ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ЇЇ МОЖЛИВОСТІ: ДЕЯКІ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ МІРКУВАННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

С. Добрянський

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел.: (0322) 296–41–73 email: svatolex@yahoo.com

Стаття є спробою проведення більш повного аналізу низки моментів концепції

прав людини як соціальних можливостей, котрі поки що не одержали комплексної

характеристики у науковій літературі. Йдеться про характеристику особливостей

детермінації та специфіки тих можливостей, що становлять сутність прав людини, а

також про проблему взаємодії, взаємовпливу понять суспільного розвитку та прав

людини.

Ключові слова: права людини, розвиток суспільства, безпека людини.

На сьогодні можна вважати закономірною ту увагу, яка приділяється правам

людини як у внутрішньодержавному масштабі, так і з перспективи світового

співтовариства.

У сучасній зарубіжній науковій літературі висловлюють думку про те, що з часу

прийняття Загальної Декларації прав людини сформувався феномен, який

позначається термінопоняттям “глобальний режим прав людини”, що охоплює

численні міжнародні конвенції, спеціальні міжнародні організації, які здійснюють

моніторинг за дотриманням відповідних міжнародних документів, а також

регіональні системи захисту прав людини (за Альстоном, Донеллі, Форзайсом).

Більше того, глобальний режим прав людини призвів до появи значної кількості

транснаціональних правозахисних об’єднань та міжнародних неурядових організацій.

Як наслідок цих процесів висловлюється бачення, що права людини все дедалі

стають частиною загальновизнаного знання та колективного розуміння (сприйняття),

що становить світовий образ правління (концепція Болі, Томаса). Отож права людини

набувають статусу конститутивних складників сучасної та “цивілізованої”

державності [1, с. 234].

Отже, можна вести мову про те, що права людини на сьогодні слугують свого

роду системою критеріїв, які слугують орієнтиром для законодавства та юридичної

практики держав сучасного співтовариства.

Водночас слід констатувати суттєву множину підходів, плюралізм інтерпретацій

цього явища, що, ясна річ, не завжди позитивно позначається на процесі

правозахисної діяльності. Адже передумовою міжнародного моніторингу за станом

дотримання прав людини у різних державах, співпраці та колективного прийняття

рішень у сфері захисту прав людини є наявність певного спільного осмислення

закономірностей виникнення, розвитку та функціонування поняття, що

відображається терміном “права _____людини”. Інакше кажучи, важливо обумовити, чітко

окреслити, що ж власне розуміти під “правами людини”.

Сучасний рівень пізнання феномена прав людини, накопичення теоретичних

знань та матеріалів правозастосувальної діяльності у площині прав людини вимагає

упорядкування та узагальнення таких даних насамперед на загальнотеоретичному

рівні.

Розглянемо одну з найпоширеніших концепцій, згідно з якою визначальною,

сутнісною характеристикою (ознакою) поняття прав людини є філософська категорія

“можливість”.

Однією з причин вибору для аналізу саме цього підходу щодо розуміння прав

людини виступає те, що 1) інтерпретація прав людини як таких, що ведуть, так би

мовити, свій “родовід”, випливають із відповідного суспільства, є характерною для

“праворозуміння” Європейського Суду з прав людини; 2) у сучасний лексикон з

міжнародних відносин від часу публікації у 1993 році Доповіді про суспільний

розвиток в рамках прийнятої ООН Програми розвитку ввійшло поняття “безпека

людини”, яке використовується як свого роду лакмусовий папір для оцінки

“людиномірної” дійсності та реальної дієвості суспільного поступу, що відбувається

чи презюмується у відповідній державі [2, p. 456].

Розуміння прав людини як її певних соціальних можливостей не нове і

трапляється з тими чи іншими особливостями у працях таких авторів як М. Вітрук,

М. Заїчковський, М. Кельман, С. Комаров, А. Корнєв, В. Лазарєв, О. Малько,

М. Марченко, М. Подберезький, П. Рабінович, М. Строгович, С. Тао.

В рамках цієї статті як робочу (найбільш загальну) будемо використовувати

дефініцію П.М. Рабіновича, за якою “права людини – це певні її можливості, які

об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути

загальними та рівними для всіх однойменних суб’єктів” [3, с. 7].

Права людини та розвиток суспільства

Спробуємо простежити рівні зв’язку між правами людини та суспільним

розвитком.

Для суспільствознавства поняття “суспільний прогрес”, “суспільний розвиток” не

нові. Вони не лише отримали свою розробку у певних філософських системах, але як

використовувалися, так і використовуються у державах з різними соціально-

економічними системами на означення спрямованості процесів у певних країнах, а

нині термінопоняття “розвиток” вживається і у програмних документах міжнародних

організацій, зокрема ООН.

Втім, як свідчить досвід багатьох держав, розвиток суспільства – не самоціль.

Типовим прикладом виступає Радянський Союз, де кількісні показники економічного

зростання аж ніяк не відображалися прямо на змісті умов життя людини. Хоча зразки

функціонування нині існуючих держав теж наочно демонструють, що досягнення у

сукупному суспільному розвитку не завжди супроводжуються позитивними

зрушеннями, досягненнями у сфері прав людини, і, відповідно, в результаті

неналежного обчислення, вирахування параметрів суспільного розвитку залишаться

“поза бортом” проблема вразливості, незахищеності індивідів та соціальних груп.

Східно-азіатська фінансова криза ілюструє як суспільства, які загалом

характеризувалися високими показниками суспільного розвитку, виявилися вкрай

залежними від мінливих ринкових умов [4, p. 22]. У цьому контексті варто

звернутися до п. 4 ст. 13 Конституції України, де зазначено, що “держава забезпечує

.... соціальну спрямованість економіки”. Наведене положення, гадаємо, є свідченням

того, що розвиток економіки має цінність за умови, коли його результатом є

зростання рівня соціальної захищеності індивіда в суспільстві.

Тільки за умов, коли результатом суспільного розвитку слугує поліпшення умов

життєдіяльності людини, її безпеки, розвиток суспільства перетворюється у значно

більше, аніж у “зростання внутрішнього суспільного продукту, приватизацію,

індустріалізацію” [2, p. 456].

Вище вже згадувалося, що у 1993 р. була підготована Доповідь про суспільний

розвиток в рамках Програми розвитку ООН, де зазначено, що “нові концепції

суспільної безпеки повинні концентруватися на безпеці людини, а не тільки

держав” [5]. Для авторів цієї доповіді поняття “суспільна безпека” стосувалося в

передусім людей і необов’язково держав. Це поняття відрізнялося від традиційного

розуміння безпеки як безпеки національної, яке зазвичай мало відношення до

проблеми захисту від погроз національній безпеці та національним інтересам, у той

час як суспільна безпека в полі зору своєї уваги має умови життя людини і означає

свободу (захищеність) від різного роду загроз її добробуту [1, p. 456]. Одним із

завдань, адресованим міжнародним організаціям у Програмі розвитку ООН, є

підвищення рівня безпеки у суспільних середовищах. Це, як зазначають автори

Доповіді про суспільний розвиток, повинно бути визначальною та об’єднуючою

метою міжнародної співпраці [1, p. 457]. Видається, що саме права людини можуть

значною мірою стати нормативним вираженням концепції “людської безпеки” у

сфері права.

Власне, можна вести мову про те, що категорія “прав людини” здатна

запропонувати чіткішу систему оцінки, значимості суспільного розвитку. Втім,

сказати, що права людини – це лише система критеріїв оцінки реальної значимості

суспільного розвитку, означає проігнорувати той зворотній вплив, який виявився з

боку прав людини на суспільство.

“Чисте” поняття суспільного розвитку фокусується на значимості самого процесу

розвитку і не завжди надає уваги тому факту, яким чином були досягнуті відповідні

результати, тоді як права людини чітко встановлюють межі тих втрат, яких можуть

зазнати індивіди, навіть задля досягнення справді “благородних”, значних за своїми

масштабами соціальних цілей [4, p. 22].

До речі, проблема зворотного впливу прав людини на суспільний розвиток є

окремим аргументом в дискурсі між прихильниками і опонентами універсальності

концепції прав людини. Зокрема, стверджується, що права людини стоять на заваді

суспільного розвитку, тоді як для держав, що розвиваються, пріоритетним виступає

саме суспільний розвиток. Лише на певній стадії свого розвитку суспільство зможе

собі дозволити запровадження такого інституту як права людини. Таке ставлення до

прав людини нагадує деякою мірою проблему побудови комунізму в період

Радянського Союзу, коли вважалося, що суспільство досягне того рівня розвитку,

коли можна буде втілити принцип “кожному за потребами, від кожного за

можливостями”.

Отже, права людини захищають індивідів від тих напрямків соціальної політики,

які приносять користь суспільству, але накладають серйозні тягарі на них. Немалого

значення при цьому набувають політичні та громадянські права, які відкривають для

людей можливість безпосередньо впливати на процес регулювання суспільним

розвитком [4, p. 20].

Особливості детермінації та специфіки тих можливостей, які становлять

сутність прав людини

Навіть за умови визнання джерелом прав людини суспільного розвитку

залишається відкритою проблема з’ясування особливостей формування сенсу тих

можливостей, які становлять права людини.

Маючи на увазі детермінованість (певну визначеність) зазначених можливостей,

такі автори як М. Вітрук, М. Заїчковський, П. Рабінович, С. Тао, А. Корнєв

пов’язують її з рівнем розвитку суспільства, яке виступає соціальним середовищем

“народження” й реалізації прав людини. Проте деякі з цих науковців (М. Вітрук,

С. Тао) вважають за необхідне зафіксувати такі об’єктивно зумовлені можливості на

законодавчому рівні, інші ж (П. Рабінович, М. Заїчковський) дотримуються думки

про те, що сама по собі наявність таких соціально детермінованих можливостей –

незалежно від їх “легалізації” – уже становить права людини. Нарешті, третя група

авторів розуміє під правами людини лише такі можливості, котрі визнані як права

людини не тільки державою й суспільством, але й міжнародним співтовариством

[6, с. 28].

Такий “різнобій” у характеристиці детермінації розглянених можливостей

потребує, ясна річ, з’ясування декількох додаткових питань. Зокрема видається

слушним чітко вирізняти такі явища, як: а) суспільство у його традиційному

(соціологічному) розумінні; б) державу – певну політичну організацію суспільства;

в) міжнародне співтовариство, вплив якого на цей феномен проявляється через

легітимні об’єкти міжнародних відносин.

Головним питанням у цьому контексті є, на наш погляд, визначення рівня та

характеру впливу усіх трьох вищезазначених чинників на ті можливості, котрі власне

і формують сутність прав людини. Принципово важливий і такий методологічний

підхід, згідно з яким права людини як певне соціальне явище неодмінно

характеризуються певними кількісними та якісними показниками (тобто, відповідно,

змістом та обсягом), котрі, вважаємо, теж мають знайти адекватне відображення у

самому визначенні поняття прав людини [7, с. 7].

Розглянемо більш детальніше зазначені показники. Насамперед варто звернути

увагу на особливості вживаних термінів. Переважна більшість авторів, які

обстоюють розуміння прав людини як можливостей, вживають такий вираз як

“можливості, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства”. Таке

твердження не викликає жодних заперечень. Проте видається, що цей підхід є дещо

однобічним, оскільки фокусує увагу більше на кількісних показниках цього явища,

аніж на якісних.

Те, що культурно-ідеологічні, духовно-релігійні, історичні, політичні чинники

безпосередньо впливають на характер (зміст та обсяг) можливостей, які становлять

сутність прав людини, не викликає сумніву. На приклад, нагадаємо той усталений

підхід, що ним керується Європейський суд з прав людини під час знаходження

балансу між індивідуальними правами та публічними інтересами, згадуваними в

Європейській конвенції з прав людини 1950 р., – підхід, названий у вітчизняній

правовій літературі концептуально-методологічним [8, с. 32]. Сутність його полягає

у врахуванні ситуацій, обставин, котрі є підставами обмеження здійснення прав

людини і вичерпно зафіксовані у відповідних статтях згаданої Конвенції. Звернення

ж до практики правообмеження у США, зроблене Верховним Судом цієї держави,

дозволяє зафіксувати принципово відмінну ситуацію: виявити та чітко

систематизувати підстави обмеження цим органом прав, а також з’ясувати застосовувані ним принципи правообмежень виявляється складною справою.

Згадаймо “гучний” свого часу прецедент, коли Верховний Суд США розглядав

справу щодо надання дозволу на проходження колони прихильників партій

нацистського спрямування у районі єврейських поселень в одному із штатів США;

тоді ця судова інстанція не знайшла підстав для відмови у проведенні такого заходу.

А ось у європейському правовому полі реалізація права на свободу вираження своїх

думок і переконань саме у такий спосіб видається просто неможливою [9, р. 128].

Цікавим прикладом можуть слугувати і положення законодавства деяких держав

європейського континенту (як-от Королівство Нідерланди), за якими особам однієї

статі дозволено офіційно реєструвати подружні відносини. Навряд чи у найближчому

майбутньому можна уявити закріплення таких же можливостей у законодавчій

формі, скажімо, у країнах Азії. Отже, ведучи мову про детермінацію можливостей,

які становлять сутність прав людини, видається більш адекватним вживання такої

конструкції: “можливості, об’єктивно зумовлені характером та досягнутим рівнем

розвитку суспільства”. Така конструкція, гадаємо, дозволяє точніше відображати та

пояснювати кількісні та якісні характеристики прав людини.

Втім зазначимо, що визначення прав людини як можливостей, котрі зумовлені

характером та рівнем розвитку суспільства, не означає заперечення універсального

(всезагального) характеру цього феномена. Адже реалізація усяких прав людини так

чи інакше здійснюється у конкретних соціальних умовах, просторі, часі. Головне

завдання відповідних правозахисних органів при цьому полягає у забезпеченні того,

аби соціальні умови (норми моралі), які супроводжують, опосередковують процес

реалізації прав людини, в тім числі у формі конкуруючих соціальних цінностей

(захист прав та законних інтересів інших осіб), не відбивалися негативно на

сутнісному навантаженні прав та свобод особи, а відтак, не вели до втрати

відповідним правом свого призначення та змісту.

У цьому контексті потрібно зазначити, що саме такого підходу дотримується

Європейський суд з прав людини, що проявляється у сконструйованій ним концепції

“меж оцінювання” (margin of appreciation). Ця концепція якраз і дає змогу визнавати

та захищати у різних культурних середовищах різні за якісними та кількісними

показниками права людини, залежно від особливостей суспільства, котре виступає

середовищем реалізації таких прав.

Вищезазначене, гадаємо, дає підстави стверджувати, що міжнародні права

людини так чи інакше мають бути “приземлені”, адаптовані: усі вони реалізуються в

конкретних соціальних умовах, а тому не можуть бути абстрактними, безвідносними.

Наступним питанням, на якому треба зупинитися, є проблема детермінації змісту

та обсягу прав людини впливом міжнародного співтовариства. Гадаємо, що коли й

виділяти такий вплив як самостійний чинник формування і розвитку прав людини,

необхідно все ж з’ясувати “канали” його дії. Зокрема, за своїм характером він у

більшості випадків є опосередкованим (а не прямим) та здійснюється, як правило,

завдяки участі держави у міжнародних всесвітніх та регіональних організаціях,

міждержавних блоках, союзах фінансово-економічного, військово-політичного,

культурного характеру.

Перш ніж перейти безпосередньо до характеристики міжнародного чинника

становлення змісту інституту прав людини, з’ясуємо ще один незмінний “супутник”,

який супроводжує процес еволюції цього феномена. Мова йде про те, що на моделі

взаємовідносин держави та особистості впливають не лише об’єктивні (тип відносин

власності, рівень розвитку демократичних засад, розвиненість економіки), але й

суб’єктивні – влада, правлячі класи, вплив міжнародних відносин [10, с. 290].

Питома вага впливу “суб’єктивних” визначників змісту прав людини коливалася

залежно від історичного періоду, співвідношення сил класів, інших соціальних

прошарків та груп у відповідному суспільстві, рівня розвитку міжнародних відносин.

У контексті нашого дослідження важливо брати до уваги те, що міжнародний

чинник детермінації змісту прав людини за своєю формою може бути не лише

об’єктивним, але й суб’єктивним.

Характеризуючи рівень детермінації міжнародними відносинами тих

можливостей, котрі становлять сутність прав людини, потрібно виділяти два її

різновиди: міжнародний неурядовий вплив (зокрема, з боку таких утворень як

транснаціональні корпорації (далі – ТНК)) та вплив міжнародний урядовий.

Останній, у свою чергу, може здійснюватися як однією державою (так званий

одиничний вплив, котрий реалізує преференції зовнішньої політики (прикладом

можуть слугувати США, відомі своїми “подвійними стандартами” у галузі прав

людини щодо різних країн [11, с. 60])), так і кількома державами – вплив груповий.

Рівень такого міжнародного впливу (як групового, так і одиничного) є, так би

мовити, флуктуаційним, тобто його деструктивний або ж, навпаки, конструктивний

характер залежить від низки чинників, серед яких не останнє місце посідають

національні інтереси відповідних держав-членів.

З огляду на це, зазначимо, що тенденції розвитку правового статусу ТНК,

відображені, зокрема, у сучасному міжнародному та національному законодавстві,

характеризуються позитивними наслідками у царині гарантування та реалізації прав

людини, тобто можливістю певною мірою спрогнозувати “праволюдинні” наслідки

функціонування ТНК на території відповідної держави. Водночас міжнародний

вплив, здійснюваний однією державою чи групою держав, визначається

відповідними мінливими преференціями зовнішньої політики. З огляду на

мінливість, динамічність міжнародного впливу, здійснюваного однією чи декількома

державами, такий чинник впливу на становлення змісту прав людини треба, гадаємо,

вважати суб’єктивним чинником детермінації змісту прав людини – і це повинно

знайти своє адекватне відображення у дефініції прав людини.

Не применшуючи ролі інших чинників, які визначають характер можливостей

прав людини, треба особливо підкреслити вплив чинника економічного, або ж, як

висловлюються деякі автори, матеріальної зумовленості прав людини [12, с. 24].

Спільним для обох зазначених видів впливу – як міжнародного неурядового, так і

міжнародного урядового (одиничного та групового) – є те, що він здійснюється

переважно через відповідну державу, котра виступає офіційним представником

усього народу, всього населення відповідної країни.

За сучасних умов глобалізації економіки вплив міжнародного співтовариства на

економічну детермінанту можливостей прав людини характеризується щораз

більшою інтенсивністю. Яскравим прикладом цього слугє функціонування

Європейського Союзу. Усе це свідчить про існування такого феномена як

міжнародна зумовленість тих можливостей, які становлять сутність прав людини.

Визначення конкретних форм та проявів такої зумовленості має бути предметом

окремого дослідження, проте саме його існування та реальна ефективність не

викликають жодних сумнівів. А тому визначення поняття прав людини як певних

можливостей, об’єктивно зумовлених рівнем і характером розвитку суспільства,

має будуватися із урахуванням міжнародного впливу – неурядового та урядового

(одиничного й групового). При цьому треба мати на увазі, що один із елементів

міжнародного чинника детермінації змісту прав людини (міжнародний урядовий)

характеризується, так би мовити, “суб’єктивними” проявами (характером), суттєво

зумовлюється відповідними національними інтересами.

Ведучи мову про “соціальне походження” прав людини, варто пам’ятати, що

права людини своєю чергою здійснюють зворотний вплив на суспільство,

скеровуючи його розвиток на створення умов для задоволення певних цілей.

––––––––––––––––––––

1. Risse T. and Ropp St. International human rights norms and domestic change: conclusions //

The power of human rights. – Cambirdge University Press, 1999.

2. Puchad J.D. Human Security // World Encyclopedia of Peace. – 2-nd ed., Vol. II/ – N.Y.:

Oceana Publications.

3. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. (Основи загальної теорії

права та держави): Навч. посібн. – К., 1992.

4. Human rights and human development // Human Development Report, 1990.

5. Human Development Report 1993, 1993 UN Development Programme. Oxford University

Press, New York // Puchad J.D. Human Security // World Encyclopedia of Peace. – 2-nd

ed., Vol. II/N.Y.: – Oceana Publications.

6. Основы государства и права / Под ред. проф. В.В. Комарова – Харьков: УЮФ, 1992.

7. Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування: Автореф. дис…

канд. юрид. наук: 12.00.01 / ЛНУ ім. Івана Франка. – Львів, 2000.

8. Рабінович П.М. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба концептуально-

методологічного аналізу // Право України. – 1997. – № 12.

9. Steiner J., Alston P. International Human Rights in the Context of Law, Politics, Morals. –

Oxford, 1996.

10. Матузов Н.И. Основные права личности // Теория государства и права / Под ред.

Н.И.Матузова, А.В.Малько – Саратов. – 1995.

11. Горошко О. Права человека и двойные стандарты // Свободная мысль. – 1993. – № 14.

12. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР. – М.: Юридическая литература, 1985.