Экономика интересует?

Доставка пицца челябинск. Доставка пиццы Челябинск .
dokapizza.ru
Доставка пицца челябинск. Доставка пиццы Челябинск .
dokapizza.ru
ahmerov.com
загрузка...

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОСАДИ ІНСТИГАТОРА (ПРОКУРОРА) НА ТЕРИТОРІЇ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 

Р. Савуляк

Червоноградський міський суд Львівської області

вул. Св. Володимира, 15, 80102 Червоноград, Львівська обл., Україна

Висвітлено питання діяльності інстигаторів періоду другої половини ХVI–кінця

ХVIII cтоліття на території Правобережної України. Розкрито основні функціональні

обов’язки „коронного” та „литовського” інстигаторів. Проаналізовано діяльність

судових інстигаторів цього періоду.

Ключові слова: коронний інстигатор, інстигатор литовський, судовий інстигатор,

делятор.

Перші відомості про зародження прокуратури на території України знаходимо у

книзі, яку видав у Варшаві Володимир Свербигуз „Старосвітське панство”

[1, с. 12, 16–18, 57]. Йдеться про те, що 1578 р. на Сеймі Речі Посполитої створено

особливий для України трибунал – Луцький. Це був вищий суд для України. Його

дія поширювалася на Київське, Волинське та Брацлавське воєводства, офіційною

мовою стала українська. Наступного 1579 р. у м. Батурині було створено

український трибунал у вигляді міністерства. Він складався з семи департаментів.

Важливим для нас є те, що на початку діяльності трибуналу його депутати щорічно

обирали прокурора (інстигатора).

Назва „instigator” походить від „instigare”, що означає спонукати, підбурювати.

Латинський вираз pars instigans слугував у правових джерелах для окреслення

позивача у процесі.

Про обвинувальну сторону згадує конституція1 польської держави 1565 р. у

випадку, коли слуга права – війт позивав возного, або підвойський – бургомістра з

приводу невиконання „законів”, виданих воєводою.

Конституція 1775 р. вживала вираз pars instigans для окреслення приватного,

популярного обвинувача і донощика [2, с. 68].

Відповідно до польського процесуального права цього періоду вищезазначені

особи мали обов’язок утримувати підозрюваного під час його перебування під

арештом під час слідства.

У релігійних процесах цього періоду інстигатором був лат. officii episcopatus

(офіційний єпископ).

Якщо інстигатор виступав позивачем, який представляв державний інтерес, тоді

він отримував відповідний додаток для того, щоб його відрізнити від звичайного

pars instigans. Надалі для скорочення було відкинуто цей характерний додаток, а

інстигатором почали називати особу, яка виступала у публічному інтересі.

1 Тут і надалі: конституції або сеймові закони в Речі Посполитій поділялися на постійні (constitutiones

perpetuae) і тимчасові (constitutiones temporales).

Серед публічних функціонерів, які носили назву інстигатора, у давньому

польському праві були королівські та коронні інстигатори.

Королівський інстигатор завжди позивався через королівський (надвірний) суд,

коли йшлося про доходи, що належали королеві.

Зовсім інші обов’язки були у королівського інстигатора, якщо він хотів

позиватися не про доходи короля, а про визнання права власності короля на певне

майно чи виступати із віндикаційною скаргою. Тоді він мав вносити скаргу до

сеймового суду: „І якщо б ми якими достатніми документами хотіли добиватися

майна, тоді про такі добра Інстигатор наш, або хтось, кому б ми на це право дали, не

повинен цього добиватися, а ні позиватися, а лише у сеймі. А оскільки Київське,

Волинське, Брацлавське воєводства інші права мають і під коронне право судів не

підпадають, тому Інстигатор наш сам або з донощиками, якщо б кого про добра

шляхетські, земські, розуміючи їх як такі, що повинні бути нашими, позивав, тоді не

зможе позивати двір, а лише сейм” [3, с. 268].

Перед сеймовим судом повинен позиватися також інстигатор у справі повернення

коронних клейнодів, які були довірені державним особам на час війни, за неоплату

шляхтою кварти (нова шляхта, яку не призначали на війни мала з кожного лану

заплатити гроші у сумі 10 від 100 злотих), за розтрату податку на воду.

Коронний інстигатор, засідав у фінансовому трибуналі, що був розміщений у

м. Радомі. Він брав участь у справах з приводу стягнення заборгованостей з

орендної плати, повернення позик та кварти. Відповідачами у справах зазвичай були

ключники, збирачі податків, орендарі доходів Речі Посполитої, ротмістри, які не

відзвітувалися перед польовим писарем за гроші, одержані на спорядження роти.

У випадку смерті відповідачів до справи залучалися спадкоємці їхнього майна.

Таку саму роль виконував інстигатор перед казначейським трибуналом

Великого князівства Литовського.

При подачі позову інстигатор був звільнений від сплати судових витрат. У

Конституції 1590 р. з цього приводу було зазначено: „де наш Інстигатор повинен

бути присутній і справами тими згідно зі своїм обов’язком займатися, судову оплату

від Інстигатора, а ні трибунальський суд, а ні писар не повинні брати”[3, с. 269].

У Конституції 1590 р. було передбачено штрафи (карного характеру) у випадку,

якщо претензія корони до шляхтича виявилася необґрунтованою.

Звичайно, що невластивим і невідповідним до принципу звільнення інстигатора

від судових оплат був би факт оплати такого штрафу самим інстигатором або

королівською казною. Польське право для такого випадку мало іншу інституцію –

делятора (донощика).

Делятор – це приватна особа, яка повідомляла про безпідставність позову

(кримінального або цивільного) водночас він відповідав за всі наслідки

безпідставного донесення (особливо у кримінальних справах).

У справі про повернення майна делятор сплачував штраф: „А якщо б інстигатор

за доносом будь-якого шляхтича про такі спадкові маєтності насмілився позивати…

тоді делятор виною у тисячу гривень трибунальським судом має бути покараний…”

[3, с. 269].

З тих самих причин конституція того ж 1598 р. для Князівства Литовського

давала для королівської канцелярії такі рекомендації: „чого наші печатники і писарі

мають дотримуватися, так це того, щоб надвірних позовів на шляхтича не видавали,

і щоб делятор показав, що це є наші добра, або добра, які потрапили у наше

розпорядження. Та ім’я делятора у позові мають вказати, а без делятора позовів не

повинні давати” [3, с. 271].

Це були застереження, які стосувалися повернення майна. Натомість немає

таких застережень у справах про доходи королівського майна. Тому вищезгадувана

конституція давала змогу позиватися у таких справах без делятора.

Конституція 1580 р. встановлювала сувору відповідальність інстигатора за

неналежне виконання своїх обов’язків. Зокрема, за шкоду, завдану казні, інстигатор,

зазвичай, відповідав своїм майном.

Крім того, він міг бути притягнутий до відповідальності за неявку до судового

засідання внаслідок чого могло бути винесено заочне рішення не на користь казни

(contumacia instigatoris) [3, с. 273].

Королівський інстигатор виступав також у кримінальних справах як сторона у

справах, де об’єктом замаху була держава. До певної міри сфера кримінальних

повноважень інстигатора поєднувалася з його функцією представника казни

держави та інтересів короля.

Це було представлено у конституції 1588 р.: „Величківські і бохенські соляні

копальні мають бути у доброму управлінні… І, щоб з часом до знищення пожитків

не дійшло через копачів солі вибиранням фундаментів і до шкоди при розчищенні

проходів, будемо посилати комісарів, які мають доглядати, щоб у соляних

копальнях шкода і руїна не була. Також стовпи у копальнях солі, щоб були описані:

і їх, щоб жоден орендар копалень не смів зменшувати і нищити” [3, с. 274].

Інстигатор був також обвинувачем у злочинах, спрямованих безпосередньо

проти держави, про вбивства, які ще називали „головна зрада”, а також про

порушення спокою та недоторканості судів, сеймів, офіційних осіб чи королівських

послів, фальшування монет, викрадення і зґвалтування жінки і, крім того, низку

військових злочинів таких, наприклад, як дезертирство, зрада тощо.

В міру зменшення предметної компетентності сеймових судів у кримінальних

справах було розширено компетенцію міських судів, зменшено також сферу впливу

коронного інстигатора.

Коронний інстигатор у кримінальних справах не виступав, як зазвичай, з

власної ініціативи, а лише за дорученням короля чи сейму.

У будь-якому випадку роль коронного інстигатора під час розгляду справ була

пасивною, оскільки докази здобував делятор, а досліджував їх міський суд.

Інстигатор лише мав порушувати справу та подавати „пропозиції” щодо покарання.

Коронний інстигатор також фігурував у справах дисциплінарного характеру проти

державних функціонерів у ролі обвинувача перед сеймом. В такій ролі він виступав

проти воєвод та інших дрібних чиновників. У Конституції 1560 р. йшлося: „воєводам

Корони і держав наших наказуємо... щоб у своєму воєводстві жодному євреєві жодних

соляних копалень, мит і наймів держати не допускали... під виною ста гривень... про яку

інстигатор чинити буде, або депутати будуть відтерміновувати” [3, с. 276].

Поряд з коронним інстигатором у Речі Посполитій діяв також інстигатор для

великого князя литовського, і обидва вони мали назву інстигаторів обох народів.

Інстигатори (як „коронні” так і „литовські”) виконували свої обов’язки на

довіреній їм території по шість місяців. Коронний інстигатор міг виконувати

обов’язки на території литовського інстигатора і навпаки. У Конституції Речі

Посполитої 1775 р. з цього приводу зазначено: „що стосується виконання обов’язків,

описаних законом для інстигаторів, які слугують обом народам, то виконуватимуть

їх будуть по шість місяців Коронний і Литовський”.

Доходи коронного та литовського інстигатора становили по 6000 злотих.

Окрему плату, близько 1500 злотих, отримували інстигатори за участь у

казначейському трибуналі.

Окреме положення у давньопольському праві займали судові інстигатори

(іnstigator iudicii), при кожному суді. Зокрема і в судах, де стороною виступав

інстигатор коронний або литовський.

Завданням судового інстигатора було стежити за дотриманням судового

порядку (охорона засідання), а також, щоби сторони своєчасно вносили оплату

судових послуг, штрафів та інших платежів.

У судовому засіданні судовий інстигатор мав право виступати перед цим судом

з обвинуваченням про невідповідний захист даної особи, а суд на місці призначав

дисциплінарне покарання.

Відносно стягнення мита та грошових штрафів судовий інстигатор був

зобов’язаний на місці проводити виконавче провадження.

Судові інстигатори діяли при кожному суді (міському, земському,

підкоморському, воєводському), а також при Головному Трибуналі казначейському.

При Головному Трибуналі діяли два інстигатори:

а) Інстигатори безпеки (securitatis).

Їхні функції описано у конституції 1726 р. в розділі „Про трибунал великого

Князівська Литовського”: „Агенти не повинні за рамки виходити... також самі

сторони непотрібними дискурсами, з яких створюється галас і незручність для суду,

забавлятись не мають. Інстигатор, трибунальської піхоти поручник й інші

чиновники повинні дотримуватися того ж” [3, с. 285].

Інстигатор безпеки звертався до суду з вимогою призначення дисциплінарного

покарання до осіб, які неналежно поводилися в суді. Інстигатор повинен розумно

підбурювачів галасу викривати, усувати цього підбурювача, дії якого відбиваються

інших особах [3, с. 285].

б) Скриньові інстигатори.

Особливу увагу надають польські конституції врегулюванню функцій

інстигаторів скриньових. Вони мали приймати лише те, що сторона була зобов’язана

заплатити на підставі доручення суду, або згідно з тарифом. Інстигатор скриньовий

вів реєстр судових штрафів. „Восьмий реєстр який самими тільки скриньовими

інстигаторами ведеться, в суботу після обіду кожного тижня, в який лише записи

про штрафи не віддаються і належать до суду або стороні цим же судом засудженій,

мають міститися в тому ж реєстрі, записані інстигатором і маршалком підписані... і

повинні бути виголошені і відсуджені” [3, с. 286].

Судові інстигатори були підпорядковані земському писареві. Земський писар

мав право вимагати звіту скринькових інстигаторів про кошти, які надійшли від

сплат штрафів.

Конституція 1792 р. принципових змін у положенні інстигаторів при так

званому трибунальському суді (колишньому головному трибуналі) не внесла. Є

згадка про обов’язок інстигаторів щодо виконання нагляду за в’язнями і в’язницями

від імені відповідного суду. Це було розширенням обов’язків у дотриманні порядку і

безпеки судового засідання в будинку, призначеному для виконання покарання

(охорона в’язниці). Безперечно йшлося про пункти нагляду і арешту, які

знаходилися в приміщенні суду.

Офіційна та ієрархічна ситуація інстигаторів при трибунальському суді також

не змінилася.

Інстигатор при міському суді носив назву старостинського або офіційного

(міського управління). Міський інстигатор був таким органом старости, як

інстигатор коронний органом короля, згодом сейму.

Кількість інстигаторів при міському суді залежала від думки старости, який

призначав їх залежно від потреби.

Функції міського інстигатора були зведені до стягнення судових оплат

(скринька) і нагляду над безпекою і порядком в суді.

Міський інстигатор мав ще й інші обов’язки, зокрема він виступав як

субсидіарний оскаржувач у кримінальних справах.

Зазвичай обвинувачення у кримінальних справах про вбивства, грабежі, розбої

та крадіжки у Речі Посполитій підтримували потерпілі. Однак часто з боязні помсти

вони відмовлялися підтримувати обвинувачення в суді. Тоді з обвинувальною

скаргою до суду звертався інстигатор.

Подібна ситуація простежена у випадку, коли когось затримали на місці

вчинення злочину, наприклад, вбивства чи підпалу. Скарги від потерпілого зазвичай

не було, а підозрюваного звільнити також було неможливо. Тоді обов’язок про

проведення кримінального провадження був покладений на інстигатора.

Така ж ситуація виникала у випадках, коли засуджений відшкодував шкоду

потерпілому, і той переставав займатися цією справою. Порушення справи в такому

випадку також покладалося на інстигатора.

Міський інстигатор міг брати участь як обвинувач у розгляді дрібних

фінансових справ, що не належали до компетенції фінансового трибуналу. Згідно з

конституцією 1629 р. він міг також викликати до суду міських чиновників, які не

сплатили штрафи чи інші судові стягнення та звертатись із вимогою до суду про

призначення штрафу від 200 до 500 злотих.

Конституція 1792 р. скасувала міські та земські суди і запровадила на їх місце

суд землевласницький. Інстигатора цього суду призначав сам суд на підставі

голосування його членів.

Про його обов’язок свідчить ст. VII конституції 1792 р.: „Кожний земле-

власницький суд буде мати інстигатора. Обов’язком інстигатора буде діяти від імені і

за наказом суду в справах безпеки суду і в справах кримінальних, хоч би обвинувача

не було, і то все доповнювати, що йому той суд в обов’язок запише” [3, с. 291].

Ця інструкція підкреслювала відому нам сферу діяльності інстигаторів у

кримінальних справах – самостійне процесуальне становище поряд з обвинувачем

та загальне виконання всіх судових наказів.

Залежність від суду і підпорядкування судові підкреслює текст присяги

інстигатора: „судові у всіх наказах по відношенні до мене слухатись буду, також

накази і резолюції судові доповню і втілю”.

Отже судовий інстигатор завжди був важливою фігурою у службовій ієрархії

судочинства Речі Посполитої. Однак оплата їхньої роботи відповідно до їх дій була

незначною.

Цікаві з цього погляду цифри подавав проект бютжетного кошторису Великого

князівства Литовського 1775 р. У заголовку „департамент військовий” було

записано: для судового інстигатора і возного 1100 зл., тоді коли писар Комісії

військової має одержувати 12 000 злотих, а це означає, що інстигатор разом з

возним одержує одинадцяту частину оплати писаря. Як і фінансовий департамент

призначає для судового інстигатора і возного разом вісімсот злотих, а для касира –

чотири тисячі злотих.

Аналізуючи діяльність інстигаторів у давньопольському праві, можна дійти до

таких висновків.

У Речій Посполитій, до складу якої входила значна частина земель

Правобережної України, не було єдиної організації управління інстигаторів типу

державної прокуратури, як управління громадського обвинувачення. Інстигатори,

яких призначали при різних судах, були взаємно незалежними. Натомість вони

залежали від того, хто їх призначив, а отже, міський інстигатор – від старости,

трибунальський – від маршалка, який його призначив, землевласницький – від

суддів тощо.

Завданням судових інстигаторів, які функціонували при кожному суді було

передусім дотримання порядку під час судового засідання, охорона осіб, що входять

до складу суду, окрім того, переслідування та екзекуція судових оплат і накладених

судом штрафів.

Судовий інстигатор не був обмеженим для виступу як обвинувач лише перед

тим судом, при якому був приставлений. Королівський інстигатор, який діяв перед

королівський судом, виступав іноді також перед сеймовими судами, перед головним

і фінансовим трибуналами. Інстигатори міського суду виступали не лише перед

своїм судом, але також перед головним трибуналом.

Загалом функції як коронного, так і судового інстигатора мали характер або

фіскальний (як коронного інстигатора), або переважно адміністративний (як

судовий інстигатор). Участь його в кримінальних справах була швидше

епізодичною, що пояснюють характером польського кримінального процесу, який

залишав переслідування злочинів переважно приватним та громадським скаргам.

Випадки громадської скарги були обмежені до мінімуму. Важлива роль інстигаторів

у цьому доповнюється субсидійною скаргою судового інстигатора.

Кримінально-процесуальна роль інстигатора була обмежена позовом за

дорученням суду, від імені і з наказу суду або інших чинників.

Зазвичай інстигатор під час судового засідання міг подавати пропозицію щодо

покарання. Однак участь у судовому процесі його була мінімальною. Зібранням

доказового матеріалу займався міський суд, інстигатор міг функціонувати як орган,

що допомає судові під час комісійних слідств.

Інстигатори більше ста років слугували важливою ланкою у судовому

переслідуванні злочинних діянь у Правобережній Україні.

Посади інстигаторів на українських землях ліквідувала Катерина ІІ в кін. ХVII ст.

через поширення на них російського судоустрою.

1. Свербигуз В. Старосвітське панство / В. Свербигуз. — Варшава, 1999.

2. Makarewicz J. Polskie prawo karne.

3. Makarewicz J. Instigator w prawe polskiem.