ОБОВ’ЯЗКОВЕ МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 

Я. Шатковський

Інститут правового консалтингу

вул. Бориспільська, 9, 02099 Київ, Україна

У статті висвітлено правові проблеми обов’язкового медичного страхування в

Україні та перспективи їх вирішення. Наведено чинники, котрі свідчать про

актуальність вирішення питань юридичного забезпечення медичної діяльності.

Стверджується, що кардинальним кроком, котрий здатен значною мірою змінити

ситуацію на краще, є запровадження у нашій державі обов’язкового медичного

страхування. Зазначені основні етапи історії законотворчості стосовно обов’язкового

медичного страхування в Україні. Визначені переваги та недоліки створення єдиного

державного Фонду медичного страхування.

Ключові слова: медичне страхування, правові проблеми, Фонд медичного

страхування.

До питань юридичного забезпечення медичної діяльності в Україні останнім

часом простежується підвищена увага. Причиною цього є багато різних чинників,

ключовими з яких вважаємо такі:

– значимість такого соціального та особистого блага, яким є здоров’я, для

кожної людини та суспільства в цілому;

– недостатня правова урегульованість великої кількості важливих питань сучасної

медицини, коли проблемні ситуації одноособово вирішують медичні чиновники;

– соціально-економічні перетворення, що тривають в Україні останні 12-

15 років, результатом яких стало збільшення кількості соціально

незахищених, малозабезпечених верств населення;

– практика, що вже стає „звичною”, платного надання медичної допомоги у

державних та комунальних медичних установах, котра офіційно не є

легітимізованою, вельми поширена;

– потреби захисту прав, свобод та законних інтересів медичних та

фармацевтичних працівників, низька заробітна плата яких здатна „гальмувати”

будь-які локальні чи системні перетворення медичної галузі в Україні.

Ці та багато інших чинників зумовлюють необхідність пошуку шляхів

удосконалення ситуації в українській охороні здоров’я. На наше глибоке

переконання за допомогою паліативних засобів ми не зможемо суттєво просунутись

вперед у вирішення державних медичних проблем. До таких кроків належать:

1) підвищення заробітної плати медичним працівникам;

2) відкриття нових медичних центрів, навіть оснащених найсучаснішим

медичним обладнанням;

3) намагання забезпечити „прозорість” процесів ліцензування та акредитації

медичних установ;

4) налаштованість з боку держави домінантно регулювати ціноутворення на

медичні препарати.

Усі ці заходи є тією чи іншою мірою суспільно корисними, однак на нашу

думку, вони суттєво не здатні поліпшити стан справ в українській охороні здоров’я.

Чому? Тому що це „латання дір”, це боротьба з наслідками, а не з причинами.

Кардинальним кроком, котрий здатен значною мірою змінити ситуацію на

краще, є запровадження у нашій державі обов’язкового медичного страхування.

Саме обов’язкового, поряд з уже існуючим добровільним. Причому, як видається,

адекватної альтернативи такому крокові фактично немає. Досвід провідних держав

світу засвідчує, що саме обов’язкове медичне страхування є тим засобом, за

допомогою якого є змога забезпечити реалізацію прав громадян на безперешкодне

отримання якісної медичної допомоги. Абсолютно слушно стверджує

С.Г. Стеценко, що медичне страхування є частиною соціального страхування та

полягає у гарантуванні з боку держави рівних можливостей для громадян стосовно

отримання медичної та фармацевтичної допомоги 1, с. 294.

Станом на сьогодні якісна медична допомога обходиться досить дорого для

гаманців більшості українських громадян. Оскільки пересічний український

громадянин – не олігарх, то і дозволити собі витрачати значну частину сімейного

бюджету на медицину більшість українців об’єктивно не у змозі. Норма ст. 49

Конституції України, відповідно до якої держава створює умови для ефективного і

доступного для всіх громадян медичного обслуговування, не виконується. Та й

фактично вона за цих умов не може бути дотримана, і це не вина, а біда вітчизняної

охорони здоров’я та медичних працівників.

Сама проблематика медичного страхування є не є зовсім новою навіть у

сучасній Україні. З початку 90-х років XX ст. у нашій державі почали виникати

певні форми добровільного медичного страхування. Велика кількість

загальнострахових компаній почала займатися медичним страхуванням у різних

обсягах. Останніми роками почало стихійно з’являтися добровільне страхування у

некомерційній формі – так звані лікарняні каси. Але за відносно незначного

поширення добровільного медичного страхування комерційна форма і тут превалює.

Інакше кажучи, певні кроки уже зроблені.

У методологічному плані необхідно зазначити, що „наукове поле” вивчення

проблем правового забезпечення охорони здоров’я та медичного страхування в

Україні вже розробляється. Серед науковців, котрі активно займаються проблемами

правового регулювання обов’язкового медичного страхування, потрібно

акцентувати на працях таких дослідників, як О. Голяченко, котрий є одним із

фундаторів нового наукового напряму – „економіка охорони здоров’я”, де

розглядаються і проблеми медичного страхування; В. Рудий, дослідження якого

торкаються проблем фінансових та економічних відносин у системі охорони

здоров’я України; С. Стеценко, у наукових працях якого висвітлено

адміністративно-правові проблеми вітчизняної охорони здоров’я. Водночас

збільшується кількість наукових статей у фахових журналах та збірках матеріалів

науково-практичних конференцій як юридичного, так і медичного спрямувань.

Невирішеними проблемами, що дискутуються в науковому середовищі

стосовно обов’язкового медичного страхування, є такі:

– медичне страхування як шлях до забезпечення передусім доступності

медичної допомоги громадянам незалежно від їх матеріального статку;

– медичне страхування як державна гарантія;

– багатоджерельність фінансування медицини, що дасть змогу медичним

працівникам отримувати заробітну плату не лише із державного бюджету, а й

за рахунок виплат по обов’язковому медичному страхуванню;

– характер та форма участі страхових компаній у системі обов’язкового

медичного страхування;

– розробка та запровадження медико-правових стандартів надання медичної

допомоги затих чи інших варіантів захворювань;

– роль держави у функціонуванні всієї системи медичного страхування в

Україні тощо.

Що ж стосується практичної, зокрема правотворчої діяльності, то потрібно

зазначити що останніми роками запропоновано декілька варіантів законопроектів

стосовно обов’язкового медичного страхування. Вони відрізняються іноді досить

кардинально, один від одного. Одні пропонують залучати до процесу обов’язкового

медичного страхування комерційні установи – страхові медичні організації, інші

вважають, що ці повноваження доцільно делегувати державі.

Історія законотворчості стосовно обов’язкового медичного страхування в

Україні має кілька етапів:

1. Проект Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне

страхування” № 4505 від 12.12.2003 р. (Подання І. Франчука).

2. Проект Закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне

страхування № 4505-1 від 06.02.2004 р. (Подання І. Шурми).

3. Проект Закону „Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування”

№ № 3370 від 08.10.2003 р. (Подання М. Поліщука, Р. Богатирьової).

4. Проект Закону „Про загальнообов’язкове медичне страхування” № 3370-1 від

27.01.2004 р. (Подання М. Добкіна, О. Морозова).

5. Проект Закону „Про обов’язкове медичне страхування” № 5655 від

16.06.2004 р. (Подання М. Добкіна, О. Морозова, В. Хомутинніка).

Серед останніх ініціатив можна вказати приклади 2006 р., коли були

запропоновані законопроекти з однаковою назвою („Про загальнообов’язкове

державне соціальне медичне страхування”), положення яких присвячені проблемам

запровадження та правового регулювання обов’язкового медичного страхування.

Йдеться про:

а) проект, який внесли Я.М. Сухий, Л.Л. Денисова, С.В. Шевчук, М.В. Мельничук;

б) проект, який внесли С.С. Бульба, Л.С. Григорович, В.Г. Карпук, Л.В. Стасів).

Незважаючи на однакову назву зазначених проектів, вони багато в чому є

відмінними, іноді на суттєвих підставах. Зазначимо, що саме ці проекти, на думку

фахівців, є найбільш реальними з погляду потенційного прийняття закону про

обов’язкове медичне страхування. Чи є вони найоптимальнішими з наявних? Не

думаю, оскільки передусім виникає запитання, чи доцільно в руках держави (за

рахунок акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування в державному

фонді) утримувати „всі важелі” управління охороною здоров’я в державі? Коли це

здійснюється ефективно, тоді це обґрунтовано. Але в сьогоднішніх умовах, коли

Міністерство охорони здоров’я України та його територіальні управління (відділи) в

областях та районах об’єктивно не справляються з поставленими завданнями, така

постановка питання не є оптимальною.

Відповідно до названих проектів окремим суб’єктом правовідносин у сфері

обов’язкового медичного страхування є Фонд загальнообов’язкового державного

соціального медичного страхування України. З правового погляду цей фонд – це

фінансово-кредитна організація, що має специфічні функції збору і акумуляції

фінансових коштів для подальшого фінансування організації та надання медичної

допомоги, а також контролю за використанням фінансів. Фактично фонд є суб’єктом

медичних правовідносин у сфері медичного страхування, але його функції специфічні,

на відміну від інших суб’єктів (громадяни, роботодавці, медичні установи). Формування

монополістичного державного фонду з обов’язкового медичного страхування не буде

ефективним, оскільки він не дасть змоги вирішити існуючі проблеми, а навпаки,

посилить їх негативні наслідки. Перш ніж запроваджувати обов’язкове медичне

страхування, необхідно зробити попередні розрахунки щодо витрат, пов’язаних зі

втіленням цієї системи. Тоді стане зрозумілим, чи може бути задіяна комерційна

складова (акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування у страхових

медичних компаніях) у вирішенні загальнодержавного завдання.

Загалом же, аналізуючи переваги та недоліки створення єдиного державного

Фонду медичного страхування, який би наповнювався за рахунок страхових внесків,

потрібно зазначити таке. До переваг можна зачислити:

– простота управління таким органом, адже він буде єдиним для всієї України;

– можливість оперативного коригування ситуації шляхом перерозподілу коштів

та їх виділення для конкретних потреб.

Говорячи про недоліки такого державного фонду, варто наголосити на такому:

– відсутність ринкових механізмів та економічних стимулів для діяльності фонду;

– дублювання вітчизняної адміністративно-командної системи управління

охороною здоров’я.

Крім іншого, важливою складовою функціонування системи обов’язкового

медичного страхування є експертиза якості надання медичної допомоги. Адже „хто

платить гроші, той і замовляє музику” – цей вислів має безпосереднє відношення до

обов’язкового медичного страхування та надання медичної допомоги в його умовах.

Одним з основних процесів цього спрямування є експертиза обсягів і якості медичної

допомоги, що надається громадянам. Як засвідчує практика, позавідомчий контроль,

котрий будуть здійснювати фахівці, вільні від контролю з боку Міністерства охорони

здоров’я України – це могутній стимул для медичних установ до безперервного

поліпшення якості послуг, що вони надають. Адже поміж іншим цим досягається

позавідомчість – ключовий фактор об’єктивності. Керуючись цим, пропонуємо вжити

таких заходів у напрямі вдосконалення стану справ з експертизою якості медичної

допомоги в умовах потенційного запровадження обов’язкового медичного страхування:

1. Створення загальнодержавного реєстру лікарів, котрі залучаються до

проведення цього виду експертиз.

2. Внесення змін до номенклатури медичних спеціальностей, передбачивши

наявність експертів якості надання медичної допомоги.

Підводячи підсумки потрібно наголосити, що ми погоджуємося з поглядами

В. Рудого та М. Поліщука, котрі стверджують, що „запровадження обов’язкового

медичного страхування є набагато складнішим завданням, ніж запровадження

інших, уже діючих в Україні видів соціального страхування. Адже воно пов’язане не

просто із забезпеченням грошових виплат, як скажімо, страхування на випадок

безробіття чи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, а із забезпеченням надання

відповідних соціальних, точніше, медичних послуг у натуральному вигляді, з

фактичною закупівлею цих послуг у відповідних виробників та наданням цих

послуг застрахованому населенню” 2.

Отож, обов’язкове медичне страхування явно не безхмарно завойовує свої

позиції в умах дослідників, на шпальтах преси, сторінках книг, в ефірі телепередач і,

найголовніше, в законопроектній діяльності депутатів Верховної Ради України.

Водночас ми повинні усвідомити, що адекватної альтернативи такому крокові,

враховуючи об’єктивні потреби українського суспільства у поліпшенні сатну

охорони здоров’я, фактично не існує. Повинні бути об’єднані зусилля всіх

зацікавлених сторін задля отримання позитивного результату – запровадження

обов’язкового медичного страхування у нашій державі.

1. Стеценко С. Г. Медицинское право : учебн. / С. Г. Стеценко. — СПб :

Юридический центр Пресс, 2004. — 572 с.

2. Рудий В. М. Медичне страхування — не панацея / В. М. Рудий, М. Поліщук //

Дзеркало тижня. — 2002. — № 48.