ІНСТИТУТ ОПІКИ І ПІКЛУВАННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ, В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1783–1917 РР.): ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

А. Гавловська1

Одеська Національна юридична академія

вул. Піонерська, 2, 65009 Одеса, Україна

У статті проаналізовано звід законів Російської імперії в аспекті історії опіки та

піклування на Українських землях в ХІХ ст. Автор проаналізував порядок встановлення

та звільнення від відносин опіки та піклування, права та обов’язки опікунів.

Ключові слова: опіка, Звід Законів Російської імперії, неповнолітні, граф

М.М. Сперанський

Одна з причин зростання уваги в Україні до історії правового регулювання

шлюбно-родинних відносин пов’язана з посиленням інтересу до проблем сучасної

сім’ї. Відомо, що кожен раз, коли життя висуває перед суспільством будь-які

проблеми, історична наука також звертається до них у пошуках їх генезису та

можливих рішень. Останнім часом досить велику увагу в Україні приділяють

історико-правовим дослідженням інституту опіки і піклування.

Досліджувати цей напрям активно почали ще з початку XIX ст. Наприклад,

науковий аналіз цивільного права, яке діяло на території українських земель у ХVIII–

ХІХ ст. робили такі фахівці, як А. Нольде [1], Ф. Леонтович [2], К. Победоносцев [3],

Г. Шершеневич [4], А. Загоровський [5], Д. Розенблюм [6], К. Малишев [7],

Н. Дювернуа [8], К. Неволін [9], Д. Мейєр [10], А. Гуляєв [11], та інші видатні

науковці ХІХ – початку ХХ ст.

Зазначимо, що на території українських земель до уніфікації 1842 р.

користувалися різноманітними джерелами права: царськими грамотами, статутами

Великого князівства Литовського, окремими королівськими привілеями,

гетьманськими універсалами та звичаєвим правом. Після приєднання України до

Росії, у другій чверті ХVIII ст. саме таке розмаїття законодавства і підштовхнуло

царський уряд до спроби кодифікації місцевого права з метою його уніфікації.

Перша спроба скласти звід малоросійських законів у 1728 р. виявилась

безуспішною. З другої спроби 1743 р. був _____складений проект під назвою “Права, за

якими судиться малоросійський народ”, який, на жаль, не був реалізований. У 1840 р.

було ухвалено рішення не видавати особливого зводу законів для Малоросії, а

включити місцеві норми, які зберегли свою силу в загальний звід законів. Нагадаємо,

що, оскільки, українські землі до приєднання їх до складу Росії, за унією 1569 р.

відійшли до складу Польщі, за основне джерело цивільного права було визнано

Литовський статут 1566 та 1588 рр. З часом як єдине особливого джерела права в

Україні-Гетьманщині фактично був визнаний Статут Великого князівства

Литовського 1588 р., з якого взяті всі положення, що були включені до Зводу Законів

1842 р. [12]. Тим самим правова практика, сформавана в Чернігівській та Полтавській

губернії, виявилась сильнішою, ніж принципи ІІ Відділення власної його

імператорської величності канцелярії, оскільки фактично вже протягом багатьох

десятиріч на українських землях застосовувався саме Статут 1588 р., як з причин

його більшої повноти, порівняно зі Статутом 1566 р., так і з причин зацікавленості у

ньому більшості української шляхти. Норми Статуту були включені не буквально, а

за результатами редакційної обробки, яка повинна була надати окремим положенням

більш загальний вигляд, скорочуючи кількість пунктів без втрати їхнього змісту.

Спробу кодифікації законів, які діяли на території всієї Російської Імперії зробив

граф М.М. Сперанський. Результатом цього став «Свод Законов Российской

Империи» Цивільним законам в системі «Свода…»…відведено місце в Х томі під

назвою «Свод законов гражданських». Це сукупність правил, які з’явилися у різні

часи, а тому несли сліди різних епох і різних укладів суспільного життя [13].

В Х томі «Свода Законов Российской Империи» розділ ІІІ присвячений опіці і

піклуванню «в порядке семейственном». У цьому розділі визначено два види опіки і

піклування – над неповнолітніми та хворими: безумними, божевільними,

глухонімими та німими (ст. 212).

Визначення опіки та піклування передбачалось і з інших причин, таких як: опіка

над марнотратниками; опіка над майном безвісно відсутніх; опіка над майном осіб,

які лишилися за кордоном довше вказаного терміну; опіка над майном спадкоємним;

опіка над майном померлого «тяжущегося» або боржника; опіка над майном

зниклого звинуваченого або боржника; опіка над майном засудженого; опіка над

майном відступника від православ’я; опіка над майном, яке дісталось

неспроможному боржнику; опіка за судовими та адміністративними стягненнями

тощо. Але редакція вважає їх опіками в порядку урядовому [14], і ці опіки «не

принадлежат к учреждениям семейственным и определяются в Законах о состояниях,

в Законах судопроизводства гражданского и в Уставе о Предупреждении и

Пресечении Преступлений.» [СЗРИ. – Т. Х. – ст. 212, с. 14]. Однак такий розподіл

опіки не має достатніх підстав, оскільки такі види опіки існують на тих же засадах,

що й опіка в порядку сімейному і визначаючи випадки, коли встановлюється урядова

опіка, законодавство не дає подальших визначень щодо сутті опіки.

Загалом, постанови закону з питань про опіку і піклування дуже скудні й

розкидані по всіх томах Зводу (Т.1 ст. ст. 12–28, 155–161, Т. 2 ч. 1 ст. ст. 1152–1198,

Т. 3 ст. 205, Т. 4 ст. 436, Т. 10, ст. ст. 164, 172, 212–382, 532, 533) [15]. Більш за все

маються правила про опіку і піклування, які призначають над особою та майном

неповнолітнього. Опіка і піклування над неповнолітнім викладається, так би мовити,

як головний пункт законів про опіку і піклування.

У главі 1 «Об опеке и попечительстве над несовершеннолетними» визначено вік

неповнолітнього, а також його права на майно, порядок визначення опіки і

піклування, обов’язки опікунів. Закон встановлює 3 категорії віку неповнолітніх.

Перший – від народження до 14 років (ст. 213), другий – від 14 до 17, третій – від 17

до 21 року (ст. 214). Водночас, закон не дає визначення терміна малолітній, хоча і

оперує ним. Зокрема, у ст. 217 йдеться про те, що: «Малолетний не может ни

управлять непосредственно свом имением, ни распоряжаться им, ни отчуждать его

по каким бы то ни было укреплениям, ни уполномочивать на то от себя других.»

Досягнувши 14-річного віку, малолітній хоча й міг попросити собі піклувальника,

але все одно не мав права самостійно розпоряджатися своїм майном (ст. 219). У

цьому випадку всі права і обов’язки опікуна переходили до піклувальника і опіка

сама собою ліквідувалась. Як ми бачимо, сумісне виконання опіки і піклування в

Російській імперії ХІХ ст. було заборонене.

Після досягнення 17-річного віку, особа вступала в управління своїм майном, але

могла здійснювати будь-які дії лише з письмового дозволу своїх піклувальників

(ст. 220). Право на повне розпоряджання своїм майном набувалося тільки після

досягнення 21 року (ст. 221).

Наголосимо, що опіка встановлювалась не лише над майном малолітнього, а й

безпосередньо над особою, без різниці є в нього будь-яке майно, чи немає (ст. 225).

Зважаючи на відсутність у законі заборони призначати опікунами жінок,

припустімо, що закон дозволяє виконання опікунських обов’язків особам чоловічої

та жіночої статі. Для опіки над малолітніми і глухонімими споріднення (не беручи до

уваги батьків) не давало ніяких переваг перед сторонніми (ст. 254 і 381), хоча

фактично опікунами призначали найчастіше родичів опікуваного.

Зазначимо, що опікунство було оперте на станову основу: кожен стан мав свій

орган опіки. Водночас, в законі немає вказівок, щоб опікун належав неодмінно до

того ж стану, що й опікуваний. Питання опіки над малолітніми сиротами і піклування

про вдів родовитих дворян та духовних осіб, які належали до родовитого дворянства,

вирішували Дворянські Опіки. Питаннями опіки, яка встановлюється над особою та

майном малолітніх дітей особових дворян та міських обивателів займався Сирітський

суд [16]. Щодо _____піклування про вдів опікунськими установами, зазначимо, що це було

особливістю українського та російського права, невідома праву

західноєвропейському [17]. Обов’язки Дворянських опік та Сирітських судів

регламентовані статтею 251 Зводу.

В українських землях, що входили до складу Російської імперії існувало три

способи заклику до виконання опікунських обов’язків: за заповітом, за законом і за

призначенням [18].

У випадку смерті одного з батьків опіка над особою чи майном неповнолітнього

належить тому з батьків, який залишився живий. У разі смерті обох батьків, або їх

нездатності, призначення опіки і піклування було обов’язками Дворянських опік та

Сирітських судів. Крім того, батьки мали право призначити опікунів в своєму

духовному заповіті (ст. 227). Хоча в ст. 260 і надано право малолітньому по

досягненні 14-річного віку вибрати собі піклувальника, але поряд з цим правом не

нехтували законом, за яким діти до повноліття повинні залишаться в піклуванні своїх

батьків, їх природних опікунів. Отож, будь-яке втручання опіки у справи малолітніх

за життя батьків, крім випадків, безпосередньо зазначених в законі, вважали явним

порушенням прав батьків стосовно їхніх дітей. Урядовий Сенат визнавав

неправильним призначення неповнолітньому, за його проханням, піклувальника з-

поміж сторонніх за життя батька неповнолітнього (Сбор. реш. Сен. т. 1 № 308) [19].

Опікуни, до якої би категорії вони не належали, розпочинали виконання своїх

обов’язків не інакше, як після затвердження їх опікунськими установами і після

видачі їм опікунського указу. Це положення стосується не лише опікунів

призначуваних, але й зазначених у заповіті, і тих, кого наділяли опікунськими

обов’язками за законом, у тім числі й батьків.

Згідно з законом кількість опікунів не визначали. Звичайно призначали одного

або кілька опікунів (ст. 253). Загалом, якщо опікуном був батько і йому за заповітом

не призначали на допомогу іншого, то опіку надавали йому (ст. 230).

Окремі статті «Свода Законов Российской Империи» стосуються українського

права. Тут ми бачимо безпосередній вплив Литовських статутів на право, яке діяло

на території Чернігівської і Полтавської губерній, що входили до складу Російської

імперії. У Чернігівській і Полтавській губерніях мати здійснювала опіку разом зі

старшими родичами малолітнього або з додатковими опікунами. Заміжня родичка

закликалась до опіки не інакше, як разом з чоловіком. Родичі закликались до опіки у

визначеному порядку поступовості (ст. ст. 232, 295). Батькові надавали беззвітне

управління майном, що дісталося малолітнім дітям від матері або від сторонніх осіб.

Російське законодавство не говорить безпосередньо, чи мав право обраний опікун

відмовитися від опікунської посади і на яких підставах. Про батьків сказано, що вони

можуть відмовитися від опіки (ст. ст. 230, 231), а про інших не згадано.

Опікунові надавали іменний указ. За цим указом все майно він приймав за

описом разом із членом опікунської установи, складеної у двох примірниках: один –

для опікуна, інший – для установи. За цим описом опікун приймав усе майно на

збереження (ст. ст. 266, 268).

Все рухоме та нерухоме майно неповнолітнього опікун приймав під наглядом

Дворянської опіки або Сирітського суду (ст. 266). Рухоме майно опікун повинен був

зберігати у безпечних місцях, щоб не втратити чи зіпсувати. Гроші опікун мав

вкласти у державні банки, Ощадкаси, у цінні папери, в промисли для збільшення

капіталу. Але самому брати позику у неповнолітнього опікуну було заборонено. З

нерухомого майна потрібно було одержувати прибутки (ст. 269).

У ст. ст. 270–275 СЗРИ висвітлено обов’язки опікунів щодо виконання опіки

безпосередньо над майном, де детально викладено як отримувати прибутки та

проводити витрати.

До обов’язків опікунів входило, по-перше, піклування про особу

неповнолітнього, по-друге, в керуванні його майном (ст. 262). Між іншим, опікун

повинен був піклуватися про здоров’я неповнолітнього, про виховання його «в

правилах добронравия и удаления от злых примеров...» [СЗРИ, с. 17], дати йому

освіту і «Вообще опекун обязан приготовить малолетнего к жизни, сообразной его

состоянию, но всегда трудолюбивой, умеренной, безмятежной».

Підставами продажу майна неповнолітнього слугували: сплата боргів, які

залишилися разом зі спадком, розподіл між спадкоємцями, стара будівля, або, якщо

утримання майна перевищує прибутки від нього. Продаж будь-якого майна

неповнолітнього не за вироком суду, а за розпорядженням опіки, здійснюється за

вільною ціною через опікунів під наглядом Дворянської опіки або Сирітського суду

(ст. 277). Особа, яка купила майно у неповнолітнього без дозволу або згоди

піклувальника, несла кримінальну відповідальність відповідно до закону [20].

Опікун повинен був мати клопотання по всіх справах малолітнього, подавати за

нього прохання та апеляції, обирати засоби, які б забезпечували йому спокійне

володіння його майном (ст. 282) [СЗРИ, с. 19]. За свою працю опікун отримував

винагороду: 5 відсотків від доходу малолітнього щорічно (ст. 284), а в Чернігівській

та Полтавській губерніях ставка становила 10 відсотків (ст. 285).

Дворянські опіки та Сирітські суди здійснювали нагляд за діяльністю опікунів,

«чтобы для особы и имения малолетнего последовала польза, а не погибель и

разорение» (ст. 287). З цією метою, опікуни щорічно подавали річний звіт про

прибутки, витрати, утримання та виховання малолітнього. Коли термін дії опіки

закінчувався подавали загальний звіт (ст. 286). За витрати опікуни і піклувальники

відповідали власним майном (ст. 290–293). Виняток щодо звітності із діяльності

опікуна становила опіка батька. Керуючи майном малолітнього, батько не звітував

про прибутки, але повинен був зберегти майно. Після досягнення повноліття синами

або після одруження дочок, батько віддавав їм лише частину майна, утримуючи

частини інших неповнолітніх дітей в своєму управлінні. За свою працю батько не

отримував нагороди. Мати, якщо вона за заповітом батька призначена опікуном,

керувала майном малолітнього під наглядом родичів цього малолітнього по

батьківській лінії. Якщо мати була призначена опікуном разом з іншими опікунами,

то вона могла керувати майном лише разом з цими опікунами. Щорічні звіти мати

повинна подавати так само, як і інші опікуни.

В Чернігівській та Полтавській губерніях право призначення опікунів за

заповітом належало звичайно батькові. Опікунами за заповітом могли бути і особи,

які не мали достатньо майна для забезпечення опіки. Опіка над малолітнім

стосувалася батька або матері. Причому, мати здійснювала опіку разом з

призначеними від Дворянської опіки або Сирітського суду старшими родичами

малолітнього по батьківській лінії, а по відсутності з сторонніми особами. До опіки

над малолітніми закликались родичі в такому порядку: рідні старші брати; дядьки та

інші родичі по батьківській лінії; ті ж по материнській лінії; одружені родички по

чоловічому коліну; ті ж по жіночому (ст. 232) [СЗРИ, с. 15].

У разі призначення опіки, один з малолітніх братів, який досягнув повноліття, міг

вимагати допуску його до опіки над малолітніми братами і сестрами, які залишились

(ст. 255) [СЗРИ с. 17]. Батько управляв майном, яке успадкував малолітній від матері

до повноліття синів та одруження дочок. З прийняття майна малолітнього батько

повинен був донести Дворянській опіці або Сирітському суду за належністю. З

припиненням опіки, за затримку в переданні майна, опікун ніс відповідальність.

У другій главі «Об опеке над безумными, сумасшедшими, глухонемыми и немыми»

визначено лише, як особу визнають божевільною і «исцелившейся от помешательства»

[21], як глухонімі і німі підлягають опіці. Про саму ж опіку нічого нового не

визначається, а встановлюється вона на правах опіки над неповнолітнім. Правила,

встановлені для опікунського управління над майном малолітніх, поширюються і на

опіку над глухонімими і німими (ст. 381), над божевільними (ст. 377).

Опіка припинялась з усуненням тих обставин, що зумовили у ній потребу.

1) Опіка припинялась зі смертю опікуваного. Якщо майно останнього переходило

у спадщину також до особи недієздатної, то засновувалась нова опіка, а не

продовжувалась попередня.

2) Опіка над малолітнім з досягненням ним 17-літнього віку перетворювалась в

піклування, що з досягненням неповнолітнім 21 року також припинялась.

Опіка і піклування в цих випадках не мала потреби в особливих визначеннях або

указах опікунських установлень, а обумовлювалась винятково терміном [22].

3) Опіка над божевільними і марнотратами припинялась, коли ці особи у

встановленому порядку будуть визнані видужалими або цілком виправилися (ст. 377).

4) Опіка над глухонімими і німими, встановлена по досягненні ними 21 року,

припинялась лише після їхньої смерті (ст. 381).

5) Опіка над майном безвісно відсутніх припинялась з поверненням їх або з

вступом спадкоємців у володіння. Від вступу спадкоємців у свої права залежало

також зняття опіки, накладеної під час процесу або виконання рішення [23].

Але, водночас, зазначимо що опіка в російському праві була одним з найбільш

відсталих інститутів [24]. До другої половини XVIII ст. йому приділялось зовсім

мало уваги з боку законодавця. За «Уложением» царя Олексія Михайловича опіка

була приватною установою. І лише у другій половині XVIII ст., під впливом

Литовських статутів, інститут опіки і піклування починає розвиватись досить

активно і опіка стає встановленим державою піклуванням про особистість і майно

тих, хто з будь-яких причин не могли самі подбати про себе і своє майно. Отож, у

ХІХ ст. інститут опіки і піклування на українських землях, що входили до складу

Росії, мав державний, а не приватноправовий характер.

1. Нольде А.Э. Очерки по истории кодификации местных гражданских законов при

графе Сперанском. – СПб., 1906. – Вып. 1.

2. Леонтович Ф.И. История русского права. – Варшава., 1902. – Вып. 1.

3. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: ч. 2. Права семейственные,

наследственные и завещательные. – СПб., 1896.

4. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – Казань., 1901.

5. Загоровский А.И. Курс семейного права. – Одесса., 1909. – изд.2.

6. Вормс А.Э., Громогласов И.М., Нольде А.Э., Нольде Б., Розенблюм Д.С., Законы

гражданские (Свод Законов Т.Х, ч. 1). Практический и теоретический комментарий о

правах и обязанностях семейственных. – М., 1913. – Кн.1.

7. Малышев К. Курс общего гражданского права России. – СПб., 1878. – Т.1.

8. Дювернуа Н.Л. Чтения по гражданскому праву. – СПб., 1902–1905. – изд.4., Т.1

9. Неволин К.А. Полное собрание сочинений в 5-ти томах. – СПб., 1858.

10. Мейер Д.И. Русское гражданское право. – изд. 8-е – СПб., 1902.

11. Гуляев А.М. Русское гражданское право. Обзор действующего законодательства. – К.,

1907.

12. Нольде А.Э. Очерки по истории кодификации местных гражданских законов при

графе Сперанском. – СПб., 1906. – Вып. 1.

13. Гуляев А.М. Русское гражданское право. Обзор действующего законодательства. – К.,

1907.

14. Вольман И.С. Опека и попечительство. – СПб., 1903.

15. Свод законов Российской империи. – СПб., 1899.

16. Колоколов Е. О правах и обязанностях семейственных. – М., 1878.

17. Загоровский А.И Курс семейного права. – изд.2 – Одесса., 1909.

18. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – СПб., 1907.

19. Новосельский Н.А. Об опеке и попечительстве для опекунов и попечителей ведомства

Одесского городского Сиротского Суда. – Одесса., 1869.

20. Колоколов Е. О правах и обязанностях семейственных. – М., 1878.

21. Мейер Д.И. Русское гражданское право. – изд.8-е – СПб., 1902.

22. Гуляев А.М. Русское гражданское право. Обзор действующего законодательства. – К.,

1907.

23. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права – СПб., 1907.

24. Нечаев В. Опека // Энцикл. словарь, изд. Брокгаузом и Эфроном. – СПб., 1897. –

Т. XXII, кн. 43.

25. Свод законов Российской империи. – СПб., 1899. – Т. 10.