СУДЕБНИК 1468 РОКУ, ЙОГО СТРУКТУРА, ЗМІСТ ТА ЗНАЧЕННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 

Ю. Сеньків

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті детально проаналізовано перший збірник права Литовсько-Руської

держави – Судебник Казимира. Охарактеризовано причини його прийняття, зміст,

значення. Проведено порівняльний аналіз положень Судебника із положеннями

Руської Правди та Литовського статуту. Показано, що із прийняттям Судебника

Казимира 1468 р. було започатковано новий етап у правовій теорії та практиці,

завершений виданням трьох Статутів Великого князівства Литовського.

Ключові слова: кримінальне право, Судебник Казимира, Литовсько-Руська

держава, Руська Правда, Литовські статути, злочин, покарання.

Потреба боротьби зі злочинністю покладена в основу особливої уваги вчених

(юристів, істориків, філософів, соціологів, психологів та ін.) до проблеми злочину і

покарання, яка має дуже давнє походження. У міру становлення держав різних типів

і форм у вирішенні цієї проблеми у різних народів з’явилися свої відмінні риси:

характер й інтенсивність застосовуваних мір покарання суттєво змінився залежно

від загальної культури народу, епохи, способу життя людей, їхніх звичаїв тощо.

Історичний аналіз проблеми злочину і покарання передусім необхідний, щоб

використовувати накопичений предками досвід для розстановки правильних

акцентів у законодавчій політиці, спрямованої на боротьбу зі злочинністю, а також

для правильної і ефективної побудови системи каральних органів тощо. Вивчення

першоджерела XV ст. допоможе пізнати внутрішні закономірності еволюції права,

побачити процес переходу від простих правових форм до більш складних і

розвинутих, опанувати державно-правову лексику, юридичну термінологію,

відшукати витоки національного права і певною мірою використовувати історичний

досвід у сучасному законотворенні.

Загальним питанням (короткій характеристиці окремих положень) Судебника

1468 р. приділяли увагу у своїх працях зокрема: С. Бершадський, Р. Лащенко,

М. Чубатий, М. Владимирський-Буданов, І. Данилович, І. Старостіна, Ф. Леонтович,

В. Кульчицький, М. Максимейко, С. Лазутка.

Процес утворення Великого князівства Литовського починається з кінця XIII ст.,

його територія була виокреслена у кінці XIV ст. Вона займала величезний простір –

від Балтійського до Чорного морів і від Західного Бугу до Оки. Крім власне

Литовського князівства, що займало приблизно 1/10 всієї території, до його складу

входили Полоцька, Мінська, Вітебська, Смоленська, Турово-Пінська, Чернігово-

Сіверська, Київська, Волинська, Подільська землі. Литовсько-руська держава охопила

собою найбільш корінну і давню Русь, територію зародження і розвитку всіх правових

інститутів Давньої Русі, зафіксованих передусім у Руській Правді [1, c. 178].

Після того, як частина українських земель стала складовою цієї нової держави –

Литовсько-Руської (ця назва не є випадковою, оскільки вплив культури Руської

держави (Київської Русі), в тому числі й правової, на культуру Литви був досить

сильним чинником розвитку державності і права, надав імпульсу розвитку

національних правових систем українського, литовського і білоруського народів) або

як її ще називають Великого князівства Литовського, Литовської держави,

регламентування суспільних відносин в основному не змінилося. Як раніше діє

апробоване віками звичаєве право, Руська Правда, з’являються привілеї земські,

обласні тощо. Єдиного офіційного нормативного акта новоствореної держави, який би

регулював наявні суспільні відносини, не було тривалий час (аж до прийняття

Литовського Статуту 1529 р.). Проте реалії життя потребували появи

загальнообов’язкового акта, який би по-новому, враховуючи попередній досвід,

врегульовував суспільні відносини, особливо з таких важливих питань, як

відповідальність за посягання на чужу власність, порядок звернення до суду,

відповідальність родичів за діяння злочинця тощо. Відсутність єдиного законодавства

сприяла застосуванню різних норм в аналогічних ситуаціях при розгляді судових

справ в межах однієї держави. А це своєю чергою обумовлювало і заохочувало

свавілля суддів. Не було проведено чіткого розподілу компетенції судів.

У середині XV ст. відбувається масове передання земель феодалам, що

супроводжувалося з одного боку закріпаченням вільних селян, а з іншої –

звільненням цих земель і селян, які проживали на них від державних повинностей і

великокняжого суду.

Головно визріла потреба у виданні правового акта, який би врегулював в

основному питання кримінального права та процесу (хоча говорити про кримінальне

право у XV ст. можна умовно, адже право цього періоду не мало поділу на цивільне

та кримінальне).

Першою спробою однакового регулювання деяких суспільних відносин

(кримінальних, цивільних, процесуальних) став Судебник 1468 р., або як його ще

називають Статут Казимира. В історико-правовій літературі висловлювали різні

думки щодо його назви. В оригіналі він мав загальноприйняту для тогочасних

правових пам’яток (грамот, привілеїв) назву „Лист”. „Судебником” у ті часи

називали підручники з права, якими користувалися в судах при розгляді справ.

Окрім того відомим є застосування правових актів із назвою судебник і в інших

державах, зокрема, у Руській державі – „Судебник Ярослава”, у Московській

державі – Судебник 1497, Судебник 1550, Судебник царя Федора Івановича 1589,

Зведений судебник 1606-1607 рр. У першій публікації 1826 р. І. Данилович назвав

його „Статут Казимира” [2]. М. Владимирський-Буданов був другим, хто

опублікував 1901 р. текст цієї пам’ятки права [3, c. 32–42].

Прізвищ авторів чи автора цієї пам’ятки права нам не відомо, але

беззаперечним є те, що його було складено правниками великокняжої канцелярії,

направлено на розгляд і прийняття Пани-Ради і великого князя Казимира IV

Ягеллончика, затверджено на сеймі 29 лютого 1468 р. у Вільнюсі.

Є плюралізм поглядів вчених щодо того, якою мовою було написано Судебник.

Білоруські вчені вважають, що його було написано білоруською (старобілоруською)

мовою [4, c. 101], українські – литовсько-руською, яка „являється зразком актової

мови” [5]. У Судебнику вжито також чеські терміни. Ґрунтовному дослідженню

впливів чеської правничої термінології на українське право литовської доби

присвятив свою працю А. Яковлів. На нашу думку, Судебник написаний українсько-

білоруською мовою, оскільки ядром Київської держави були українські землі, тому і

мовою, якою спілкувалося населення, яке тут мешкало, була українська в її

давньоруському варіанті. Ця мова – давньоруська, спільна для білоруського,

українського, російського народів – була державною для Київської держави і саме

цю мову визнано як урядову у Великому князівстві Литовському. Хоча такі видатні

науковці, як А. Антонавичюс, С. Ламутка, стверджують, що мовою діловодства і

законів у Великому князівстві Литовському була старобілоруська [6, c. 15–21].

Українська і білоруська писемні мови XIV–XVI ст. представлені головно

юридичними документами. Їхня мова – це діловий стиль літератури Київської Русі,

збагачений місцевими словами і формами, а також запозиченнями з інших мов.

Тому у цьому випадку справедливо говорити про ділову українсько-білоруську

писемну мову, розквіт якої припадає на XV–XVI ст. [7, c. 11].

Деякі науковці, зокрема, М. Чубатий, зазначають, що текст Судебника було

поділено на 28 артикулів, інші – Р. Лащенко, Я. Юхо – на 25. Рукописний текст

Судебника взагалі не був поділений на артикули, проте при публікації у

„Хрестоматии по истории русского права”, М. Владимирський-Буданов поділив

його текст на 25 артикулів. Такого поділу будемо дотримуватися й ми. Оригінал не

зберігся, є лише його списки кінця XV–XVI ст. Судебник містить норми

кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, адміністративного права.

„Татьбі” (злочину) відведено в Судебнику 16 артикулів. Він відрізняє крадіжку

„велику” або „конську” від „малої”, „татьбу с лицом” і „без лица”. Статті цієї

пам’ятки права про „татьбу” майже повністю були перенесені у розділ 13 Статуту

1529 р. [8, c. 161]. Доказом безпосереднього зв’язку Судебника із Руською Правдою,

крім положень про крадіжку, можна ще назвати положення про „вину” і „муку”, про

умови відповідальності дітей і дружини за вчинки дітей і чоловіка. Водночас є й

положення, які можна назвати прогресивними – якщо повнолітні діти та дружина

„відали” про злодійство батька та чоловіка, то вони відповідають своїм майном за

його дії; „малі діти нижче семи годів” за вчинок батька не відповідають взагалі

(навіть коли б і знали). Презюмуємо, що в епоху Судебника вчення про

індивідуальну відповідальність за злочин почало утверджуватися. Також у

Судебнику підкреслюється, що дружина та діти „злодія” не несуть відповідальності

за його вчинки, якщо він був затриманий „на гарячому”, з „лицем”, але вкраденого

додому не приніс і, відповідно, дружина та діти вкрадених речей „не поживали”:

„злодій терьпи, а жона і діти і дом їх невинен” (Арт. 4). Для Судебника є

характерною ідея рівності представників усіх суспільних верств перед законом у

кримінальних справах. Зокрема, якщо злочин відбувся з відома пана або сам пан

брав участь у ньому і все це було доведено, то пан ніс відповідальність на рівні з

виконавцем „а тот так терьпи, как которий злодій” (Арт. 6). В артикулі 7 міститься

„презумпція причетності бродячого елементу” („лезних”, „лежних”) до дій

злочинця: коли б хто держав у своєму домі таємно „лежня” і в цей час трапилася б у

когось крадіжка, то той, хто держав „лежня” мусів поручитися за представлення

цього „лежня” до суду [9, c. 215]. Новим було й визначення злочину як

протиправного діяння, настання відповідальності лише за наявності вини,

відповідність покарання до виду тяжкості вчиненого злочину, заборона самосуду.

Був визначений новий принцип звільнення від кримінальної відповідальності дітей,

які не досягли семирічного віку. Зокрема, було введено правову норму, яка

забороняла передавати потерпілому дітей, які не досягли семи років. У Судебнику

можемо помітити виникнення нового погляду на мету покарання. Так, у ньому

вперше було законодавчо закріплено ідею „усунення злочинця”, як одну із цілей

покарання, хоча й повністю не відкидалася ідея майнового відшкодування.

Заборонялося звільнення злочинця від покарання, у той час як згідно із нормами

звичаєвого права у злочинця, засудженого до смертної кари, була можливість

відкупитися і бути переданим у рабство потерпілому або його близьким родичам.

Розвиток і оформлення судового імунітету у Великому князівстві Литовському

з кінця XIV ст. відбувалися у тісному зв’язку з ростом великої феодальної земельної

власності. Судовий імунітет, наявний спочатку у церковних володіннях і помістях

великих феодалів, був закріплений за всіма феодалами у загальноземському привілеї

1447 р. (надалі – Привілей). У ст. 12 Привілею визначено загальний порядок

звернення до суду у справах залежного населення. Спочатку слід було просити

правосуддя у власника обвинувачуваного і лише у випадку відмови великий князь

або його урядники направляли децького, кримінальний штраф у всіх випадках

надходив господарю засудженого. Закріпивши за феодалами право суду над своїми

підданими у ст. 12 не було встановлено ні обсягу вотчинної юрисдикції, ні деталей

порядку звернення до суду.

У Судебнику Казимира детальніше, порівняно з привілеєм 1447 р., визначено

порядок вирішення конфліктів між підданими різних власників. Це питання

висвітлено у трьох артикулах (9–11). У всіх випадках, зазначених у цих артикулах,

спочатку потрібно звернутися за правосуддям до влади, в підпорядкуванні якої

перебував обвинувачуваний: „осподарю” (господаря) – арт. 11 та арт. 9 (цього

терміна ву арт. 9 немає, але за змістом передбачено, що намісники і тівуни повіту, в

якому живе обвинувач, „обсилают” власника обвинуваченого); намісників і тивунів

(арт. 10). За побажанням сторін конфлікт міг вирішити „обчий” (напевно,

третейський) суд (арт. 9, 11). У разі відмови у правосудді великий князь або воєводи

посилали децького. Про надходження господарю засудженого кримінального

штрафу зазначено в арт. 3 Судебника, який відобразив такий самий принцип, що й

відповідне положення ст. 12 Привілею, проте значно відмінне від нього і за

формулами, і за змістом.

На відміну від Руської Правди, Судебник встановлює смертну кару за крадіжку

з „лицом”, за „конську татьбу”, коли „злодія з лицом приведуть” та в інших

випадках (Арт. 12, 15, 17, 18, 22).

Багато вчених, починаючи з І. Даниловича, зазначали схожість між положеннями

Судебника та Литовського Статуту 1529 р. Наприклад, арт. 19 Судебника та арт. 1

розділу 13 Статуту, арт. 5 Судебника та арт. 12 розділу 13 Статуту та ін. [10, c. 121–

123]. Наприклад, порівняємо: про крадіжку „паробків” зазначено в арт. 19 Судебника

й арт. 1 розділу ХІІІ Статуту. Ці статті схожі, проте між ними є відмінності. Згідно з

Судебником у разі відсутності у „паробка-злодія” майна („бонди”) для відшкодування

завданої шкоди, збитки потерпілому повертав господар „паробка”. У Статуті про

відповідальність господаря взагалі не згадується. У випадку неплатоспроможності

„паробка” потерпілому повертають вкрадене („лицо”), а „паробок” піддається

тілесному покаранню. За Судебником смертю карали „паробків” за крадіжку на суму

півкопи грошей, а за Статутом – полтина грошей. За Статутом тяжчим було покарання

за рецидив. Відповідно до Судебника „паробка-злочинця” вішали, якщо він буде

„часто красти после того”, за Статутом повторна крадіжка на суму менше 10 грошей

передбачала повішання. Строге покарання за рецидив пояснюють напевно низьким

соціальним статусом „паробків”. Стаття Статуту, порівняно із Судебником,

відобразила зміни у статусі „паробків”, які набували більше прав.

Арт. 5 Судебника Казимира відповідає арт.12 розділу XIII Статуту. Цей артикул

Судебника належить до комплексу положень, які регулюють обмеження сімейної

відповідальності у разі злочинів. Внесення таких норм до Судебника відповідало

інтересам феодалів і могло бути пов’язане із збільшенням феодальної власності й

збільшенням кількості залежних селян. Цей факт свідчить і про вияв суспільної

правової тенденції обмеження колективної відповідальності. У Литві цей принцип

був зафіксований у загальноземському привілеї 1447 р., а потім був внесений в

обласні привілеї і Статут. Дуже близькими за змістом є арт. 5 Судебника і арт. 12

розділу XIII Статуту, які розглядають питання про покарання злодія, спійманого на

місці злочину. Обидва артикули передбачають звільнення від відповідальності

членів сім’ї злочинця, але викладені вони по-різному; крім того, у Статуті йдеться

не лише про дружину і дітей злодія, але і про його челядь. У Статуті питанню про

обмеження сімейної відповідальності при злочинах приділено менше уваги, ніж у

Судебнику, який проте не був забутий. Через декілька років після видання Статуту в

Слуцькому списку з’явилося положення, яке за змістом нагадувало арт. арт. 1 і 4

Судебника. Але викладено цей артикул по іншому, ніж положення Судебника.

Порівняння Судебника зі Статутом засвідчило, що на час видання І Статуту

норми, зафіксовані в Судебнику, потребували уточнення, розширення, акцентування

уваги на інших положеннях. Деякі норми Судебника, хоча і не відображені у Статуті,

продовжували діяти, інші були трансформовані і пристосовані до умов, які зазнали

змін. Судебник не був всебічною кодифікацією кримінального права, а головно

систематизовував лише ті положення, які були спрямовані на охорону майна, тому не

зміг надовго задовольнити потребу в регулюванні нових суспільних відносин.

Отже, із прийняттям Судебника Казимира 1468 р. було започатковано розвитку

новий етап у правовій теорії, практиці законодавчої діяльності державних органів,

нових принципів систематизації і кодифікації феодального права, який був

завершений виданням трьох Статутів Великого князівства Литовського.

1. Правовий звичай як джерело українського права IX-XIX ст. / [за ред. І. Усенка]. —

К. : Наук. думка, 2006.

2. Danilowicz I. Statut Kazimierza Jagiellonczyka. — Wilna, 1826.

3. Владимирский-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права : в 2 т. /

М. Ф. Владимирский-Буданов — К., 1901.

4. Вишнеускі А. Гісторьія дзяржави і права Беларусі у дакументах і матєрьіялах /

А. Вишнеускі, Я. Юхо. — Минск, 2003.

5. Яковлів А. Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV—

XVI в. / А. Яковлів. — Прага, 1929.

6. Lazutka S. Lietuvos statutai, ju kurejai ir epocha. — Kaunas, 1994.

7. Ківалов С. Передмова. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. /

С. Ківалов, П. Музиченко, А. Паньков. — Т. 2 : Статут Великого князівства

Литовського 1566 року; [за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова]. — Одеса :

Юрид. літ., 2003.

8. Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут : Антологія української

юридичної думки : в 6 т. / Ф. Леонтович — К., 2002. — Т. 2.

9. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. / Р. Лащенко — К., 1998.

10. Старостина И. К вопросу об еволюции права Великого княжества Литовского в

конце XV — начале XVI века (на примере сопоставления Судебника Казимира

1468 г. и І Литовского Статута) / И. Старостина // Первій Литовский Статут 1529

года. Материальі республиканской научной конференции, посвященной 450-летию

Первого Статута. — Вільнюс, 1982.