ПРАВА ЛЮДИНИ ПРИРОДНЕ ПРАВО ЯК ФОРМА ОБ’ЄКТИВАЦІЇ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Грищук

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Е-mail: oksanalex@mail.ru

У статті досліджено сутність природного права через розкриття сутності (природи)

людини та виявлення її цінності. На підставі філософсько-антропологічного аналізу

визначено, що сутність людини розкривається в єдності біологічних, соціальних і

духовних елементів людського буття, їх взаємообумовленості та взаємозалежності.

Природне право великою мірою ґрунтується на духовній формі буття, оскільки саме в

ній відображається цінність людини.

Ключові слова: природне право, сутність людини, цінність людини.

Проблеми людини, її сутності, природи та призначення, її сучасного та

майбутнього, підстави природного права в людському бутті, а також особливості

буття природного права, розуміння його змісту та структури є одними з актуальних у

філософії права. Природне право є невіддільним від форм буття людини, воно

органічно вплетене у суспільні відносини і є ефективним засобом регулювання

відносин між людьми, координації їх діяльності та задоволення потреб та інтересів.

Особливістю природного права є те, що воно, з одного боку, випливає з людської

сутності, виникає і формується в результаті діяльності, спрямованої на

впорядкування відносин між людьми, гармонізації між біологічними актами,

соціальними вчинками та духовними діяннями людини. Тут потрібно враховувати,

що головний акцент зроблено саме на духовному діянні, при цьому не абстрагуючись

від вітальних та соціальних компонентів, але вони беруться до уваги лише тією

мірою, якою визначають зміст, структуру і спрямованість духовного діяння.

З іншого боку, природне право формує ті умови і способи життєдіяльності, які

об’єктивно необхідні для нормального існування людини, функціонування

суспільства і держави. Тобто людина формує природне право як ідеальну модель і в

той же час прагне відповідати цій моделі. Тому такий взаємозв’язок та взаємовплив

можна вважати вирішальною та визначальною умовою прогресивного розвитку

суспільства загалом, конкретної людини і природного права як ефективного

регулятора суспільних відносин.

Проблема природного права має глибоке історичне підгрунтя. На думку

видатного французького філософа і соціолога права Г.Д. Гурвича, вона є

відображенням антиномічного характеру сфери права, де стикаються дійсність і

цінність, факт та ідея, емпіризм і апріоризм, автономія і гетерономія, стабільність

існуючого порядку і динамізм морального прогресу, безпека і справедливість,

суспільна необхідність та ідеал, жорстка структура організації і спонтанність життя

[4, с. 295]. У кожному з цих аспектів природне право набуває особливого значення,

зокрема: справедливий спосіб упорядкування суспільних відносин; форма

відображення потреб та інтересів людини; спосіб захисту внутрішньої і зовнішньої

свободи людини; форма об’єктивації соціальних якостей людини; засіб дотримання

формальної рівності (рівноправності) між людьми; правовий ідеал, моральне

(духовне) виправдання _____юридичного права; підґрунтя, на якому базується позитивне

право; критика чинного позитивного права з погляду ідеального (природного) права;

незмінні норми права, що протиставляються змінним юридичним нормам;

відображення цінності людини, гуманізації правопорядку.

Отож розуміння природного права постійно змінювалося. Вже в період

зародження філософської думки у Давній Греції софісти вважали, що позитивному

праву, що встановлене штучно за волею людей, зокрема шляхом угод, протистоїть

природне право як таке, що походить з природи людини. Стоїки і деякі з римських

правників трактували природне право як таке, що відповідає універсальному

природному порядку і в деяких випадках поширює свою дію навіть на тварин.

Поняття античних філософів про зв’язок справедливості і права, про суспільне життя

особи як одну з умов здійснення нею своєї свободи, про роль сім’ї в державі

набували нового глибинного змісту в контексті християнської духовності. Природне

право розглядалось через призму вищої Божої справедливості, що яскраво

простежено у творах Аврелія Августина. Гуманістична традиція в Середньовічному

праві розвивалась у рамках природного права, котре нерідко протиставлялось праву

позитивному. Тома Аквінський намагався примирити це протистояння, вважаючи,

що вищим джерелом права треба визнавати право божественної волі, якому повинні

підкорятись і звичайна людина, і правитель; це право доводить до людей від Бога

через одкровення. В період Нового часу природне право позбулося богословського

забарвлення. Його розглядали як сукупність ідеальних норм, які повинні слугувати

підґрунтям юридичного права. Гуго Гроцій, який був одним із засновниким школи

природного права, розумів природне право як “настанову здорового глузду”. Гоббс і

Спіноза ототожнювали природне право з природною силою. Кант виводив природне

право з морального ідеалу. Монтеск’є вбачав у природному праві загальнолюдську

цінність, а його метою вважав своду, рівність та безпеку всіх людей. На відміну від

Гоббса, він оголосив найважливішим законом природного права не війну всіх проти

всіх, а мир.

Однак в будь-якому випадку природне право розглядалося як похідне від

природи (сутності) людини, незалежно від його фіксації в позитивному праві.

Основна цінність цього підходу полягає в тому, що він дає змогу виявити сутнісні

основи природного права. Природне право існує поряд з позитивним правом як

сукупність вимог, що спричинені об’єктивними умовами життєдіяльності людини,

самим життям суспільства. Тому природне право містить такі можливості (права)

людини, які зумовлені особливостями її природи (сутності), а також відповідають

досягнутому рівню розвитку суспільства.

На думку професора С.С. Сливки, природне право як система норм (у вузькому

розумінні) – це сукупність законів Природи і законів біологічного розвитку людини,

на основі яких функціонує світ. У широкому розумінні, природне право як система

норм – це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна

дотримуватися людина, підтримуючи онтологічні принципи світопорядку й

обґрунтовуючи трансцендентальність власної свобідної волі для активного

гармонійного самозбереження у Всесвіті. Людина дотримується норм природного

права тоді, коли вона живе за законами природи. Однак це потребує розуміння,

усвідомлення, осмислення таких процесів, адже погляди людини формуються під

впливом як природного, так і позитивного права, це називається виваженістю,

поміркованістю, мудрістю. Тому під нормами природного права вчений розуміє “ті

постулати природи, які людина свідомо, відповідно до власної совісті, обирає для

своєї поведінки” [9, с. 212].

Професор П.М. Рабінович більше акцентує на соціальній складовій природного

права. На його думку явище, що виникає незалежно від держави, має

загальносоціальну природу, є загальносоціальним феноменом. Тому природне

(загальносоціальне) право – це певні можливості учасників супільного життя, які

об’єктивно зумовлені рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та

рівними для всіх однойменних суб’єктів. Залежно від виду носіїв цих можливостей

вчений розрізняє права людини, права соціальних спільнот та права людства [8, с. 9].

Саме права людини є формою виразу особистісної цінності (цінності для

людини) природного права. Фактично наявні соціальні можливості людей

визнаються правами людини, як правило, на противагу існуючому юридичному

статусу людини. Без цього певного протиставлення, без необхідності тлумачення

соціальних можливостей з точки зору справедливого, ідеального питання прав

людини втратило б свою актуальність. Сутність прав людини полягає у вивзначенні

певного мінімуму загальнолюдських вимог до правового і соціального її статусу,

необхідного для її нормального існування. Реалізація цього мінімуму повинна бути

забезпечена “завжди і всюди незалежно від соціально-політичних, економічних,

культурних і інших особливостей конкретої країни. Цей мінімум основних прав

людини повинен і може бути точкою відрахунку сумарного зростання добровільно

визнаних всім світовим співтовариством безумовних цінностей” [7, с. 427]. Це

означає, що кожна людина повинна мати певний мінімум найважливіших для неї

прав і свобод незалежно від громадянства, національної, релігійної, расової, статевої

належності. В такому випадку у держави виникає обов’язок визнати права людини

найвищою соціальною цінністю і, відповідно, закріпити їх у нормах позитивного

права, а також надати їм державно-правову охорону та захист. Отже відбувається

втілення норм природного права у діюче позитивне право.

Природне право є цінним ще й тому, що його вимоги мають безумовну

непохитність, категоричність, непідвладність конкретним ситуаціям, невідворотність

спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових

вимог. З огляду на це природне право трактують як сукупність об’єктивних

соціальних цінностей і потреб людського буття (волю, рівність, справедливість

тощо), а також універсальних норм і принципів, що містяться у фундаменті всіх

правових систем світової цивілізації [11, с. 175].

Немає жодного соціального інституту, який би існував виключно для самого

себе. Всі соціальні інститути, в тому числі й природне право, за своєю природою і

функціями замикаються на людині, обслуговують її потреби, задовольняють

інтереси. Вирішувати це завдання потрібно шляхом забезпечення безперешкодної

реалізації прав людини, які є формою виразу особистісної цінності природного права.

Тому, щоб зрозуміти сутність природного права, потрібно з’ясувати, виявити

сутність (природу) людини. Загалом для цього застосовують філософсько-

антропологічний дослідницький підхід, тобто світоглядну дослідницьку ідею про

найвищу цінність людини як біосоціальної істоти [12, с. 152].

Представники екзистенціалізму зазначають, що відповіді на всі філософські

питання визначаються відповіддю на питання про зміст людського буття. Особливо

підкреслюється, що право існує лише тому, що існують люди, що людина є

соціальною особою, яка потребує права. Співвідносячи право з власне людським в

людині, з її справжнім внутрішньоособистісним буттям “екзистенціоналізм підійшов

до права з точки зору людського погляду на нього, відкривши тим самим нові

антропологічні горизонти його дослідження” [6, с. 191].

Буття людини є найбільш загальною категорією філософської антропології, що

відображає всі прояви людини, її індивідуальні та родові ознаки. Хоча буття людини

тимчасове і перехідне, в ньому світ набуває свідомості, розвивається через розвиток

людини. За своєю всезагальністю і методологією потенціалу буття людини надає

змісту буттю світу. З переходом окремої людини в небуття, світ пізнається іншою

людиною в бутті наступних поколінь. Саме в нескінченній зміні поколінь полягає

зміст життя людини як представника роду [2].

Оскільки буття людини є вищим ступенем буття світу, воно характеризується

якісно новими, порівняно з природними, показниками (якостями). Виділяють

біологічне, соціальне та буття людини як духовного феномена. Диференціація

людського буття на окремі форми відкриває шлях до пізнання тих якісних

особливостей людини, які, виростаючи з природних форм, якісно перевищують їх за

багатьма показниками. Тому виокремлення видів буття людини має значення

вихідної методологічної засади розуміння змісту природного права.

Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм.

Якщо розглядати людину виключно як біологічний феномен, який існує для

задоволення біологічних потреб (харчування, виділення, статевий потяг,

дітонародження, боротьба за життя в екстремальних умовах, захоплення життєвого

простору), то ці прояви інстинкту життя притаманні людині, як і представникам

тваринного світу. Однак у процесі розвитку людина стає частиною соціуму і

усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись

певними цінностями та правилами поведінки. Відбувається соціалізація людини,

тобто процес, завдяки якому вона засвоює “норми її групи таким чином, що через

формування власного “Я”, проявляється унікальність даного індивіда як особи”

[1, с. 140]. Людина, яка, з одного боку, є носієм соціальних якостей, а з іншого –

продуктом суспільного розвитку, суб’єктом праці, спілкування і пізнання,

детермінованих конкретно-історичними умовами розвитку (особа) в цих відносинах

проявляє своє соціальне буття.

Соціальне буття не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському

розвитку під впливом соціального трансформується на вищий рівень розвитку. У

соціальній діяльності людина не заперечує в собі біологічне, а змінює його, завдяки

чому існує взаємозв’язок, взаємообумовленість і єдність біологічного та соціального.

З моменту виникнення зусилля людини були спрямовані на подолання власних

тваринних інстинктів, проте цей акт виходив не від окремої людини, а від первісного

соціуму (общини) і отримав свій вираз у вигляді табу. Саме соціальна складова

людини зумовлює необхідність існування певних правил для нормального співжиття.

Однак єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише

внаслідок наяності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише

в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з

неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої

цінності є не наявність біологічних ознак і не можливість групового існування (що

притаманно і тваринам), а саме духовний елемент, який є специфічною,

властивою лише людині формою буття.

Духовне в людині сприймається нею як “Я”. Коли людина говорить про себе “Я”,

то вона виділяє себе не лише від природи, але і від суспільства. На думку Гегеля

свідомість людини є ставлення “Я” до світу, але таке відношення, яке доведено до

притиставлення, про яке “Я” знає. Виділяють декілька тлумачень “Я”:

−явлення Святого Духа, а тому “Я” трансцедентне, тобто таке, що виходить за

межі;

−продукт еволюції живої матерії, пов’язаний з мозком;

−результат соціалізації людини, яка передбачає спілкування і комунікацію;

−безпосередньо дане, природа якого не підлягає розумінню [1, с. 141].

Свідомість людини є вищою, властивою лише людині формою відображення

об’єктивної дійсності. Свідомість являє собою єдність психічних процесів, які

активно беруть участь в осмисленні людиною об’єктивного світу і власного буття.

Спосіб відношення людини до дійсності визначається не безпосередньо його

тілесною будовою, а набутими через спілкування з іншими людьми навиками

предметних дій. У спілкуванні людина оцінює власну життєдіяльність певною

соціальною мірою, яка є загальною для всіх людей. Людина виділяє і протиставляє

себе об’єктивній дійсності, оскільки відрізняє себе від своєї життєдіяльності шляхом

застосування набутих знань. Саме тому, що людина ставиться до об’єктів з

розумінням, зі знанням, спосіб її відношення до світу називається свідомістю

[10, с. 336].

Внаслідок наявності у людини свідомості стає можливим переживання нею

“світу в собі та себе в світі”, що є для неї головною психологічною реальністю

[3, с. 76]. Людина усвідомлює себе істотою вільною, здатною самою вирішувати,

обирати шлях власного розвитку. Водночас відбувається самостійне корегування

людиною власної поведінки, яке полягає, з одного боку, в самообмеженні

задоволення своїх потреб та інтересів. З іншого боку, внаслідок цього

самообмеження духовна складова виявляється як можливість дати кожній людині

максимум тих соціальних благ, які можливі на певному етапі історичного,

економічного, культурного розвитку суспільства. Крім того, духовна форма буття

проявляє себе як ідеал, до якого суспільство повинно прагнути для подальшого

гармонійного розвитку. Тому саме тут потрібно шукати підґрунтя, основу і

передумови виникнення природного права.

На завершення підкреслимо, що коли йдеться про природне право – головний

акцент робиться саме на духовній формі буття людини, оскільки саме в ній

відображається цінність людини. Однак це можливо лише за умови єдності

біологічних, соціальних і духовних складових у сутності людини, їх

взаємообумовленості та взаємозалежності. Ми не можемо абстрагуватися від

вітальних і соціальних компонентів, що є в кожному духовному діянні, але повинні

враховувати їх лише тією мірою, якою вони визначають зміст, структуру і

спрямованість духовного в людині, її цінності.

1. Артемьев А.И. Социология личности. – 2-е изд. – М.: ООО «Арба Т-ХХ1», 2001. –

256 с.

2. Бережной Н.М. Человек и его потребности // http://lib.vvsu.ru/books/servis/

3. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібн. – Львів: Край, 2005. – 752 с.

4. Гурвич Г.Д. Философия и социология права: Избранные сочинения. – СПб.: Изд. Дом

СПб гос. ун-та, 2004. – 848 с.

5. Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. – М.: Юрид. лит., 1981. –

144 с.

6. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков:

Право, 2002. – 328 с.

7. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е

перераб. и доп. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. Т.1. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. –

528 с.

8. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави.Видання 5-те, зі змінами.

Навч. посібн. – К.: Атіка. – 2001. – 176 с.

9. Сливка С.С. Природне та надприродне право: У 3-х частинах. – ч. 1: Природне право:

історико-філософський погляд. – К.: Атіка. – 2005. – 224 с.

10. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 4-е изд. – М.: Изд-во политической

литературы, 1981. – 448 с.

11. Філософія права: Навч. посібн. / за заг. Ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер,

2002. – 272 с.

12. Філософія права: проблеми та підходи. Навч. посібн. для студентів спеціальності

“Правознавство”. / За заг. ред. П.М. Рабіновича. – Львів: Юридичний факультет ЛНУ

ім. І. Франка, 2005. – 332 с.