РОЛЬ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ТА СУДОВИХ СЛІДЧИХ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ТА ЇХ РОЗГЛЯДІ В СУДАХ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 РОКУ В УКРАЇНІ.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Р. Савуляк1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Тел. (249) 9–77–32

У статті досліджено актуальні питання про роль прокуратури та судових слідчих

під час розслідування кримінальних справ за Судовою реформою 1864 року в Україні.

Унаслідок реформи до складу окружних судів були введені посади судових-

слідчих, які під час провадження попереднього слідства підпорядковувалися

прокурору, а в інших питаннях – окружному суду та судовій палаті.

Ці нововведення відповідали демократичним принципам судочинства, таким як

гласність та змагальність судового процесу.

Ключові слова: прокурор, судові слідчі, окружні суди, судові палати.

Державний механізм України перебуває у процесі постійного реформування та

приведення у відповідність до засад демократичної правової держави. В ході таких

реформацій є як здобутки, так і невиправдані витрати, основні з яких – це порушення

стабільних надійно-діючих систем державних органів.

Система органів прокуратури – один з таких інститутів держави, який, як і інші,

потребує вдосконалення, але для того необхідні теоретичні знання.

До останнього часу дослідники організації та діяльності прокуратури в Україні

спрямовували свої зусилля на аналіз діяльності прокуратури з реалізації нею

основних конституційних функцій. Однак історичним проблемам внутрішніх

взаємозв’язків, елементів у цій системі, їх системній єдності, особливостям

управління в органах прокуратури, проблемам, пов’язаним з цими явищами,

дослідники як в галузі історії та теорії держави і права, так і в галузі організації і

діяльності прокуратури належної уваги не приділяли [6, 348].

З огляду на це сьогодні є актуальним питання про роль органів прокуратури та

слідчих під час розслідування кримінальних справ та їх розгляд в судах за судовою

реформою 1864 р. в Україні.

Як відомо, друга половина ХVІІІ ст. характеризувалася проведенням низки

реформ у Російській імперії.

Серед найважливіших реформ того періоду можна виділити селянську реформу

1861 р. та судову реформу 1864 р.

Якщо селянська реформа не принесла очікуваного звільнення селянина від

кріпосної залежності, то в результаті судової реформи було проголошено та

впроваджено у практику цілий ряд демократичних принципів. Серед них можна

виокремити: незалежність суду від адміністрації, гласність, змагальність і усність

процесу та ін. У цей час також було скасовано систему формальних доказів і різницю

підсудності за станами, запроваджено інститут судових слідчих у кримінальному

процесі.

Розробники Судових статутів 1864 р. відзначали, що метою кримінального

судочинства є встановлення матеріальної істини стосовно події чи діяння, визнаного

злочинним, а також покарання винної особи. Тому в кримінальному судочинстві вся

діяльність суду та органів попереднього слідства мала бути спрямована на отримання

доказів у вчиненні злочину обвинуваченим, а також встановленням ступеня його

вини.

В основу Судових статутів були покладені такі принципи:

1. теорія доказів, заснована лише на їх формальності, скасовувалась;

2. вирок міг бути обвинувальним або виправдальним;

3. підозри у злочині не допускалося [1, с. 162].

Питання кримінального судочинства та участі в ньому прокурора було

регламентовано Статутами кримінального судочинства від 20 листопада 1864 р., які

складалися з трьох книг та шістнадцяти глав. Книги своєю чергою вміщували певні

розділи.

Статутом кримінального судочинства передбачався двохінстанційний порядок

розгляду кримінальних справ. Рішення другої інстанції було кінцевим, а кінцеві

вироки могли бути скасовані лише в особливому касаційному порядку.

Скасовувалась станова підсудність [2, с. 17].

Першу стадію кримінального судочинства становило дізнання і попереднє

слідство.

Проведення дізнання було покладено на поліцію, яка була зобов’язана в межах

однієї доби доповісти судовому слідчому і прокурору про будь-яку подію, яка

містила в собі ознаки злочину. Дані про злочини, підсудні мировим судам, поліція

зобов’язана була передати їм за належністю.

Було визначено, що під час проведення дізнання поліція могла затримати

підозрюваного у випадках, передбачених законом (коли злочинець затриманий у

момент вчинення злочину, коли потерпілий чи свідок прямо вкажуть на підозрювану

особу, коли на підозрюванім або в його помешканні будуть виявлені сліди злочину та

ін.). Затримання підозрюваного покладало на поліцію обов’язки негайно повідомити

про це судовому слідчому і прокурору.

Метою дізнання було з’ясування дійсності повідомлень і даних про злочини, а

також і таких дій, які без дізнання не можливо кваліфікувати, як злочин.

У разі проведення дізнання поліція ставила до відома прокурора. Йому, зокрема,

повідомлялось про закінчення дізнання, і про передання справи судовому слідчому.

У дореформенному суді функції попереднього слідства виконували органи

поліції. Готуючи судову реформу, царизм підготував і зміни системи попереднього

слідства. В березні 1859 р. утворено спеціальну комісію, серед завдань якої була

розробка нового устрою губернських і повітових закладів. Ця комісія насамперед

висловлювалась за вилучення в поліції слідчих функцій і утворення спеціального

органу, якому можна було доручити провадження попереднього розслідування.

Відповідно до цього до травня 1860 р. комісія представила проект запровадження

спеціальних слідчих-суддів, автором якого був один із представників ліберального

угрупування діячів судової реформи Н.І. Стояновський [3, с. 103].

У травні 1860 р. цей проект був обговорений об”єднаними департаментами

законів і цивільних справ Державної ради за участю членів головного комітету із

селянських питань. Погодивши заходи розроблені комісією, з’єднані департаменти

внесли деякі поправки. Зокрема, новоутворених посадових осіб вирішено було

назвати не “слідчими-суддями”, а “судовими слідчими”, а також не призначати їх

губернатором, як пропоновано раніше, а міністром юстиції. 8 червня 1860 р. цар

затвердив три законодавчі акти: “Заклади судових слідчих”, “Наказ судовим

слідчим”, “Наказ поліції про проведення дізнання”. Усі ці нормативні акти були

включені до Статуту кримінального судочинства, ухвалений 20 листопада 1864 року.

Відповідно до Судових статутів 1864 р. судові слідчі входили в склад окружних

судів. Кожний судовий слідчий мав свою дільницю. Їх могли залучати для

поповнення складу окружного суду, але тільки в тому випадку, якщо вони не

здійснювали попереднього слідства з цієї справи.

При провадженні попереднього слідства судові слідчі були підпорядковані

прокурору, а в інших питаннях – окружному суду і судовій палаті. На кримінальне

відділення окружного суду був покладений обов’язок розгляду скарг на слідчих та

вирішення подань слідчих з тих питань, які виходили за межі їхньої компетенції.

Судові статути надавали право судовим слідчим використовувати допомогу

поліції і військових команд, однак вони не мали права передавати свої обов’язки із

провадження розслідування ні поліції, ні мировим суддям [4, с. 277].

Судові статути 20 листопада 1864 р. встановлювали_____, що головами і членами

судових органів, у тому числі судовими слідчими, могли призначати виключно осіб

які мають вищу юридичну освіту.

На посади судових слідчих була поширена незмінність: вони не могли бути

звільнені без їхньої згоди та переведені із однієї місцевості в іншу. Тимчасове

відсторонення від посади могло відбутися лише у випадку віддання їх до суду.

Звільнити з посади слідчого без його згоди могли тільки у разі вчинення ним

злочину, встановленого вироком суду, що вступив у законну силу.

Судові слідчі повинні були приступити до попереднього слідства:

−на вимогу прокурора;

−за зверненням посадових осіб і адміністративних органів;

−за скаргами приватних осіб;

−за власною ініціативою.

Розпочинаючи розслідування, судовий слідчий повинен був поставити до відома

прокурора, але у подальшому всі необхідні дії й заходи приймав самостійно.

Запобіжними заходами, які слідчий міг запропонувати стосовно обвинуваченого,

були: 1) віддання під особливий нагляд поліції; 2) застава; 3) віддання на поруки;

4) домашній арешт; 5) взяття під варту. З метою визначення ступеня запобіжного

заходу враховували характер злочину та покарання, яке могли застосовувати до

обвинуваченого. Керуючись цим, усі злочини, які підлягали розгляду в окружних

судах, були розділені на три види, і для кожного із них була встановлена особлива,

вища міра запобіжного заходу. Зокрема, для обвинувачених у вчиненні злочинів, за

яких мірою покарання було поміщення в тюрму, чи фортецю без обмеження прав і

переваг вищою мірою запобіжного заходу було віддання на поруки.

Для осіб, звинувачених у злочинах чи проступках, за яких мірою покарання було

поміщення в “гамівному” будинку чи фортеці, з обмеженням прав та переваг вищою

мірою запобіжного заходу була застава. Для обвинувачених у злочинах, за якими

заходами покарання були утримання в робітничому будинку або арештантській роті,

висилка в сибірські чи інші віддалені губернії з позбавленням всіх особистих прав і

переваг, каторжні роботи з позбавленням усіх прав і переваг, вищою мірою

запобіжного заходу було утримання під вартою [5, с. 419].

Отож, за кожним видом злочинів слідчий не міг вийти за межі вищої міри

запобіжного заходу. Затриманий мав бути допитаний у межах трьох діб.

Обвинуваченому надавали право відводу слідчого.

Контроль за проведенням попереднього слідства здійснював прокурор. Прокурор

отримував право бути присутнім під час проведення всіх слідчих дій, мав право

давати вказівки судовому слідчому, пропонувати взяти під варту обвинуваченого,

який перебував на волі, а також пропонувати слідчому замінити більш сувору міру

запобіжного заходу менш суворою. У випадку незгоди з пропозицією прокурора,

судовий слідчий міг оскаржити такі вказівки в суді.

Після закінчення попереднього слідства слідчий повинен був передати прокурору

окружного суду кримінальну справу, а прокурор при погодженні з думкою слідчого

про необхідність передачі обвинуваченого до суду складав обвинувальний висновок.

В обвинувальному висновку було зазначено:

1. подію, яка мала ознаки злочину;

2. час і місце вчинення злочину наскільки це стало відомо;

3. звання, ім’я, по-батькові та прізвище обвинуваченого;

4. суть доказів, зібраних у справі проти обвинуваченого;

5. визначення за законом: якому злочину відповідають ознаки розглянутого діяння .

У пояснювальній записці до Статуту кримінального судочинства було додано,

що складання обвинувального висновку мало на меті не лише роз’яснити суть

справи, але й полегшити обвинуваченому “способи захисту”. “Якщо підсудний не

знає завчасно, в яких діях він обвинувачується і на підставі яких доказів, то йому

буде важко приготуватись до спростування звинувачення навіть

несправедливого”[7, с. 241–242].

Однак заяви авторів пояснювальної записки про “рівність обвинувачення і

захисту” мали декларативний характер, і не були реалізовані у стадії попереднього

слідства. Це виявлялось у тому, як було вирішено питання про участь захисника в

стадії попереднього розслідування в ході підготовки судової реформи, і в разі

прийняття.

Під час розробки Статуту кримінального судочинства запропоновано допустити

захисника зі стадії попереднього розслідування. Захисник у цій стадії повинен був

допомагати обвинуваченому здійснювати надане йому право на захист,

протиставляючи зібрані ним докази доказам, які збирав слідчий. Однак пропозиції

про допуск захисника зі стадії попереднього слідства не були підтримані з’єднаними

департаментами законів Державної ради, і при кінцевій розробці Судових статутів

захист не був допущений до стадії попереднього розслідування.

Отож, цей важливий інститут судочинства спіткала така ж доля, як і суд

присяжних з державних та деяких інших злочинів.

Складений прокурором окружного суду, обвинувальний висновок разом з

матеріалами розслідування скеровували в окружний суд (зі справ, які розглядали без

участі присяжних засідателів) або прокурору судової палати з метою вирішення

питання про передачу обвинуваченого до суду (зі справ важливіших, які підлягали

розгляду окружним судом за участю присяжних засідателів). Отже, питання про

віддання до суду вирішував прокурором окружного суду, а з важливіших

кримінальних справ – судова палата.

Обвинувальний висновок пред’являли обвинуваченому, який повинен був

запозичити, кого він бажає викликати до суду разом з особами, вказаними

прокурором в обвинувальному висновку. В цей час обвинуваченому надавали право

обирати собі захисника.

Розглянемо порядок розгляду справ в окружному суді без присяжних засідателів

з участю прокурора.

Окружний _____суд без присяжних засідателів розглядав справи про обвинувачення в

таких злочинах і проступках, які не були пов’язані з позбавленням чи обмеженням

прав і переваг і тягнули за собою покарання у вигляді поміщення у фортецю, чи

тюрму.

Судове засідання починалось із оголошення прокурором обвинувального

висновку, після чого суд перевіряв матеріали попереднього слідства. Суд і прокурор

розглядали протоколи про огляд, виїмки, обшук, а також інші письмові та речові

докази. Згодом суд допитував підсудного, свідків та інших учасників судового

розгляду.

Дебати сторін складалися з обвинувальної промови прокурора, пояснення

цивільного позивача чи його довірителя, із захисної промови, яку проголошував або

сам підсудний, або його захисник. Після закінчення дебатів, голова коротко викладав

суть справи і характеризував суть доказів, як на користь обвинуваченого, так і проти

нього. Перед винесенням вироку суд повинен був вирішити такі питання: 1) чи мала

місце подія злочину, яка призвела до обвинувачення підсудного; 2) винен чи не

винен підсудний по всіх предметах обвинувачення; 3) який закон про покарання має

бути застосований до підсудного; 4) про винагороду за шкоду, спричинену злочином

чи проступком. Вирок виносився більшістю голосів суддів, а у випадку рівності

голосів, перевагу надавали тій думці, яку поділяв голова суду. Якщо ж думки

розділились так, що голос голови не міг дати переваги, то підсудного вважали

невинним. Вирок оголошували у відкритому судовому засіданні і копію його вручали

підсудному. З моменту вручення копії вироку обчислювався строк для оскарження

вироку.

Реформування правоохоронних органів та судової системи в Україні є особливо

актуальним на сьогодні.

Конституція України по-новому сформулювала головні принципи взаємодії

правоохоронних органів з органами судової влади. Реформування правоохоронних

органів (прокуратури, МВС, СБУ) має супроводжуватись посиленням їхнього впливу

на здійснення позитивних змін у нашому суспільстві, а отже, й зміцненням

законності і правопорядку.

З огляду на це, зважаючи на історичний досвід, доцільно було б виділити слідчих

прокуратури, міліції, СБУ, з підпорядкування своїх відомств в окремий структурний

підрозділ під назвою судові-слідчі, які б діяли незалежно під контролем суду.

1. Журнал соединенных департаментов Сената. СП(б)., 1860, № 44, с. 162.

2. Судебные уставы с изложением рассуждений на коих оны основаны. СП(б)., 1867,

ч. 2. Основные приложения уголовного судопроизводства. с. 17.

3. Блинов А. Ход судебной реформы. / Судебные уставы 20 ноября 1864 года за

пятьдесят лет. ПГ., 1914, с. 103.

4. Статут уголовного судопроизводства СП(б)., 1863, с. 277.

5. Судебные уставы с изложением рассуждений на коих они основаны. СП(б)., 1867,ч. 2.

Основные приложения уголовного судопроизводства. с. 419.

6. Сухонос В.В. Організація і діяльність прокуратури в Україні: історія і сучасність:

Монографія, – Суми: ВТД “Університетська книга” 2004. С. 348

7. Объяснительные записки к проекту Устава Уголовного Судопроизводства. СП(б).,

1863, с. 241–242.