ДО ПИТАННЯ ПРО СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ЗАКАРПАТТІ (1938–1939 РР.).

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Б. Тищик1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті досліджено становлення української державності на Закарпатті

(1938-1939 рр.). Характеризується процес її формування, розподіл влад та

функціонування законодавчих, виконавчих і судових органів, а також збройних сил.

Проаналізовано причини поразки цієї української держави.

Ключові слова: державність, становлення, розподіл влад.

Як вчить історія, держава є найдоцільнішою, найефективнішою політичною

формою організації будь-якого суспільства, будь-якого народу. Вона забезпечує його

соціально-економічний, політичний, культурний та інший розвиток, саме його

існування.

Український народ теж здавна мав свою державність. На різних етапах його

історії це була Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, згодом – козацька

держава часів Богдана Хмельницького, у новітні часи – Українська Народна

Республіка та Західно-Українська Народна Республіка.

Але щоразу українська державність гинула: її придушували, ліквідовували

міцніші сусідні держави – татаро-монголи, Литва, Росія, Польща, Угорщина тощо.

Отож, на початку XX ст. українські землі були поділені між Росією, Польщею,

Румунією та Чехословаччиною і український народ своєї державності не мав. Кожна

з цих держав-загарбників вела щодо українських земель та їх населення політику

колонізації. Переслідувались _____прояви національного руху, жорстоко придушувались

намагання відновити свою державність. Було переслідувано і заборонено українську

мову, культуру, церкву, сфальсифіковано історію, українців намагались позбавити

їхньої національної автентичності, витравлювалась сама назва народу – “українці”.

Таку колонізаторську політику проводили держави-метрополії і далі – у 20-ті, 30-

ті роки XX ст. Маємо на увазі Радянський Союз, Другу Річ Посполиту, Румунію,

Угорщину.

Незважаючи на це, український народ продовжував існувати й боротися за своє

самозбереження, свою історію, мову й релігію, відновлення своєї державності.

Спробуємо хоч би в загальних рисах простежити цей процес на найвіддаленішій

українській землі – Закарпатті. Ця земля з давніх-давен була заселена східно-

слов’янськими племенами, зокрема білих хорватів, і в X-XI ст. входила до складу

Київської Русі. У кінці XI ст. вона потрапила під владу Угорщини.

В роки Першої світової війни і після неї українське населення Закарпаття, яке

становило близько 60 %, висловило бажання приєднатися до України. Про це

засвідчили рішення Закарпатських всенародних зборів, що 21 січня 1919 р. відбулися

у Хусті [3, с. 233].

За Сен-Жерменським (1919 р.) договором, укладеним між Австрією та країнами-

переможцями у Першій світовій війні, та Тріанонським договором (1920 р.),

укладеним між Угорщиною та країнами Антанти, Закарпаття відійшло до складу

Чехословаччини. Унаслідок угоди між чеськими політичними керівниками і

представниками закарпатського краю, підписаної ще в листопаді 1918 р. у

м. Скрентоні (штат Пенсильванія, США) Чехословаччина повинна була надати

Закарпаттю, якщо воно увійде до її складу, широку автономію.

Коли так сталося, згідно з Конституцією Чехословацької республіки, прийнятою

29 лютого 1920 р., Закарпаття проголошувалось автономним краєм з правом мати

свій крайовий Сейм, компетентний у справах мови, освіти, релігії, місцевої

адміністрації та ін. Край мав мати свого міністра у складі уряду республіки

[1, с. 427-428]. Але вибори до Сейму не відбулися, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд

видав розпорядження, згідно з яким управління краєм, який названо Підкарпатською

Руссю, зосереджувалося в руках губернатора та віце-губернатора, яких призначав

Президент республіки. Отже, ніяких представницьких органів тут утворено не було.

У 1927 р., щоб остаточно ліквідувати особливий статус Закарпаття, під виглядом

уніфікації законодавства всієї республіки був прийнятий Закон “Про організацію

політичного управління”. Територія Чехословаччини була поділена на 4

адміністративні одиниці – краї (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський

край). Вся влада у краї належала Крайовому президентові, якого призначав

Президент республіки. Дорадчим органом при Крайовому президенті було Крайове

представництво. На Закарпатті воно складалося з 12-ти обраних населенням і 6-ти

призначених урядом членів.

Територія Закарпаття поділялася на 12 округів з окружними представництвами.

Їх голови наділялися широкими повноваженнями і фактично були представниками

уряду на місцях [3, с. 235].

На відміну від інших, захоплених різними країнами західноукраїнських земель, у

Чехословаччині існував щодо українців значно м’якший політичний режим. Уряд

країни, крім того, намагався хоч якось підвищити рівень життя у Закарпатті, зокрема

були конфісковані і поділені великі угорські маєтки, за рахунок яких близько 35 тис.

дрібних селянських господарств отримали додаткові земельні ділянки. В економіку

краю вкладалися значні кошти, до речі, більші, ніж вилучалися. Відбулися зміни у

галузі освіти і культури: значно зросла кількість освітніх закладів (початкових шкіл –

від 525 до 851, гімназій – від 3 до 11), у школах дозволено користуватися рідною

мовою. З’явилися культурно-освітні товариства українського і русофільського

напрямів. У Празі 1921 р. на кошти чехословацького уряду відкрився Український

вільний університет з двома факультетами: філософським та юридичним, у

Подебратах (у 1922 р.) – Українська господарська академія, у Празі (в 1923 р.) –

Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова [3, с. 235].

Але так було приблизно до початку 30-х років. Далі чеська влада стала вести

щодо українців більш шовіністичну політику. Устремління провідних українських

діячів Закарпаття, широких мас населення до автономії краю керівні кола

Чехословаччини ігнорували, проводячи поступово, але наполегливо

централізаторську діяльність. Недарма на знак протесту проти такої політики ще у

1921 р. подав у відставку перший губернатор Закарпаття українець Г. Жаткович.

Незважаючи на це, у кінці 20-х та у 30-ті роки український рух у краї

продовжував розвиватись, міцніти. Саме в цей період на Закарпатті почала діяти

Організація українських націоналістів (ОУН). Розвивалися українські соціокультурні

товариства, зокрема “Просвіта”, створювалися читальні, клуби, кооперативи тощо.

Розгорталася боротьба за права української мови й освіти, за автономію краю та

відновлення української державності.

Щоправда, крім українських сил у Закарпатті існувала й діяла ще одна соціально-

політична сила – русофіли, які ще з XIX ст. починаючи, орієнтувалися на Росію (у

Галичині їх називали москвофілами). Існувала й значна угорська діаспора, етнічні

групи ромів (циган), румунів і ін., серед місцевого населення було й немало русинів,

які вважали себе окремою народністю зі своєю (церковнослов’янською) мовою [4].

Намагаючись уникнути гострих соціальних і національних суперечностей в

Чехословаччині, які накопичились до середини 30-х років, президент Е. Бенеш у

1937 р. обіцяв перебудувати державу на засадах федерації, а уряд опублікував

спеціальне комюніке щодо перегляду своєї політики стосовно національних меншин.

Однак _____ніяких реальних кроків у цьому напрямі вчинено не було.

Тоді ж, в середині 30-х років, в Ужгороді створено, спираючись на гарантії Сен-

Жерменського договору і Чехословацької конституції, представницький орган

українців і русинів – Русинсько-українську народну раду. 29 травня 1938 р. вона

висунула перед чехословацькими властями вимогу про впровадження для Закарпаття

статусу автономії. Доречно буде зазначити, що судетські німці та словаки вже

давніше вимагали для себе того ж. При цьому вимоги судетських німців активно

підтримувала гітлерівська Німеччина.

Політична криза у ЧСР, територіальні претензії з боку сусідніх держав призвели

до того, що українське питання піднялося до міжнародного рівня, ним зацікавились

чимало європейських держав.

Зрештою, загострилася проблема судетських німців, а нерішучість західних

держав, їх намагання піти на поступки Гітлеру і тим самим уникнути війни призвели

до відомої Мюнхенської угоди, підписаної 30 вересня 1938 р. між Англією і

Францією з одного боку, та фашистськими Німеччиною та Італією – з другого. Угода

спричинила до розчленування Чехословаччини: 1 жовтня німецькі війська перетнули

кордон і окупували Судетську область.

Угорщина тут же запропонувала Німеччині дати згоду на приєднання до

Угорщини Словаччини і Закарпаття, хоч населення цих країв такого бажання аж ніяк

не висловлювало. Але Німеччина поки що на цю пропозицію не відреагувала. Зате

при підтримці західних держав Гітлер став арбітром у “чехословацькому питанні”:

він підтримав прагнення словаків до автономії, але не висловив свого ставлення до

проблеми Закарпаття. Отже, відносно нього Німеччина зайняла вичікувальну

позицію [2, с. 59].

На початку жовтня 1938 р. подав у відставку президент Чехословаччини

Е. Бенеш. 10 жовтня уряд оголосив, що Чехословаччина перетворюється у федерацію

трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня Закарпаттю було офіційно

надано автономію під назвою Підкарпатська Русь і визнано її автономний уряд

[6, с. 52]. 22 листопада це рішення було затверджене парламентом республіки.

Уряд Підкарпатської Русі був сформований у складі прем’єра, шістьох міністрів і

двох державних секретарів. Прем’єр-міністром став лідер русофілів А. Бродій. Він

тимчасово отримав також портфелі міністра шкільництва і міністра федерального

уряду у справах Підкарпатської Русі (у складі федерального уряду створено таку

посаду).

Міністром внутрішніх справ затверджено Е. Бачинського, міністром комунікацій –

Ю. Ревая, міністром “без портфеля” – С. Фенцика.

Державними секретарями стали І. Пєщак та лідер українських сил А. Волошин.

На першому ж засіданні уряду засновано газету “Урядовий вісник”, розглянено

питання кордонів, створення власних збройних сил, проблему цілісності території

краю тощо.

Дещо раніше, у вересні, у краї було утворено військову організацію крайового

самозахисту – “Карпатська Січ”, до якої записалося вже з самого початку близько 2

тис. добровольців, невдовзі – 5 тис., а у березні 1939 р. – 10–12 тис. [6, с. 52].

Автономія Підкарпатської Русі занепокоїла Польщу, яка боялася незалежницько-

автономічних впливів на українське населення Польщі. Посол Польщі у Берліні 22

жовтня зустрівся з міністром закордонних справ Рейху Й. Ріббентропом і повідомив

його, що Польща вважає доцільним передати Закарпаття Угорщині – щоб встановити

з нею спільний кордон і ліквідувати джерело неспокою у цьому регіоні [2, с. 60].

Своєю чергою у Берлін в кінці жовтня виїхала делегація Підкарпатської Русі, яка

передала німецькому урядові меморандум. У ньому зазначалося, що цей край,

населений переважно українцями, має повне право на автономію або й на

незалежність, що він – лише частина всіх українських земель, з якими у майбутньому

хоче об’єднатися. Але, щоб зараз не стати жертвою агресії, Підкарпатська Русь

перебуває у складі Чеської держави.

У меморандумі було запропоновано перетворити цей край у незалежну державу,

яка б певний час перебувала під протекторатом чотирьох великих держав, що

підписали Мюнхенську угоду – Англії, Франції, Німеччини й Італії. “Внутрішніми

справами країни керуватиме виключно український уряд, – писали у меморандумі, –

... а для охорони країни уряд створить національну міліцію”. Чотири згадані держави

скерують у Підкарпатську Русь невеликі контингенти військ, “яким було б доручено

разом з українською національною міліцією охорону кордонів і внутрішнього

порядку” [2, с. 60].

Ця пропозиція українських властей, однак, не знайшла у Берліні підтримки, як

також аналогічні заходи українських еміграційних громад у Європі й за океаном.

Більше того, Німеччина й Італія вирішили частково задовольнити претензії

Угорщини: рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні (2 листопада 1938 р.)

Підкарпатська Русь повинна була віддати Угорщині понад 1 800 км² своєї території з

населенням 180 тис. осіб, куди входили й три найбільші міста краю – Ужгород,

Мукачеве і Берегове. Українці були змушені це зробити й перенесли столицю краю з

Ужгорода до Хуста [6, с. 52].

Німеччина, як свідчить відомий український зарубіжний дослідник В. Косик,

“все більше віддалялася у справі Карпатської України”, німецька преса отримала від

властей розпорядження нічого не писати про проблеми цього краю, було відкладено

питання про відкриття німецького генерального консульства у Хусті. До того ж

радник німецького посольства у Варшаві дав зрозуміти представникові однієї з

західних держав, що Німеччина не має наміру робити з Карпатської України зародок

Української держави [2, с. 61–63].

Але, як не дивно, це не перешкоджало деяким західним дипломатам (наприклад,

американському послу у Парижі) стверджувати, що Німеччина підтримує

“українське питання”, створила “український штаб, щоб узяти владу на Україні й

утворити незалежну Українську державу ”. Наводить В. Косик і такий характерний

факт: Польща, намагаючись встановити спільний кордон з Угорщиною, навіть

засилала у Підкарпатську Русь групи партизанів і диверсантів, які мали завданням

провокувати заворушення, чинити терористичні акти, диверсії, словом

дестабілізувати ситуацію і створити привід для окупації краю.

Втім, у кінці жовтня 1938 р. в уряді Карпатської України виникла внутрішня

політична криза, пов’язана з таємними зв’язками А. Бродія і С. Фенцика з

Угорщиною. Це призвело до їхньої відставки.

26 жовтня 1938 р. новим прем’єр-міністром став Августин Волошин.1

А. Волошин реформував уряд, у складі якого утворено чотири міністерства –

внутрішніх справ, шкільництва та народної освіти, комунікацій, юстиції. Важливу

роль в уряді відігравали й два державні секретарі (члени ОУН) – С. Росоха та

І. Рогач.

Тоді ж створено службу безпеки, управління поліції, відділ преси і пропаганди.

Засновану щоденно урядову газету “Нова свобода”.

30 грудня 1939 р. уряд затвердив нову назву автономії – “Карпатська Україна” і

розпочав процес перетворення краю на автономну українську державу [6, с. 52].

Уряд А. Волошина також взявся за вирішення наболілих соціально-економічних

проблем. Серед них особливо гострими були фінансова проблема, земельна реформа,

розвиток хліборобства, виноградарства, скотарства.

Одними з найважливіших статей наповнення бюджету стали лісорозробки та

видобуток солі. Значну увагу приділялося питанням електрифікації населених

пунктів та підприємств, розвитку шляхів сполучення, зв’язку, освіти. В усіх школах

запроваджено обов’язкове вивчення української мови та історії, відкрито кілька

українських гімназій, педагогічних середніх шкіл тощо.

Розроблено проект перенесення Українського вільного університету з Праги до

Хуста. Значну увагу приділялось питанням культури і мистецтва. Розпочато

підготовку до створення крайової кіностудії.

Оскільки у Закарпатті продовжували діяти угорські воєнізовані загони та

польські диверсійні групи, що нападали на українські села, приміщення громадсько-

політичних організацій, руйнували мости, зв’язок, спилювали телефонно-телеграфні

стовпи, тероризували населення – отож уряд продовжував зміцнювати Карпатську

Січ. На першому з’їзді Січі у листопаді 1938 р. створено її Головну команду, яку

очолив Головний комендант. Ним призначено Д. Климпуша. Його заступником став

І. Роман, генеральним писарем – І. Рогач, начальником Генерального штабу –

галичанин М. Колодзінський.

Січ мала 10 команд (відділень) у районах, 5 постійних таборів для військової

підготовки новобранців. Але увесь час гостро не вистачало зброї, яку, головно,

діставали у боях з ворожими диверсійними групами. Частина січовиків несла службу

у поліції та прикордонній сторожі, охороняла стратегічні об’єкти.

1Августин Волошин народився 17. III. 1874 р. в с. Келеничі (тепер Міжгірського р-ну

Закарпатської обл.) у родині священика. Закінчив Ужгородську богословську гімназію,

навчався на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Знав кілька мов, брав активну участь у

суспільно-політичному житті Закарпаття. У 1925–1929 рр. – депутат чехословацького

парламенту, 1935–1938 рр. – почесний голова українського товариства “Просвіта” на

Закарпатті. У 1945 р. арештований радянською розвідкою у Празі і 11.VII. 1945 р. страчений у

Москві.

Зазначимо, що Січ провела значну культурно-просвітницьку роботу серед

населення, видавала тижневик “Наступ”. Лави Карпатської Січі постійно

поповнювались, причому не лише за рахунок місцевих добровольців, а й вихідцями з

інших українських земель – Галичини, Буковини, Наддніпрянської України.

Особливо велику допомогу Січі надавала ОУН, сотні членів якої влилися у лави

січовиків. Один з керівників ОУН в Галичині – М. Колодзінський став, як було

зазначено, начальником Генерального штабу Січі, а інший галичанин, Р. Шухевич

(майбутній командир УПА) – його заступником.

Наближалися вибори до крайового парламенту Карпатської України – Сейму.

Нестабільність політичної ситуації у країні, наростання політичної активності

населення у Закарпатті потребували від українського уряду вжити термінових

заходів.

У січні 1935 р. уряд розпустив усі реакційні (зокрема, проугорські) політичні

партії, що преса і більшість населення краю сприйняли позитивно [4]. Натомість 18

січня утворено широке Українське національне об’єднання (УНО), яке очолив

Ф. Ревай. УНО сформувало свій виборчий список кандидатів до Сейму, до якого

включено провідних представників закарпатського політикуму, до того ж не лише

українського.

Вибори до Сейму в Закарпатті відбулися 12 лютого 1939 р. Участь населення у

виборах була високою – 92, 55 %. Виборчий список УНО отримав 92, 4 % голосів.

Отже, Сейм було обрано.

Оскільки Чехословаччина на той час продовжувала розпадатися, перед

закарпатськими політичними діячами постало питання про незалежну державність

краю. Щоправда, в оточенні сусідніх агресивних держав це було складною

проблемою. Радянський Союз, Польща, Угорщина та європейська ліва преса

вважали, що українського питання, української держави не існувало й не може

існувати, що воно вигадане Німеччиною, яка нібито використовує його для

руйнування державного устрою Східної Європи.

Отож, з цього було простежено, що не українці хочуть мати свою національну

державу, а її в своїх інтересах хочуть створити німці. Отже, Карпато-Українська

держава, оскільки вона твориться за допомогою Німеччини, безперечно є

фашистською державою [2, с. 63].

Уряд Карпатської України й справді на той час підписав з однією німецькою

фірмою комерційну угоду стосовно видобутку й експлуатації корисних копалин у

Закарпатті, але _____ця угода навіть не набула чинності.

Політичні чинники, преса Карпатської України, ОУН висловили протест проти

таких інсцинуацій, запевняючи світ, що, як воно й було насправді, ніякого “тісного

співробітництва” з Німеччиною не існувало. Але антиукраїнська пропаганда свою

справу робила.

Варто зазначити таке: 5 січня 1939 р. А. Гітлер зустрівся з міністром закордонних

справ Польщі Ю. Беком та заявив йому, що світова преса абсолютно безпідставно

приписує Німеччині певні наміри щодо України. А Бек, своєю чергою, заявив, що в

національному русі у Карпатській Україні вбачає “руку” українських націоналістів,

бо цей край не є українським, а населений русинами, які не мають нічого спільного з

українцями, до того ж саме слово “Україна” є польським і вживається щодо

окраїнних корінних польських земель [2, с. 64].

Коли 6 березня 1939 р. А. Гітлер прийняв рішення ліквідувати Чехословаччину

як незалежну державу, окупувавши Богемію та Моравію і погодившись на

незалежність Словаччини, власне тоді він погодився й на окупацію Карпатської

України Угорщиною.

Утім, 15 березня 1939 р. відбулося перше засідання обраного у лютому сейму

Карпатської України. Головою цього сейму обрано А. Стефана.

Цього ж дня сейм проголосив державну самостійність Карпатської України

[6, с. 53] та було схвалено попередньо підготовлений проект Конституції Карпатської

України – як її основний закон.

Конституція визначила форму держави – республіку у вигляді президентсько-

парламентської форми на чолі з президентом. Його обирав сейм.

Державною мовою стала мова українська. Затверджено державний прапор –

синьо-жовтий та герб (із зображенням ведмедя на лівому червоному півполі й

чотирьох синіх та трьох жовтих смуг на правому півполі, а також тризуба св.

Володимира Великого з хрестом на середньому зубці герба, що був у формі щита).

До речі, щодо герба ще мав бути ухвалений окремий закон. Гімном визнано пісню

“Ще не вмерла Україна” (на слова П. Чубинського і музику М. Вербицького)

[6, с. 53].

Таємним голосуванням президентом Карпатської України сейм обрав Августина

Волошина, а прем’єр-міністром на пропозицію президента затвердив Юліана Ревая.

Згідно з ухваленим сеймом законом уряд Карпатської України, за згодою

президента, було уповноважено у перервах між сесіями сейму видавати

розпорядження з силою закону. Сейм на найближчому засіданні повинен був їх

затвердити.

Отож, процес державного усамостійнення Карпатської України завершився. Але

недовго тішилися закарпатські українці тяжко здобутою незалежністю.

У ніч з 13 на 14 березня хартістська Угорщина напала на Карпатську Україну. З

перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі, загони

самооборони і ін. розпочали кровопролитні бої з переважаючими силами ворога.

Вирішальний бій відбувся на Красному полі біля Хуста. 16 березня ворог, хоч і

зазнав значних втрат, захопив Хуст, а до 18 березня – більшу частину території краю.

У гірських районах загони Січі продовжували боротьбу до кінця травня.

У кінці березня 1939 р. президент республіки А. Волошин, частина міністрів та

інших державних урядовців виїхали в еміграцію, у Прагу.

Недовгий період існування незалежної Карпатської України став однією з

яскравих сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення

своєї незалежної державності.

––––––––––––––––––––

1. Ванечек В. История государства и права Чехословакии. – Москва: Юрид. лит., 1981.

2. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк

– Львів, 1993.

3. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Київ: Атіка, 2001.

4. “Експрес”, 2005 р., 22–23 березня.

5. “Урядовий кур’єр ”, 2004 р., 7 грудня.

6. Юридична енциклопедія. – Київ: Українська енциклопедія, 2001. Т. 3.