ДО ПИТАННЯ ПРО МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 

Н. Ковтун

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті розглянуто окремі загальнотеоретичні та методологічні засади

дослідження додаткових покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх

злочинців. Звернено увагу на необхідність дотримання правил формальної та

діалектичної логіки у дослідженні кримінально-правових понять.

Ключові слова: додаткові покарання, неповнолітні, система покарань.

Досліджуючи те чи інше поняття, його зміст та функціональне призначення, не

потрібно забувати про те, що суттєве значення в цьому процесі мають правила не

лише формальної, але й діалектичної логіки. Діалектична логіка – вищий ступінь у

розвитку логічної науки, але вона не відміняє і не поглинає формальну логіку.

Діалектична логіка, як і формальна, вивчає мислення, але з іншого боку й іншими

методами. Формальна логіка – це логіка, що цікавиться структурою мислення,

досліджує закони будови нашої думки. Вона створена дати відповідь, якою має бути

структура думки, щоб вона була істинною і правильно відтворювала дійсність.

Діалектична логіка досліджує те, як у абстрактному мисленні, що пізнає істину,

діють спільні закони діалектики. Діалектична логіка вивчає природу логічних форм і

законів мислення із законами об’єктивного світу. Формальна логіка досліджує

структуру готових, що усталилися, логічних форм, не цікавлячись їхніми

генетичними зв’язками і взаємопереходами, діалектична логіка ж вивчає форми

мислення у їхніх зв’язках, переходах, у розвитку, русі [1, с. 19; 2, с. 25–26].

Методологічною помилкою було б ігнорування правил як формальної, так і

діалектичної логіки у разі з’ясування змісту того чи іншого поняття.

Обмеженість формальної логіки полягає в тому, що дотримання одних лише її

законів для пізнання недостатнє, а не в тім, що нібито вона застосовується тільки

для пізнання якихось елементарних зв’язків і відношень, а при дослідженні

складних явищ і зв’язків її закони нібито й не діють. Адже незалежно від того, яким

би складним та важливим за своїм значенням було певне поняття, це ніяк не може

заперечити чи змінити правил формальної логіки, які мають застосовуватися у

з’ясуванні змісту та обсягу цього поняття. У процесі пізнання на ступені

абстрактного мислення має місце постійне поєднання двох чинників – формального

дотримання в кожнім акті думки і діалектичного спрямування думки загалом. І

формальну, і діалектичну логіку застосовують усюди, при пізнанні будь-яких

об’єктів, як простих, так і складних.

Досліджуючи поняття додаткових покарань, що можуть бути вжиті до

неповнолітніх злочинців, необхідно також зазначити, що недотримання законів як

формальної, так і діалектичної логіки, може призвести до неправильного розуміння

змісту цього поняття, а також його функціонального призначення у кримінальному

праві. На нашу думку, обмеженим буде підхід до визначення змісту та обсягу цього

поняття винятково на підставі чинного КК України. Адже застосування правил

формальної логіки дасть змогу виділити суттєві ознаки цього поняття, його

співвідношення з іншими кримінально-правовими поняттями, але формальна логіка

у цьому випадку не зможе пояснити причини та необхідність існування цього

поняття. Для цього важливо буде простежити розвиток цього інституту в динаміці,

окремо проаналізувати зарубіжне кримінальне законодавство у частині, що

стосується додаткових покарань для неповнолітніх, а також з’ясувати соціально-

правові причини самостійного існування підсистеми додаткових покарань для

неповнолітніх у кримінальному законодавстві. Цілком можливо припустити

випадки, що правила формальної логіки дадуть змогу сформулювати ознаки певного

кримінально-правового поняття, але застосування правил діалектичної логіки буде

заперечувати необхідність його існування та використання. У контексті

досліджуваної проблеми правила формальної логіки однозначно дають змогу

сформулювати поняття додаткових покарань для неповнолітніх злочинців з

урахуванням положень чинного КК України, проте лише діалектична логіка зможе

допомогти відшукати відповідь на питання про те, а чи є потреба в існування

окремої підсистеми додаткових покарань для неповнолітніх злочинців взагалі і яке

функціональне призначення цієї підсистеми у кримінальному праві.

Саме з позицій діалектичної логіки покарання і його застосування можна і

потрібно розглядати як один із способів соціального управління. Його соціальна

необхідність зумовлена як необхідністю збереження соціальних цінностей, так і

досягненням певних соціальних ідеалів. Відповідно у покаранні важливо виділяти

практичний та аксеологічний бік. Потрібно зазначити, що вони тісно пов’язані між

собою, оскільки покарання має забезпечувати безпеку соціальних благ, виконуючи

водночас функцію еквівалента шкоди, заподіяної злочином. Доцільно погодитися з

І.В. Дворянсковим, який вважає, що для того, щоб правильно та адекватно

розглядати проблему ефективності покарання, необхідно враховувати її системний

характер. Адже йдеться, на його думку, про цілий комплекс елементів, які

утворюють основу справедливої відповідальності. Він пропонує виділяти три

крупних блоки компонентів:

1) механізм правосуддя, який є робочим інструментом забезпечення

справедливості у сфері правоохоронних відносин;

2) система соціальних цінностей, які визначають потреби охорони, та її засоби;

3) соціальне середовище, яке з одного боку потребує охорони, а з іншого –

продукує девіантну поведінку як необхідну умову свого діалектичного розвитку

[3, с. 7].

Справжньою підставою легітимності покарання, доказом його соціальної ролі як

засобу забезпечення справедливості, на думку окремих вчених, повинно бути

приведення його його унормування відповідно до соціальних очікувань. Вирішення

цього завдання неможливе без вивчення суспільної думки про злочинність та засоби її

протидії. На ставлення населення до заходів кримінально-правового впливу,

передбачених за вчинення певних злочинів, суттєвий вплив мають як цінність

соціальних благ, що охороняються кримінальним законом, так і очевидність

небезпеки, яка може їм загрожувати унаслідок вчинення злочину [4, с. 125]. Потрібно

додати, що не менш важливим у цьому випадку враховувати і соціальну прийнятність

покарання. Йдеться про своєрідний суспільний договір, умовами якого є, з одного

боку, невідворотність, адекватність та співрозмірність покарання, а з другого – такий

рівень карального потенціалу, який би не робив супротивниками державу та

громадян. Інакше кажучи, необхідно, щоб будь-який громадянин розумів, що система

соціальних цінностей, в тому числі і він сам, охороняється такими засобами, які він

вважав би прийнятними і у відношенні його самого у випадку вчинення ним злочину

[4, с. 11]. Особливого значення питання про соціальну прийнятність покарання

набуває у відношенні до неповнолітніх злочинців. Як зазначено у науковій літературі,

саме стосовно неповнолітніх злочинців застосування заходів кримінально-правового

впливу потребує компромісного вирішення. Адже тут входять між собою в колізію, з

одного боку, інтереси суспільства, які потребують захисту, а з іншого – інтереси

охорони молодого покоління, важливість яких для майбутньої нації не викликає

сумнівів [5, с. 4]. Звісно, такий підхід до розуміння соціальної ролі покарання

неможливо забезпечити винятково з урахуванням правил формальної логіки. Лише

діалектичний підхід дасть змогу правильно розглянути соціальну роль покарання у

суспільстві. На нашу думку, без правильного вирішення цієї проблеми навряд чи

правильним буде формалізувати певне визначення покарання у кримінальному законі.

Досліджуючи те чи інше кримінально-правове поняття, потрібно керуватися

тим, що кожне поняття має свій обсяг та зміст. Під змістом поняття розуміють

сукупність існуючих ознак предметів, відображених у понятті. Зміст поняття

становлять ознаки, які відтворюють якість предмета і відрізняють його від інших

схожих предметів. Зміст окремих кримінально-правових понять не очевидний, він

не даний нам у слові безпосередньо. Зокрема, у нашому випадку, використовуючи

термін „додаткові покарання”, законодавець не розкриває його змісту безпосередньо

в кримінальному законі. Отже, зміст цього поняття може бути визначений лише за

допомогою визначення цього поняття. Тільки на перший погляд може виникнути

заперечення щодо необхідності окремого визначення змісту цього поняття – для

чого давати визначення цього поняття, якщо законодавець дав загальне визначення

поняття покарання взагалі. Річ у тому, що доти, доки не буде правильно

установлений зміст певного кримінально-правового поняття, яке нас цікавить, його

ознаки, нам незрозумілою буде і властивість того явища, яке ним позначається, ми

не зможемо чітко і точно відмежувати це явище від суміжних із ним, а отже будемо

допускати плутанину у мисленні, яка, ймовірно, виявиться і у законодавстві та

правозастосуванні. Лише визначивши зміст поняття, ми зможемо правильно

окреслити і його обсяг, під яким розуміють сукупність предметів або явищ,

мислимих у понятті. У формальній логіці визнано, що зміст та обсяг поняття

взаємопов’язані. Цей взаємозв’язок виражений у логічному законі зворотного

відношення між обсягом і змістом поняття, котрий формулюється так: зі

збільшенням змісту поняття зменшується його обсяг і зі збільшенням обсягу

поняття зменшується його зміст [1, с. 28–29; 2, с. 71]. У контексті досліджуваного

нами питання такий взаємозв’язок означає, що поняття покарання, яке закріплене

законодавцем в ч. 1 ст. 50 КК України, охоплює за своїм обсягом будь-які види

покарань, що передбачені кримінальним законом. Проте вже поняття „додаткове

покарання”, яке є ширше за змістом, адже вже з самої термінології зрозуміло, що

воно має більше ознак, а отже є вужчим за своїм обсягом і повинно охоплювати

лише окремі види покарань. Для того, щоб правильно визначити, які саме види

покарань охоплюватиме обсяг поняття „додаткові покарання”, потрібно правильно

вирішити питання про додаткові істотні ознаки його змісту, що своєю чергою знову

ж таки передбачає використання не лише правил формальної, але й діалектичної

логіки. На жаль, на сьогодні в юридичній літературі простежено певною мірою

спрощений підхід до поняття „додаткового покарання”, коли до змісту цього

поняття належдать, здебільшого, другорядні ознаки, які не дають змоги з’ясувати

суть цього кримінально-правового інституту. Зокрема, часто трапляється

тавтологічне за своєю суттю визначення цього поняття, коли основною ознакою

додаткових покарань є та ознака, що вони призначаються як додаток до основного і

не можуть бути призначені самостійно [6, с. 29; 7, с. 354].

У процесі нашого дослідження не можна ігнорувати і певних правил щодо

відношення між поняттями. Знання про відношення між поняттями дає змогу не лише

не змішувати одні поняття з іншими, але й вбачати у поняттях як спільне, так і

відмінне, правильно користуватися поняттями у практиці мислення. У логіці всі

поняття поділяють на порівнянні і непорівнянні. Непорівнянними поняттями

називають такі поняття, які відображають настільки віддалені предмети, що в їхньому

змісті й обсязі немає нічого спільного. Порівнянними поняттями називають поняття, у

змісті і обсязі яких наявне дещо спільне. Серед порівнянних понять виділяють так

звані сумісні поняття, обсяг яких цілком або частково збігається. Зміст таких понять

різний, але деякі ознаки їх можуть бути спільними. Серед сумісних понять

розрізняють три види відношень: 1) відношення тотожності; 2) підпорядкування;

3) перехрещення [1, с. 35–37; 2, с 72]. Ми не будемо детально з’ясовувати всі типи

відношень, оскільки це не стосується нашої статті, зазначимо лише, що необхідно

окремо звернути увагу на відношення підпорядкування. Про такий вид відношення

говорять у таких випадках, коли одне поняття входить як частина в обсяг іншого. При

цьому поняття з більшим обсягом називається підпорядковувальним, а поняття з

меншим обсягом – підпорядкованим. З боку змісту між підпорядковальним і

підпорядкованим поняттями існує таке відношення: підпорядковане поняття охоплює

у своєму змісті всі ознаки, властиві підпорядковувальному поняттю, плюс ознаки,

специфічні лише для підпорядкованого поняття. Із цього робимо досить важливий

висновок: все, що утверджується про підпорядковувальне поняття, ми можемо

утверджувати і про підпорядковане поняття, тобто не можна мислити предмет,

відображений у підпорядкованому понятті, без тих ознак, які властиві

підпорядковувальному поняттю. Водночас не можна поширювати все викладене про

підпорядковане поняття на підпорядковувальне, оскільки специфічні ознаки

підпорядкованого поняття не входять до змісту підпорядковувального поняття. На

наш погляд, саме відношення підпорядкування існує між поняттями „покарання” та

„додаткові покарання”. Це своєю чергою означає, що зміст цих понять не можна

тлумачити довільно, як це роблять окремі вчені, коли створюється враження, що

поняття „додаткові покарання” існує абсолютно самостійно і має, відповідно, і

абсолютно самостійне кримінально-правове значення [8, с. 164; 9, с. 300]. Правильне

розуміння відношення, в якому перебувають ці поняття, дає підстави зробити

однозначний висновок про те, що до змісту поняття „додаткові покарання”

обов’язково повинні бути включені всі ознаки родового поняття „покарання” і, крім

того, додаткові ознаки, які притаманні тільки цьому підпорядкованому поняттю

[10, с. 19]. Одразу зазначимо, що поняття „додаткові покарання” та „додаткові

покарання для неповнолітніх” своєю чергою також перебувають між собою у цьому

відношенні. Більше того, нам видається, що не треба забувати і те, що покарання – це

лише одна із форм кримінальної відповідальності. І самі поняття „кримінальна

відповідальність” та „покарання” також знаходяться між собою у зазначеному

відношенні, що, безумовно, має бути враховане у визначенні як поняття „покарання”,

так і поняття „додаткові покарання”, а також поняття „додаткові покарання для

неповнолітніх”. Назване відношення дає змогу зробити й інший важливий висновок,

який стосується цілей покарання. Перед додатковими покараннями законодавець

ставить такі самі цілі, як і перед будь-яким покаранням. Водночас це не

унеможливлює того, що додаткові покарання можуть передбачати досягнення

унаслідок їхнього застосування й інших цілей, які не є загальними для всіх покарань. З

урахуванням викладеного вже можна заперечити тим науковцям, які вважають, що

стосовно неповнолітніх злочинців законодавець передбачає інші цілі застосування до

них покарань, ніж ті, які задекларовані як загальні цілі покарання [11, с. 62–63;

12, с. 530; 13, с. 449].

Вище ми вже зазначали, що для поняття важливим є не лише визначити його

зміст, але й обсяг. Обсяг поняття дає змогу показати, які саме явища чи предмети

охоплені тим чи іншим поняттям. Якщо зміст поняття можна з’ясувати за

допомогою визначення, то обсяг поняття розкривається за допомогою поділу. У

формальній логіці чітко розроблені правила поділу понять. До таких правил

належать: 1) поділ має бути співрозмірним; 2) поділ має відбуватися на одній основі;

3) члени поділу мають виключати одне одного; 4) поділ має бути безперервним;

5) основа поділу має бути виразною. Водночас, як нам видається, сам законодавець

та й більшість науковців, виділяючи окремі види покарань, не враховують окремих

із названих правил. Так, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 52 КК України законодавець

поділяє покарання на основні та додаткові. При цьому ст. 52 КК України і названа

законодавцем „Основні та додаткові покарання”. Проте вже в ч. 3 ст. 52 КК України

законодавець зазначає, що такі покарання, як штраф та позбавлення права обіймати

певні посади або займатися певною діяльністю, можуть застосовуватися як основні,

так і як додаткові покарання. На наш погляд, такий законодавчий підхід, передусім,

не дозволяє зрозуміти, а за яким тоді критерієм законодавець поділяє покарання на

основі та додаткові, якщо одні і ті ж самі покарання можуть одночасно бути і

основними і додатковими. Крім того, за такого поділу видів покарання, його члени

не виключають одне одного, а навпаки, змішуються одне з одним. Одразу ж постає

ще одне запитання, чому таке покарання, як позбавлення права обіймати певні

посади або займатися певною діяльністю, може застосовуватися до повнолітніх

злочинців і як основне, і як додаткове покарання, а стосовно неповнолітніх в ст. 98

КК України передбачено можливість його застосування лише як додаткове.

З урахуванням викладеного можна зазначити, що порушення правил

формальної та діалектичної логіки призводить до неправильних визначень понять, а

також неправильного визначення співвідношення між окремими поняттями. У

контексті досліджуваної проблеми додаткових покарань для неповнолітніх можна

стверджувати, що правила формальної логіки однозначно дозволять сформулювати

поняття додаткових покарань для неповнолітніх злочинців з урахуванням положень

чинного КК України, проте лише діалектична логіка зможе допомогти знайти

відповідь на питання про те, а чи є потреба в існування окремої підсистеми

додаткових покарань для неповнолітніх злочинців взагалі і яке функціональне

призначення цієї підсистеми у кримінальному праві.

1. Жеребкін В. Є. Логіка : підруч. Для юрид. вузів і фак. — [вид. 2-е, стереотип.] /

В. Є. Жеребкін. — Х. : Основа., К. : Знання, 1998. — 256 с.

2. Тягло А. В. Критическое мышление на основе элементарной логики : учеб. пособ /

А. В. Тягло. — Х. :, 2001. — 210 с.

3. Дворянсков И. В. Эффективность альтернативных наказаний (Компенсационная

модель) : учеб.-метод. пособие для студентов вузов, обучающихся по

специальности 021100 „Юриспрудениция” / [под ред. проф. А. М. Никитина] /

И. В. Дворянсков. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. — 96 с.

4. Носкова Н. А. Общественное мнение и эффективность мер воздействия,

предусмотренных уголовным законодательством / Н. А. Носкова // Актуальные

проблемы уголовного права. — М., 1988. — С. 120—132.

5. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні :

монографія / В. М. Бурдін. — К. : Атіка, 2004. — 240 с.

6. Становский М. Н. Назначение наказания / М. Н. Становский. — СПб. :

Юридический центр Пресс, 1999. — 397 с.

7. Наумов А. В. Российское уголовное право. Курс лекцій : в 2 т. — [изд. 3-е, перераб.

и доп.] / А. В. Наумов. — М. : Юрид. лит., 2004. — Т. 1 : Общая часть. — 496 с.

8. Кримінальне право України. Тези лекцій і практичні завдання для курсантів

Київського училища міліції МВС України / [Н. В. Чернишова, М. В. Володько,

М. А. Хазін]. — К. : Наук. думка, 1995. — 456 с.

9. Кримінальне право України : Загальна частина : підручн. / [Ю. В. Александров,

В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.; відп ред. Я. Ю. Кондратьєв; наук. ред.

В. А. Клименко та М. І. Мельник]. — К. : Правові джерела, 2002. — 432 с.

10. Аветисян П. А. Дополнительные наказания и их назначение : дисс. … канд. юрид.

наук. — Казань, 2003. — 210 с.

11. Иовайшас К. И. Совершенствование уголовного и уголовно-процесуального

законодательства о борьбе с преступностью несовершеннолетних / К. И. Иовайшас,

С. С. Куклянскис // Проблемы социологии уголовного права : сб. науч. трудов. —

М. : 1982. — С. 59—66.

12. Уголовное право. Общая часть : учеб. / [под ред. Н. И. Ветрова, Ю. И. Ляпунова]. —

М. : Новый юристъ, КноРус, 1997. — 592 с.

13. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть : учеб. / [под ред. проф.

Б. В. Здравомыслова]. — [изд. 2-е, перераб. и доп.]. — М. : Юристъ, 2000. — 480 с.