РОЗВИТОК НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ XIV-XVII СТ.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Л. Ясінська1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96–41–73

У статті досліджено особливості розвитку нотаріальної діяльності в Україні періоду

Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої. Відтак проаналізовано ті положення

Литовських статутів, королівських привілеїв та сеймових і сеймикових постанов, які

регулювали ті чи інші аспекти нотаріальної діяльності.

Ключові слова: нотаріальна діяльність, нотаріус, угоди, нотаріальні акти.

Процес реформування національної правової системи України загалом та

окремих правових інститутів зокрема потребує наукового аналізу низки проблем,

серед яких значне місце займають і питання функціонування нотаріату. Сучасний

інститут нотаріату не можна достатньо глибоко осмислити, дослідити, вивчити _____поза

зв’язком із попередніми стадіями його розвитку. Окремі аспекти історії нотаріату в

Україні досліджували такі вітчизняні вчені, як Р. Кочер’янц, В. Баранкова, С. Фурса,

В. Черниш. Проте і до сьогодні залишилися недостатньо вивченими процеси

зародження, розвитку та функціонування нотаріату в Україні. Відтак ці дослідження

є важливими і необхідними. Пропонована стаття досліджує історію становлення і

розвитку нотаріальної діяльності в Україні періоду Литовсько-Руської держави і Речі

Посполитої, а її завданням є виявлення певних закономірностей цього процесу.

З ХІV ст. близько половини земель Київської Русі було приєднано до Литовської

держави, яка зорганізувалася і зміцніла в ХІІІ ст. у боротьбі з Німецьким орденом і

Галицько-Волинським князівством. До її складу ввійшли Волинь, Полісся, Поділля,

Київщина, Чернігівсько-Сіверська земля. Галичина і частина Волині в середині

XIV ст. були загарбані Польщею. Як зазначав М. Владимирський-Буданов, держава,

заснована литовськими князями, вже від Ольгерда (один із ініціаторів об’єднання)

стала цілком руською. Це дає підстави стверджувати, що держава, яка називалася

Великим князівством Литовським, з кінця XIV ст. фактично стала Великим

князівством західно-руським або Литовсько-Руською державою. Система джерел

західно-руського права була досить розгалуженою. Вона охоплювала звичаєве право,

Руську Правду, міжкнязівські договори, привілеї (листи, ухвали), магдебурзьке право

та Литовські статути. Упродовж усієї історії особливістю литовсько-руського

законодавства була тенденція до збереження в ньому положень давньоруського

права, що за умови постійних зовнішніх впливів відіграло позитивну роль [2, с. 110].

Навіть за часів панування писаного права звичаєве право не лише залишалося

чинним у сфері сімейних, приватномайнових (у тому числі й щодо укладення та

визнання дійсності договорів), судових відносин, насамперед сільського населення,

але й безпосередньо створювало його – адже законодавчі акти епохи є тією чи іншою

мірою узаконення, санкціонування владою звичаю [2, с. 111].

З огляду на зазначені положення, аналізуючи процес становлення нотаріальної

діяльності в українському праві, можна стверджувати, що за часів Литовсько-Руської

держави відбувається подальший її розвиток, який ґрунтується на підвалинах,

закладених Руською Правдою і звичаєвим правом. Та не слід відкидати і такого

чинника, як вплив польського, німецького, а через них і римського права. Проте вони

не тільки не змінювали сутності литовсько-руського права, але й мали позитивний

вплив. Саме такі впливи, на думку відомого українського історика права кінця XIX –

початку XX ст. Ф. Леонтовича, не в останню чергу спричинилися до більшої

порівняно з московським, розробленості литовсько-руського права [2, с. 114].

Західно-руське право, принципи якого зосереджено в Литовських Статутах, не

знало чіткого відокремлення норм, що становлять цивільне право в сучасному

розумінні. Маємо на увазі лише його основні інститути, що набули законодавчого

регламентування, а саме – речовий, спадковий, зобов’язальний та шлюбно-сімейний.

Головним об’єктом речового права, згідно з Литовськими статутами були, “маєтності

рухомі” та “маєтності лежачі”. Способами їх набуття вважались: окупація,

пожалування, давність і цивільні угоди. Нормами зобов’язального права

регулювались головно такі договірні відносини, як купівлі-продажу, позики, застави,

дарування. Закон визначав форму і порядок укладення угод та наслідки

недодержання приписів щодо них. Як правило, угоди укладали у присутності свідків

і з виконанням деяких символічних дій та обрядів, які сформувалися під впливом

звичаєвого права. Справи, які занесені до книги судових справ Литовської Метрики

[5, с. 28] свідчать, що сторони виконували такі дії, як “перебивання руки”,

“приставлення шапки”, “виставлення могоричу” тощо. Усі ці обрядові дії чинили на

підтвердження і закріплення договору. У деяких випадках договір скріплювався

присягою.

Записи судової книги Литовської Метрики свідчать, що угоди здебільшого

укладались у письмовій формі. У деяких випадках закон вимагав для договорів

дотримання обов’язкової письмової форми. Така форма була обов’язковою,

наприклад, для договору позики на загальну суму понад 10 коп грошей: “уставуем,

абы жадин шляхтич и мещанин не позычил вышей десяти коп без листу” (Статут

1529 р.) [5, розд. X, арт. 3, с. 163]. Коли ж договір позики на більшу суму не був

оформлений письмово і кредитор не мав документа на цей борг, боржник за

Статутом 1529 р. сплачував тільки ту суму, яка не перевищувала 10 коп грошей: а

што будеть вышей десяти коп позычоно без месту, маеть тратити” [5, розд. X,

арт. 3, с. 163]. Лише у письмовій формі укладалися угоди про землю. У випадку

продажу або дарування спадкових, вислужених, куплених та іншим способом

придбаних маєтків складали запис, скріплений підписом і печаткою того, хто

продавав або дарував. Обов’язковою була присутність трьох-чотирьох свідків

шляхетського походження, які також засвідчували запис своїми печатками. Потім

такі записи заносили до книги замкового суду, який під час чергового судового року

переносив їх із книг замкових до книг земських. Так само оформляли і договір

позики [5, с. 28]. Зазначимо, що в Литовсько-руській державі земські і гродські суди

(в книги яких записувались судовими писарями майнові та інші угоди і договори, що

фактично означало їх санкціонування від імені держави, йшлося про свого роду

нотаріальну форму укладення угод) за прикладом Польщі всюди були введені лише з

часу видання Другого Литовського Статуту 1566 р. До того ж часу представниками

судової влади великого князя в різних землях були воєводи, намісники і старости, що

здійснювали суди за участю місцевих князів, панів, бояр, а подекуди й міщан. Цей

суд відбувався в замку центрального міста певної області, відтак він мав назву

“замкового” суду. Від часу видання Першого Литовського Статуту 1529 р. суд цей

мав однакову структуру у всій державі. Тоді ж відбувся і перший в Литві

законодавчий припис відносно ведення в замкових судах актових книг (Литовський

Статут 1529 р. розділ шостий § 5) [5, с. 244]. Проте, як зазначає відомий український

історик-правознавець О. Левицький, насправді такі книги вели вже раніше, а Статут,

відповідно, у цьому випадку не створив нового, а лише узаконив і оформив те, що

вже практикувалось. “Ще з давніх часів, – пише автор, – встановився звичай поряд із

декретами вписувати в актові книги всякого роду умови, договори і зобов’язання

приватних осіб” [4, с. 6]. Зокрема, уже з кінця XIV – початку XV ст. у містах

Великого князівства Литовського, наділених магдебурзьким правом, активно

функціонували канцелярії, де велися війтівські або лавничі книги.

З упевненістю можна зазначити, що юридична писемність у Литовсько-руській

державі ще в XV ст. набула значного розвитку і поширення. Про _____це свідчать

передусім різного роду записи, духівниці та інші правові документи приватного

характеру (західно-руською мовою), що значною кількістю дійшли до нас в

оригіналах чи в пізніших копіях з XV ст. Вони складені за визначеними, майже

шаблонними формами, викладені одноманітною мовою і певним стилем,

користуються однаковими, очевидно загальноприйнятими, юридичними термінами.

Це дає підставу зробити висновок, що процес вироблення західно-руської юридичної

мови вже на той час досяг значного розвитку. Аналіз актових книг свідчить, що в

окремих випадках сторони не представляли на підтвердження своїх вимог оригіналів

документів, – тобто різного роду листів, купчих, боргових, заставних тестаментів, що

свідчить про значне поширення юридичної писемності серед тодішнього суспільства.

Створення урядових книг передусім треба пов’язати з поширенням „писаного

права”, а також з утвердженням станово-територіального (шляхетського) суспільства

на залишках удільної системи правління (князівське право). „Писане право”

передбачає перевагу письмового документа в судово-правовій системі. Урядові книги

– це елемент масового поширення письмового документа, який набирає форми

урядово засвідченої копії, що має юридичну силу, як і оригінал. Це виявлялося у так

званому праві вічності, яке полягало у юридичному затвердженні доказової сили

документа назавжди – „на вічні часи”[3, с. 14]. Тому складовим елементом цих книг

був іститут «запису», а похідним – «випису». Саме через запис і випис усі різновиди

документів набували публічної сили у випадку занесення їх до урядових книг.

„Запис” розглядався як урядово засвідчена копія або заява сторони, що вписувалася в

урядову книгу, й тому становить її документоутворювальний елемент. „Випис” як

вихідний документ із канцелярії відповідного уряду становив урядово засвідчену

копію, яку видавали на руки стороні і яка мала юридичну силу оригіналу. Вперше як

обов’язкова вимога запису до урядових книг законодавчо унормовується в постанові

Віленського вального сейму 20 XI 1551 р., на якому Жигмонт Август затвердив

пропозицію шляхетських депутатів про укладання актів нерухомості („записи на в-

чность на им-нья и заставы”) перед повітовими суддями – «и оный листъ свой и

сознанье свое устное маетъ дати въ книги записати»[1, с. 33].

У тій же сеймовій ухвалі був унормовуваний й інститут випису: „А виписы съ

книгъ въ таковыхъ речахъ, хто похочетъ, тому маютъ бытии даваны подъ печатми

врядовыми”, де, зокрема, визначалися розцінки за їх оформлення: за запис – 2 гр.

(„грошей” – грошова одиниця ВКЛ), за випис – 12 гр. [1, с. 33,36].

Отже, як бачимо, приватноправові акти стають обов’язковими для запису на

уряді у другій третині XVI ст., на який, власне, і припадає масове поширення

замкових книг. Варто ще раз підкреслити, що ці книги зумовлені писаним правом як

єдиний шлях для забезпечення суспільних інтересів у правовій сфері,

перетворюючись на невід’ємний чинник будь-якої правової дії з боку зацікавлених

сторін.

Усі актові книги, до яких би судових установ вони не належали, мають одні і ті ж

характерні особливості стосовно розміщення, форми і змісту внесених до них актів.

Зазвичай, кожна книга велася цілий рік і в неї щоденно, в порядку місяців і чисел

вносились за певною формою найрізноманітніші акти. Все, що упродовж певного дня

відбувалося в тій чи іншій судовій установі – розбір судових справ, прийом скарг і

різного роду заяв, пред’явлення для внесення в книги найрізноманітніших

документів – усе це ретельно протоколювалося в актовій книзі. Така безсистемність

записів при величезній їхній кількості зумовила значні незручності як для судової

установи, так і для приватних осіб, яким потрібні були виписки з книг, тому в судах

великих міст уже з XVI ст. почали вести не по одній, а водночас по три актові книги,

відповідно до трьох категорій справ – так виникли актові книги декретові, записові й

поточні [4, с. 10]. Нашу увагу передусім привертають саме записові книги. Вони

схожі до сучасних нотаріальних книг. Різні правочини, угоди, договори, зобов’язання

майнового чи особистого характеру, щоб набрати сили безспірних актів, мали бути

заявлені учасниками перед судом і внесені у записові книги. Сюди вносили записи

продажні, орендні, закладові, дарчі, боргові, духовні заповіти та ін. Крім того,

вписували королівські жалувані грамоти і привілеї, сеймові конституції, постанови

повітових сеймиків і конфедерацій, статути про податки і пошлини, люстрації,

інвентарі, – словом, різного роду важливі і не дуже акти і документи приватного і

суспільного характеру. Треба мати на увазі, що доступ до актових книг був відкритий

для всіх і кожного, прийом заяв украй полегшений. Кожен міг особисто з’явитися до

канцелярії суду чи навіть прислати свого слугу або приятеля і зробити заяву усно чи

письмово – і її без обмежень вносили в книги в тій самій формі, у якій вона була

зроблена [4, с. 10].

Надаючи важливого значення актовим книгам, уряд з давніх часів вживав заходів

для того, щоб цілковито їх зберегти. Та й самі жителі тих чи інших областей

неодноразово на місцевих сеймиках піднімали це питання, оскільки належна охорона

і захист земських і гродських книг гарантували непорушність їхніх майнових чи

інших прав. Ще в 1420 році (зазначимо, що такі акти приймали польські королі і

діяли вони на землях Галичини і Волині, проте вже з часу утворення Речі Посполитої

поширювались і на решту українських земель, що увійшли до її складу) було

узаконено, що актові земські книги повинні постійно зберігатися під трьома замками,

ключі від яких зберігались у воєводи, судді й писаря [4, с. 11]. Їх відкривали лише під

час земських сесій, які в одних областях відбувались чотири рази на рік, в інших –

шість разів і більше. Гродські _____актові книги до кінця XV ст. зберігали з меншою

турботою і тому часом з ними траплялись різні випадковості, що призводило до

їхньої втрати. Це пояснювалось тим, що до початку XVI ст. санкція майнових та

інших угод і договорів була прерогативою винятково земських судів. Якщо ж ці

угоди вносили в гродські книги, то закон вимагав протягом певного терміну (як

правило, одного року) перенести запис у земські книги під страхом у разі

невиконання цього припису втрати законної сили цього акту [7, с. 4–5].

Та на початку XVI ст. уряд був вимушений поступитись силі звичаю і надав

гродським судам ті ж повноваження відносно вміщення в свої книги різного роду

записів, які до того часу de jure, проте не de facto належали лише земським судам.

Тому вже в кінці XV – на початку XVI ст. з’являються постанови верховної влади,

які приписують зберігати й гродські актові книги в ратуші у спеціальних скринях під

трьома замками і відкривати їх лише для видачі із них виписок [4, с. 6]. Протягом

1530–1550-х років змінюється персональне сприйняття урядових книг, що колись

розглядалися як власність урядника. Саме цим була спричинена поява сеймової

вимоги 20 листопада 1551 р. стосовно _____збереження судових книг у повітах: „...

просили короля его млсти абы книги судовые воеводинские и судей пов-товых не

были вывожены съ пов-товъ”[1, с. 35]. За словами О. Левицького, «по смерті

старости, його спадкоємці визнавали веденні старостою книги за свою власність,

привласнювали їх, тримали у своїх домах, ускладнюючи видачу врядових

виписів”[4, с. 6–7]. Згодом обов’язок зберігати і тримати в порядку гродські акти був

покладений на реєнтів гродських канцелярій, які, постійно проживаючи при граді,

були зобов’язані у будь-який час приймати і вписувати в книги різні документи

приватного характеру і видавати виписки [8, с. 1–5].

Складали приватні документи, як правило, різні писарі (іноді їх називали

дяками), а згодом і реєнти, що діяли при тих чи інших урядових органах. Вони ж

записували в актові книги як ті угоди, які укладалися перед урядом, так і ті, про

внесення яких у книгу просили контрагенти. Зазначимо, що на відміну від інших

судових чиновників XIV-XVI ст. (діцький, виж, ув’язчий, дільчий), які виконували

обов’язки за одноразовим дорученням, писарями були постійно призначені особи. Це

пояснюється тим, що писарі були фахівцями в канцелярських і судових справах, вони

звичайно навіть супроводжували урядових намісників в їхніх роз’їздах по державі і

загалом їхня праця високо цінувалась. Згідно з судовою реформою 60-х років

XVI ст., в утворених земських судах справи вели суддя, підсудок і писар, яких

обирала з-поміж себе шляхта (Статут 1566 р.). Порядок обрання був такий: з

чотирьох запропонованих шляхтою кандидатів на судові посади король обирав

одного і затверджував його. Писарями могли бути “люди добрые, цнотливые,

расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не

иное веры только християнское” (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 1) Після обрання

повітовою шляхтою і затвердження великим князем писар складав присягу на свою

посаду під час першої судової сесії перед воєводою або каштеляном і в присутності

шляхти. Як уже зазначалось, писар усі записи робив руською мовою. Якщо ж справ

було забагато, він міг вдаватися по допомогу до помічників, але вся відповідальність

цілком була покладена на писаря.

Зазначимо, що на тих українських землях, які з другої половини XIV ст. входили

до складу Польщі (Галичина та Волинь), актові книги судів із записами приватних

документів вели ще з кінця XIV ст. Адже тут було введено польське право зі всіма

притаманними йому формами і порядком укладення актів, яке своєю чергою

ґрунтувалось на тих же принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, і які

були зумовлені впливом римського права. Отже, подібно як і в інших країнах

тогочасної Європи, а також у Литовсько-Руській державі, нотаріальні функції на

західноукраїнських землях у складі Польщі виконували канцелярії судів. Польський

дослідник історії нотаріату Бандкий (Bandkie) вважав, що практика ця була

започаткована за часів Казимира Великого (середина XIV ст.) [6, с. 331]. Канцелярії

вели актові книги. Вписаний писарем суду (якого часто називали нотаріус [7, с. 10]) в

актові книги документ – заповіт, договір, закладна та інше – набували юридичної

сили і на випадок виникнення в надалі спору був основним, неспростовним доказом

[10, с. 214]. Найдавніші акти, що датуються 1388 р., містяться у Краківському архіві.

Як зазначають відомі польські дослідники Нємеровський [10, с. 73–75] та Хельцель

[9, с. 229], актові книги цього часу вели і в інших місцевостях, але внаслідок певних

причин (стихійні лиха, пожежі, неналежне зберігання, війни) не дійшли до наших

днів. Найдавніші гродські і земські книги, що вели на території сучасної Галичини,

зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402, 1428,

1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та інші актові

книги). Спочатку повноваження писаря були обмежені лише записами під час

судових сесій рішень і вироків, та згодом, з економічним розвитком суспільства, з

поділом актів на спірні і безспірні, з необхідністю записів останніх для надання їм

публічної вірогідності, виникла потреба в розширенні компетенцій писарів та у

постійному їх урядуванні.

У 1569 р., за Люблінською унією, відбулось об’єднання Польської Корони і

Великого князівства Литовського і створено єдину державу Річ Посполиту. На

територію західно-руських земель поступово було поширено форми і порядок

укладання актів, які існували в Польщі. Єдине, чим цей порядок відрізнявся від

існуючого тут, була лише мова укладення і запису документів у судові книги:

актовою мовою у Польщі визнавалася тільки латинь, і лише в XVII ст. поряд з нею

допускалась польська мова, у Литовсько-Руській державі всі актові книги писалися

західно-руською мовою.

З плином часу через ускладнення цивільного обороту, а відтак і правового його

забезпечення, з’являється потреба в збільшенні персонального складу судових

канцелярій, які виконували нотаріальні функції. Очолювали їх реєнти (rejent), що

призначалися із шляхти, причому окремими постановами сеймиків вимагали, щоб

кандидати на посаду були шляхтичами спадковими (наприклад, ухвала Белзького

сеймику 1683 р. з підтвердженням на сеймику 1750 р., ухвала Галицького сеймику

1720 р. [8, с. 3]). Однак, на думку відомого польського історика права Освальда

Бальцера, щодо реєнтів гродських канцелярій шляхетство не становило безумовної

вимоги [7, с. 9]. Обов’язки реєнта канцелярії детально окреслює текст присяги, яку

прийняв реєнт гродський львівський Теофіл Щука (Szczuka) [8, с. 4]. Хоча номінація

ця відбувалась уже в 1773 р., є всі підстави припускати, що і раніше обов’язки ці

були такими ж. Отже, реєнт був зобов’язаний приймати всілякі зізнання, вписувати

угоди, протести, маніфести і, загалом, будь-які правові акти, які повинен записувати

безпомилково, не допускаючи при цьому жодних дописок та змін.

Згідно з ухвалою Белзького сеймику від 23 червня 1750 р., реєнт повинен був

приймати угоди для вписування у судові книги особисто [8, с. 4]. Автентичність

запису стверджувалась підписами сторін у протоколі. Будь-яка самовільна зміна

запису урядником була недопустима і трактувалася як спроба підробити документ.

Вважалося, що урядник такими діями порушує не лише складену присягу і право

королівства, але й щиру віру і право Боже. Призначення та звільнення з посади

реєнта гродського входило здебільшого до компетенцій старости. Однак були

випадки, коли його призначав писар гродський. Наприклад, реєнта гродського

белзького Теофіла Букара в 1644 р. призначив на посаду писар гродський белзький

Самуель Курдвановський [8, с. 8]. Реєнтів земських номінував писар земський або ж

сеймик пропонував кандидатуру реєнта, яку повинен був затверджувати писар.

Форма запису угод в актовій книзі була двоякою. Насамперед треба було подати

до канцелярії письмовий документ і зажадати дослівного перепису його в актах

(такий запис називали облатою, а процедуру – облатування). Також практикували

занотування короткого змісту акту зізнання. Воно було усним (коли _____реєнт чи його

помічник вписував акт зі слів сторони) та письмовим (пред’являвся для зізнання

письмовий документ). Детальний порядок щодо ведення і зберігання гродських і

земських актових книг був установлений привілеєм Яна Ольбрахта від 1496 р.

Відтак, порядок і форма укладання актів, структура і компетенція органів, що

виконували нотаріальні дії стосовно їхнього складення і засвідчення упродовж XIVXVII

ст. зазнали певної еволюції. Як уже було зазначено, компетенція писарів була

подібною і такою ж широкою, як у нотаріусів середньовічної Італії (нагадаємо, що

саме італійська модель нотаріату послужила прототипом для таких установ у інших

країнах середньовічної Європи). Отже, на розвиток нотаріальної діяльності в Україні

у XIV–XVII ст. впливали різні правові системи, здебільшого польська і німецька, але

цей розвиток, головно, був органічним продовженням власної правової традиції.

Іноземні привнесення модифікувались, пристосовувались до місцевих реалій і тому

позитивно впливали на розвиток нотаріальної діяльності.

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные

Археографической Комиссией. – СПб., 1848. – Т.3. (1544 – 1587). – 356 с.

2. Бондарук Т. Західноруське право: дослідники і дослідження /Відп. Ред. І.Б. Усенко. –

К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2000. – 160 с.

3. Купчинський О. Земські та гродські судово-адміністративні документальні фонди

Львова. – К.: Інститут Української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України. – 1998. – 98 с.

4. Левицкій О.І. Обь актовыхъ книгахъ относящихся къ истории Югозападного Края и

Малороссіи. – М.: Печатня А.И. Снегирёвой, 1900. – 30 с.

5. Статути Великого князівства Литовського. – Т. І. – Одеса: Юридична література,

2002. – 464 с.

6. Bandtkie J.W. O notaryacie dawnieyszym i nowszym w Polszcze / ”Pamietnik

Warszawski”, 1815. – t. III. – S. 327–469.

7. Balzer O. Kancelarye I akta grodzkie w wieku XVIII. Lwow, 1882. – 55 s.

8. Dabkowski P. Urzednicy kancelaryjni sadow ziemskich I grodzkich w dawnej Polsce. –

Lwow, 1918. – 35 s.

9. Helcel. Starodawne prawa polskiego pomnintki. – Warzawa, 1856.– 229 s. – Тom 2.

10. Niemirowski A. Wyklad notariatu dziejowy i porownawzy. Czesc szczegolna. – Warzawa.:

druk. K. Kowalewskiego, 1876. – 464 s.