ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОНОРСТВА В УКРАЇНІ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 

І. Сенюта

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті охарактеризовано законодавчу базу донорства, проаналізовано

міжнародно-правові стандарти у цій галузі та з’ясовано умови законності проведення

різних видів донорства за національним законодавством. А також визначено

принципи правового регулювання донорства і запропоновано їх класифікацію.

Ключові слова: донорство, трансплантація, штучне запліднення, донор, реципієнт.

Конституційною підвалиною юридичної регламентації донорства в Україні є

ст. 29 Основного Закону, яка визначає право на особисту недоторканність в аспекті

згоди чи відмови від будь-якого медичного втручання. На деталізацію змісту цієї

норми в законодавстві України передбачено право на донорство або окремі його

структурні елементи, зокрема, у Цивільному кодексі України від 16.01.2003 р. (ст.

290, п. 7 ст. 281) [1], Основах законодавства України про охорону здоров’я від

19.11.1992 р. (ст. 46, 47, 48) (далі – Основи) [2], Законі України „Про

трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16.07.1999 р.

[2], Законі України „Про донорство крові та її компонентів” від 23.06.1995 р. [2], а

також підзаконних нормативно-правових актах, що визначають окремі питання у

сфері донорства.

Метою цього дослідження є характеристика законодавчого забезпечення

донорства в Україні та визначення підстав законності його проведення. У процесі

роботи було чітко окреслено принципи різних видів донорства, запропоновано їхню

класифікацію, визначено основні засади донорства відповідно до міжнародно-

правових стандартів у цій галузі, а також висвітлено умови законності донорства в

Україні.

Сфера дослідження цієї статті була предметом вивчення численних вітчизняних

і зарубіжних науковців (О. Афанасьєвої, Ф. Баха, Ф. Дахно, Е. Зґреччі,

Х. Де Діос Віал Корреа, М. Малеїної, З. Скалецької, О. Старовойтової, С. Стеценка),

які розглядали, зокрема питання трансплантації органів та інших анатомічних

матеріалів з погляду загальної теорії права, кримінального права, проводили

порівняльно-правову характеристику трансплоантології, аналізували проблеми

удосконалення чинного законодавства у цій галузі.

Зі згаданих нормативних актів випливають такі умови правомірності

проведення різних видів донорства:

1. Крові та її компонентів (донорство крові та її компонентів – добровільний

акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для

подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення

відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях (ст. 2

Закону України „Про донорство крові та її компонентів”)):

1.1. Донором може бути повнолітня дієздатна фізична особа.

1.2. Донорство є добровільним актом волевиявлення людини.

1.3. Особа-донор повинна пройти відповідне медичне обстеження і в неї не

повинно бути протипоказань, визначених МОЗ України. Особи, хворі на інфекційні

хвороби, які можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких

хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі

подальшого використання отриманих від них крові та (або) її компонентів

винятково для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностикумів та

інших продуктів, що не призначені для введення реципієнтам.

1.4. Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволено лише за умови, що

здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди.

2. Органів та інших анатомічних матеріалів (трансплантація – спеціальний

метод лікування, який полягає у пересадці реципієнтові органа або іншого

анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини (ст. 1 Закону України „Про

трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”). У Цивільному

кодексі України використовують єдиний термін – донорство – як щодо крові та її

компонентів, так і щодо органів та інших анатомічних матеріалів. Основи, як і

спеціальні закони у цьому аспекті, закріплюють два терміни: 1) донорство крові та

її компонентів; 2) трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів.):

2.1. Трансплантацію як метод лікування застосовують винятково за наявності

медичних показань, які визначає консиліум лікарів відповідного закладу охорони

здоров’я чи наукової установи, і за умови, що використання інших засобів і методів

для підтримання життя, відновлення або підтримання здоров’я не дає бажаних

результатів.

2.2. Перелік органів та інших анатомічних матеріалів, придатних для

трансплантації, затверджується МОЗ України за погодженням з Академією

медичних наук України.

2.3. Діяльність, пов’язану із трансплантацією, можуть здійснювати акредитовані

в установленому законодавством України порядку державні та комунальні заклади

охорони здоров’я і державні наукові установи згідно з переліком, затвердженого

Кабінетом Міністрів України.

2.4. На таке медичне втручання необхідна згода об’єктивно інформованого

реципієнта чи/та його батьків або інших законних представників. Ця умова

необов’язкова лише у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю

реципієнта.

2.5. Шкода, завдана під час трансплантації донору, має бути меншою, ніж та,

що загрожувала реципієнту.

2.6. Донор за своєю згодою може надати лише кістковий мозок за плату для

трансплантації.

2.7. Члени сім’ї, близькі родичі донора мають право знати ім’я особи реципієнта

у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів.

Важливо проаналізувати питання взяття гомотрансплантантів у живих донорів

та анатомічних матеріалів у померлих осіб. Умови, за яких трансплантація буде

правомірною в обох випадках, є такими:

а) донор – жива особа:

– живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа.

– гомотрансплантантом є лише один з парних органів або частина органа, або

частина іншого анатомічного матеріалу.

– коло донорів у разі взяття гомотрансплантанта (окрім анатомічних матеріалів,

здатних до регенерації) чітко визначене й обмежується перебуванням

реципієнта з донором у шлюбі або ступенем спорідненості, а саме – ними є

близькі родичі (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра,

дядько, тітка, племінник, племінниця).

– донорами не можуть бути особи: а) які утримуються у місцях відбування

покарань; б) страждають на тяжкі психічні розлади; в) мають захворювання,

що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю; г) надали

раніше орган або частину органа для трансплантації (за винятком кісткового

мозку та інших здатних до регенерації анатомічних матеріалів, які можуть

братися повторно).

– донор у формі письмової заяви повинен надати інформовану добровільну

згоду на взяття гомотрансплантанта після отримання об’єктивної медичної

інформації та відомостей про права з огляду на виконання донорської функції.

б) донор – померла особа:

– повнолітня дієздатна фізична особа може дати письмову згоду на донорство її

органів та інших матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

– за умови відсутності заявленої згоди чи заборони повнолітньої дієздатної

фізичної особи, взяття її анатомічних матеріалів після смерті може бути

зроблено за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті.

– якщо донор – померла неповнолітня, недієздатна чи обмежено дієздатна

особа, то взяття матеріалу здійснюється за згодою її законного представника.

– за наявності заяви про незгоду бути донором, зробленої за життя особи, взяття

матеріалу в померлої людини заборонене.

3. Репродуктивних клітин (сперми, яйцеклітин, ембріонів):

3.1. Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього

закладах охорони здоров’я за дозволеними МОЗ методами.

3.2. Реципієнтом може бути повнолітня дієздатна жінка, вік якої не перевищує

40 років.

3.3. Письмова згода подружжя.

3.4. Використання як сперми чоловіка, так і донора. Сперма донора

використовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після забору і

повторного обстеження крові донора на СНІД.

3.5. Донорами сперми можуть бути здорові чоловіки у віці 20–40 років, які

відповідають чітко визначеним вимогам, зокрема: 1) пройшли повне обстеження;

2) мають фертильну сперму; 3) не є носіями ВІЛ-інфекції та вірусу гепатиту B; 4) не

мали урологічних, венеричних, андрологічних і спадкових захворювань.

3.6. Згода бути донором сперми підтверджується заявою-зобов’язанням.

3.7. Врахування показань (з боку дружини, чоловіка, подружжя) для

застосування методів штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та

протипоказів на використання цих методів реципієнтові.

За недотримання законодавчо встановлених умов проведення донорства у

вітчизняному законодавстві передбачено кримінальну відповідальність за ст. 143

Кримінального кодексу України („Порушення встановленого законом порядку

трансплантації органів або тканин людини”) чи за ст. 144 Кримінального кодексу

України („Насильницьке донорство” – законодавець тлумачить це поняття вузько,

лише як донорство крові та її компонентів). За порушення законодавства щодо

донорства репродуктивних клітин кримінальна відповідальність чинним

Кримінальним кодексом України не передбачена.

Важливими у з’ясуванні питання законодавчого забезпечення сфери донорства

є принципи правового регулювання цієї царини. Для більш детального дослідження

окресленої проблематики спробуємо класифікувати ці принципи на загальні, тобто

ті, що характерні для усіх видів донорства, та спеціальні, що притаманні його

окремим видам. До загальних зачислюємо принципи:

1. Дотримання прав людини та захист людської гідності.

2. Пріоритету інтересів людини порівняно з інтересами суспільства і науки.

3. Добровільності донорства.

4. Урахування рекомендацій ВООЗ та реального стану науки.

5. Імплементації міжнародно-правових стандартів у цій царині у національне

законодавство.

Спеціальними принципами є ті, якими керуються у донорстві крові та її

компонентів, донорстві органів та інших анатомічних матеріалів тощо.

Основоположними принципами донорства крові та її компонентів є, зокрема, такі:

1) пріоритет інтересів донора;

2) врахування бажання щодо платності чи безоплатності давання крові;

3) заготівлі та зберігання крові та/або її компонентів як власної, так і отриманої

від інших донорів за рахунок особи, яка виявила на це бажання.

Дослідження законодавства у сфері трансплантології дає змогу виокремити такі

принципи донорства органів та інших анатомічних матеріалів:

1) дотримання балансу інтересів донора та реципієнта;

2) колегіальності (наявність у реципієнта медичних показань для застосування

трансплантації встановлює консиліум лікарів відповідного закладу охорони

здоров’я чи наукової установи);

3) презумпції незгоди на взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для

трансплантації та/або виготовлення біоімплантантів (у померлої повнолітньої

дієздатної особи, заяви якої щодо донорства немає, а також у неповнолітніх,

обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не

допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоди, відповідно,

подружжя, родичів, які проживали з нею до смерті чи її законних представників);

4) декомерціалізації цього медичного методу;

5) рівноцінного обміну в галузі донорства у міжнародній співпраці.

Принципами донорства таких репродуктивних клітин, як сперми, яйцеклітин,

ембріонів є:

1) збереження медичної таємниці, а саме, забезпечується:

1.1. анонімність донора;

1.2. конфіденційність інформації щодо проведення самої процедури запліднення.

2) інформованості, тобто подружжя має право на інформацію, у тому числі

медичну, про результати медико-генетичного обстеження донора, зовнішні його

дані, національність (якщо для запліднення використовується сперма донора) тощо.

3) добровільності донора і реципієнта, тобто:

3.1. до донорства залучаються чоловіки-добровольці;

3.2. штучне запліднення проводиться на прохання жінки.

4) добору сперми для запліднення, а саме:

4.1. враховується побажання подружжя щодо національності донора, основних

рис його зовнішності;

4.2. враховується сумісність донора з реципієнткою за групою крові, резус-

фактором, основні риси конституції донора.

Міжнародно-правові стандарти у галузі трансплантації визначають свої керівні

начала, на яких має ґрунтуватися цей спеціальний метод лікування. На підставі

аналізу міжнародних актів (Резолюції про приведення у відповідність законодавства

держав-учасниць з питань вилучення, пересадки і трансплантації матеріалів організму

людини (1978) [3], Положення про торгівлю живими органами (1985) [2], Декларації

щодо трансплантації людських органів (1987) [2], можемо виокремити такі принципи:

1. Захисту прав донора і реципієнта як основного завдання лікаря.

2. Надання якісної медичної допомоги відповідно до стандартів незалежно від

потенційної можливості особи бути донором.

3. Незалежної констатації смерті донора, тобто смерть особи, у якої братимуть

орган для трансплантації, повинна встановлюватись лікарями, які не беруть участі у

цьому методі лікування.

4. Добровільної інформованої згоди на трансплантацію.

5. Компетентності, тобто трансплантація здійснюється: а) лише лікарем, який

набув спеціальні медичні знання і технічні прийоми шляхом спеціального тренінгу,

вивчення і практики; б) у медичних закладах, в яких є відповідне обладнання для

трансплантації органів.

6. Допустимості й ефективності використання цього методу лікування.

7. Заборони комерціалізації у галузі трансплантології.

8. Анонімності донора і реципієнта, окрім випадків близьких особистих чи

родинних стосунків між ними.

Як бачимо, у національному законодавстві практично у повному обсязі втілено

міжнародний досвід у цій царині та відображено основні принципи проведення

даного методу лікування згідно зі стандартами трансплантології.

Той факт, що трансплантацію з етапу теоретичних та експериментальних

досліджень почали застосувати практично зумовив перед суспільством появу низки

правових, медичних та морально-етичних проблем, значна кількість яких на

сьогодні ще не вирішена. Наприклад, італійські дослідники (Х. Де Діос Віал Корреа,

Е. Зґречча, Ф. Бах) зазначають, що трансплантація є високоефективним методом

лікування багатьох хвороб людини, однак його застосування обмежене через

нестачу людських органів і тканин [4, с. 5].

Однією найрезонансніших останнім часом у нашій державі є проблема

дотримання одного з ключових принципів трансплантації, а саме –

платності/безоплатності за здійснення цього методу й криміналізації деяких умов його

здійснення. Вважаємо за доцільне наголосити на тому, що всі основні міжнародні

документи, які регламентують питання трансплантації органів і тканин, передбачають

заборону комерціалізації пересадок. Так, у п. 8 Декларації про трансплантацію органів

людини (1987), що прийнята Всесвітньою медичною асамблеєю, проголошено:

„Засуджується купівля і продаж людських органів для трансплантації”. У Положенні

про торгівлю живими органами (1985) зазначено, що Всесвітня медична асоціація

засуджує придбання і продаж людських органів для трансплантації. Конвенція про

права людини і біомедицину (1996) містить у ст. 21 положення про те, що тіло

людини і його частини не повинні бути джерелом отримання фінансової вигоди.

Стаття 18 Закону України „Про трансплантацію органів та інших анатомічних

матеріалів людині” закріплює положення, згідно з яким укладення угод, які

передбачають купівлю-продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за

винятком кісткового мозку, забороняється і слугує гарантією дотримання цього

міжнародно-правового стандарту в національному законодавстві.

Такий вид донорства як донорство репродуктивних клітин (яйцеклітини,

сперми, яєчників, яєчок чи ембріонів), тобто те, що пов’язане з процесом

відтворення людини у законодавстві України не знайшло належної регламентації.

Оскільки відповідно до норми ч. 2 ст. 290 Цивільного кодексу України

регламентація окресленої проблематики повинна бути здійснена у законі.

Необхідність врегулювання відносин у суспільстві з приводу репродуктивного

здоров’я населення, відомча нормотворчість у цій царині стали підставою для

розробки законопроектів „Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення”, „Про

охорону репродуктивного здоров’я”.

У ст. 290 ЦК гарантовано право людини на донорство репродуктивних клітин і,

зокрема, у п. 7 ст. 281 ЦК визначено право на такий його вид, як штучне

запліднення та перенесення зародка в організм жінки. Питання, пов’язані з

донорством таких клітин, як сперми, яйцеклітин та ембріонів урегульовано й у ст. 48

Основ з детальнішим висвітленням у Наказі МОЗ України „Про затвердження Умов

та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів)

та методів їх проведення” № 24 від 04.02.1997 р. [2]. У Законі України „Про

заборону репродуктивного клонування людини” від 14.12.2004 р. закріплено

заборону репродуктивного клонування людини, тобто створення людини, яка

генетично ідентична до іншої живої або померлої людини, шляхом перенесення у

залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини.

Донорство усіх видів пов’язане з правом від початку їх реалізації у медичній

практиці. Особливість, яка відрізняє донорство від інших медичних дисциплін,

полягає у тому, що пересадка (переливання, перенесення) у будь-якому випадку

стосується одночасно двох людей – донора і реципієнта, яка й зумовлює особливий

характер правової регламентації. Увагу громадськості привертають питання,

пов’язані з морально-етичною проблематикою, фізіологічними наслідками

пересадки людям органів і тканин іншої людини, а також потенційною небезпекою

криміналізації трансплантології, моральним правом лікаря на пересадку органів і

тканин від людини до людини і від трупа до людини, проблеми „безкровної”

медицини тощо.

Питання, пов’язані з донорством органів, крові, сперми та інших матеріалів, що

формують людський організм і можуть бути використані у медичній діяльності,

проведення аборту, використання тканин плоду в медицині та косметології, повинні

бути чітко сформульовані у законодавстві й узгоджені з правниками, медичними і

фармацевтичними працівниками, психологами та представниками духівництва. Але

потрібно пам’ятати, що збереження життя пацієнта, підвищення якості цього життя та

зменшення страждань людини усіма доступними засобами – основне завдання лікаря.

1. Цивільний кодекс України. — К. : Атіка, 2003.

2. Медичне право України : зб. нормативно-правових актів / упоряд. і наук. ред.

Н. Б. Болотіна. — К. : Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001.

3. Права человека и профессиональная ответственность врача в документах

международных организаций. — К. : Издательство „Сфера”, 1999.

4. Перспективи ксенотрансплантації. Наукові аспекти та етичні розмірковування

[ред. Х. Де Діос Віал Корреа, Е. Зґречча, Ф. Бах та ін.; пер. з англ. М. Д. Луцик, з

італ. І. Є. Бойко]. — Львів : Вид-во ЛОБФ „Медицина і право”, 2007.