ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НЕПОВНОЛІТНІХ У ПОЛЬСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ У МІЖВОЄННІЙ ПОЛЬЩІ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Липитчук

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті висвітлено правове становище неповнолітніх у польському судочинстві та

досліджено боротьбу із злочинністю неповнолітніх у міжвоєнний період.

Ключові слова: міжвоєнна Польща, злочинність неповнолітніх, суди для

неповнолітніх.

Майже до кінця ХІХ ст. у багатьох європейських країнах проблема злочинності

неповнолітніх і методів боротьби з нею не знайшла належної уваги як з боку

науковців, так і практиків і владних структур. Часто не бралось до уваги різницю між

дорослими та неповнолітніми злочинцями, хіба що до неповнолітніх не застосували

кари смерті або пожиттєвого позбавлення волі, зокрема для тих, кому на час

вчинення злочину не виповнилося 17, 18, а подекуди, 20 років. Єдиним засобом

боротьби із злочинністю неповнолітніх вважалося застосування відповідної щодо

злочину кари, яка визначалася законодавством, чинним у певній державі.

Законодавці керуватись тим, що покарання корисно вплине на неповнолітнього

злочинця і це в майбутньому утримає його від здійснення нового злочину. Таке

припущення виявилося помилковим, оскільки покарання у вигляді позбавлення волі

неповнолітнього не впливало на нього позитивно. Навпаки, під час відбування

покарання поряд з дорослими злочинцями неповнолітні підпадали під шкідливий

вплив старших, досвідчених злочинців, унаслідок чого виходили із в’язниці ще більш

зіпсутими. Не досліджено причин зростання злочинності неповнолітніх, зокрема,

недооцінювано той факт, що неповнолітні є найчастішими жертвами соціальних

відносин і більшість їх поповнюється із середовища недоглянутих дітей та сиріт

[10, с. 1–2].

Значною проблемою була неписьменність, яка досягла у 1900 р. в Королівстві

Польському 69 % усього населення, в Галичині – 56 %. На території прусської

окупації давалася взнаки потужна германізація польського населення [10, с. 41].

Перша світова війна, фронти якої простягалися через польські землі, призвела до

значного збідніння населення. Усе це сприяло деморалізації широких мас, особливо

молоді. Після війни у всіх країнах – учасницях кількість злочинів, вчинених

неповнолітніми, зросла на 65–75 % [11, с. 206]. На території Королівства Польського

найбільша злочинність припадала на вік від 14 до _____20 років [15, с. 345]. Тому після

здобуття Польщею у 1918 р. незалежності найважливішою проблемою польської

влади стала боротьба із злочинністю неповнолітніх.

Вирішення цих проблем ускладнювалося тим, що відновлена Польська держава

дістала у спадщину кримінальне законодавство держав-окупантів, яке залишилося

чинним протягом тривалого часу у міжвоєнний період1. В австрійському

1На колишній російській території чинними залишалися російський Кримінальний кодекс

1903 р. М. Таганцева та російський Закон кримінального процесу 1864 р.; на колишній

прусській території – Кримінальний кодекс Німецької Імперії 1871 р. та німецький Кодекс

кримінального процесу 1877 р.; на колишній австрійській території австрійський

Кримінальний кодекс 1852 р. та кримінальний процесуальний кодес 1873 р. [12, с. 117–118].

законодавстві було визначено три вікові категорії неповнолітніх, які підпадали під

кримінальну відповідальність: перша (до 10 років) – не несли жодної кримінальної

відповідальності, друга (10–14 років) – злочини каралися як правопорушення, третя

(14–20 років) – несли кримінальну відповідальність, однак суд пом’якшував

покарання, якщо неповнолітній заледве досягнув юнацького віку (кара смерті або

пожиттєве позбавлення волі замінювалося позбавленням волі на строк від 10 до 20

років). На початку ХХ ст. в австрійському суспільстві та серед правників домінували

погляди, згідно з якими головним у боротьбі із злочинністю неповнолітніх вважався

соціальний захист. Його здійснювали через виховні та виправні заклади та спеціальні

суди для неповнолітніх. Підготовлені проекти щодо організації соціального захисту

та судів через брак коштів так і не стали законами. Водночас низка розпоряджень

австрійського міністерства юстиції (про пом’якшення судами вироків щодо

неповнолітні (1902), про утворення у в’язницях окремих відділів для підлітків однієї

статі й віку (1905), про передачу кримінальних справ опікуючим суддям (1908) навіть

після прийняття польського кодексу кримінального процесу 1929 р. залишалися і

надалі чинними на колишній австрійській території [10, с. 4–7].

Відповідно до німецького кримінального законодавства неповнолітніх до 12

років не притягали до кримінальної відповідальності. У випадку скоєння

неповнолітнім (12–18 років) злочину несвідомо, суд ухвалював рішення про

відправлення його у виховний чи виправний заклад. Якщо неповнолітній вчинив

злочин свідомо, його було притягнено до кримінальної відповідальності, але замість

кари смерті або пожиттєвого позбавлення волі міг бути ув’язнений на строк від 3-х

до 15 років. За незначні злочини покарання були м’якими, а в більшості випадків

суддя виносив застереження. У 1908 р. в Німеччині організовано окремі суди для

неповнолітніх, які складалися, як зазвичай, з одного судді та двох засідателів. Суди

для неповнолітніх здебільшого виносили вирок про умовне припинення покарання

або умовне звільнення. Крім того, існували численні державні і приватні виховні та

виправні заклади для неповнолітніх, що відповідало загальній тенденції у боротьбі із

злочинністю неповнолітніх, а саме, застосуванню виховних та виправних заходів на

противагу покаранню [10, с. 7–8].

У Росії, згідно з кримінальним законодавством неповнолітні до 10 років, а також

від 10 до 17 років, які в момент здійснення злочину не могли, як сказано в кодексі,

“усвідомити значення і характер того, що вчинили, або керувати своїми діями” не

притягалися до кримінальної відповідальності за свої вчинки. Таких неповнолітніх

віддавали під відповідальний нагляд батькам, опікунам або іншим особам. Якщо

здійснений цими неповнолітніми злочин був тяжким, то їх спрямовували у виховні та

виправні заклади, а у разі відсутності таких закладів в особливі відділи при в’язницях

або місцях арешту. Неповнолітніх від 10 до 14 років, яких визнавали винними,

замість смертної кари смерті або тяжких робіт, а також неповнолітніх від 10 до 17

років замість заслання на поселення, у кримінальні заклади, фортеці або ув’язнення

спрямовували у виховні та виправні установи. Якщо неповнолітній провадив

злочинний спосіб життя постійно, він опинявся у виправно-виховному закладі.

Неповнолітні від 4 до 17 років, свідомо здійснивши злочин, за який загрожувала кара

смерті або тяжкі роботи, могли бути покарані позбавленням волі віком від 13 до 15

років. Неповнолітні від 17 до 21 року також не могли бути засуджені на смерть, а

інші покарання підлягали пом’якшенню. Суди для неповнолітніх у Росії були

утворені 1908 р. в Петербурзі, Москві і Харкові, в Королівстві Польському в жодній

місцевості таких судів не було впроваджено. У 1913 р. російське міністерство

юстиції підготувало проекти щодо організації захисту дітей, про захист

неповнолітніх, однак вони не стали законами внаслідок початку Першої світової

війни. В Росії виховних та виправних закладів було відносно мало, тому

неповнолітніх злочинців тримали здебільшого у спеціальних відділах при в’язницях

[10, с. 8–9].

Після встановлення Польської держави у 1918 р. всі законодавства окупаційних

держав, які стосувалися проблем боротьби зі злочинністю неповнолітніх, зберігали

свою чинність. Проте польська влада вже з перших місяців своєї діяльності звернула

увагу на цю проблему. У декреті Начальника держави від 7 лютого 1919 р. йшлося

про організацію судів для неповнолітніх у Варшаві, Лодзі, Любліні, а вже 1 вересня

1919 р. вони була відкрита. Згодом такий суд відкрили у Львові [14, с. 41].

Чинність у Польщі різних законодавств, які стосувалися боротьби із злочинністю

неповнолітніх, потребувала якнайшвидшої їх уніфікації, а також доповнення із

урахуванням сучасних на той час поглядів та підходів в науці щодо проблеми

відповідальності неповнолітніх злочинців.

На необхідність враховувати в кодифікаційних працях проблему кримінальної

відповідальності неповнолітніх неодноразово звертав увагу в своїх програмних

виступах президент Кодифікаційної комісії (утворена в 1919 р.) Ф. Фієріх. Тому

кримінальний відділ комісії вже в червні 1920 р. зайнявся опрацюванням цього

питання. Планувалося підготувати окремий комплексний проект кримінального

права і процесу та організації судів, а після підготовки відповідних кодексів

включити до них ці норми. Така концепція керована тим, що кримінальна

відповідальність неповнолітніх повинна була ґрунтуватися на інших засадах, ніж для

дорослих [15, с. 345].

Підготувати проект цього закону було доручено А. Могильницькому, відомому

адвокату, судді Найвищого суду [13], який давно займався цією проблемою.

У тогочасній міжнародній науці і практиці виявилися два різних погляди щодо

проблеми визначення неповнолітніх злочинців. Одні правники намагалися зовсім

усунути покарання як засіб боротьби зі злочинністю неповнолітніх і застосовувати

щодо них лише виховні і виправні заходи. Такі засади підтримували правники

Бельгії, Англії, Голландії, Скандинавських країн, а також США й Австралії.

Обережний правники прагнули зберегти для певної категорії неповнолітніх

покарання виправного характеру, метою якого було не тільки виховання і

виправлення, а й розплата за скоєний вчинок. Ці засади підтримувалися правниками

у Франції, Угорщині, Австрії, Німеччині, Росії [15, с. 346].

Тому під час підготовки проекту закону про суди для неповнолітніх деякі питання

також зумовлювали жваві дискусії. Одним з них було визначення межі досягнення

віку, відколи може настати кримінальна відповідальність, оскільки вона до того ж по

різному визначалася в успадкованих кодексах. Вирішено було визначити нижню межу,

до якої неповнолітні звільнялися від кримінальної відповідальності, та верхню, з якої

починається така відповідальність; між ними був перехідний період, в якому

кримінальна відповідальність (умовна) залежала від ступеня тяжкості діяння. Друга

проблема полягала у тому, які заходи – виховні чи виправні, а також карні мають бути

застосовані щодо неповнолітніх і на який термін. Було узгоджено про застосування

різних типів виховних та виправних заходів залежно від віку та ступеня розпусти

особистості. Перевагу мали засади загального упередження та перевиховання, а не

розплати. Однак були і прибічники звичайного покарання (хоча і пом’якшеного), а

також зниження верхньої межі до 18 років [15, с. 346].

Під час підготовки цього проекту були враховані погляди іноземних юристів на

цю проблему, зокрема, швейцарських, французьких та бельгійських. Ю. Макаревич,

професор Львівського університету, автор проекту нового польського кримінального

кодексу [5], провів консультації з автором швейцарського проекту закону про

кримінальну відповідальність неповнолітніх Ц. Стуссем та співавтором австрійського

закону для неповнолітніх В. Гляйспахем. Е. Раппапорт, суддя Найвищого суду,

відомий польський криміналіст проводив консультації з французькими і

бельгійськими спеціалістами. За сприяння французького проф. Гарсона колективом

його працівників (взяв у цьому участь і Е. Раппапорт) був підготовлений французько-

польський проект, який став важливим джерелом під час підготовки кримінального

кодексу [11, с. 346].

Підготовлений секцією кримінального права, проект про суди неповнолітніх був

ухвалений загальними зборами Кодифікаційної комісії у квітні 1921 р. та розісланий

спеціалістами як у Польщі, так і за кордоном, щоб вони висловили їхню думку.

Зібрані відгуки були позитивними. Згідно з проектом неповнолітніх злочинців

поділяли на дві категорії: перша – до 13 років та від 13 до 17 років (які діяли

несвідомо), друга – від 13 до 17 років (які діяли свідомо). Неповнолітні першої

категорії не притягалися до кримінальної відповідальності і до них застосовували

лише виховні засоби. Під другу категорію підпадали неповнолітні, які притягалися

до кримінальної відповідальності, однак щодо них застосовували покарання у вигляді

скерування у виправний заклад. Таке покарання відповідало ступеню вини

неповнолітнього злочинця, а також головній меті боротьбі із злочинністю

неповнолітніх [10, с. 10–11]. Отже, проект ґрунтувався на сучасних правових засадах,

які відповідали досягненням тогочасної західноєвропейської науки. Головний акцент

в боротьбі зі злочинністю неповнолітніх робився не на покаранні, а на вихованні. Він

охоплював основні аспекти проблеми боротьби зі злочинністю неповнолітніх. Проект

унормував виховні та виправні заходи щодо неповнолітніх; відповідальність

_____неповнолітніх за вчинені ними діяння, заборонені під загрозою покарання;

кримінальну відповідальність дорослих, які відповідають за неповнолітніх, свідомо

або з недбальства сприяють здійсненню неповнолітніми злочину; визначив устрій і

компетенцію судів для неповнолітніх, процес у судах та захисні інституції

[15, с. 346].

Після поправок текст проекту остаточно був прийнятий загальним зібранням

Кодифікаційної комісії 7 грудня 1921 р., проте впровадити його в життя у

міжвоєнний період так і не вдалося. Причиною стали фінансові труднощі, оскільки

для будівництва та утримання виправних закладів та притулків для неповнолітніх

потрібні були значні кошти. Цей проект закону був використаний при підготовці

кодексів кримінального права та процесу і закону про устрій загальних судів

[15, с. 346].

Відповідно до“Закону про устрій загальних судів” від 6 лютого 1928 р. у Польщі

впроваджувалася судова реформа, метою якої було створення єдиної системи

загальних судів на всій території Польщі [16]. Встановлювалася така система

загальних судів: гродські, окружні, апеляційні суди та Найвищий суд. “Закон”

надавав право міністру юстиції своїм розпорядженням утворити в окружних судах

(не в усіх) окремі суди для неповнолітніх в садибі суду або поза її межами, а також

визначити кордони округів для цих судів. Міністр юстиції так само міг наказати

розглядати кримінальні справи неповнолітніх одному із гродських судів для кількох

округів цих судів. Ці справи суддя розглядав (в окружних та гродських судах)

одноособово. Політика заощадження коштів у кримінальному процесі (новелізація

кодексу кримінального права) призвела до розширення практики одноособового

розгляду справ (гродський суддя міг покарати позбавленням волі на 2–3 роки,

окружний суддя – на 5 – 7,5 років). Таку практику застосовували в судах другої

інстанції: окружний суд одноособово розглядав апеляції на вироки гродських судів,

апеляційний суд також одноособово розглядав апеляції на вироки окружних судів,

якщо покарання визначалося позбавленням волі до 2–3-х років, або штрафом

[10, с. 97]. Ця обставина викликала певний сумнів та занепокоєння серед польських

правознавців, зокрема, щодо гарантії справедливого вироку: мабуть, справи

неповнолітніх мали б розглядатися більшою кількістю суддів, що було б гарантією

безпомилкового справедливого вироку і про це свідчив міжнародний досвід [9, с. 16].

У Чехословаччині кримінальні справи неповнолітніх спрямовували опікуючим

суддям в повітові суди, а згодом вони розглядалися в окружних судах сенатом, який

складався з двох професійних суддів і одного або двох засідателів. В Іспанії у період

Республіки були утворені сучасні суди для неповнолітніх, котрі розглядали

кримінальні справи до 16 років, а також справи позбавлення батьківських прав;

головуючого та його заступника призначав міністр юстиції, при цьому кандидатів

рекомендували йому місцеві комісії соціального захисту; вони ж обирали і решту

членів судів. Апеляції на вироки цих судів розглядала спеціальна комісія вищої ради

нагляду за дітьми. В Німеччині існували особливі суди для неповнолітніх при

повітових судах у складі судді (водночас був опікунчим суддею) і двох засідателів. У

Швейцарії для неповнолітніх існував колегіальний суд; спеціалістами у таких

справах були слідчі судді; вироки виносили загальні суди. В Італії такі суди

(трибунали) утворювались в апеляційних судах як їхні відділи, але були

автономними від загальних судів і мали широку компетенцію, у тім числі й цивільні

справи [15, с. 672–673].

Отже, “Закон про устрій загальних суддів” 1928 р. не передбачав впровадження

спеціальних судів для неповнолітніх, а лише створював можливість утворення таких

судів в окремих окружних та громадських судах (до кінця міжвоєнного періоду так і

не були створені спеціальні суди для неповнолітніх). Така ситуація не сприяла

покращенню розгляду кримінальних справ неповнолітніх, якщо врахувати, що

злочинність неповнолітніх в період до судової реформи залишалася досить високою.

Як свідчать дані Головного статистичного управління Польщі, кількість

неповнолітніх, щодо яких судами були винесені вироки у 1924 р. у центральних та

східних воєводствах становили 6 550, у 1925 р. – 5 368, у 1926 р. – 6 312, у 1927 р. –

7 456, у 1928 р. – 6 543; в західних воєводствах відповідно 4 155, 3 635, 3 678, 4 866,

3 626; в південних воєводствах та Цєшинській Сілезії відповідно 10 013, 10 234,

10 308, 11 416, 9 779 [3, арк. 10].

Певні труднощі виникали, коли розгляд кримінальних справ передавали одному

із гродських судів. У такому випадку неповнолітні, які проживали в інших округах,

змушені були витрачати значні кошти, внаслідок чого вони зазвичай, не з’являлися

до суду і треба було їх доставляти примусово [9, с. 10]. Отже_____, таке положення не

мало значного практичного значення. У діяльності гродських судів виникали

проблеми, які свідчили про неефективність вирішення кримінальних справ

неповнолітніх. Серйозні помилки допускали гродські суди львівського апеляційного

округу в розгляді кримінальних справ неповнолітніх. Найчастіше порушувалася

процедура слідства (слідство починали без попереднього розгляду і рішення

окружного суду; неузгодженість у проведенні дізнання між судом і прокуратурою;

відсутність належних обґрунтувань щодо вживання запобіжних заходів; шаблонне

використання тимчасового арешту), неправильно оформлялася документація; не

обґрунтовувалися вироки та міра покарання. Гродські суди часто намагалися

передати справу в інший суд, що призводило до затягування розгляду справи

[1, арк. 15–16, 19]. Усе це не сприяло справедливому розгляду справ.

Статті, які містилися в проекті закону про суди неповнолітніх 1921 р. і

внормовували порядок процесу в цих судах, кримінальну відповідальність майже

дослівно увійшли в нові польські кодекси кримінального процесу 1928 р. та

кримінального права 1932 р.

Кодекс кримінального процесу визначив порядок розгляду кримінальних справ

неповнолітніх, який мав певні особливості: суд для неповнолітніх мав компетенцію

розглядати справу неповнолітнього в тому випадку, якщо він в момент початку

головного розгляду не досягнув 17 років; замість слідства застосовувалося дізнання;

розгляд справи відбувався при закритих дверях; мета процесу – виховна та виховно-

виправна; запобіжні засобами від ухилення від суду [17].

З погляду кримінальної відповідальності кодекс кримінального права поділяв

неповнолітніх на дві категорії: перша – до 13 років, а також від 13 до 17 років, які не

усвідомлювали своїх вчинків, друга – від 13 до 17 років, які діяли свідомо.

Неповнолітні до 13 років не підлягали покаранню. До неповнолітніх від 13 до 17

років застосовували лише умовне покарання, яке залежало від тяжкості злочину та

усвідомлення своїх дій. Кодекс кримінального права чітко визначив поняття

несвідомого сприйняття неповнолітнім своїх вчинків. Це, насамперед, недостатній

розумовий та моральний розвиток неповнолітнього, який не дає змогу усвідомити

значення та наслідки заподіяного ним та керувати своєю поведінкою. До таких

неповнолітніх застосовували лише виховні заходи, а саме: застереження, передання

під нагляд батькам, опікунам, визначеному спеціально куратору, відправлення у

виховний заклад. Суддя на свій розсуд визначав, який з цих заходів застосовувати до

неповнолітнього. Неповнолітні від 13 до 17 років, які усвідомлювали свої діяння,

підлягали кримінальній відповідальності. До такого неповнолітнього застосовували

лише покарання відправлення його у виправний заклад. Заборонено застосовувати

карних репресій: позбавлення волі, арешт, штраф, а також запобіжних заходів. Якщо

з погляду виду та причин злочину, характеру неповнолітнього, життєвих умов та

оточення застосування до неповнолітнього виправного заходу було б недоцільним,

суд міг застосовувати виховні заходи [18].

Попри те, багатьох польських юристів та широку громадськість щораз більше

непокоїла проблема упередження злочинності неповнолітніх, оскільки саме

несприятливі соціальні умови здебільшого були причиною зростання злочинності

неповнолітніх. Важливим вважали застосування превентивних, запобіжних заходів,

що було б запорукою зменшення такої злочинності. Тому, на думку відомого

польського юриста Ст. Червінського першочерговим завданням було здійснення

контролю за умовами, в яких живуть і виховуються діти. Він навів приклад

вирішення цієї проблеми в європейських країнах. Зокрема, англійське законодавство

надавало право кожному громадянину повідомляти суддю про дітей, які займаються

жебрацтвом, покинутих батьками, а крім того, впроваджено в життя інститут “boys

beadles” обов’язком яких було виявлення та супровід до судді дітей, які потребують

соціального захисту. Тому Ст. Червінський пропонував зобов’язати всіх осіб, які

професійно займаються навчанням та вихованням дітей у державних та приватних

школах, щоб вони офіційно повідомляли відповідного суддю для неповнолітніх про

випадки, коли батьки, опікуни, інші особи, відповідальні за дітей допускають не

правові дії або негативно впливають на моральне виховання неповнолітнього, або

внаслідок певних причин не можуть виконувати своїх обов’язків [11, с. 208–209].

А такі далекоглядні польські юристи, зокрема, А. Червінський вважав

неприпустимою економію коштів, коли йшлося про боротьбу зі злочинністю

неповнолітніх. Він доводив, що обов’язком суспільства є вирвати дітей з вулиці, дати

їм притулок, забезпечити виховання, навчити професії, яка б дала їм можливість

заробляти [8, с. 175].

З цього приводу привертає увагу досвід діяльності суду для неповнолітніх у

Варшаві (відповідав компетенції гродського суду), який був утворений згідно

розпорядження міністра юстиції в липні 1919 р.

Цей суд виглядав дещо по іншому ніж інші суди, оскільки був пристосований до

рівня розумового розвитку дітей та молоді та мав вигляд звичайного житлового

приміщення. На вікнах фіранки та квіти, а на стінах написи: “Говори правду”, “Ти

серед друзів” тощо. Суд був також тим місцем, де можна було знайти захист, увагу,

допомогу.

З метою ефективнішої праці цього суду було утворено низку допоміжних

організацій та інституцій. У 1930 р. при суді для неповнолітніх у Варшаві було

утворено Товариство під назвою “Спеціальний захист дітей”. Метою Товариства

була співпраця з судом на ґрунті боротьби зі злочинністю неповнолітніх шляхом

допомоги та захисту. Головою Товариства був суддя для неповнолітніх, а членами усі

куратори суду. Отже, Товариство запровадило т.зв. судових кураторів, діяльність

яких як допоміжної сили для суду була значною. Здебільшого це були студенти

Варшавського університету, інших вищих закладів, а також був підготовлений

інструктаж, який визначав їхні права та обов’язки. Активних кураторів було біля 70

чоловік. Вони виконували значний обсяг роботи в галузі перевиховання ввірених їм

неповнолітніх, зокрема, відправляли їх в школи, підготовчі курси, клуби, знаходили

їм працю тощо. [14, с. 42].

У цей період почали свою діяльність Товариство захисту ув’язнених та їх родин

“Патронат”, а також варшавське Товариство захисту неповнолітніх, які стали

важливими інституціями для ефективного функціонування судочинства щодо

неповнолітніх. У 1932 р. було утворено в межах Товариства захисту ув’язнених та

їхніх родин “Патронат” виховно-виправну установу під назвою “Будинок дівчат” в

Варшаві, спочатку для 30, а потім внаслідок розбудови для 100 дівчат, які перебували

під слідством [14, с. 42].

У боротьбі зі злочинністю неповнолітніх у Львові значну роль відігравало

Товариство захисту дітей та молоді метою якого став захист дітей та опіка над

молоддю. Треном діяльності Товариства був округ львівського апеляційного суду.

Товариство утворено у 1917 р. зусиллями голови львівського апеляційного суду

Адольфом Червінським, який став його незмінним головою включно по 1929 р.

[4, арк. 1; 8, с. 173]. У 30 – х роках. його змінив на цій посаді голова львівського

апеляційного суду Ст. Дембіцький, а його заступниками були В. Зіяркевич (голова

окружного суду у Львові на пенсії), В. Ханінчак (голова окружного суду у Львові), а

також В. Кузенський (заступник голови окружного суду у Львові) [2, арк. 78]. Це

свідчило про те, що керівництво львівського апеляційного суду надавало

першочергового значення боротьбі зі злочинністю неповнолітніх, захисту дітей та

вихованню молоді.

Засобами досягнення мети, яку ставило Товариство, були: організація захисту

дітей та опіки над розпусною молоддю, а також підтримка закладів та інституцій, які

займаються захистом дітей та вихованням молоді; координація роботи всіх

інституцій, які були задіяні у вихованні сиріт, занедбаних дітей та опіки над ними.

Успішній реалізації цих завдань сприяло те, що до головного правління Товариства

були обрані голови та заступники голів окружних судів. Згодом склад правління

розширився. У 1938 р. членами правління були обрані Львівські римо-католицький та

греко-католицький (або їхні делегати) архієпископи, львівський греко-католицький

митрополит, делегати львівського, тернопільського, станіславського воєводських

управлінь, куратор львівського шкільного округу, президент м. Львова, начальник

відділу громадського здоров’я воєводського управління, львівський міський староста,

голова правління єврейської ґміни, голови окружних судів у Бережанах, Чорткові,

Коломиї, Перемишлі, Самборі, Станіславові, Стрию, Тернополі, Золочеві [2, арк.

18, 42, 97].

Товариству вдалося досягнути чимало. В складних економічних умовах

Товариство за 12 років придбало п’ять приміщень. У 1929 р. виховні заклади

Товариства у Львові, Дрогобичі, Болехові та Заліщиках виховували та навчали 364

дітей обох статей. Товариство утримувало також консультації для Матері у

передмісті Львова – Знесінні. Члени товариства доклали багато зусиль, щоб знайти

краще приміщення для консультації і після переговорів із замарстинівської гміною

(під Львовом) консультація була переведена до центрального осередку львівських

передмість і при ній створено ясла для дітей [2, арк. 41].

Значну допомогу варшавському судові для неповнолітніх надавали консультації.

На початках кілька років суд одержував допомогу від єдиної на той час в Варшаві

консультації на чолі з лікарем З. Роземблюм, згодом лікарем у Шиманською.

Консультація передавала в суд вичерпні дані про кожну досліджувану дитину, де

подавано аналіз причин злочину та прогнози на майбутнє. У жовтні 1932 р., завдяки

дотаціям міністерства юстиції організовано нову консультацію, передусім для потреб

суду для неповнолітніх у Варшаві, а також для провадження психологічних

досліджень на потреби двох “патронацьких” установ – “Будинку дівчат” у Варшаві і

“Будинку дітей” в Радосці. В останній установі перебували діти засуджених (батьки

відбували покарання з позбавленням волі) та ті, які залишалися без батьківської

опіки. Керівником консультації був професор Стефан Бялий, який викладав

психологію у Варшавському університеті. Консультація підтримувала постійний

контакт з Центром сучасної кримінології і займалася психологічними дослідженнями

щодо неповнолітніх злочинців. Склад персоналу консультації був таким: керівник

проф. Ст. Бялий, лікар, дві громадські асистентки, двоє психологів і секретар.

Організація праці виглядала так: громадська асистентка проводила в домі

підопічного бесіду, зазвичай, з його матір’ю, щоб зорієнтуватися у середовищі, в

якому живе дитина, рисах характеру дитини, її розвитку, оточенні, нахилах. Оскільки

куратори стали скеровувати до консультації всіх підсудних дітей, що перевищувало

можливості роботи консультації, то було створено організацію під назвою “Центр

громадського дослідження”, який став зв’язним між судом для неповнолітніх та

консультацією. Упродовж шести років діяльності консультація “Патронату”

дослідила 1800 підсудних хлопців і дівчат, а Центр громадського дослідження

упродовж трьох років здійснив 2000 досліджень. Подібні консультації існували в

Лодзі, Любліні та у Львові [14, с. 42–43].

У 1937 р. для потреб судочинства у справах неповнолітніх за сприяння

кримінального департаменту міністерства юстиції утворено нову установу під

назвою Центр психологічних досліджень. Ця установа опікувалася 30-ма

неповнолітніми злочинцями. Тут досліджували найтяжчі (вбивства, підпали,

гвалтування) злочини, скоєні на території всієї Польщі [14, с. 43].

Проведені цим центром дослідження мали неабияке значення в системі

перевиховання неповнолітніх злочинців.

У 1931 р. Міністерству юстиції адміністративно підпорядковувалося три

виховно-виправні установи (в Плазі – округ варшавського апеляційного суду, у

Велуцянах – округ віленського апеляційного суду, в Передільниці – округ

львівського апеляційного суду), розраховані на 470 місць (Варшава – 120 (хлопці),

Вільно – 100 (хлопці), Львів – 250) [3, арк. 8].

Особливо варто виокремити виховно-виправний заклад для неповнолітніх в

Передільниці, який став зразковим закладом такого типу на всій території Польщі.

Найактивнішу участь в організації цього закладу взяло Товариство захисту дітей та

молоді у Львові та президія львівського апеляційного суду. Їхня співпраця виявилася

в різних напрямах, проте головні зусилля були спрямовані на організацію

адміністрації закладу та виховання молоді. Дирекція закладу складалася з чотирьох

відділів: адміністративного, виховного і загальної школи, технічно-майстрового і

професійної школи та сільськогосподарсько-городницького. Усіх вихованців закладу

(250 осіб) поділяли на шість груп під керівництвом вихователів, вчителів, опікунів,

фахових інструкторів. В закладі функціонували (під окремим керівництвом): чотири-

класи загальна школа; професійна три-кланова школа з підготовчим курсом і

сільськогосподарсько-городницьким курсом; майстерні – шевські, кравецькі,

столярно-колесні, слюсарно-монтерські, електромонтерські, сільськогосподарського-

огородницька група. В закладі було облаштовано каплицю у якій відправляв римо-

католицький священик. До вихованців приїздив також греко-католицький священик і

рабін. Заклад мав свій шпитальний будинок (на 12 ліжок), в якому працював лікар та

санітар. За фінансової допомоги Товариства (тисяча злотих) для вихованців закладу

були організовані заняття з легкої атлетики, створене музичний оркестр, виготовлено

власний прапор. У власному театральному залі проводили святкові урочистості

[2, арк. 48–49].

Наприкінці міжвоєнного періоду під опікою міністерства юстиції було 15

виправних і різних виховних установ, з усіма можливостями можливостей підготовки

до професії (неповна середня школа, ремесло, землеробство, городництво).

Не менш важливу допомогу у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх надавала

жіноча поліція, утворена у 1925 р. Головним управлінням державної поліції за

участю судді для неповнолітніх [14, с. 43].

Засадничою тенденцією в діяльності судів для неповнолітніх було те, що цей суд

був не лише судом, але й вихователем та захисником неповнолітнього. Суддя мав

значний авторитет, оскільки колишні підсудні через багато років після справи

зверталися до суду за порадою і допомогою у подальшому житті. Цьому сприяло й

те, що до роботи у Варшавському суді для неповнолітніх уперше були залучені

жінки. Отже цей суд відкрив шлях жінкам у Польщі для участі в польському

судочинстві. Першого керівника Варшавського суду – мирового суддю Антонія

Комаровського – замінила Ванда Грабінська (дружина відомого піаніста Болеслава

Войтовича) [6].

І хоч спроба у 1930 р. вирішити питання про допуск жінок до польського

судочинства у парламенті була не вдалою, призначення жінки на посаду судді стало

важливою подією не лише в Польщі, а й у Європі [15, с. 564–565]. В. Грабінська

брала активну участь в роботі Комісії із судочинства та захисту дітей і молоді Ліги

народів та Міжнародного товариства судів для неповнолітніх, в якому виконувала

функцію генерального секретаря. Вона активно виступала з пропозиціями щодо

покращення роботи з неповнолітніми, зокрема вважала за необхідне підняття вікової

межі неповнолітніх від 17 до 19 років [6].

У грудні 1930 р. до Варшавського суду для неповнолітніх була делегована

асесором Ванда Камінська, яка після того, як В. Грабінська почала працювати у

Міністерстві соціального захисту, була призначена у жовтні 1932 р. суддею

гродського суду в Варшаві, а також очолила суд для неповнолітніх. У Лодзі

керівником суду для неповнолітніх стала суддя Карванська-Доковська. Надалі, в

міжвоєнний період суддями стало кілька жінок: в Сосновцах – Войконісувна, у

Білостоку в кримінальному відділі Подольшинська – Хасинська, а у Варшаві перед

початком війни асесором стала Халіна Будна [14, с. 41]. Це стало важливим аспектом

у вихованні злочинців, оскільки в діяльності судів для неповнолітніх мав перевагу

педагогічний елемент мав превелеювати над каральним, і саме жінка, маючи високу

громадську відповідальність, могла краще зрозуміти психіку підлітка і виявити

педагогічні здібності.

Отже, крім декількох судів для неповнолітніх, а також утворення їх при

окружних і гродських (не в усіх) судах спеціальні суди для неповнолітніх у

міжвоєнній Польщі не були створені. І хоча правове становище неповнолітніх в

польському судочинстві було визначено у польських кодексах кримінального

процесу і права, проте відсутність спеціальних судів не сприяла ефективному і

справедливому розгляду кримінальних справ неповнолітніх. Значну допомогу

польським судам у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх надавали товариства,

медичні консультації та інші інституції. Це сприяло тому, що в польському

судочинстві щодо неповнолітніх головну роль відігравали гуманітарно-виховні та

виправні чинники.

1. Державний архів Львівської області. (далі ДАЛО). – Ф. 11. (Львівський окружний суд). –

Оп. 26. – Спр. 275.

2. ДАЛО. – Ф.1 (Львівське воєводське управління). – Оп. 54. – Спр. 1321.

3. Центральний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІА України у Львові). –

Ф. 205 (Прокурор Апеляційного суду у Львові). – Оп. 1. – Спр. 101.

4. ЦДІА України у Львові. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 2368.

5. Липитчук О. Юлій Макаревич – видатний представник львівської школи кримінального

права // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали VІІ

регіональної науково-практичної конференції. – Львів, 2001. – С. 48–50.

6. Нова зоря. – 1929. – 23 травня.

7. Czałczyński K. Ustój sadów dla nieletnich // Głos Sądownictwa. – 1931. – № 2. – S. 557 – 566.

8. Czasopismo Sędziowskie. – 1937. – № 4.

9. Czerwiński A. Ustój sadów powszechnych. – Lwów: Nakładem Zrzeszenia Sędziow i

Prokuratorów R.P. we Lwowie, 1928. – 52 s.

10. Czerwiński A. Obecny stan ustawodawstwa harnego przeciwko nieletnim w Polsce. –

Lwów: Nakładem Lwowskiego oddz. Zrzeszenia sędziów i prokuratorów Rzeczypospolitej

Polskiej, 1933. – 103 s.

11. Czerwiński St. Walka z przestepczoscia nieletnich // Głos Sądownictwa. – 1937. – № 3. –

S. 205 – 209.

12. Ćwik W., Opas T. Prawo sądów w Polsce do 1939 r.: zarys wykladu. – Rzeszów: Fosze,

1999. – 136 s.

13. Encyklopedia Historii Drugiej Rzeczypospolitej. – Warszawa: Wydawnictwo “Wiedza

Powszechna”, 1999. – S. 237.

14. Kamińska W., Pędowski R. Sądy dla Nieletnich w II Rzeczypospolitej // Palestra. – 1991. –

№ 10. – S. 41–43.

15. Płaza S. Historia prawa w Polsce na tle porównawczym. – Kraków: Księgarnia

Akademicka, 2001. – Cz. 3: Okres międzywojenny. – 762 s.

16. Rozporądzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 6 lutego 1928 r. Prawo o ustroju sadów

powszechnych // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (DzURP), 1928. – № 12. – Poz. 93.

17. Rozporądzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 19 marca 1928 r. Kodeks postępowania

karnego // DzURP, 1928. – № 33. – Poz. 313.

18. Rozporądzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. Kodeks karny //

DzURP, 1932. – № 60.– Poz. 571.