ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ОСОБИ В АРАБСЬКИХ ДЕРЖАВАХ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Г. Левицька1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Стаття присвячена проблемам конституційного статусу особи в арабських

державах. Особлива увага приділена питанням громадянства, правовому статусу

жінки, особистим, соціальним і політичним правам людини.

Ключові слова: арабські держави, конституційний статус особи, особисті, соціальні,

політичні права.

Значну роль у міжнародних відносинах відіграють сьогодні арабські країни, які є

унікальними з погляду конституційного права. Специфікою позначений й інститут

правового статусу особи, який розглянено у пропонованій статті.

Конституційний статус особи охоплює належність до громадянства країни, права

та свободи, а також обов’язки громадян. Він визначається характером державного

режиму, конституційною системою державних органів, статусом глави держави. В

арабських країнах він також визначається ступенем впливу норм ісламу та воєнними

традиціями на державно-правові і суспільно-політичні інститути й органи [1, с. 164].

Правовий статус особи насамперед закріплений у нормах конституції.

Здебільшого такі норми зосереджені в одній главі або в одному розділі. Зокрема, в

Конституції Лівану це розділ „Громадяни Лівану, їх права та обов’язки”, у

Конституції Сирії – „Свободи, права, обов’язки”, у Конституції Єгипту – „Публічні

свободи, права і обов’язки” у Конституції Ємену – „Основні права і обов’язки

громадян”. Схожі розділи є в конституціях Іраку, Кувейту, Омана, Йорданії,

Саудівської Аравії. У Конституції Алжиру є глава „Права і свободи” і окрема глава

„Обов’язки”. У конституціях деяких держав норми, що визначають права та

обов’язки громадян, можуть бути розміщені в інших розділах, як наприклад, розділ

„Основні принципи” – у Конституції Марокко, „Загальні положення” – в Конституції

Тунісу, „Загальні положення, основні принципи” – у Конституції Мавританії. У

розділі про вибори можуть бути закріплені виборчі права громадян чи порядок

утворення та функціонування політичних партій.

Звертає на себе увагу та обставина, що глави чи розділи про права та свободи є

невеликими за обсягом, це може бути лише один-два десятки статей, які при цьому

викладені лаконічно й стисло. Проте, зазвичай, вони розташовані перед главами чи

розділами про органи влади. Питанням прав та свобод в арабських країнах надано

важливого значення, що видно з текстів конституцій. Наприклад, в Конституції

Алжиру йдеться про те, що „основні свободи і права людини становлять загальне

надбання всіх алжирців, які зобов’язані з покоління в покоління зберігати їх

цілісність й непорушність” [3, ст. 32]. За Конституцією Єгипту „свобода особи є

природним і недоторканим правом” [4, ст. 41]. А будь-які посягання на особисту

свободу та недоторканість особистого життя, так само, як і на інші права та свободи,

„є злочином, на який в кримінальних і цивільних судах не розповсюджується строк

давності” [4, ст. 57]. За Конституцією Сирії свобода – це священне право.

Конституції арабських країн декларують прихильність до норм демократії,

посилаються на міжнародні стандарти прав і свобод людини.

Проте _____вести мову про наявність в арабських країнах розвинутого громадянського

суспільства, мабуть, передчасно, оскільки з тих же текстів конституцій видно, що

держава все ж переважає над особою. Звідси і специфіка правового статусу особи.

У конституційному закріпленні прав та свобод людини трапляються й упущення.

Зокрема, конституції не згадують про деякі політичні та соціальні права громадян.

Вони можуть бути врегульовані іншим чинним законодавством, проте це вже

применшує їхню роль, значимість та знижує їх юридичну захищеність. Це може

стосуватися таких особистих прав, як недоторканість особи, таємниця приватного

життя, трудові права, деякі політичні права тощо [1, с. 165].

Певна невизначеність у конституційному статусі особи спричинена й тим, що

правовий статус особи формувався на основі вікових традицій, норм шаріату. На

обмеження прав та свобод громадян може мати вплив і та обставина, що чинне

законодавство частіше й простіше змінюється, а це зумовлює й зміну прав та свобод

громадян. Деякі обмеження встановлені і в самих текстах конституцій, як, наприклад,

обмеження на підставах безпеки держави, загрози громадському порядку, нормам

релігії тощо.

Значним є вплив норм ісламу на державне та суспільне життя арабських країн.

Майже в усіх арабських країнах іслам проголошено державною релігією, звідси його

визначальний вплив на закріплення правового статусу особи. У певних країнах

норми ісламу за юридичною силою стоять вище від норм конституції. Безумовно, це

до певної міри обмежує права та свободи певних категорій громадян.

Одним із важливих принципів конституційно-правового статусу особи є принцип

рівності. Цей принцип закріплений у більшості арабських конституцій: „Держава

гарантує рівні можливості для всіх єгиптян” [4, ст. 8]. „Всі громадяни рівні перед

законом. Вони мають рівні права і обв’язки незалежно від статі, походження, мови,

віри та переконань” [4, ст. 9]. Не повинно бути дискримінації за ознаками статі,

кольору шкіри, етнічного походження, мови, роду занять, соціального походження чи

релігії [4, ст. 27]. Право на рівність проголошено в преамбулі Конституції

Мавританії. За конституцією Лівану всі громадяни рівні у громадянських та

політичних правах. У Конституції Йорданії закріплено, що не повинно бути

дискримінації відносно прав і обов’язків на підставі статі, мови чи релігії.

Конституція Кувейту розповсюджує принцип рівності не лише на громадян, але й на

всіх людей: „Усі люди рівні у своїй людській гідності” [1, с. 168]. Стаття 4

Конституції Бахрейну проголошує: „Система правління ґрунтується на принципах

справедливості, а відносини між громадянами побудовані на основі взаємного

співробітництва та взаєморозуміння. Свобода, рівність, безпека, спокій, освіта,

соціальна солідарність і рівні можливості громадян є основами суспільства і

гарантуються державою” [1, с. 169]. За Конституцією Катару держава гарантує

рівність громадян та намагається забезпечити громадянам „право на рівні

можливості” [1, с. 169]. Майже ідентично звучить стаття 25 Конституції Сирії.

На думку М. Сапронової принцип рівності, закріплений в конституціях арабських

держав, суперечить національному, релігійному, лінгвістичному гнобленню одних

груп населення іншими, проте відповідає принципу рівних можливостей, що

проголошується в демократичних державах.

Важливим елементом правового статусу особи в арабських країнах є наявність

чи, навпаки, відсутність національного громадянства. Від того, чи є особа

громадянином держави, залежать обсяг прав, свобод, обов’язків, а також

взаємовідносини держави та особи. Здебільшого, конституції арабських держав не

врегульовують питання громадянства. Це зроблено у спеціальних законах, які до того

ж у різних державах суттєво відрізняються.

Громадянство набувають двома способами: за народженням і шляхом

натуралізації. За народженням громадянство набувають усі ті, хто народився від

батьків-громадян відповідної держави або в деяких інших випадках, чітко

встановлених у законах про громадянство. У порядку натуралізації набути

громадянство досить важко, для цього необхідно виконати низку вимог та складних

процедур. Арабські держави не часто надають громадянство вихідцям з інших

держав, навіть, якщо це також арабські держави. Якщо ж ці особи не є арабами, то їм

здобути арабське громадянство майже неможливо.

Конституції арабських країн широко декларують захист особистої свободи

людини. Норми конституцій передбачають необхідність дотримання поваги до особи

навіть у період тримання такої особи під вартою. Майже усі конституції декларують

принцип невинуватості, наголошуючи при цьому, що кожен несе відповідальність

особисто та що закон не має зворотної сили у разі призначення покарання.

Наприклад, за Конституцією Бахрейну „всі види злочинів і покарань обумовлюються

у відповідному законодавстві, і покарання можуть застосовуватися лише стосовно

діянь, вчинених після набуття чинності відповідних законів. Покарання носить

індивідуальний характер. Обвинувачений вважається невинуватим до того часу, поки

його вина не буде доведена відповідно до закону в результаті належного судового

розгляду, в ході якого обвинувачений користується необхідними гарантіями для

здійснення свого права на захист на всіх стадіях розслідування і розгляду” [1, с. 175].

Кримінальний кодекс Бахрейну гарантує недоторканість особи та майна, повагу до

гідності особи і передбачає покарання за будь-які види шкоди, які можуть бути

завдані службовими чи іншими особами. Звинуваченому гарантовано право на захист

під час судового розгляду.

Особиста свобода доповнюється принципом недоторканості житла. За ст. 25

Конституції Бахрейну „житло є недоторканим”, „держава гарантує недоторканість

житла” [3, ст. 40]. Держава гарантує громадянам здійснення права на житло шляхом

надання їм житла, та окремих земельних ділянок, а також позик на їх набуття.

Цікавою є процедура надання позики. Позики виплачують за рахунок відрахувань із

заробітної плати в розмірі четвертої частини від зарплати. Цим правом можуть

скористатися всі громадяни. У деяких випадках громадянам зменшують розмір

внесків, продовжують термін виплати або надають інші пільги, як, наприклад,

звільнення від сплати за окремі роки.

Конституції арабських країн проголошують право громадян на володіння

майном. Зокрема, за ст. 9 Конституції Бахрейну „відповідно до ісламських принципів

справедливості майно, капітал та праця є основоположними елементами соціальної

структури і національного багатства держави”, а за ст. 52 Конституції Алжиру „право

на приватну власність гарантовано”.

Конституції арабських держав встановлюють право на вільний вибір місця

проживання, свободу проживання на національній території, вільний виїзд з країни

та повернення назад. Наприклад, за ст. 9 Конституції Йорданії жодному з йорданців

не можна заборонити проживати в будь-якому місці чи, навпаки, примусити його до

проживання в конкретному місці. Схожі формулювання є й в конституціях інших

арабських держав.

Свободу і таємницю засобів зв’язку гарантують статті конституцій, цензура при

цьому заборонена. Показовою в цьому відношенні є Конституція Марокко, за ст. 11

якої, „кореспонденція є секретом”. Інші конституції містять більш розширені норми,

як, наприклад, Конституція Бахрейну: „Забезпечується захист свободи поштових,

телеграфних і телефонних повідомлень та гарантується їх конфіденційність.

Повідомлення не підлягають цензурі, і їх конфіденційність не може порушуватися,

окрім обумовлених в законодавстві випадків і відповідно до передбачених в ньому

процедур і гарантій” [ст. 26].

У конституціях арабських держав також закріплено таку прогресивну норму, як

свобода думки, хоч формулюється вона, зазвичай, досить стисло.

Майже всі конституції арабських держав проголошують свободу віросповідання.

За ст. 22 Конституції Бахрейну свобода віросповідання є абсолютною, хоч у країні

визнано державною релігією іслам. Конституція Лівану проголошує свободу совісті

абсолютною [6, ст. 9]. Конституції арабських країн визнають свободу віросповідання

за умови, що здійснення релігійних обрядів відбувається без порушень громадського

порядку. Держави гарантують повагу до релігій та релігійних інтересів окремих осіб.

До особистих прав за конституціями арабських держав належать також і права

жінки в сім’ї та суспільстві. Сім’ю розглядають як основу суспільства, а тому

великого значення надають вихованню в сім’ї, а також правовому статусу жінки.

Держави піклуються про становище жінки в суспільстві, розглядаючи її нарівні з

мужчинами в політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Крім цього,

держави піклуються і про становище жінки в сім’ї, заохочуючи укладання шлюбів,

збільшення народжуваності, турбуючись про дітей та вагітних жінок і створюючи

умови для їх всебічного розвитку. Прогресивною в цьому плані можна вважати

Конституцію Судану 1998 р., за якою діти можуть набувати громадянства матері

незалежно від громадянства батька. Виховання в арабських сім’ях ґрунтується на

релігії, моралі та патріотизмі, яке в кінцевому підсумку переноситься на все

суспільство. За ст. 5 Конституції Бахрейну „сім’я, згуртованість якої досягається

завдяки релігії, нормам моралі та патріотизму, є основною ланкою суспільства. Закон

забезпечує захист сім’ї, сприяє зміцненню сімейних зв’язків і цінностей, а також

забезпечує захист матері та дитини”.

У жодній з арабських країн релігія не відокремлена від держави. Статус окремої

особи визначається за її ставленням до панівної релігії.

Треба зазначити, що у багатьох випадках справжнє становище жінки

визначається усталеними традиціями, які ґрунтуються на ісламському праві. А тому

частину конституційних норм стосовно прав жінок вважають нормами-принципами

чи програмами на майбутнє.

Винятком із загального правила можна вважати Туніс, де 1956 р. був прийнятий

Кодекс законів про особистий статус. У зв’язку з його прийняттям переглянуто низку

законодавчих положень, які стосувалися прав жінок. Зокрема, скасовано полігамію,

заборонені примусові шлюби та односторонні розірвання шлюбів. Зростала роль

жінки в суспільстві. Було створено Міністерство у справах жінок та сім’ї. А в 1991 р.

сформовано такий державний орган, як Центр наукових досліджень, документації та

інформації в інтересах жінок. За даними цієї організації у складі уряду на 2000 р.

налічувалося чотири жінки-міністри, три жінки-посли і 21 жінка-депутат. У цьому ж

1991 р. створено також консультативний орган при президентові країни – Вищий

комітет з прав людини. Комітет проводить дослідження з прав людини та надає

президентові висновки, а також приймає скарги від приватних осіб стосовно

порушених прав. У цій країні створено спеціальне міністерство з прав людини,

проблем комунікацій і зв’язків з парламентом [1, с. 184].

Особливістю конституцій арабських країн є незначне конституційне регулювання

політичних прав і свобод.

Одним з основним політичних прав є право на створення асоціацій та спілок на

загальнонаціональному рівні. Не всі конституції закріплюють право на утворення

політичних партій. Проте трапляються конституції, у яких є статті, присвячені

політичним партіям. Прикладом є конституція Мавританії, ст. 11 якої встановлює, що

партії і політичні групи мають працювати спільно для формування і вираження

політичної волі, вони можуть створюватися вільно. Вони також вільно здійснюють

свою діяльність, але так, щоб при цьому їхня мета і дії не підривали національний

суверенітет, територіальну цілісність та єдність народу і держави. У цій країні діє

спеціальний закон, який визначає умови створення, функціонування і розпуску

політичних партій.

Інші конституції є менш конкретні при закріпленні політичних прав, їх норми

більш загальні. Інакше кажучи, вони закріплюють право громадян об’єднуватися

політично чи професійно, створювати наукові, культурні, соціальні і національні

організації та спілки. Цим об’єднанням держава гарантує всі конституційні права.

Інші питання врегульовує спеціальне законодавство.

Стаття 28 Конституції Бахрейну передбачає, що „приватні особи мають право

збиратися без попереднього повідомлення влади чи отримання її дозволу, при цьому

співробітники сил безпеки не мають права бути присутніми на таких приватних

зборах”. У Бахрейні налічується 189 зареєстрованих асоціацій – жіночих,

громадських, благодійних, ісламських, професійних, іноземних, культурних,

наукових та ін. Свободу мирних зібрань і демонстрацій гарантує і Конституція Сирії

[7, ст. 39]. Право на створення політичних партій визнається і гарантується

конституцією Алжиру. Водночас ст. 42 цієї конституції встановлює: „здійснення

цього права не може поєднуватися з посяганням на основні свободи, фундаментальні

цінності і складові національної ідентичності, національну єдність, безпеку і

територіальну цілісність, незалежність країни і суверенітет народу, а також на

демократичний і республіканський характер держави; політичні партії не можуть

створюватися на релігійний, лінгвістичній, расовій, статевій, корпоративній чи

регіональній основі.” Заборонено також будь-яку залежність політичних партій від

зарубіжних партій чи держав. Конституційною вимогою є заборона для політичних

партій застосовувати насильство чи примус. В Алжирі прийнятий спеціальний закон

про політичні партії.

Свободу створення асоціацій та свободу зібрань проголошує також Конституція

Єгипту, за якою політична система країни є багатоступеневою. У цій країні діє кілька

спеціальних законів, які регулюють статус різних видів об’єднань, а також окремі

закони про різновиди профспілок та кілька законів про політичні партії. За основним

законом про політичні партії 1977 р., партії мають бути національно-

демократичними, створюватися з метою політичного представництва громадян. Мета

партії не повинна суперечити принципам шаріату, партії не можуть бути складовими

зарубіжних партій і не повинні повторювати назву та мету тих партій, що вже

існують. Особливу увагу в законодавстві Єгипту приділено таким громадським

організаціям, як профспілки, яких в Єгипті є кілька різновидів. Для кожної

профспілки діє окремий закон.

Конституція Тунісу дозволяє утворювати політичні партії, які поважають права

людини. З 1988 р. у цій державі діє Закон про політичні партії, за яким створення

партій має бути санкціоновано постановою міністерства внутрішніх справ. Крім

цього, діє також закон про фінансування політичних партій, за яким державній

дотації підлягають ті політичні партії, які представлені в Палаті депутатів або до

яких депутати доєднаються згодом.

Право громадян на свободу асоціацій закріплено у Конституції Судану 1998 р.

Крім цього, в Судані з 1999 р. діє закон про політичні партії, відповідно до якого

партії можуть утворюватися лише тоді, якщо їх ідеологія не суперечить ідеології

правлячої партії (Аль-Інгаз). У Судані зареєстровано більш ніж 30 політичних партій,

деяким було відмовлено в реєстрації, зокрема, комуністичній партії.

До інших політичних прав конституції належать право на демонстрації, походи,

мітинги, свободу слова, друку, зборів. Публічні мітинги, демонстрації і збори

дозволено, якщо їх проводять з дотриманням правил, є мирними та не суперечать

нормам моралі. Приватні збори проводять без спеціального дозволу влади, їх не

відвідують представники поліції.

Конституції арабських держав декларують свободу друку, цензури, зазвичай,

немає. Лише у випадку введення надзвичайного стану чи прийняття надзвичайного

закону цензуру вводять з метою забезпечення громадської безпеки та національної

оборони. Конституції гарантують також свободу думки та наукових досліджень. За

ст. 23 Конституції Бахрейну „Кожний має право на висловлювання і поширення своїх

поглядів, чи то в письмовій, чи у будь-якій іншій формі, відповідно до встановлених

законом умов і процедур”. У Бахрейні діє Закон про пресу, яким встановлені

обмеження, що можуть застосовувати до друкованих видань. Це обмеження, що

стосується матеріалів, які можуть викликати ненависть, зневагу чи призводити до

порушення громадського порядку. Заборона може стосуватися матеріалів, що

суперечать нормам суспільної моралі.

Низка конституцій арабських держав закріплюють право громадян на звернення

в державні органи з письмовими заявами. Звернення можуть бути індивідуальними,

колективними. Колективні звернення можливі від громадян, які є членами офіційно

зареєстрованих асоціацій та спілок. Зокрема, за ст. 29 Конституції Бахрейну „будь-

яка особа може звернутися до державних органів влади з письмовим проханням”. І

„лише відповідним чином засновані організації та юридичні особи можуть звертатися

до влади з колективними проханнями”. Отже, будь-який громадянин може подати

скаргу проти адміністративної влади і адресувати її відповідним старшим посадовим

особам. А відповідно до усталених звичаїв будь-який громадянин Бахрейну може

подати особисту скаргу еміру або прем’єр-міністру під час щотижневих аудієнцій.

Схожі можливості закріплені в конституціях інших арабських держав (Йорданії,

Ємені, Єгипті тощо).

Одним із найважливіших політичних прав є виборче право громадян. Конституції

арабських держав лише в загальних рисах закріплюють положення стосовно

виборчого права. За Конституцією Єгипту громадяни мають право голосу на

виборах, право висловлювати свої переконання шляхом референдуму, а також право

на участь у суспільному житті. В Єгипті діє Закон про реалізацію політичних прав

громадян 1956 р., де також є спеціальний розділ про референдум. Участь у виборах

та у референдумі обов’язкова, за ухиляння передбачений штраф. Вибори є

загальними, рівними і таємними. Голосують громадяни обох статей, які мають

відповідні права. Вік виборців коливається і для активного виборчого права це 18 р. і

більше, для пасивного – від 25 років. Виборче право належить лише громадянам,

причому у вищий законодавчий орган обирають лише громадян за народженням.

Натуралізовані громадяни набувають права голосу після спливу певного терміну

проживання (5 років в Йорданії, 10 років – у Лівані тощо). В арабських країнах часто

порушується принцип таємності голосування, на виборців чиниться суттєвий вплив,

виборча кампанія відбувається за допомогою силових структур та співробітників

державного апарату.

Досить широко в конституціях арабських країн представлені соціальні права та

свободи.

Перш за все це право на працю, яке деяких державах (Сирія, Кувейт) також і

обов’язком. Конституційний обов’язок працювати передбачає перш за все працю для

власного процвітання, а вже потім і для суспільної користі. Право на працю

доповнюється правом на вільний вибір виду і характеру праці.

Відповідно до Конституції Бахрейну „кожний громадянин зобов’язаний

працювати”. Проте ніхто не може бути примушений до праці, крім випадків,

передбачених законом. Право на працю в Бахрейні регулюється декретом-законом

1976 р. За цим законом заборонено приймати на роботу дітей до 14 років, для дітей

від 14 до 16 років передбачено спеціальні положення. Спеціальні умови праці

передбачені також для жінок та інвалідів з метою захисту їхніх прав. Працівники

мають право подавати скарги в міністерство праці, якщо скарга не буде вирішена,

вона передається на розгляд до суду. Подібний закон діє в ОАЕ (1980 р). За цим

законом передбачені умови праці, врегульовано кількість робочих годин, виплати по

хворобі, пенсії і компенсації.

Конституції деяких країн встановлюють обов’язок держави створювати умови

для надання громадянам роботи (Сирія, Йорданія та ін.). Обов’язковою є праця у разі

настання певних умов: стан війни, пожежі, повені, епідемії, землетруси та інші

обставини, які можуть загрожувати безпеці населення.

У багатьох державах діють спеціальні закони про працю. Разом з конституціями

вони формують конституційне законодавство про працю, яке має цілком сучасний

характер. Конституції та деякі спеціальні закони закріплюють як право на страйк, так

і заборону страйку для служб, що мають життєво важливе значення. Здебільшого

конституції встановлюють заходи соціального захисту для тих, хто працює.

Спеціальні закони можуть передбачати соціальний захист у випадку хвороби

працівника, досягнення ним поважного віку, для підтримки його сім’ї у випадку

втрати ним роботи тощо. Проте залишається невирішеною проблема заробітної плати

та безробіття, а в деяких державах і праці жінок (ОАЕ).

Одним із важливих соціальних прав громадян є право на освіту. Початкова освіта

є обов’язковою і гарантується державою (Ліван, Єгипет, Ємен, Катар, тощо.) Поняття

освіти охоплює створення системи шкіл загальноосвітніх та культурних закладів.

Держави намагаються забезпечити молоді релігійну, розумову та фізичну освіту

(Ємен). Паралельно з основною освітою учні мають можливість здобувати і релігійну

освіту. На початкових рівнях безплатна освіта гарантується також іноземцям

(Бахрейн). Держава забезпечує учням доїзд у школу та назад, а також безплатні

підручники. У Бахрейні дозволено створювати школи для іноземців, у яких можуть

також навчатися місцеві діти. Ця держава досягла значних успіхів у сфері освіти:

початкову освіту здобувають 100 % дітей, середню – 85 %, частка неграмотних осіб

знизилась до 12 % у 1996 р. [1, с. 204].

У Кувейті діє закон про обов’язкову освіту 1965 р. Поряд з загальноосвітніми

школами в країні діють релігійні, професійно-технічні та спеціальні школи.

Більшість шкіл є державними. Освіта безплатна на всіх рівнях: від дитячого садка до

університету.

Практично всі конституції арабських держав спрямовані на забезпечення якісної

загальнообов’язкової освіти. Метою освіти є виховання прогресивного покоління, яке

знає свої національні права і готове боротися за досягнення цілей арабського

суспільства та зміцнення свободи [1, с. 205]. Поряд із загальнообов’язковими

головним предметом закріплюється релігійна освіта (Єгипет). Проте у деяких

арабських країнах ще залишається не вирішеною проблема неграмотності населення.

Наприклад, в Тунісі 46 % дорослого населення та 63 % жінок є неграмотними

[1, с. 205].

Приблизно такою ж невтішною є ситуація і з охороною здоров’я. Донедавна

система медичного обслуговування практично була відсутньою. У 1976 р. була

заснована Рада міністрів охорони здоров’я арабських держав. Було прийнято

колективні рішення з проблем охорони здоров’я, спрямовані на розвиток цієї галузі.

Деякі конституції закріплюють обов’язки громадян. До основних з них належать

і військовий обов’язок, обов’язок сплачувати податки, дотримуватись Конституції та

законів, захищати незалежність країни, її суверенітет, територіальну цілісність,

атрибути держави. Кожний зобов’язаний захищати суспільну власність та інтереси

суспільства, поважати власність інших. Батьки зобов’язані забезпечувати виховання

та захист своїх дітей, а діти – допомагати своїм батькам.

1. Сапронова М.А. Арабський Восток: висть и конституции. М.: РОССПЭН, 2001. – 216 с.

2. Сапронова М.А. Государственный строй и конституции арабских республик. – М.:

Муравей, 2003. – 328 с.

3. Конституція Алжиру // Сапронова М.А. Государственной строй и конституции

арабских республик. – М.: Муравей, 2003.

4. Конституція Арабської Республіки Єгипет // Там же.

5. Конституція Єменської Республіки // Там же.

6. Конституція Ліванської Республіки // Там же.

7. Конституція Сирії // Там же.

8. Конституція Туніської Республіки // Там же.