США: ЗАКОН “ПРО СУДОУСТРІЙ” 1789 Р.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Ригіна1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: elena_rygina@ukr.net

У статті досліджено передумови прийняття, зміст та оцінка закону “Про судоустрій”

1789 р. як нормативно-правового акту, що започаткував судову систему у США.

Ключові слова: судова система, Верховний суд, окружні суди, районні суди.

Унаслідок війни за незалежність у XVIIІ ст., яка завершилась перемогою

американських колоній Англії та утворенням США, з’явилася потреба створити

відповідний державний аппарат країни, розмежувавши повноваження між органами

законодавчої, виконавчої та судової влади.

Новостворена держава в кінці ХVІІІ ст. переживала конфлікт інтересів двох

суспільних груп – федералістів та антифедералістів. Ця обставина в подальшому

відбилася на розвитку політико-правових подій, у тому числі на формування органів

державної влади. Зважаючи на суперечливість поглядів представників федералістів

та антифедералістів, необхідно було створити найоптимальнішу систему органів

державної влади.

Потрібно зазначити, що у період з 1781 р., тобто від року прийняття Статей

Конфедерації до 1787 р. (дата проголошення Конституції) не існувало належним

чином сформованої системи судів. Щоправда, в цей час Конгрес користувався

правом створювати спеціальні суди із розгляду окремих категорій справ про злочини,

зокрема такі, що становили найбільшу небезпеку для держави, а також сам розглядав

справи в порядку апеляції, сторонами в яких були окремі штати [1, с. 25]. Проте,

зазначимо, що паралельно зі становленням молодої держави США, відбувався

розвиток товарно-грошових відносин, з’являлись нові види договорів, і, як наслідок,

виникали спори між окремими особами чи групами осіб, а отже, помітнішими

ставали прогалини в праві щодо їхньої підсудності.

Першим кроком до подолання таких прогалин було закріплення Конституцією

1789 р. в ч. 1 ст. 3 положення про те, що судову систему США становлять Верховний

суд та суди низових ланок. Надмірний лаконізм цієї статті пояснювався тією

обставиною, що представники Конституційного конвенту, зокрема такі, що вважали

окремі штати самодостатніми територіальними утвореннями, не бажали створення

федеральної судової системи, за якої суди штатів були б обмежені судами

федеральними.

Зважаючи на це, влада вважала за потрібне прийняти нормативно-правовий акт,

положення якого відповідали б Конституції та логічно доповнювали існуючу на той

час прогалину, що стосувалась організації судової влади. З цією метою у квітні

1789 р. в Нью-Йорку новообрані сенатори та члени Палати представників створили

спеціальний комітет, якому доручили розроблення спеціального закону, що

врегулював би відповідне питання. Очолив комітет професійний юрист, сенатор

Олівер Елсворд. Комітет підготував проект такого закону і 24 вересня 1789 р.

Конгрес схвалив закон “Про судоустрій”, який за своєю суттю став компромісним

політико-правовим актом.

Варто зазначити, що ґрунтовних комплексних наукових розробок, у яких

досліджено закон 1789 р., що заклав правові засади судової системи США, в

українській правовій літературі ще не опубліковано. Зазвичай, предметом

дослідження науковців були проблеми становлення та функціонування вже чинних

судових інстанцій США загалом. Зокрема, утворенню судової системи Сполучених

Штатів Америки було приділено увагу таких вчених, як С.В. Филипов “Судебная

система США” (1980), К.Ф. Гуценко “Правосудие по-американски” (1969) та

“Судебная система США и ее класовая сущность” (1961), Д. Кармед “Американские

суды: система и персонал (1972) та ін. Становлення Верховного суду США

висвітлене в працях таких науковців як О.А. Жидков “Верховний суд США: право и

политика” (1973), Б.С. Никифоров “Верховний суд США” (1976), Є.Ф. Джинджер

“Верховний суд и права человека в США” (1981).

Отже, предметом нашого дослідження є з’ясування передумов прийняття, зміст

та оцінка маловідомого у правовій науці нормативно-правового акту, який

започаткував судову систему США. Закон “Про судоустрій” від 24 вересня 1789 р.

(The Judiciary Act of 1789) за своєю суттю мав великий обсяг та був комплексним

нормативно-правовим актом, який складався з 35 статей. Він встановлював судову

систему федерації та окремих штатів, відповідно, розмежувавши повноваження між

окремими судовими інстанціями. Отож, конкретизуючи положення ст. 3 Конституції,

закон встановив трьохланкову судову систему, яка складалася з Верховного суду

США (The Supreme Court), трьох окружних судів (The Circuit Courts) та тринадцятьох

районних судів (The District Courts).

Відповідно до ст. 1 Закону “Про судоустрій” у 1789 р., Верховний суд США

складався з п’яти асоційованих суддів та голови суду. Суд здійснював свою

діяльність сесійно, проводячи скликання двічі на рік – першого понеділка лютого і

першого понеділка серпня, розглядаючи справи, які були йому підсудні. Зазначимо,

що сьогодні склад Верховного суду США становить 9 осіб. У середині ХХ ст. суд

розпочинав свою діяльність у перший понеділок жовтня та працював безперервно до

кінця весни чи до початку літа наступного року, тобто близько 9 місяців на рік

[1, с. 39].

Згідно з цією ж статтею, засідання Верховного суду США вважали правомочним

у випадку присутності не менше як чотирьох суддів. Це положення кількаразово

зазнавало змін у результаті ухвалення законів, які стосувались організації судової

системи. Такі зміни в кількісному складі суддів відбувалися не тільки під впливом

збільшення обсягу справ, а також це було пов’язано з питаннями політичного

характеру. Зокрема, згідно з законом “Про судоустрій” 1863 р. передбачалося

функціонування Верховного суду США у складі 10 суддів, а наступним законом

1866 р. – вже у складі семи суддів. Ця обставина пояснювалася тим, що представники

Республіканської партії, які на той час становили більшість в Конгресі, намагалися

перешкодити президентові Джонсону, який підтримував бунтівні південні штати,

збільшити кількість суддів за рахунок південців. Після обрання у 1868 р.

президентом Гранта, кількісний склад Верховного суду знову збільшився до дев’яти

осіб.

У 1937 р. консервативна більшість членів Верховного суду США, не сприймаючи

президентської програми відродження економіки країни, перешкоджала президентові

Ф. Рузвельту запровадити відомий “новий курс”, визнаючи незаконними основні

нормативні акти цього курсу. Втім, Ф. Рузвельт став вимагати від Конгресу

збільшити кількісний склад суддів до 15 осіб. Отже, президент отримав би

можливість заручитись підтримкою нових суддів. Проте, більшість членів Конгресу,

в тому числі демократи – прихильники Ф.Рузвельта, не задовольнили його

клопотання, оскільки вбачали в цьому відхід від принципів конституційної системи і

відверте посягання на незалежність суддів з боку президента [3, с. 12].

Але повернемось до закону 1789 р. Отже, необхідною умовою, за якої засідання

Верховного суду вважали правомочним, була присутність не менш як чотирьох

суддів. Статтею 6 закону передбачалось, що у випадку неможливості створити

необхідний кворум, засідання суду відкладали на інший день. Крім цього, суддя,

який хотів, але не мав можливості з’явитися на судове засідання, мав право

звернутися до маршала району з письмовим клопотанням про відкладення слухання

справи. У випадку смерті судді Верховний суд повинен був призупинити роботу і

продовжити її після обрання нового судді.

Відповідно до ст. 13 Закону “Про судоустрій” 1789 р. було визначено

юрисдикцію Верховного суду США як першої та як апеляційної інстанцій. Згідно із

законом, у підсудності Верховного суду перебували окремі категорії цивільних

справ. Зокрема, цивільні справи, в яких виступав стороною окремий штат, за

винятком спорів, які виникали між штатом та громадянином, мешканцем іншого

штату або ж іноземцем. Також Верховний суд розглядав справи за позовами послів,

міністрів та членів їхніх сімей, обслуговуючого персоналу зазначених осіб.

Зазначимо, що як суд першої інстанції, Верховний суд розглядав не більше двох

справ на рік [1, с. 12]. Переважну більшість справ Верховний суд США розглядав як

апеляційна інстанція.

У ст. 2 зазначеного закону було вказано, що територія Сполучених Штатів

Америки повинна поділитись на 13 районів (districts): Мен, Массачусетс,

Коннектикут, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсильванія, Делавер,

Меріленд, Віргінія, Кентуккі_____, Південна Кароліна та Джорджія. У кожному з названих

районів засновували районний суд (The District Court). У статті визначено перелік

територій, які належали до окремих районів.

В ст. 3 закону було зазначено, що кожен районний суд має складатись з одного

судді. На суддю району покладався обов’язок брати участь у чотирьох виїзних

засіданнях, які відбувались по окремих територіях у визначеному порядку.

Наприклад, в Нью-Йорку та Нью-Джерсі відбувалось перше виїзне засідання, в

Пенсильванії – друге, в Кентуккі – третє.

У ст. 9 було передбачено, що районні суди повинні були розглядати справи про

злочини і правопорушення, якщо такі вчинялись на території відповідного району.

При цьому, районний суд мав право взяти до свого провадження справу про злочин

чи правопорушення у випадку, якщо законодавством не передбачалось за їхнє

вчинення покарання більш суворе ніж побої, не більше як 30 ударів, накладення

штрафу у розмірі до 100 доларів або ув’язнення терміном до 6 місяців. Відповідним

судам були підсудні цивільні справи адміральської та морської юрисдикції у тім

числі, стягнення з навігації, торгівлі чи податків.

Відповідно до ст. 4 закону “Про судоустрій”, було передбачено, що перелічені

райони, за винятком Мен та Кентуккі, об’єднувались у три округи (circuits) –

Східний, Середній та Південний. Зокрема, Східний округ (The Eastern circuit)

складався з таких територій, як Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектікут та Нью-

Йорк. Середній округ (The Middle circuit) утворився в результаті об’єднання Нью-

Джерсі, Пенсильванії, Делаверу, Меріленду та Віргінії. Південний округ (The

Southern circuit) становили території Південної Кароліни та Джорджії. У кожному з

трьох округів утворювався окружний суд (The Circuit Court), який складався з двох

суддів Верховного суду США та одного судді району. Засідання названого суду

вважалось правомочним у випадку присутності будь-яких двох суддів.

Статтею 11 закону визначено, що окружним судам повинні бути підсудні

цивільні справи, предмет спору за якими перевищував, окрім судових витрат, 500

доларів, або коли стороною у справі ставав окремий штат чи іноземець, а також, коли

спір виникав між громадянином та штатом чи мешканцем іншого штату. Окружні

суди розглядали кримінальні справи, які знаходились поза відданням районних судів.

Крім того, окружні суди слухали справи в порядку апеляції, переглядаючи рішення

та вироки районних судів. Закон передбачав, що суддя району, який виніс рішення чи

постановив вирок, не повинен брати участь у перегляді відповідних процесуальних

актів в порядку апеляції. Проте, це положення не позбавляло суддю права висловити

свою думку в справі.

Закон 1789 р. не ставив спеціальних вимог до осіб, які обіймали посади суддів

стосовно їхньої освіти та кваліфікації. Проте, у більшості випадків, суддями ставали

особи, які тривалий час займалися правозахисною діяльністю чи здійснювали

юридично обслуговували великі підприємства (М. Фулер, Є. Уальд, Р. Петхер, У. Дей

та ін.).

Відповідно до ст. 8 закону “Про судоустрій” 1789 р. судді Верховного суду, а

також судді інших судів перед вступом на посаду складали присягу такого змісту:

“Я…(ім’я, прізвище), урочисто присягаю і клянуся здійснювати судочинство з

повагою до людей, незважаючи на те, бідний чи багатий переді мною, вірно і

безпристрасно виконувати покладені на мене обов’язки, згідно з найкращими моїми

здібностями та розуміння, відповідно до Конституції та законів Сполучених Штатів.

Нехай допоможе мені Господь” [8].

Так само присягу, дещо іншого змісту, повинні були приймати службовці, яких

призначали у відповідні суди (ст. 7). Цією ж статтею було передбачено, що до

повноважень суддів належало призначення допоміжного персоналу. Досліджуючи

судову систему США, К.Ф. Гуценко підкреслював, що від консультантів Верховного

суду часто залежала доля рішення суду нижчої інстанції. До обов’язків консультантів

належало вивчати справи та всі супровідні процесуальні документи і викладати свої

міркування, до яких судді, як правило, дослухались. Серед американських юристів

було поширено думку про те, що консультанти становили собою “молодший”

Верховний суд, який фактично й вирішував усі справи, хоч судді це й заперечували

[1, с. 39].

Статті 14–18 закону стосувались процесуальних питань. Зокрема, у ст. 14

передбачено, що сторони та інших учасників судового процесу мають викликати до

суду за допомогою повісток. Відповідно до ст. 15 суди США користувались правом

витребувати від учасників процесу письмові документи, отримувати пояснення та

свідчення, які необхідні для розгляду та вирішення справи. У ст. 16 зазначено, що

одна й та сама справа не може розглядатись одночасно кількома судами. В ст. 18

закону йшлося про те, що сторони у справі користувались правом оскаржити рішення

суду протягом 42 днів з моменту його проголошення.

Статтею 27 Закону 1789 р. передбачено запровадження нової посади маршала

району (The District Marshal). Його призначали суддею району терміном на чотири

роки і до його повноважень належало бути присутнім на судових засіданнях,

представляючи владу окремого району. Маршал району користувався правом

призначати своїх заступників, які зобов’язувались надати відповідну поруку в сумі 20

000 доларів, що була свідченням сумлінного та чесного виконання ними свої

обов’язків. Призначення заступника чи заступників маршала району мало бути

схваленим суддею району. Маршал району та його заступники чи заступник повинні

були перед вступом на посаду прийняти присягу визначеного змісту. За ст. 28 закону,

у випадку смерті маршала району, його обов’язки продовжували виконувати його

заступники чи заступник доти, поки не буде призначений новий маршал.

Відповідно до ст. 29 Закону “Про судоустрій” кримінальні справи про злочини, за

вчинення яких було передбачено покарання у вигляді смертної кари, розглядав

окружний суд за участю 12 присяжних. Присяжними могли бути лише громадяни

США, які мали відповідну кваліфікацію та досвід. Приймаючи висновок по справі

про винність чи невинність підсудного, присяжні повинні були неупереджено

досліджувати фактичні дані, щоб не допустити невідворотної помилки. У випадку

виявлення невідповідності займаній посаді, таку особу відсторонювали, а суд

повинен був призупинити слухання справи до часу, коли буде обраний новий

присяжний.

Стаття 30 закону стосувалась процесуальних особливостей допиту свідків.

Проведення цієї процесуальної дії було необхідним у всіх випадках, у тому числі в

справах морської та адміральської юрисдикції. У випадку, коли справу слухали в

одному районі чи окрузі, а свідок проживав в іншому, або ж через фізичні вади чи

поважний вік ускладнювалося його прибуття, показання від нього повинні були

отримувати за місцем проживання, за умови, що суддя не зацікавлений у результатах

справи.

Статтею 32 Закону “Про судоустрій” 1789 р. було передбачено, що

процесуальний документ суду не можна було скасувати, змінити, призупинити у

випадку, якщо суддею, який його постановив, були недотримані вимоги стосовно

форми чи іншого недоліку, що не мав суттєвого значення і не спотворював зміст

рішення чи вироку.

Підсумовуючи зазначимо, що Закон “Про судоустрій” від 24 вересня 1789 р.

заклав основи судової системи держави та окремих штатів, передбачивши її

функціонування у складі Верховного суду, окружних та районних судів. Крім цього,

законом було передбачено посаду маршала району, якого призначав суддя району. З

метою недопущення невиправних помилок, закон передбачав створення суду

присяжних. Хоч у 1789 р. не виникало питань стосовно доцільності існування суду

присяжних чи посади маршала району, але загалом ця організація судової системи не

отримала загального схвалення. Насамперед, описана система судів була сприятлива

для прихильників федералізму, оскільки повною мірою забезпечувала федеративний

державний устрій та загалом федеральні тенденції. Натомість антифедеральні сили

не вважали за доцільне прийняття цього закону і створення відповідної судової

системи, при якій суди окремих штатів могли будь-як обмежуватись Верховним

судом США. Проте, зважаючи на обставини 1789 р., треба погодитися з Е. Волкером,

про те, що при всій неприязні антифедералістів, названий закон мав прогресивне

значення, до того ж він носив компромісний характер, спрямовуючись на узгодження

інтересів ворогуючих груп і досягнення певної суспільної злагоди [7, с. 65–66].

1. Гуценко К.Ф. Судебная система США и ее класовая сущность. М.: Госюриздат. 1961.

– 152 с.

2. Джинджер Э.Ф. Верховний суд и права человека в США. – М.: Юрид. лит. 1981. –

392 с.

3. Жидков О.А. Верховний суд США: право и политика /Отв. ред. А.А. Мишин. – М.:

Наука. 1985. – 221 с.

4. Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США: политико-правовой комментарий. –

М.: Международние отношения. 1985. – 336 с.

5. Филиппов С.В. Судебная система США. – М.: Наука. 1980. – 231 с.

6. Черниловский З.М. От Маршала до Уорена. Очерки истории Верховного суда США.

М.: Юрид. лит. 1982. – 221 с.

7. Epsteinl W. Constiyutional Law for a Changing America: Rights, liberties and justice. – 4th

ed. – Washington: CQ Press, 2001/ – 860 р.

8. The Judiciary Act of 1789 http://www.constitution.org/uslaw/judiciary 1789.txt 10.02.2006.