ПРИЙНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ АВСТРІЙСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ 1867 РОКУ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Н. Гриб1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 74–03–80 E-mail: nina_p@ukr.net

У статті показано передумови приєднання частини західних етнічних українських

земель (Галичини, Буковини і Закарпаття) до складу Австрії, а відтак Австро-

Угорщини. Значну увагу зосереджено на аналізі основних положень австрійської

конституції 1867 р., яка діяла у Галичині і Буковині до 1918 р.

Ключові слова: Австро-Угорщина, конституція, конституціоналізм.

Побудова демократичної правової держави і формування громадянського

суспільства в Україні потребує високого рівня конституційно-правового регулювання

найважливіших суспільних відносин. Прийняттям Конституції України 28 червня

1996 р. конституційне будівництво в нашій державі не завершилось. На деталізацію й

уточнення норм Основного закону приймаються конституційні закони, та й сама

Конституція не є “мертвою” догмою на всі часи. Водно _____час удосконалення і розвиток

конституційно-правових норм мають, як підкреслено в чинній Конституції, на

“багатовікову історію українського державотворення”. Конституційне право України

має свою історію виникнення, розвитку і становлення, пов’язану з боротьбою

українського народу за свою незалежність.

Останніми роками правознавці створили низку цінних праць, в яких висвітлено

важливі питання з історії українського конституціоналізму. Проте до цього часу поза

увагою залишилося чимало історико-правових проблем, які потребують повного і

об’єктивного дослідження. Однією з таких проблем є вивчення передумов прийняття,

характеристика структури та основних положень австрійської конституції 1867 р.,

яка діяла на українських землях, зокрема у Галичині і Буковині до 1918 р.

У другій половині XVIII ст. західні етнічні українські землі Галичини, Північної

Буковини та Закарпаття були приєднані до складу Австрійської імперії.

Хронологічно першим до складу Австрії увійшло українське Закарпаття, над яким

Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади як над частиною

Трансільванського (Семигородського) князівства, що перебувало під протекторатом

Османської імперії, на Карловицькому конгресі (1689 р.) [6, c 360]. У 1772 р. між

Росією, Австрією та Пруссією було підписано Конвенцію про частковий поділ Речі

Посполитої, відповідно до якої під владу Австрії відійшли переважно етнічні

українські землі Галичини і Володимирії (Волині) [5, с. 274–276]. У результаті

австро-турецької війни, а відтак укладення у 1774 р. Кючук-Кайнарджійського

мирного договору, до складу Австрії було приєднано Буковину, північна частина якої

була заселена українцями, а південна – українсько-румунським населенням

[1, с. 355–357].

У 1848–1849 рр. в Австрії відбулася буржуазно-демократична революція, яка

започаткувала австрійський конституціоналізм. Панівна верхівка Австрійської

імперії, шукаючи вихід із кризового становища, проголосила 25 квітня 1848 р.

парламентську конституцію для всієї імперії у формі Конституційної грамоти

Австрійського цісарства. В історико-правовій літературі її ще називають

Конституцією Піллерсдорфа за ім’ям тодішнього міністра внутрішніх справ Австрії.

Перша австрійська Конституція 1848 р. перетворила Австрію на цивілізовану

європейську державу. Проголошені нею конституційні порядки, основні

демократичні права і свободи громадян давали певні можливості для забезпечення як

прав людини, так і прав окремих народів Австрії. Дослідник А.-Дж.-П. Тейлор

вважає, що цю Конституцію було поквапно написано за бельгійським зразком. А це

не влаштовувало віденських радикалів, які хотіли створити власну конституцію.

Після численних маніфестацій уже 16 травня квітнева конституція втратила

чинність [2, с. 24].

Згодом в Австрії був введиний конституційний лад згідно з “октройованою”

(дарованою) конституцією від 4 березня 1849 p., особливість якої полягала в тому,

що її підготував і прийняв не представницький орган, а уряд. Тому її названо

накиненою (нав’язаною) народові [5, с. 53]. Цим документом частково обмежувалася

влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи, декларувалася

децентралізація імперії. У 1849 р. Буковина відділилася від Галичини в окремий

коронний край. З демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх

громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Проте

гласність суду, свобода преси, суди присяжних було скасовано.

Буржуазно-демократична революція 1848–1849 pp. й невдалі для Австрії війни з

сусідами довели неспроможність одноосібного панування австрійців у

багатонаціональній державі. У 1867 р. австрійський уряд уклав політичну угоду з

угорськими магнатами, за якою Австрійська імперія була трансформована у

дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію.

Аналіз Австро-Угорської угоди 1867 р. засвідчив, що зі створенням

„дуалістичної” держави у державно-правовому розвитку Австрії завершився процес

трансформації абсолютної монархії в напівбуржуазну конституційну державу, хоча й

з численними елементами феодальних економічно-політичних і соціальних відносин.

Для австрійських політиків це був вихід зі складної ситуації, коли жодними

методами впливу (умовлянням, обіцянками, насильством) не вдавалося припинити

гострі політичні суперечності, передусім з угорською політичною елітою.

Сама назва двоєдиної монархії (Австро-Угорщина) не відбивала, однак,

справжнього національного складу держави. Жодна з панівних націй – ні австрійці,

ні угорці – не становили більшості в своїй частині імперії. Наприклад, австрійці _____в

Ціслейтанії становили всього 35,78 %, угорці в Транслейтанії – 45 % населення. З-

понад 52 млн жителів монархії близько 30 млн становили слов’яни [10, s. 5]. Згідно з

новими політично-правовими засадами, в Австрії та Угорщині потрібно було

перебудувати старі або створити нові державні органи влади і управління.

В Австрії було прийнято (грудень 1867 р.) нову конституцію, а в Угорщині –

відновлено в чинності угорську квітневу конституцію 1848 р. Обидві конституції

встановлювали двопалатний парламент: в Угорщині – сейм, в Австрії – рейхсрат.

“Компроміс 1867 р.” надав Угорщині формальну державну рівність з Австрією і

розширив її права у внутрішній та зовнішній політиці. Територіально держава в той

період поділялася по річці Лейта на австрійську частину імперії – Ціслейтанію та

угорську частину – Трансельванію.

Носієм вищої державної влади Австро-Угорщини був імператор, який одночасно

вважався для Австрії цісарем, а для Угорщини – королем. Спільними в Австро-

Угорщині були армія і флот, фінанси, зовнішня і митна політика. Відповідно до цього

було створено три спільні міністерства – військове, закордонних справ і фінансів.

Діяльності імператора в питаннях законодавства “сприяв” рейхсрат, що складався з

двох палат – верхньої і нижньої. Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально

вважалися конституційними державами, не було і мови про загальне виборче право.

Верхню палату австрійського парламенту не обирали, її призначав імператором з

представників верхівки духовенства. Нижню палату парламенту до 1873 р. обирали

не прямими виборами, а крайовими сеймами, які були створені у 1861 р. Введена у

1873 р. куріальна система виборів обмежувала коло виборців їх привілейованим

становищем. За цією системою українське населення, яке становило 13 % населення

Австрії, посилало до парламенту в 1879 р. трьох депутатів, тоді як поляки, які

становили 16 % населення Австрії, посилали 57 депутатів [11, s. 12].

Конституція Австрії від 21 грудня складалася з п’яти основних законів: 1) Закон

про зміни закону від 26 лютого 1861 р. про імперське представництво;2) Основний

державний закон про загальні права громадян для королівств і земель представлених

у рейхсраті; 3) Основний державний закон про створення імперського суду;

4) Основний державний закон про судову владу; 5) Основний закон про здійснення

урядової і виконавчої влади [9, с. 389–402].

Іван Франко, характеризуючи австрійську конституцію 1867 р., називав її

“клочком паперу”, яка проголошувала всім громадянам свободу слова і друку, зборів,

об’єднань, особистості. Проте значна кількість австрійських законів, виданих в

різний час і з різною метою, знецінювали конституційні свободи. “Основний закон, –

говорив Франко на загальноміських зборах мешканців Львова, – обіцяє рівність всіх

громадян перед законом. Але цей же закон, перед яким вони повинні бути рівні, сам

встановлює нерівність. Чинне австрійське цивільне і частково кримінальне право

сформоване на соціальному ладі, який особисте значення людини збільшує

пропорційно наявністю у нього капіталу. Звідси, якщо людина заможніша, тим

більше вона означає, а людина без капіталу є нуль” [4, с. 6].

Антидемократичний характер Конституції 1867 р. проявився в тому, що за пусті

обіцянки австрійської влади селяни змушені були віддавати рекрутів і сплачувати

податки на утримання бюрократичних державних органів”.

І. Франко наголошував, що свободи, задекларовані австрійською конституцією,

для бідних людей не існують, оскільки голод заставляє їх найматися до поміщика та

фабриканта. Він пояснював, що таке становище збережеться до ти поки приватний

капітал не буде переданий в загальнонародне користування. Франко закликав

трудящих до революційної боротьби проти основного зла, яке породжує всяку

неправду і несправедливість. Він писав, що формальна рівність усіх перед законом,

проголошена в австрійській конституції, виглядає так: голодну людину запевняють в

тому, що вона має право бути ситою, проте хліба їй не дають. “Що ж нам від того, –

гнівно заявляв Франко, – що на папері обіцяно рівність перед законом, якщо в житті

на кожному кроці ми бачимо, що це – брехня, що для заможного немає рівного права,

що бідний не може поскаржитися на несправедливість і що за однаковий проступок

бідного карають вдвоє сильніше, ніж багатого” [8, с. 12].

Базовим серед низки конституційних законів був Закон про загальні права

громадян, ухвалений 21 грудня 1867 р. Згідно з цим основним законом, було

проголошено рівність усіх громадян імперії перед законом (ст. 2), однакові

можливості в зайнятті державних посад (ст. 3), свобода пересування (ст. 4),

недоторканність приватної власності (ст. 5–6), таємниця листування (ст. 10), право

подавати петиції і прохання (ст. 11), свобода слова й друку (ст. 13). Скасовувалася

попередня цензура. Проголошувалася свобода віри й совісті за умови, що релігійні

погляди не завдаватимуть шкоди державним обов’язкам громадян. Зазначалося, що

австрійські піддані мають право свободи вибору професії та здобуття фахової освіти.

Законом про загальні права населення та постановою центрального уряду від 21

грудня 1867 р. (ст. 19) було визнано рівноправність усіх народів імперії, право

кожного народу зберігати і плекати свої мову, звичаї, традиції, релігію.

Засвідчувалося визнання державою рівноправності всіх крайових мов у школі,

державних установах і громадському житті [9, с. 377].

У Австро-Угорщині, де проживало декілька народів, навчальні заклади мали бути

організовані так, щоби без застосування насилля до вивчення іншої крайової мови

кожний з цих народів отримав необхідні можливості для освіти рідною мовою. Закон

зобов’язував представників місцевої державної влади й самоврядування забезпечити

таке ставлення до мов, яке унеможливлювало би загострення міжнаціональних

суперечностей. Згідно з державним законом від 5 березня 1862 р. та крайовим від 12

серпня 1866 р., автономна влада мала додержуватися принципової позиції щодо

української мови. У законі зазначалося, що там, де переважають українці, магістрати

повинні всіляко сприяти поширенню української мови [3, с. 105].

Характерною рисою законів 60-х років XIX ст. стало широке декларування

демократичних прав. В основному законі проголошено свободу зборів та організації

політичних і громадських об’єднань. Це положення регламентували закони про

об’єднання і про збори (15 листопада 1867 p.). Вони значно спрощували й

полегшували процедуру створення об’єднань. З метою відкриття товариства потрібно

було подати до крайового правління статут товариства у п’яти примірниках. У ньому

обов’язково вказувалися мету товариства, засоби існування, структуру та органи

управління, місцеперебування, спосіб вирішення спірних питань, умови розпуску. У

випадку заборони крайовим урядом відкриття товариства, засновники мали право

апелювати протягом 60 днів до Міністерства внутрішніх справ. Політичним

товариствам було заборонено встановлювати між собою тісні взаємини. Кожного

року вони мусили реєструвати список членів у крайовому управлінні. Для скликання

зборів громадськості чи мітингів потрібно було за три дні попередити крайові власті

у письмовій формі, зазнавши мету, місце й час проведення заходу. Крайова управа

давала письмовий дозвіл на проведення зборів. За порушення обох законів

передбачався арешт до шести тижнів або грошове стягнення.

До конституційного Закону про загальні права громадян було долучено низку

попередньо виданих законодавчих актів. Зокрема, Закон про захист особистої

свободи (27 жовтня 1862 р.), в якому зазначалося, що ув’язнення особи може

відбутися лише відповідно до судового рішення. Громадянина могли затримати без

дозволу судових властей до 48 годин. Згідно із Законом про захист домового права,

обшукати будинку могли лише за судовим рішенням або письмовим дозволом

судових властей протягом 24 годин після його надання. Закон про пресу (17 грудня

1862 р.) надавав право видавати газети та журнали фактично всім громадянам

імперії. Визначався порядок заснування нових видань. Для цього у крайовий уряд

потрібно було повідомити програму видання, прізвище відповідального редактора та

місце друкування. Було обумовлено, що кожен видавець зобов’язаний надсилати

періодичне видання в органи безпеки краю не пізніше як за 24 години до виходу у

світ. Щоправда, влада мала право конфіскувати окремі статті або номери газет із

політичних мотивів [3, с. 106].

На підставі конституції 1867 р. було прийнято низку законів, що стосувалися

таких важливих сфер громадського життя, як школа і церква. Контроль над школами

згідно із законом (25 травня 1868 р.)був переданий від церкви до державних органів.

В Австро-Угорщині ввелися обов’язкову восьмирічну освіту, щоправда, крайові

сейми мали право дещо коригувати обов’язковий строк навчання. На Буковині він

становив шість років. Того ж року було врегульовано питання міжконфесійних

стосунків, зокрема, змішаних шлюбів, зміни віри тощо. Дано дозвіл на створення

міжконфесійних шкіл. Введено загальну військову повинність. Окремий закон (15

жовтня 1868 р.) уточнював порядки щодо преси, розширюючи права видавців і

посилюючи регламентацію функціонування цензури. Дозволено страйки (7 квітня

1870 p.), якщо їх було належно підготовлено й вмотивовано [3, с. 106–107].

Отож, в 60-х роках XIX ст. в Австро-Угорщині було сформовано нормативно-

правову базу, яка формально забезпечувала особисті свободи і права громадян

імперії, але на практиці вони були обмежені, а іноді грубо порушувані. Чимало

положень австрійської конституції 1867 р. записано у вигляді декларацій і не

підкріплено механізмом уведення їх в дію. Зокрема, це стосувалося тези про

рівноправність народів та їхніх мов, яка не отримала подальшого роз’яснення в

законодавстві, тому в різних краях трактувалася по-різному, залежно від розстановки

політичних сил. Як правильно зазначає І.Я. Терлюк та інші дослідники, значною

мірою такі невідповідності зумовлювали недієвість багатьох демократичних норм і

гостру боротьбу навколо них. Але навіть попри такі недоречності австрійсько-

імперське конституційне законодавство стало основою демократизації тогочасного

суспільства, зуміло відіграти роль каталізатора національної свідомості у провідної

верстви українського населення краю, зокрема галицької інтелігенції. А це сприяло

активізації подальшої боротьби за національне відродження галицьких українців, які

проти своєї волі перебували у складі Австрії, а відтак Австро-Угорщини.

1. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийський мир 1774 года (его подготовка и

заключение). – М., 1955.

2. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Настасяк І.Ю., Мікула О.І. Апарат управління

Галичиною в складі Австро-Угорщини. – Львів, 2002.

3. Лепісевич П.М., Терлюк І.Я. Державно-правовий устрій України в імперську добу.

Навчальний посібник з історії держави і права України. – Львів, 2005.

4. Народ. – 1891. – № 4.

5. Пристер Е. Краткая история Австрии. – М., 1952.

6. Терлюк І.Я. Історія державви і права України (доновітній час): Навч. посібн. – К.:

Атіка, 2006.

7. Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрї та Австро-Угорщини (Х ст. – 1918 р.):

Навч. посібн. – Львів, 2003.

8. Франко І. Твори. – К., 1956. – Т.19.

9. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т.: Навч. посіб. Для студ.

юрид.спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. – вид. 2-ге, переробл. І доп.

Т 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / Украд. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин,

О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000.

10. Buszko I. Austro-Wegry w latach 1870–1914, – Warszawa, 1957.

11. Kolmer G. Parlament und Verfassung in Osterreich. – Wien; Liepzig, 1905.