ІХ і X віку, наші князі й їх військо, все зветься Руссю, руськими. У нас же Руссю звалася Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім' я Руси було принесене з Швеції, варязькою дружиною, не справджується: в Швеції та­кого народа не знали, і шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се ім' я взялось на Київщині, ми не знаємо, й не будемо вгадувати».

Поняття «Русь» виступає символом спадкоємності давньору­ської народності. Принципово важливе значення для етнічної історії українців має питання про час і місце виникнення понят­тя «Русь». Дослідниками це трактується неоднозначно в одних випадках місце обмежується локальним ареалом, в інших — поширюється на різні регіони, нерідко значно віддалені один від одного.

Як свідчать давні джерела, спочатку виникла назва «Рос» — земля на порубіжжі з «амазонками», відома вже у VI ст. Пізніше це поняття трансформувалося в етнонім «рус», який також мав певну географічну прив' язку — узбережжя ріки Рути, потім землі біля Руської гори, а відтак територія розселення полян у Середній Наддніпрянщині. Про це пишуть, зокрема, Бертинські аннали (889 р.), а пізніше (в X ст.) і руські літописи: «поляне, яже нине зовомая русь». Опосередкованим підтвердженням локальності виникнення назви «Русь» може бути система гідронімів з ключо­вим словом «рос», найпоширеніших саме на Київщині: це і Рось, і Росава, і Росавка, і Росавиця, і багато інших річок. Отже, русь — поляни — Київщина — Київська Русь — логічний лан­цюжок в етногенезі східних слов' ян-українців.

Така традиція спадкоємності продовжується і на українському ет­нічному ґрунті. Князі окремих українських земель, котрі мали свої назви, все ж іменували себе князями Русі, а їх населення — русами, русичами, русинами. До речі, ці самоназви тривалий час побутували (а в окремих регіонах України вони живі й досі) і після того як сфор­мувалися нові — «українець» і «Україна». Нерідко ці етноніми та ет-нополітоніми співіснували, що дуже часто фіксувалося рукописними джерелами та літературними творами навіть у XVI—XVII ст.

Подвійна етнічність проявлялася і в інших ситуаціях, зокрема в назвах окремих земель України. Так, галицько-волинський князь Юрій-Болеслав в одній із грамот 1335 р. титулує себе «князем Ма­лої Русі» — і це при тому, що Галицьке-Волинське князівство було на той час наймогутнішою і досить самостійною землею-державою, а Київська Русь втрачала своє значення. Прилучення до витоків Русі

набувало загального характеру: нова самоназва слов' янської держа­вності — «Мала Русь» — була зафіксована грамотою царгородсько-го патріарха і мала значення ядра Київської Русі на відміну від Ве­ликої Русі — соборних земель східних слов' ян.

Традиція підкреслення давньоруського ядра пізніше набула політичного забарвлення у зв' язку з тим, що московські князі по­чали іменувати себе «князями всєя Руси», хоч власне російські князівства називалися тоді Московією, а їхнє населення — мос-ковитянами або московитами. Ці назви тривалий час побутували навіть після того, як офіційно була прийнята нова назва північно-східних об' єднань руських племен — Велика Русь, а пізніше — Росія. Вводячи нові назви, московські володарі мали на меті зве­личення своєї держави, що посилювалася, претендуючи на роль «третього Риму» та єдиного та прямого наступника Київської Ру­сі. Саме з цією метою і Київ попервах (до XV ст.) був включений до складу Великої Русі як «мать городов русских». Взагалі Моск­ва й надалі докладала великих зусиль для визнання за Росією пріоритету над «руським світом».

Оцінюючи це явище, дослідники намагалися осмислити похо­дження й етнічну історію народів, що мають спільну слов' янську основу. Найближче до розв'язання цієї проблеми підійшов Л. Гумільов, котрий вважав, що «утворення сучасної Росії — явище нове, і вона не є продовженням Київської Русі. Формуван­ня російського етносу відноситься до XIV ст., найважливіший поштовх якому дала Куликовська битва 1380 року, об' єднавши руські князівства проти Золотої Орди». Висловлене положення узгоджується й з етногенетичною концепцією вченого: «Народ­женню будь-якого соціального інституту передує об' єднання пев­ного числа людей, симпатичних один одному. Почавши діяти, вони вступають в історичний процес, зцементовані обраною ни­ми метою та історичною долею. Як би не склалося їхнє майбутнє, спільність долі — умова, без якої цього досягти не можна».

Назва «Україна» вперше з' являється в Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв' язку зі смертю на Переяславщині князя Во­лодимира Глібовича — організатора відсічі половецького вторг­нення: «й плакали о нем все переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него Украйна много потеряет». Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побуту­вання, літописи XII—XIII ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше, у XIV—XV ст., на­зва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначен­ня земель у верхів' ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і

Переяславщини, а затим — Нижньої Наддніпрянщини, Брацлав-щини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Пе-ремишлянщини, Холмщини та Закарпаття.

Загального визнання назва «Україна» набула лише у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Мало­росія», що утвердилася у зв' язку зі входженням України до скла­ду Московської держави. На відміну від колишньої самоназви «Мала Русь», що підкреслювала генетичний зв' язок із Київською Руссю, термін «Малоросія», як і назва її мешканців — «малоросі­яни», сприймався з відтінком певної зневаги до України та украї­нців як до окраїни та провінціалів. Ця обставина позначилася на прискоренні процесу усвідомлення малоросіянами своєї причет­ності до українських цінностей, зокрема до таких суто націона­льних самоназв, як «козак», «українець». Щодо самоназви «укра­їнець», то вона утвердилася в XVI—XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна».

Самоназва «козак», особливо поширена в XVI—XVII ст., означала не лише соціальний стан: вона була символом захисни­ка національних інтересів. Отож не випадково, що поняття «ко­зак» і «українець» нерідко співіснували й ототожнювалися. Спі­віснували з ними на той час і давні самоназви — руські, русини. Така багатошаровість етнічної самосвідомості не випадкова. Во­на стала реакцією на національне тиснення з боку Росії, Польщі та інших держав, що підкорювали окремі землі України. Відсто­юючи свої національні права, українці природно зверталися до свого першоджерела — Русі. Такі звернення знаходимо, напри­клад, і в першому підручнику української історії — «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674 р.), і у відомому творі української патріо­тичної думки — анонімній «Історії Русів». Сам Богдан Хмельни­цький, котрий очолив національно-визвольну війну українського народу проти Польщі й відродив його державність, іменував себе то «князем руським», то «гетьманом України».

Особливого розвитку традиція спадкоємності набула у XIX ст., в період національного піднесення. Цьому сприяло й ос­таточне утвердження серед українців самоназви «Україна», котре на побутовому рівні давно замінило офіційний термін «Малоро­сія». Зазнало суттєвої смислової трансформації й саме поняття «Україна», що колись сприймалося переважно у значенні окраїн­ної землі. Деякі дослідники, щоправда, трактують це поняття ши­рше — як порубіжжя двох етнокультурних світів: степових кочо­виків і слов' ян. Слов' яни ж у IV ст. тут були представлені антами. До речі, на думку вчених, слово «ант» у перекладі з пер­

ської мови означає «край», «кінець», що у фонетичному і семан­тичному плані цілком бездоганно і символічно. Пізніше поняття «Україна» стало сприйматися у значенні краю, потім країни, а ві­дтак і держави.

Ім' я України утверджувалося разом із надіями українців від­родити свою національно-культурну самобутність, і спалах цих прагнень був особливо помітним наприкінці XIX ст. «В міру то­го, — писав Михайло Грушевський, — як зростала свідомість тяг-лості і безперервності етнографічно-національного українського життя, це українське ім' я поширювалося на всю історію україн­ського народу. Щоб підкреслити зв' язки нового українського життя з його давніми традиціями, це українське ім' я вживалось в складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім' я зв' язане з новим терміном національного відро­дження і руху».

Щоправда, вже на рубежі XIX—XX ст. все більшого поши­рення стали набувати однопорядкові самоназви — «Україна», «український», «українці», витісняючи всі інші. Певну закінче­ність цей процес отримав на нинішньому етапі національно-культурного відродження України, що є свідченням формування нового типу національної самосвідомості.

Література:

Балушок В. Етногенез українців. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2004.

Балушок В. Коли ж народився український народ? // Дзеркало тижня, 23 квітня — 6 травня 2005 р.

Баран В. Д., Баран В. Я. Історичні витоки українського народу. — К.: Ґенеза, 2005.

Бердяев Н. Національність і людство // Сучасність. — 1993. — № 1. — С. 154—157.

Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до XX ст. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998.

ВівчарикМ. Україна: від етносу до нації. — К., 2004.

Гончаров О. Концепції етногенезу українців // Україн­ська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2007. — С. 16—26.

Етнічна історія давньої України. — К., 2000. — 280 с.

Петров В. Походження українського народу. — К.,

1992.

10. Півторак Г. Звідки ми і наша мова? — К, 1993.

Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. —

К.: Либідь, 1994.

Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.:

«АртЕк», 1999.

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Архео­логія та стародавня історія України. — К., 1992.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньо-модерної України. — 2-ге вид., перероблене та рошир. — К.: Критика, 2005.