ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ОРГАНІЗАЦІЯ СУДІВ У ГАЛИЧИНІ В СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

(1349–1569 РР.)

І. Бойко1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті опрацьовано тему організації судів у Галичині в складі Польщі (1343–

1569 рр.). Проаналізовано передумови запровадження у Галичині польських судів,

зокрема земських, гродських, підкоморських, визначено їхню компетенцію.

Охарактеризовано особливості організації судів у галицьких містах і селах у

зазначений період.

Ключові слова: судові органи, асесори, судові повіти.

Розвиток демократичної держави в Україні передбачає реформування судової

системи, поліпшення роботи судових органів тощо. При цьому важливим є вивчення

не лише міжнародного, але й національного досвіду. Використання його дасть змогу

створити оптимальну модель демократичного судоустрою, зробити судочинство

ефективним, справедливим. За таких обставин постає нагальна потреба у певних

історико-правових дослідженнях, в яких на підставі всебічного аналізу та

неупередженого ставлення важливо узагальнити досвід функціонування судових

органів на українських землях, у тому числі тієї частини, що перебувала у складі

Польського королівства (1349–1569 рр.). У цьому сенсі важливими є критичний

підхід до вивчення досвіду організації польської судової системи, яка діяла у

Галичині. З вивченням цього досвіду сучасна історико-правова наука має змогу

об’єктивно переомислити з новітніх позицій окремі проблеми, а відтак використати в

доцільних межах цей досвід для розвитку національної судової системи.

Протягом 1199–1349 рр. існувала Галицько-Волинська держава [5, с. 3], яка

займала визначне місце серед інших європейських держав [7, с. 165–167]. Проте, на

початку XIV ст. через князівські міжусобиці, сваволю заможного боярства, татаро-

монгольське нашестя, Галицько-Волинська держава починає занепадати, стає

об’єктом зазіхань Польщі, Литви, Угорщини. Землі Галицько-Волинської держави

були багаті на природні ресурси. Це і приваблювало іноземних завойовників.

Першу спробу захопити Галичину було зроблено у 1340 р. Проте зустрівши

патріотичний опір галицьких українців, польські загарбники відступили. Удруге

польські війська під проводом короля Казимира захопили Галичину у 1349 р.

Польський король Казимир не зміг вмістити у межах тогочасної Польщі таку велику

територію (захоплено територію Галицько-Волинської держави. – І.Б.), яка була

більшою ніж польські воєводства, і змушений був залишити її окремою

територіальною одиницею [2, с. 20]. Крім цього, у попередньо укладених угодах

польського короля Казимира і угорського короля Людвіга йшлося про передання

Галичини Угорщині.

Коли Людвіг опинився на престолі, він відділив Руське королівство з усіма

містами і населенням від Польщі і в жовтні 1372 р. передав його своєму родичеві

Володиславу Опольському в управління на вічні часи. Володислав Опольський

правив Галичиною як незалежний правитель, називаючи себе в грамотах “Russio

dominus et halres” і лише 1387 р. ці землі були приєднані до Польщі [2, с. 20–21].

Загарбавши Галичину, поляки зіткнулися з розвинутою державно-правовою

системою вже неіснуючої Галицько-Волинської держави. Тому у перші десятиріччя

після захоплення Польщею Галичини, у ній панував суспільно-політичний устрій і

право, що сформувалися ще за часів Галицько-Волинської держави.

Польська держава, беручи під власну юрисдикцію Галичину, прагнула

запровадити свій суспільно-правовий порядок та внести відповідні зміни в характер

суспільного життя [14, s. 4]. Польськi королi намагалися дискредитувати

давньоруські закони. Одним із засобів було переведення українських міст і сіл на

магдебурзьке (“німецьке”) та волоське право, або заснування згідно з цим правом

нових сіл [2, с. 6]. Німецьке та волоське право мало спочатку замінити, а відтак

скасувати руське, тобто українське право [13, s. 87–90]. Це мало негативне значення

для українців, оскільки переривало процес правового розвитку нашого народу.

У 1434 р. привілеєм польського короля Владислава ІІ на землях колишньої

Галицько-Волинської держави було утворено Руське воєводство, яке охоплювало

Галицьку, Львівську, Перемишльську, Сяноцьку землі. У 1462 р. як окреме

воєводство увійшла до складу Польщі Белзька земля.

У тому ж році 1434 р. польський король Владислав Варненьчик поширив на

Руське воєводство польське право і польську земську ієрархію – воєвод і каштелянів.

Після 1462 р. польське право поширилося і на Белзьке воєводство. Судові справи у

Галичині до 1434 р. розглядали і вирішували старости кожної землі, вищою

апеляційною інстанцією для них був генеральний староста у Львові. У 1434 р. в

Галичині не лише було введено польську адміністрацію і поділ на воєводства, а й

запроваджено станові шляхетські суди – земські, гродські та підкоморські.

Земські суди сформувалися у воєводствах (землях) унаслідок реформування

створених уже в провінціях придворних судів. Кожне воєводство (земля) мало свій

земський суд, який складався із судді, підсудка, їхніх заступників, писаря та

комірників. Засідання суду відбувалося у заздалегідь визначений термін, який

називався рочками. Члени земського суду систематично об’їжджали територію

воєводства, збираючись у певних містах для розгляду справ. Як наслідок – виникли

так звані судові повіти. Земський суд був колегіальним, виборним органом.

Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж

обирали асесорів (лат. asesor, букв. – засідатель) [9, с. 44].

Земський суд розглядав справи у присутності 5–6 асесорів-шляхтичів, які

прибували на сесії (“рочки”). У перші роки діяльності земський суд скликали раз на

місяць, а з 1454 р. – 4 рази на рік. Сесії проводили почергово у різних землях. Тому в

земський суд могли звертатися не лише жителі цієї території чи повіту, але й сусідніх

[10, с. 30].

До компетенції земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої)

шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ,

переданих гродським чи підкоморським судам, або тих, які виносили безпосередньо

на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія земського суду користувалась правом

“вічності”. Це право полягало в тому, що вписаний канцелярією в актову книгу

земського суду документ набував юридичної сили.

У Руському воєводстві діяли Белзький, Львівський, Жидачівський, Галицький,

Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Переворський, Коломийський,

Краснотавський і Холмський земські суди.

З початку XVII ст. земські суди втрачали значення на користь гродських судів. У

Галичині вони припинили діяльність у 1783 р. з огляду на судову реформу австрійського

уряду. Їхня компетенція перейшла до створених у 1784 р. шляхетських судів.

Кримінальні справи шляхти розглядали гродські або старостинські суди як

державні суди першої інстанції. Гродський суд виник у Польщі внаслідок еволюції

судових повноважень старост у XIV ст. Іноді він так і називався – старостинський суд.

Гродський суд, зазвичай, створювався у кожному повіті, хоча іноді існували

гродські суди, які обслуговували кілька повітів. Зокрема, у Переворському,

Перемишльському і Коломийському повітах Галичини гродських судів не було.

Гродський суд недовго діяв у Стрию і Самборі [10, с. 31].

До компетенції гродського суду входив розгляд кримінальних справ міщан,

осілої шляхти про підпал, грабіж на дорозі, напад на дім, зґвалтування тощо. З огляду

на те, що гродські суди засідали майже весь рік, а земські суди декілька раз на рік,

гродські суди поступово перейняли також і частину компетенції цивільних справ.

При цих судах існувала постійно діюча канцелярія, яка посвідчувала офіційні

документи і приватні договори. Проте посвідчені гродським судом документи

потрібно було засвідчити ще і в земському суді. З XVI ст. гродські суди отримали

також право “вічності”, яким користувалися земські суди. Відтоді документи

набирали юридичної сили після посвідчення їх в гродському суді.

Гродські суди отримали свою назву від того, що були розміщені у гродах

(замках). Їх очолювали старости, від чого ці суди часто називали гродськими

старостинськими судами. Кожні шість тижнів гродський суд засідав під

головуванням старости (роки старостинські) або підстарости для розгляду

кримінальних справ, а кожні два тижні під головуванням заступника старости суду

розглядав менш важливі кримінальні і цивільні справи. У разі відсутності старости,

його заступав польський земський урядник – воєвода. Старостам і суддям

допомагали писарі, які вели гродські книги, де записувалися винесені у справах

вироки, угоди, заяви приватних осіб.

У Руському воєводстві діяли Безлзький, Бузький, Галицький, Жидачівський,

Львівський, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський гродські суди, які

припинили свою діяльність у 1783 р. у зв’язку з судовою реформою, проведеною

австрійським урядом [3, с. 90–91].

Підкоморський суд сформувався у середині XV ст. у Польщі. Очолював його

підкоморій або його заступник (комірник). Розглядав справи про земельні спори

шляхти з обов’язковим виїздом на місце спору, де необхідно було встановити певні

юридичні факти, наприклад, визначити межі володіння земельними наділами.

У зв’язку з численними порушеннями публічного порядку ще в ХІІІ ст. у Польщі

було сформовано суд юстиціарія (оправци). Це був королівський урядовець, який

виявляв і затримував небезпечних злочинців (незалежно від станової приналежності),

а відтак здійснював суд над ними. Оправци діяли у Руському воєводстві, потім у

судових повітах. Проти цього незабаром виступала шляхта, вимагаючи _____від короля

ліквідувати таку посаду. Польський король Владислав Ягайло у 1386 р. дав обіцянку,

але не поспішав із виконанням, як і його наступники. Лише у XV ст. юстиціарія було

позбавлено право здійснювати суд – він став поліційним урядником при старості.

Затримавши злочинця, провівши слідство, юстиціарій передавав його до суду

старости. Наприкінці XV ст. уряд юстиціарія було ліквідовано [9, с. 45].

З 1434 по 1569 рр. в Галичині набрали чинності польські суди вищих інстанцій:

суд короля, вічевий і сеймиковий суди.

Суд польського короля вважався джерелом найвищої справедливості. Такий суд

виступав у різних формах і мав право розглядати кожну справу безпосередньо – як

перша інстанція або як апеляційна, найвища інстанція. Польський король судив там,

де перебував. Якщо він перебував у своєму палаці (в Кракові), то такий суд називався

придворним (за участю асесорів). Якщо ж король приїжджав до якоїсь землі, то

місцеві суди відразу призупиняли свою діяльність, усі судді з’їжджалися до

місцевості, у якій перебував король. Від волі короля залежав вирок.

У придворному суді король мав право не брати участі, доручаючи розгляд справи

дигнітарію (сановнику), котрий розглядав справи за участю асесорів.

З метою розгляду конкретних справ без особистої участі короля і поза місцем

його перебування іноді король створював так званий комісарський суд, доручаючи

розгляд справи світським чи духовним урядникам, а у справах міщан – міським

урядовцям. Ці урядовці називались комісарами, тому і назва суду відповідна.

Комісарський суд розглядав тільки ту конкретну справу, для якої був створений.

Його рішення повинен був затвердити король.

До компетенції королівського суду належали найскладніші справи: спори між

станами про привілеї і права; скарги на урядовців; тяжкі злочини проти держави і

короля, державної влади і суду; фінансові злочини; справи, з яких осілому

шляхтичеві загрожувала смертна кара, втрата честі або конфіскація майна; справи,

що стосувалися королівських маєтків, регалій та прибутків.

До вищих судів належав також вічевий суд – один на воєводство. Це був

своєрідний правонаступник колишнього князівського суду на вічевих зборах.

Вічевий суд збирався у кожному воєводстві щорічно 3 рази (з 1454 р. – раз) – на так

звані великі роки. Суд розглядав найважливіші та найскладніші справи – цивільні,

кримінальні, також справи урядовців. Головував на цьому суді у Руському воєводстві

воєвода, асесорами були вищі земські урядники, брав участь також земський суддя,

підсудок і писар. Вічевий суд припинив існування у другій половині XV ст., коли

після Нешавських привілеїв зросло значення середньої шляхти та земельних

сеймиків. Власне до цих сеймиків перейшли функції вічевого суду. Під головуванням

воєводи справи тут розглядали вищі земські (не королівські) урядники, суддя,

підсудок у присутності та під контролем зібраної на сеймик шляхти [10, с. 31].

З виникненням Вального сейму з’явилися судові функції і в нього – як першої і

як апеляційної інстанції (зокрема, на рішення сеймикових судів).

У період розвитку польської станової монархії відбулися певні зміни у системі

судів і судочинстві духовних судів. Водночас із судами архідияконів виникли і щораз

важливішими ставали синодальні суди. Судочинство у них здійснювали єпископи під

час візитацій до дієцезій. Синодальні суди розглядали справи духовенства, а також

світських осіб про порушення засад віри, шлюбно-сімейних справ, церковної

десятини. Сфера компетенції духовних судів щодо світських осіб значною мірою

залежала від стосунку короля до костелу загалом. Зокрема, Казимир Великий

намагався в цьому аспекті обмежити компетенцію судів, встановивши у статуті

1359 р., що світські особи підлягають компетенції духовних судів тільки у справах

віри і десятини [9, с. 46].

Міські суди. Більшість галицьких міст у складі Польщі XIV–XVI ст. отримало

магдебурзьке право, або, як його тут називали, “німецьке право”. Судочинство у них

виконував суд міської лави. Він складався з лавників на чолі з війтом.

Мала судові функції і сама міська рада. Іноді вони судили спільно, тоді суд

називався радно-лавничим. Суд міської ради розглядав як перша інстанція всі справи,

водночас він був апеляційною інстанцією для навколишніх дрібних міст і містечок, а

також сіл, що мали “німецьке право”.

Магістрат, владі якого підпорядковувалися тільки міщани, очолював війт (vogt).

Магістрат складався з двох колегій – ради і лави. До ради входили 12 осіб, обраних з-

поміж числа найзаможніших міщан. Вони називалися радцями або райцями

(consules). Раду очолював бурмистер (proconsules). Звання радця було довічним, а

нових членів на місце вибулих магістрат кооптував періодично. Радці почергово

ставали бурмистрами. Ухвала про порядок суду і справ міських обов’язки ради

визначає так: “Бурмистр і рада мають раз на тиждень або і більше, в разі потреби,

сходитися в ратуші, радити про добро громади і запобігати шкоді, лагодити і

розсуджувати різні суперечки, вживати заходів, щоб продукти і напої в місті не були

занадто дорогими. Продавців, які порушують накази, карати. Крім того, вони повинні

наглядати за пекарями, різниками, шинкарями, запобігати шахрайству в мірах і вагах

під час продажу товарів, дивитися, щоб корці та інші міри ваги мали міський знак.

Рада повинна не допускати сварок в місті, боронити від кривд сиріт і вдів, не

дозволяти і викорінювати шкідливі і безчесні ігри – карти, кості тощо. Кожного року

рада має складати рахунок з усіх міських прибутків перед старшими і визначнішими

з громади, що старші ухвалять, інші повинні виконувати” [6, с. 80–81].

Рада виконувала адміністративні, господарські, поліційні функції та вирішувала

дрібні судові справи: відала міським майном, розпоряджалася ґрунтами,

затверджувала ринкові угоди тощо. У _____період між засіданнями поліційні й судові

функції виконував бурмістр. Рада мала у своєму користуванні частину міських

ґрунтів. Вона ж відала міською казною, яку поповнювали прибутки від різних мит,

податків, штрафів, ренти від магістратських сіл, визначених у грамоті на

магдебурзьке право. Рада також призначала членів другої, нижчої колегії магістрату.

Друга палата магістрату називалася лавою (скабінатом). Вона складалася із 12-ти

засідателів, або лавників (scabini), але така їх кількість існувала лише в найбільших

містах, найчастіше їх було вдвічі менше. Це була судова колегія, яку очолював війт.

На відміну від райців і лавників, війта обирала вся міська громада, що

обумовлювалося в грамоті на магдебурзьке право певного міста. Війт входив також

до складу ради. Інститут війтівського управління й суду давніший за магдебургію

міст. У Галицько-Волинській державі війт був посередником між містом і князем, на

землі якого воно було розміщене. Тому в магдебурзьких грамотах і в актових

документах добре простежено роль війта в міському самоврядуванні, при

колегіальності управління й суду, до певної міри самостійність його влади. Війт

контролював виконання міщанами повинностей, здійснював суд, вів війтівські книги.

Магдебурзьке право обов’язки війта визначало так: “Війт ні перед ким іншим, тільки

перед нами, тобто магістратом, і не інакше, як лише правом німецьким мусить

відповідати тоді, коли буде закликаний до нас нашим листом. Війт уповноважений те

наше місто в головних справах судити, карати, стинати, і на кіл саджати, і топити, як

на те право німецьке магдебурзьке вказує” [4, с. 117–119].

Війт головував на засіданнях поточного (judicium necessarium) або виложеного

(judicium expositum) лавничого суду. Поточні суди збиралися на вимогу міщан для

вирішення конкретної справи в період між сесіями виложених судів на третій день

після подання скарги позивачем. Виложені суди засідали регулярно протягом двох

тижнів тричі на рік у визначений час і розглядали справи нотаріального характеру:

про спадщину, спірні справи про рухоме та нерухоме майно, боргові зобов’язання

тощо. Під час засідань обов’язково вносили записи до актових книг. Складні карні

справи (про пограбування на дорогах та напади на будинки, про зґвалтування,

вбивства, покалічення тощо), то їх вирішував замковий суд. При тому, що й рада, і

лава мали судові функції, більшість справ, особливо нескладних, вирішували рада та

війт [6, с. 80].

Сільські cyди. Реорганізація земських судів у Польщі як шляхетських призвела

спочатку до обмеження, а згодом – до ліквідації у них позовів селян до шляхтичів, як

це було у XII–XIV ст. З огляду на право переходу селян, у деяких землях існували

навіть спеціальні судові строки, протягом яких розглядали спори між шляхтою і

селянами. Іноді селян навіть судили у земському суді, куди звертався шляхтич. Але з

XV ст. ця практика перестала існувати. Справи селян розглядали тільки селянські

суди.

У селах “на німецькому праві” судив солтис і лавники. Апеляції щодо їхніх

рішень спрямовували до поміщика села. У випадку частих конфліктів між солтисом і

поміщиком Вартський статут 1423 р. надавав поміщикові право наказати солтисові

продати посаду (її можна було викупити і передати у спадок) іншій особі, найчастіше

тій, яку називав поміщик [9, с. 46].

У селах “на польському праві” діяли так звані гайоні суди, в яких судив поміщик

села або призначений ним урядник разом з присяжними (їх зазвичай обирав той

самий поміщик). Апелювати на рішення цих судів можна було до поміщика села.

У селах “на українському (руському) праві” діяли копні суди. Це суд сільської

громади, що сформувався ще у Київській Русі, а відтак діяв у Галицько-Волинській

державі [8, с. 69]. Їх по-іншому називали вервні суди (від назви сільської громади –

верв). У Галичині в складі Польщі на основі вервних судів сформувалися копні суди.

Назва копного суду походить від давньоруського слова “копа” і є своєрідним словом

“копити”, “копитись” тобто збирати, збиратися. Копний суд здійснювали обрані

населенням судді – копні мужі (10–20 осіб.). Засідання копного суду відбувалися на

заздалегідь визначеному відкритому місті, яке називалося “коповищем”. На судовому

засіданні був присутній представник державного управління – возний, який складав

протокол і донесення до міського суду для запису рішення у міські актові книги

[11, с. 87]. Актові книги були формою діловодства, у яких записувалися судові

рішення, скарги, показання свідків, свідчення возних, заяви, протести тощо.

До компетенції копного суду входили питання земельних меж, розгляд скарг про

заподіяння шкоди польовим і лісовим угіддям власників, карні справи. Копне

судочинство починалося звичайно слідчою “гарячою копою” і закінчувалося

“остаточною (генеральною, завитою, присяжною) копою” на коповищах.

Якщо в межах копи було виявлено злочин, група осіб могла вжити заходів щодо

розшуку злочинця, тобто “гнати слід”, вчиняти обшук, допитувати потерпілих і

свідків. Ці особи називались “гарячою копою”. Після того, як гаряча копа

закінчувалася, попереднє слідство збирала “велика копа”. Сюди сходились

представники дворів, які називалися “мужі копні”, “судді копні” [10, с. 32]. Копні

суди відбувалися в присутності представника влади (“возного”), який залишав

реляції (протокол) і подавав її в гродський суд для вписання в актові книги. Якщо

велика копа виносила смертний вирок, то для його виконання збиралася третя

“завита копа”. Спочатку до компетенції копного суду входили розгляд і вирішення

багатьох питань: земельних спорів, справ про майнові права, про крадіжку худоби,

про побої тощо. У деяких випадках копний суд міг вирішувати справи, які

стосувалися і шляхти. Але з часом шляхта звільнилась від підпорядкування цього

суду, який перетворився в суд виключно над селянами. Копний суд присуджував

штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання, смертну кару тощо.

У селах “на волоському праві” спори у громаді вирішували старійшини села у

присутності всіх мешканців [12, s. 106–107]. Волоське право обізнане з інститутом

співприсяжництва. У разі судового позову відповідач мав право виправдатися,

представивши свідків, які присягалися у його невинності. Але друга сторона могла

спростувати свідчення співприсяжників, представивши подвійну кількість свідків,

готових скласти присягу (допустиме число співприсяжників не повинно було

перевищувати 48 осіб). Існував обов’язок жителів “гнати слід”, тобто колективно

розшукувати “злодіїв” або “розбійників”, виявлених на території цієї громади. Якщо

переслідуваний утікав на території іншої громади, то мешканці першої повинні були

тільки “голосними криками” повідомити сусідів, що до них перебіг злочинець, і

переслідування продовжували вже члени сусідньої громади і т.д. Коли якась громада

губила слід утікача, то вона несла відповідальність за його злочин (наприклад, за

вбивство передбачався штраф, який називався “душогубиною”, а коли вбивцю не

виявляли, то “душогубину” платило все село). Судові штрафи були настільки

високими, що мало хто з селян міг їх виплатити [1, с. 512–513].

Отож, у початковий період перебування Галичини у складі Польщі діяли суди,

які були започатковані ще в період Київської Русі та діяли у Галицько-Волинській

державі. Проте згодом у Галичині поширюються польські суди, які мали становий

характер і остаточно не були відокремлені від адміністративних органів.

––––––––––––––––––––

1. Гончаренко В.Д. Волоське право // Юридична енциклопедія. – К., 1998. – Т.1. А–Г.

2. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV–XIX

ст. – Львів, 1999.

3. Исаевич Я.Д. Гродские и земские акты – важнейший источник по истории аграрных

отношений в Речи Посполитой в XIV–XVIII вв. // Ежегодник по аграрной истории

Восточной Европы. – Рига, 1961. – с. 90–91.

4. Компан О.С. Міста України у другій половині XVII ст. – К., 1963.

5. Кульчицький В., Тищик Б., Бойко І. Галицько-Волинська держава (1199–1349 рр.). –

Львів: Бібльос, 2006.

6. Нариси історії архівної справи в Україні / За ред. І.Й. Матяш та К.І. Климової. – К.:

Видавн. дім. “К.М. Академія”, 2002.

7. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волинськой Руси. – М., 1950.

8. Российское законодательство Х–ХХ веков. – М., 1985. – Т.2.

9. Тищик Б.Й. Історія держави і права Середньовічної Польщі (Х ст. – 1795 р.). Навч.

посібн.– Львів, 2003.

10. Учреждения Западной Украины за воссоединение ее в единое Украинское Советское

Социалистическое государство. Справочник. – Львов, 1955.

11. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.:

Укр. Енцикл., 1998. – Т.1: А–Г.

12. Dąbkowski P. Wołosi i prawo wołoskie w dawnej Polsce. – Krakow, 1938.

13. Persowski F. Osady na prawie ruskim, polskim, niemieckim w ziemi Lwowskiej. – Lwów,

1927.

14. Rucztein Sr. Ludnosć wieśniacza ziemi Halickiej w XV w. – Lwów, 1909.