ЦИВІЛЬНЕ, ГОСПОДАРСЬКЕ ТА ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ПРАВОВИЙ СТАТУС УЧАСНИКІВ ДОГОВОРУ ПРО СПІЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Блажівська1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 296–47–60

Стаття описує правовий статус учасників договору про спільну діяльність.

Розкрито вимоги, які законодавство ставить до учасників договору про спільну

діяльність, залежно від мети договору. зроблено висновок про те, що договір про

спільну діяльність регулює внутрішні відносини між учасниками, що здійснюють спільну

діяльність. Для здійснення діяльності, які згідно із законодавством України підлягає

ліцензуванню, достатньо, щоб хоча б один з учасників договору про спільну діяльність

мав відповідний дозвіл.

Ключові слова: сторони, товариші, фізичні особи, юридичні особи.

Суб’єктний склад учасників будь-якого цивільно-правового договору є важливим

елементом, який поряд з іншими елементами виявляє юридичну сутність договору.

Індивідуалізація договору, – зазначає О.О. Красавчіков, – виявляється у цілому

комплексі явищ: склад учасників, об’єкти, характер і зміст правовідношення, яке

виникає із договору, структура цього правовідношення тощо [1, с. 275].

Хоча спільна діяльність, спрямована на досягнення єдиної мети, зумовлює чітку

організацію її учасників, однак ця організація не завершуються створенням нового

суб’єкта (юридичної особи) і учасники залишаються самостійними суб’єктами.

Питання щодо учасників договору про спільну діяльність досліджували такі

вчені, як Д.І. Мейер, А. Тютрюмов, А.І. Масляєв, І.А. Масляєв, А.С. Довгерт. Однак,

треба визнати, що ця проблема завжди залишалася другорядною після питань про

предмет та зміст договору.

Суб’єктний склад учасників договору про спільну діяльність змінювався

протягом усього часу існування цього договору. Отже, актуальність проблеми

учасників договору про спільну діяльність зумовлена новелами Цивільного Кодексу

України 2003 р. (далі – ЦК) щодо сфери застосування цього виду договору.

Учасники зобов’язальних відносин, зокрема договірних, називаються сторонами.

Усталеним є також визначення сторін договору як контрагентів. Д.І. Мейєр зазначав, що

особи, які беруть участь у договорі, називають особами, що домовляються, сторонами

або контрагентами [2, с. 502]. Ще у римському праві було визначено, що одна сторона –

кредитор (від лат. сredo – довіра) має право вимагати від іншої сторони – боржника

вчинити певну дію або утриматися від дій. Боржником у зобов’язанні є учасник

зобов’язальних відносин, на якого покладено певний цивільно-правовий обов’язок

(вчинення певної дії або утримання від її вчинення) на користь кредитора [3, с. 378].

Терміни „сторона” і „контрагент” навіть етимологічно виявляють певне

протистояння між суб’єктами зобов’язання, зустрічний характер їх інтересів.

Природа зобов’язання, – пише Ф.К. Савін’ї, – передбачає існування двох осіб, які

стоять у взаємній противазі як віритель та боржник [4, с. 132]. Якщо йдеться про

сторони зобов’язання, то таке протистояння може бути конструктивним (у

договірному зобов’язанні) або антагоністичним (у деліктному зобов’язанні).

Безперечно, більшість договірних зобов’язань побудовані за двосторонньою

моделлю, сутність якої полягає у взаємовідносинах „кредитор – боржник”.

Взаємоположення сторін договору випливає із зустрічного характеру їхніх інтересів.

Наприклад, за договором купівлі-продажу покупець бажає набути у власність певне

майно, а продавець – отримати гроші за відчужену річ.

Усталеним є погляд, що кожний учасник зобов’язань за спільною діяльністю є

водночас боржником і кредитором. Водночас автори стверджують, що жодна із

сторін не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не повинна

виконувати зобов’язання безпосередньо іншій стороні [5, с. 469]. Договір про спільну

діяльність за багатьма ознаками займає особливе місце в системі договірних

зобов’язань. Саме тому загальні правила про зобов’язання не завжди можуть бути

застосовані до цього договору. Специфікою договору про спільну діяльність є те, що

він завжди є багатостороннім правочином, навіть, якщо укладається лише двома

суб’єктами. Згідно з ч. 4 ст. 626 ЦК України до договорів, що укладаються більш як

двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про

договір, якщо це не суперечить багатосторонності цих договорів. На думку багатьох

вчених саме положення про сторони договору не вкладаються у модель

багатостороннього договору [6, с. 979]. Учасники договору про спільну діяльність не

можуть визнаватися боржниками та кредиторами у загальноприйнятому розумінні

цих категорій. Знаючи те, що інтереси осіб, які укладають договір про спільну

діяльність не протилежні, а тотожні, та мають єдину спрямованість, доцільніше

називати їх не сторонами, а учасниками договору. Учасник – це родовий термін.

Учасники окремих видів договору про спільну діяльність можуть мати спеціальні

назви. Зокрема, учасників простого товариства іменують товаришами, а учасників

договору, спрямованого на створення юридичної особи – засновниками.

Основні етапи розвитку інституту спільної діяльності пов’язані з проведенням

кодифікацій цивільного законодавства. Відповідно до ст. 276 ЦК УРСР 1922 р.

учасниками простого товариства могли бути суб’єкти, які відповідно до

законодавства того часу мали право на здійснення господарської діяльності.

Ґрунтуючись на тому, що при визначенні поняття договору простого товариства

використовувалося родове поняття „особи”, можна стверджувати, що учасниками

простого товариства могли бути й фізичні, й юридичні особи, але тільки ті, що

здійснювали господарську діяльність. Крім того, в ст. 290 ЦК УРСР 1922 р.

визначалося, що в разі смерті товариша товариство продовжує існувати, коли в

товариському договорі є умова про … заступлення його спадкоємцями за законом чи

за заповітом або установою, якій майно померлого передається за законом.

У ЦК УРСР 1963 р. обмеження щодо суб’єктного складу учасників сумісної

діяльності дещо були пом’якшені. Договір про сумісну діяльність могли укладати не

тільки юридичні особи, які в той період єдині могли здійснювати господарську

діяльність, але й фізичні особи – громадяни. Однак, у ст. 430 ЦК УРСР 1963 р. було

закріплено два обмеження щодо складу учасників сумісної діяльності. По-перше,

громадяни могли укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення

особистих побутових потреб. По-друге, неможливим був і комбінований склад

учасників. Не допускалося укладення договору про сумісну діяльність між

громадянами і соціалістичними організаціями. Такі обмеження цілком логічні, якщо

згадати, що індивідуальна підприємницька діяльність була заборонена, а соціалістичні

(читай – державні) організації не були власниками майна, переданого їм в управління.

Характеризуючи суб’єктний склад сфери приватного і публічного права,

М.М. Сібільов зазначає, що в кожній з них діють два види суб’єктів: перший – це, так

би мовити „свої” суб’єкти, що іманентні відповідній сфері; другий – це „інші”

суб’єкти, для яких участь у відповідній сфері є можливою, але за певних умов і з

дотриманням певних правил [7, с. 438]. Безумовно, для приватного (цивільного)

права „своїми” суб’єктами є фізичні та юридичні особи. Держава, Автономна

республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи приватного права та інші

суб’єкти публічного права є „чужими” для відносин приватної сфери.

Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 1130 ЦК України, можна стверджувати, що

сьогодні законодавець зняв усі обмеження щодо суб’єктного складу договору про

спільну діяльність. Ця теза стосується повною мірою суб’єктів цивільного права,

тобто фізичних осіб та юридичних осіб приватного права. Безперечно, особи, які

укладають договір про спільну діяльність, мають відповідати загальним вимогам

закону щодо сторін цивільно-правового договору, зокрема мати цивільну право- та

дієздатність.

Суб’єктний склад учасників договору про спільну діяльність залежить від цілі,

для досягнення якої укладають договір. Якщо метою спільної діяльності є отримання

прибутку, то укладається договір про спільну діяльність між суб’єктами, які мають

право здійснювати підприємницьку діяльність. У разі здійснення діяльності, не

пов’язаної з отриманням прибутку й розподілу його між учасниками, має місце

договір про спільну діяльність між фізичними особами; між юридичними особами;

між фізичними та юридичними особами.

Однак, і сьогодні триває дискусія щодо сфери застосування договору про спільну

діяльність. Неоднозначно трактують автори характер мети простого товариства як

різновиду договору про спільну діяльність. Автори коментарю ЦК України

вважають, що спільна діяльність товаришів обмежується лише господарською метою

[8, с. 354]. Інші правники дотримуються поглядів, що договір простого товариства

можуть укладати не тільки „суб’єкти господарювання, підприємницької діяльності, а

й громадяни, що мають на меті задоволення, наприклад, своїх побутових потреб”

[9, с. 17]. Зокрема, на думку А.С. Довгерта „нове законодавство України припускає

як господарську (мету діяльності), так і іншу (зокрема, благодійну чи науково-

дослідну)” [5, с. 473].

Відповідно до ст. 1132 ЦК за договором простого товариства сторони (учасники)

беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання

прибутку або досягнення іншої мети. Отже, в самій нормі зазначено, що просте

товариство може створюватися для спільної діяльності у сфері підприємництва, а

також для іншої, не пов’язаної з отриманням прибутку діяльності.

Юридичні особи приватного права, за загальним правилом, мають універсальну

цивільну право- і дієздатність. Це видно з положення, що юридична особа здатна

мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа,

окрім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК

України_____). Знаючи, що права, які природно може мати тільки фізична особа, є

здебільшого особистими немайновими правами, що забезпечують природне

існування фізичної особи, можна стверджувати, що у майновій сфері цивільна

правоздатність юридичної особи не відрізняється від цивільної правоздатності

фізичної особи. У законі можуть бути встановлені винятки з цього загального

принципу, зокрема, в Законі України „Про політичні партії в Україні” [10].

Юридичні особи приватного права створюються в двох організаційно-правових

формах, тобто як товариства та установи. Не всі автори визначають установи як такі

суб’єкти, що можуть укладати договір про спільну діяльність [11, с. 39–40]. Однак

невизнання за установою можливості займатися підприємницькою діяльністю

суперечить чинному цивільному законодавству. Згідно з ст. 86 ЦК України

непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та

установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку

діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті,

для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Установи, на мою думку,

можуть укладати договір простого товариства з метою отримання прибутку. На жаль,

сьогодні немає спеціальних актів цивільного законодавства, які б регулювали

особливості правового статусу окремих видів установ. Однак, ґрунтуючись на

визначенні поняття „установа”, можна зробити висновок, що її засновники лише

виділяють частину свого майна для створення установи та визначають мету її

діяльності. В.І. Синайський пояснював, що союз людей (корпорація) є більш або

менш тимчасовими носіями прав та обов’язків у цивільному обороті. Проте, в цілях

економічних та культурних загалом, цивільний оборот портебує, щоб правові сфери

мали міцніший ґрунт. Для цього існує один вихід: відокремити їх від людини, як

окремої особи, так і від сукупності людей як союзу (корпорації) [12, с. 92]. Саме так,

на думку автора, з’явилися установи як носії прав та обов’язків у цивільному обороті.

Вважаю обґрунтованою позицію В.І. Борисової, що хоча установи не переслідують

як головну мету отримання прибутку, однак вони поряд зі своєю основною

діяльністю можуть займатися й підприємницькою, якщо інше не встановлено

законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони створені, і сприяє її

досягненню [13, с. 145]. У разі, якщо установа укладає договір про спільну діяльність

з метою отримання прибутку, то та частина прибутку, яка виділяється їй, не може

розподілятися між засновниками установи, а спрямовується виключно для реалізації

мети, встановленої для неї засновниками.

Так само можна вирішити питання щодо можливості непідприємницького

товариства бути учасником договору про спільну діяльність, зокрема простого

товариства, укладеного з метою отримання прибутку.

ЦК України регулює лише порядок створення, функціонування та припинення

юридичних осіб приватного права. Якщо учасником цивільних відносин є юридична

особа публічного права, то важливо брати до уваги положень інших законів щодо їх

правового статусу. Юридичні особи публічного права володіють спеціальною

правоздатністю та дієздатністю, тому вони можуть укладати договори, спрямовані на

здійснення тих видів діяльності, що зумовлені їх статутними цілями або

повноваженнями, визначеними законом. Наприклад, виконавчий комітет місцевої

ради має діяти в межах своїх повноважень, визначених в Законі України „Про

місцеве самоврядування в Україні” [14]. Згідно з абз. 4 п. 3 Роз’яснення Вищого

Арбітражного суду України № 02–5/302 від 28.04.1995 р. „Про деякі питання

практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням договорів про

сумісну діяльність” договором про сумісну діяльність опосередковуються

взаємовідносини виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, місцевих

державних адміністрацій з розміщеними на відповідній території підприємствами,

установами та організаціями щодо залучення (об’єднання) їх коштів, а також

бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових

засадах об’єктів соціальної і виробничої інфраструктури, вирішення інших питань,

що стосуються спільних інтересів територіальних громад.

Щодо фізичних осіб, то договір про спільну діяльність можуть укладати

громадяни України, іноземці та особи без громадянства (апатриди). Закон не

встановлює якихось загальних обмежень щодо громадянства фізичних осіб –

учасників спільної діяльності. Отже, необхідно керуватися загальним

конституційним положенням (ст. 26 Конституції України), згідно з яким іноземці та

особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,

користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки,

як і громадяни України.

З огляду на новели цивільного законодавства виникає питання щодо можливості

укладення договору про спільну діяльність неповнолітніми особами. Відповідно до

ст. 32 ЦК України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має

право бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено

законом або установчими документами юридичної особи. Отож, законодавець дає

загальний дозвіл неповнолітнім особам брати участь у створенні юридичних осіб.

Укладення договору про спільну діяльність (у широкому розумінні) не тягне

створення нового суб’єкта – юридичної особи. Отже, цей вид договору неповнолітні

особи не можуть укладати самостійно, тому що він виходить за межі дрібного

побутового правочину. Схожою є ситуація й з договором простого товариства. Хоча

неповнолітня особа могла б внести як вклад до простого товариства свій заробіток,

стипендію або інший дохід, якими вона має право розпоряджатися самостійно, однак

самостійне укладення договору є неможливим.

Залишилося розглянути питання чи можуть фізичні особи у віці від чотирнадцяти

до вісімнадцяти років самостійно укладати договір про заснування юридичної особи?

Вважаю, що відповідь і на це запитання має бути негативною. По-перше, хоча

правовим наслідком цього договору є поява юридичної особи, однак він також, на

нашу думку, не відповідає ознакам дрібного побутового правочину. По-друге, особи,

які уклали договір про створення, зокрема, акціонерного товариства, несуть

солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до державної реєстрації

товариства (ст. 153 ЦК України). Незважаючи на те, що неповнолітні особи є

деліктоздатними, їх батьки (усиновлювачі) або піклувальник несуть додаткову

(субсидіарну) відповідальність, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для

відшкодування шкоди. Додаткова відповідальність законних представників

неповнолітньої особи діє лише в двох випадках: 1) у разі завдання неповнолітньою

особою шкоди іншій особі; 2) у разі порушення договору, укладеного за згодою

батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо ж особа у віці від чотирнадцяти до

вісімнадцяти років порушили договір, укладений нею самостійно відповідно до

закону, то на її законних представників не може бути покладено цивільно-правову

відповідальність. І останній аргумент на користь позиції щодо неможливості

укладення неповнолітньою особою не лише договору про заснування юридичної

особи, але й будь-якого спільно-цільового договору, полягає в тому, що учасники

договору про спільну діяльність повинні брати особисту участь у спільній діяльності.

Така діяльність потребує вчинення юридично-значимих дій, зокрема правочинів, які

також можуть виходити за межі дрібних побутових правочинів.

Неповнолітня особа може бути учасником спільної діяльності, як і самостійно

укладати інші цивільно-правові договори, лише у разі набуття нею повної цивільної

дієздатності (у разі реєстрації шлюбу) або у разі надання їй повної цивільної

дієздатності (емансипації) на підставах і в порядку, визначених ст. 35 ЦК України.

Однак, у цьому разі мова йдеться не про неповнолітню особу, а про фізичну особу з

повною цивільною дієздатністю, здатну усвідомлювати значення своїх дій та

керувати ними.

Дискусійним є питання щодо здійснення учасниками договору про спільну

діяльність такого виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. На

сьогодні Законом України „Про ліцензування окремих видів господарської

діяльності” [15] визначено 61 такий вид. У дисертаційних дослідженнях за різними

темами зазначено те, що проблема здійснення діяльності, яка підлягає ліцензуванню,

може бути вирішена різними шляхами. Зокрема, В.М. Пашков, розглядаючи питання

обігу лікарських засобів, зазначає, що у цій сфері суб’єкти підприємництва можуть

укладати договори про спільну діяльність. За такими договорами, як слушно зазначає

автор, одна сторона може мати ліцензію на виробництво ліків без права роздрібної

торгівлі, а інша сторона – ліцензію на роздрібну торгівлю і реалізовувати ліки,

виготовлені першою стороною [16, с. 123–124]. Ґрунтуючись на тому, що договір про

спільну діяльність регулює внутрішні відносини між учасниками, можна

стверджувати, що спільне здійснення діяльності, яка відповідно до закону підлягає

обов’язковому ліцензуванню, можливе у разі, якщо тільки один (кілька, але не всі)

учасник має відповідний спеціальний дозвіл. У такому випадку учасники мають

обрати модель управління та ведення спільних справ одним (кількома) учасником.

Отже, у зовнішніх відносинах буде виступати лише той суб’єкт, який отримав

ліцензію на здійснення визначеної договором діяльності.

Кількісний склад учасників договору про спільну діяльність визначається у

законі так. На відміну від ЦК РФ, де чітко визначено, що договір простого товариства

(договір про спільну діяльність) укладається двома або кількома особами (ст. 1041

ЦК РФ), у ЦК України немає прямого визначення кількісного складу учасників

договору. Однак, із змісту ст. ст. 1130 і 1132 ЦК України, в яких дано визначення

понять відповідно до договору про спільну діяльність та договору простого

товариства, можна зрозуміти, що мінімальна кількість учасників договору дорівнює

двом, а максимальна кількість не визначена. Вважаємо, що у законі доцільно було б

визначити максимальну кількість учасників, зокрема, простого товариства.

Обмеження кількісного складу товаришів потрібно для того, щоб не втрачалася

сутність, правова природа договору простого товариства. Якщо кількість учасників

перевищує певну критичну цифру, то: по-перше, ускладнюється процес спільної

діяльності; по-друге, втрачається фідуціарний характер договору; по-третє, просте

товариство за своїми функціями наближається до акціонерного. Логічність

пропозиції щодо обмеження на законодавчому рівні кількісного складу простого

товариства підтверджена й тим фактом, що навіть для товариства з обмеженою

відповідальністю встановлюється максимальна кількість учасників (ст. 141 ЦК

України). Й хоча конкретна цифра максимальної кількості учасників товариства з

обмеженою відповідальністю буде визначена у спеціальному законі, вважаю, що для

простого товариства кількість учасників має бути обмежена десятьма.

На відміну від повного товариства особа може бути учасником декількох простих

товариств, укладати договори про спільну діяльність навіть якщо діяльність та мета

за цими договорами є схожою, однорідною. Відсутність заборони щодо участі у

кількох простих товариствах зумовлена тим, що таке товариство не набуває статусу

юридичної особи. Отже, в учасників не виникає потреби забезпечувати

конкурентоздатність товариства на ринку виробництва певних товарів, надання

певних послуг або виконання певних робіт.

Отже, договір по спільну діяльність та його різновид – договір простого товариства

можуть укладати будь-які учасники цивільних відносин. Якщо договір спрямований на

отримання прибутку (спільна діяльність має підприємницький характер), то до

суб’єктного складу учасників не належать фізичні особи, які не є підприємцями. Всі

інші суб’єкти цивільного обороту мають право укладати такі договори.

 

1. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание и функции //

Категории науки гражданского права. Избранные труды: В 2 т. – Т. 2. – М.: Статут,

2005. – С. 275.

2. Мейер Д.И. Русское гражданское право: В 2 ч. ч. 1. – М.: Статут, 1997. – С. 502.

3. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників

проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. – С. 378.

4. Савиньи Ф.К. Обязательственное право / Перевод с нем. В. Фукса и Н Мандро. – СПб:

Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 132.

5. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. –

2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Кн. 2.

6. Комментарий __________к Гражданскому кодексу Российской Федерации: В 3 т. Т. 1 / Под ред.

Т.Е. Абовой и А.Ю. Кабалкина; Ин-т государства и права РАН. – М.: Юрайт-Издат,

2004. – С. 979

7. Сібільов М.М. Сфера приватного права: взаємостановище суб’єктів і характер

здійснення регулювання суспільних відносин // Матеріали наук. конф. «Конституція

України – основа модернізації держави та суспільства. 21–22 червня 2001 р., Харків».

– Харків: Право, 2001. – С. 438.

8. Цивільний кодекс України. Коментар. – Харків: Одісей, 2003. – С. 354.

9. Тенькав С. Деякі питання правового регулювання договорів про спільну діяльність //

Юридичний вісник України. – 2004. – № 17. – С. 17.

10. Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 23. – ст. 118.

11. Посполітак В., Ханик-Посполітак Р. Зобов’язання за договором про спільну

діяльність. Договір простого товариства // Українське комерційне право. – 2003. –

№ 4. – С. 39–40.

12. Синайский В.И. Русское гражданское право. – М.: «Статут», 2002. – С. 92.

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. –

2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Кн. 2. – С. 473.

13. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-

Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 1. – С. 145.

14. Відомості __________Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – ст. 170.

15. Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – ст. 299.

16. Пашков В.М. Правове регулювання обігу лікарських засобів. – К.: МОРІОН, 2004. –

С. 123–124.