УТВОРЕННЯ, СТРУКТУРА І ДІЯЛЬНІСТЬ ГАЛИЦЬКОГО НАМІСНИЦТВА (1849 – 1918 РР.)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Х. Моряк-Протопопова1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

З 1849 р. у Галичині, яка на той час перебувала у складі Австро-Угорської монархії,

створюється намісництво на чолі з намісником як наділений широкими

повноваженнями орган управління краєм. Протягом 69 років (до 1918) намісник (як

правило один із великих польських магнатів) правив на території, переважна більшість

якої була заселена українцями. У статті висвітлено питання структури та

повноваження галицького намісництва і намісника зокрема.

Ключові слова: намісник, намісництво, Галичина, Австрія.

Відповідно до акту від 17 вересня _____1772 р. ослаблена війнами та внутрішніми

суперечками Річ Посполита була поділена між Австрійською, Пруською та

Російською імперіями. Галичина, яка з 1349 р. захоплена Польщею, потрапила до

складу Австрійської монархії. Австрія являла собою „клаптикову імперію”, до складу

якої крім частини розпорошених німецьких земель увійшли величезні слав’янські

території – Чехія, Моравія, Словенія, Хорватія, Далмація, Сілезія, Галичина і

Буковина, і крім того, північ Італії (вся ломбардія крім чотирьох міст-фортець) й

Угорщина.

Австрійський уряд штучно об’єднав українські і польські землі в один

адміністративний край під назвою Королівство Галичини і Володимерії з великим

князівством Краківським і князівствами Освенцімським та Заторським. Усі ці землі

одержали скорочену назву Галіція (Галичина), яку умовно поділяли на східну

(українську) і західну (польську) [1, с. 7].

За територією і кількістю населення Галичина була найбільшим „коронним

краєм”. До середини 19 ст. територіально вона була поділена на 19 циркулів, на чолі

яких були старости. У січні 1867 р. був запроваджений поділ на повіти, яких

напередодні Першої світової війни налічували в Галичині 82. Західна _____Галичина

поділена на 31 повіт, переважно з польським населенням, а Східна Галичина – на 51 і

була населена переважно українцями. Повіти своєю чергою поділялися на сільські

громади і поміщицькі маєтки [1, с. 9–10].

Революційні події, що охопили землі монархії у 1848 р. змусили імператора

зробити певні кроки спрямовані на лібералізацію суспільного і політичного устрою

держави. Зокрема було скасовано кріпацтво і прийнято нову конституцію.

Після поразки Австрії в австро-пруській війні 1866 р. Габсбурги (правляча

династія) погодились на угоду з угорським дворянством і буржуазною верхівкою. 21

грудня 1867 р. укладено угоду між урядом Австрійської імперії і панівною верхівкою

Угорщини. Результатом стало створення дуалістичної монархії під назвою Австро-

Угорщина, яка проіснувала до 1918 р. і була другою за територією і третьою за

населенням державою Європи: 676 545 км кв. з населенням різних національностей

понад 50 млн осіб [1, с. 8].

Дуалізм став компромісом лише між імператором і угорцями. Вони погодилися,

що військовими і міжнародними справами має опікуватися єдина велика держава, а

Франц Йосиф передавав вирішення усіх внутрішніх справ Угорщини до рук

мадярської нації [2, с. 128]. Однак інші народи, що населяли імперію, не здобули

таких поступок, їхнє становище надалі залишалося тяжким.

У 1848 р. відбулася реформа політичних установ монархії (політичними в

австрійському законодавстві традиційно називали ті державні установи, які

здійснювали управління) [3, ХІХ]. Було реалізовано принцип централізації

управління і розподілу його за категоріями справ замість попереднього, який

відповідав географічному складу монархії. На загальнодержавному рівні створені

міністерства внутрішніх справ, торгівлі, землеробства, фінансів, народної просвіти,

віросповідань та ін. Колегіальний розгляд справ замінено одноособовим. Однак

представництво окремих місцевостей збереглось. Унаслідок цього, а також з огляду

на особливу, окрім адміністративної, політичну роль, яку було покладено на кожного

міністра, поруч з вісьмома міністрами, які відали окремими галузями управління,

існували так звані „міністри без портфеля”, чи крайові міністри (Landsmannminister),

як виключно політичні радники корони із справ, які стосувалися окремої місцевості

[4, с 36]. Свого крайового міністра Галичина отримала у 1869 році.

До 1848 р. управління Галичиною здійснював губернатор, якого призначав і

заміщував імператор з числа австрійської знаті. З 1848 р. Галичина (одне з дев’яти

австрійських намісництв (Statthalterei)) управляється імператорсько-королівським

намісником (Kaiserlich-Königlicher Statthalter), якого призначає імператор за

поданням ради міністрів і є вищим управлінським органом. На чолі повітів стояли

повітові начальники, на чолі округів – окружні начальники.

Цей порядок швидко зазнав певних змін, указом від 14 вересня 1852 р. було

визначено таке:

1. політичне управління в областях доручалося намісницьким правлінням, які

очолював і керував ними намісник;

2. намісницьким правлінням підпорядковувались повітові (Kreisbehörden), що були

другою ланкою, а нижчою були установи округів (Bezirksbehörden);

3. окружним політичним установам було доручено здійснення правосуддя у якості

нижчої інстанції.

Згодом, для спрощення ведення справ і з метою зменшення витрат, кількість

урядових установ поступово скорочувалась. За розпорядженням міністерства (23

вересня 1865 р.) в Галичині були ліквідовані повітові органи як самостійна інстанція і

були збережені посади начальників повітів з виконавчими і наглядовими

повноваженнями. А згодом, у зв’язку із змінами в центральному апараті управління

монархії був 19 травня 1868 р. був виданий закон за яким передбачено лише дві

ланки управління – вища намісницька влада і влада окружного начальника.

Справи, що знаходились у віданні повітових органів, указом від 29 серпня 1868 р.

були передані владі округів (станом на 1910 р. в Галичині їх було 81) [3, ХХІІ].

Діяльність галицького намісництва було регламентовано постановою „Про

заснування і межі влади намісницьких правлінь (Statthalterein)”, затвердженої

імператором 14 серпня 1852 р. [3, с. 33]. У параграфі першому цього акту

визначено, що „намісницьке правління є вищою урядовою установою кожного

коронного краю:

−для справ політичного і поліцейського управління загалом;

−для справ духовних і освіти;

−для справ торгівлі і промисловості;

−для справ культури краю;

−для тих справ будівництва, які не зачіпали безпосередньо повноважень віднесених

до відання іншої обласної установи, яка не підпорядковувалась

намісництву” [3, с. 33].

Намісник приносив встановлену службову присягу особисто імператорові.

Відтоді йому належало вище керівництво поліцією в коронному краї. На нього був

покладений обов’язок неухильно стежити за всім, що належать до підтримання

спокою, порядку і безпеки в намісництві. На виконання цього завдання він міг

використовувати той спосіб, який вважав за потрібний аж до застосування військової

сили.

Згідно із вищезазначеним законом найважливіші справи, як то суперечки між

станами чи общинами, видача дозволів на промисел, розгляд скарг на дії нижчих

інстанцій, роз’яснення положень чинних чи прийняття нових, витрати значних

коштів чи коштів не передбачених річним кошторисом намісництва, вирішували на

засіданні правління намісництва. До нього входили радники намісництва

(Statthaltereigierungsrat), що одночасно очолювали певні департаменти та їхні

заступники, віце-президенти намісництва (Vizepräsidenten der Statthalterei). Однак,

рішення правління намісництва не були обов’язковими для намісника. Стосовно

справ, які належали до його компетенції, він міг „вчиняти згідно того рішення, яке

він вважав правильним і яке знаходив можливим прийняти, хоча б на користь такого

і не проголосувала більшість (Х. М.–П. – правління намісництва)” [3, с. 47]. Стосовно

справ, які належали намісницькому правлінню, він міг зупинити виконання рішення і

передати справу на розгляд належного міністерства або ж у випадку, коли очікування

є небезпечним, вчинити так, як вважає за потрібне і повідомити про прийняте

рішення і результати його виконання належне міністерство.

На намісника було покладено відповідальність за стан ведення справ у

намісницькому правлінні, підлеглих йому установах та службовцях, „за доцільне і

неухильне керівництво справами, на нього покладеними, і за ревне і належне

користування ввіреною йому службовою владою”, за всі рішення і розпорядження,

які він прийняв і вчинення яких ним допущено. „Ця відповідальність не змінюється

від того, що справа була предметом обговорення в присутності правління і якщо

прийняте рішення, чи яке-небудь інше розпорядження було наслідком постанови

правління, однак за таке відповідають, разом з намісником доповідачі і особи, що

проголосували за ухвалення такого рішення” [3, с. 47–48].

Намісницьке правління наглядало за виданням збірників крайових узаконень і за

точним застосуванням і виконанням законів і постанов у межах своєї компетенції.

Окрім цього, намісництво розслідувало і приймало рішення на підставі заяв про

право на дворянську гідність і титули, визначало збори на допомогу для потерпілих

від стихійного лиха жителів краю, видавало грошові нагороди, здійснювало вищий

нагляд за каральними, виправними, благодійними і освітніми установами, вищий

нагляд і керівництво за справами громад.

Намісник наглядав за пресою, торгівлею, промислами, об’єднаннями, театрами і

видовищами, дозволами на проживання та іноземцями.

Досить важливими повноваженнями був наділений намісник у справах духовних.

Зокрема, він за погодженням з єпархіальною владою призначав на посади

парафіяльних священиків і створював нові парафії. Самостійно визначав розмір

утримання парафіяльних і місцевих священиків, надавав допомогу для монастирів

жебракуючих монаших орденів замість збору милостині, розглядав скарги з приводу

релігійних перешкод вступу у шлюб тощо.

Правління намісництва видавало дозволи на будівництво церков, будинків для

священиків, училищ, на створення нових чи розширення діючих кладовищ. Стосовно

справ освіти, то воно здійснювало нагляд та керівництво за всіма громадськими

навчальними та виховними закладами.

Цілком до справ намісництва належали питання благоустрою міст, санітарно-

епідеміологічного благополуччя краю.

У справах торгівлі намісництво видавало дозволи на відкриття фабрик, аптек,

хірургічних промислів, підприємств із термінового перевезення вантажів, видавало

дозволи на проведення ярмарків.

Намісник був представником імператора у крайовому сеймі. Він мав право у

будь-який час вимагати слова, але в голосуванні брав участь лише у тому випадку,

якщо сам був членом сейму.

Фінансовими справами у намісництві керувала Крайова фінансова дирекція

(Finanzlandesdirektion), „заснована відповідно з перетворенням політичних установ і у

зв’язку з утворенням в окремих областях однакового порядку ведення справ

фінансового управління в різноманітних його галузях, а також з метою можливого

об’єднання порядку стягування прямих податків з іншими фінансовими заходами”.

Президентом дирекції вважався намісник, але фактично ведення її справ було

покладено на віце-президента фінансової дирекції, якого також називали директором

крайових фінансів. Намісник і директор крайових фінансів були зобов’язані діяти за

суворою узгодженістю між собою. У випадках, коли виникали суперечки, директор,

оминаючи намісника, міг звернутися безпосередньо до міністра фінансів.

Досить широкими були повноваження намісника у виборчій системі Галичини.

Він оголошував виборчі списки, складав і оприлюднював списки виборчих листів

великих землевласників, перевіряв списки виборців, він визначав кількість членів

виборчої комісії на виборах від великих землевласників, зрештою видавав виборчі

свідоцтва для депутатів, що давало йому можливість здійснювати значний тиск на

вибори, їх результати. За свідченням С. Покровського, такою можливістю особливо

часто користувалися намісники Галичини [5, с. 38].

Майже усі Галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже

ставилися до українського населення [6, с. 93]. Зокрема, одного з найжорстокіших

пригноблювачів галичан графа Андрія Потоцького з політичних мотивів у 1908 р.

убив студент Львівського університету М. Січинський, який вбачав у цій акції

справедливу помсту за вчинену галицьким українцям кривду. „Я дійшов до

переконання, – говорив він на суді, – що граф Потоцький вороже відноситься до

трудящих класів кожного народу в Галичині, а мого народу зокрема” [6, с. 91]. 30

червня 1908 р. львівський крайовий суд у складі 12 присяжних суддів, серед яких не

було жодного українця, засудив М. Січинського до страти через повішання. Під

тиском громадськості Верховний суд і Касаційний трибунал у Відні скасував

смертний вирок і вирішив передати справу на розгляд суду в новому його складі.

Новий вирок 17 квітня 1909 р. відрізнявся від попереднього лише тим, що дозволяв

засудженому просити помилування у цісаря. Верховний суд і касаційний трибунал

залишив це рішення у силі. Своїм правом на помилування скористався імператор

Франц Йосиф і замінив смертну кару 20-річним ув’язненням. Втекти за кордон

М. Січинському вдалося за кошти, зібрані головно серед української діаспори.

Про те, що життя в Галичині за панування Австро-Угорщини ставало дедалі

важчим свідчить те, що з 1880 по 1910 рр. з неї емігрувало 399 тис. осіб, а тільки в

1913 р. до Америки емігрувало 110 тис. осіб [7, с. 81].

До такого стану речей призвела колоніальна політика Австрії стосовно

загарбаних нею територій, а також те, що поляки віддавна вважали себе господарями

краю, а „австрійський уряд всіляко намагався здобути прихильність польського

населення, хоча б і ціною пригнічення українського населення” [4, с. 30]. Наприклад,

приймаючи 21 грудня 1867 р. основний державний закон „Про загальні права

австрійських підданих”, в якому зазначено право кожної народності на розвиток

власної національності та мови і визнано рівноправність усіх мов у школах та

державних установах, австрійський уряд вже через два роки ухвалює інші укази, за

якими в Галичині польська мова офіційно визнана панівною і оголошена мовою

управління і освіти. Відтоді органи адміністративного управління і судові органи

вели діловодство та листування польською. Тексти імперських законів публікували

німецькою мовою з офіційним перекладом на польську.

Нерівність, тотальна бідність населення, зростаюче безробіття, а також

революційні події у сусідній Росії призводили до виникнення заворушень, страйків,

демонстрацій, на яких ставили, поряд з економічними, вимоги політичні (зокрема,

щодо рівного виборчого права) [8, с. 308–317].

Перша світова війна не сприяла стабілізації ситуації в багатонаціональній

Австро-Угорщині. 16 жовтня 1918 р. Імператор Карл І видав маніфест, за яким

погодився на перетворення монархії у федеративну державу. А вже 1 листопада

1918 р. проголошено створення Української держави на українських землях Австро-

Угорщини.

1. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Мікула О.І., Настасяк І.Ю. Апарат управління

Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002.– 88 с.

2. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809–1918. Історія Австрійської імперії та

Австро-Угорщини. – Львів: ВНТЛ – Класика, 2002. – 268 с.

3. Областное, административное и общинное устройство Галиціи по австрійському

законодательству. Издание Государственной Канцеляріи. – Петроградъ:

Государственная Типография, 1915. – 185 с.

4. Хейфніц Ю.Я. Галіція. Политическое, административное и судебное устройство. –

Петроградъ: Сенатская типография, 1915. – 63 с.

5. Покровській С.П. Очеркъ австрійскаго государственнаго права. – 1912. – 78 с.

6. Кульчицький В., Присташ Л. Галицьке намісництво: структура і діяльність // Вісник

Львівського національного університету. – Серія юридична. – 2003. – Вип. 38. – 308 –

313 с.

7. Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення __________державності в Україні

(1917–1922 рр.). Монографія. – Львів – Івано-Франківськ: Світ, 2000. – 272 с.

8. Кульчицький В.С. Вплив російської революції 1905 року на реформу виборчого права

в Австро-Угорщині // 50 років першої російської революції. – Львів: Видавництво

Львівського університету, 1955.