СЕПАРАЦІЯ ПОДРУЖЖЯ В ПОЛЬСЬКОМУ ПРАВІ. АНАЛІЗ ПОЛОЖЕНЬ, СПРОБА ОЦІНКИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

П. Каспшик

Люблінський католицький університет,

Люблін, Польща

Метою цієї статті є представити існуючий, по можливості вичерпний правовий стан

інституту сепарації, який був запроваджений до польського сімейного права.

Ключові слова: сепарація, подружжя, польське сімейне право

Сучасним європейським законодавчим системам відомий інститут сепарації. З

1999 року вона є також інститутом польського законодавства. Вона була

впроваджена законом від 21 травня 1990 року про зміну законів: Кодексу сім’ї та

опіки (далі – КСО), Цивільного кодексу (далі – ЦК), Цивільного процесуального

кодексу (далі – ЦПК), а також деяких інших законодавчих актів.

Цей інститут ґрунтується на ідеї збереження подружньої спільності, надання

допомоги подружжю, яке переживає кризу, на спробі помирити подружжя, відновити

шлюбний зв’язок, іншими словами, зберегти довго тривалість шлюбного зв’язку. Ця

концепція походить з канонічного права католицької церкви, була перенесена на

підґрунтя державних законодавчих систем. Сепарація як законодавчий інституту

присутня в багатьох законодавчих системах держав Західної Європи, зокрема, у

Франції, Швейцарії, Бельгії, Великобританії, Італії, Іспанії, Португалії_____, Данії,

Голландії, Фінляндії, Норвегії. Інститут сепарації відомий також в державах

Південної Америки, наприклад, в Бразилії, Аргентині, Чилі, Колумбії, Парагваї та в

деяких штатах Північної Америки, наприклад, в Нью Йорку, Іллінойсі. За

американським законодавством сепарація (legal separation) служить поважною

підставою для вимоги про прийняття рішення про розлучення без визначення вини

(no fault divorse) [1, с. 29]. В державах Центральної та Східної Європи правовий

інститут сепарації існує лише в Польщі, а тепер і в Україні. Такий стан речей склався

під впливом багатьох чинників, найістотнішими з яких були, однак, ідеологічні

погляди, які не дозволяли, щоб сепарація діяла як правовий інститут. Інститут

сепарації подружжя є інститутом канонічного права. Вона була відома церковному

законодавству ще до кодифікації, як і в першому Кодексі Канонічного Права

1917 року [2]. Зараз цей інститут регулюється Кодексом Канонічного Права,

прийнятим в 1983 році [3], а також Кодексом Канонів Східних Церков, прийнятому в

1990 році [4, с. 1033–1363]. Тим не менше, однак, коли уважніше придивитись до

цього інституту на підґрунті польського права та канонічного права, то можна

побачити і відмінності. Ці відмінності виникають з різних підходів та концепцій

самого інституту шлюбних зв’язків. З релігійної точки зору, розлучення як спосіб

врегулювання шлюбних справ, відкидається. На відміну від цього в сфері польського

права сепарація та розлучення можуть конкурувати між собою, що безсумнівно

впливає на формування інституту сепарації. На теперішню форму цього правового

становища мав вплив також спосіб мислення осіб, які його створювали, тобто

прихильників та противників його впровадження. Саме його впровадження має

власну багату історію, яка починається з 1918 року, тобто після отримання Польщею

незалежності, і триває аж до 1999 року. Перший проект сепарації подружжя виник в

 

Польщі в 1929 році, але він не був ухвалений. Протягом багатьох років

комуністичного періоду тематика сепарації не була предметом якихось проектів.

Лише після 1989 року, коли в Польщі відбулись структурні зміни, в літературі

набрали сили голоси, які вимагали відновлення сепарації подружжя на

законодавчому рівні. Дискусії щодо впровадження в наш КСО сепарації повернулись

також до засідань парламенту. Чи це положення в нинішній формі є ефективним, чи в

ньому є потреба, чи воно правильно використовується подружжям, чи є воно тим

інститутом, який відповідає потребам людей, які переживають шлюбну кризу? Це –

питання, які безсумнівно вимагають відповідей. Спостерігаючи за суспільним

життям в Польщі, ми можемо назвати різного роду джерела кризи в шлюбних

відносинах. Існує багато причин розриву шлюбного зв’язку. В першу чергу, потрібно

назвати зміни в сфері моралі та в поглядах, наприклад, послаблення норм в сфері

сексуальних взаємовідносин, лібералізація поглядів щодо розлучення, зміни в

організації суспільного життя, безробіття, послаблення психологічних зв’язків в

сім’ї, величезна незрілість осіб, які вступають в шлюбні зв’язки, або участь жінок в

професійній праці, через що вони не в стані піклуватися про родину належним чином

[5, с. 95; 6, с. 11]. Загроза розриву шлюбного зв’язку є однією з найістотніших

небезпек, з якими зіштовхується сучасна сім’я. Підтвердженням цього факту є дуже

високий відсоток справ про розірвання шлюбу, які щороку розглядаються в Польщі.

Одним із правових інститутів, метою яких є охорона подружніх стосунків від

цілковитого розпаду, є інститут сепарації подружжя. В своїй основі він призначений

для захисту життєвих інтересів сім’ї, зокрема, якщо в ній є спільні діти.

Слово «сепарація» походить з латинської мови і означає розділення, розімкнення.

Сепарація означає призупинення дії деяких прав та обов’язків, які виникають з

укладенням шлюбу, яка не веде до його розірвання і не надає жодній зі сторін права

на укладення нового шлюбу [7, с. 234–235]. Вона врегульована в КСО, тому є

інститутом польського права і представляє собою сукупність норм, які визначають

причини, умови, спосіб реалізації та наслідки сепарації подружжя [6, с. 31]. Польські

законодавці, впроваджуючи в правову систему інститут сепарації, погодились з

моделлю самостійності інститутів сепарації та розірвання шлюбу. Однак,

соціологічні дослідження показують, що біля 56 % опитаних поляків висловлюються

за те, щоб розірванню шлюбу передував період примусової сепарації[8, с. 60].

Інститут сепарації виконує також функцію замінника розлучення для осіб

католицької віри, який забезпечує такі рішення, які не протирічать канонам

католицької церкви щодо нерозривності шлюбу [6, с. 33]. Сепарація є, без сумніву,

певною формою регулювання ситуації подружжя, яке розійшлося, і надає можливість

легалізувати його. Крім того, інститут сепарації дозволяє вести в ході одного

судового процесу щодо подружжя, яке не проживає разом, кілька справ, наприклад,

щодо врегулювання стосунків з дітьми, реалізації батьківських прав, припинення

спільного володіння подружнім майном, зміни засад управління спільним майном,

визнання батьківства, участі в утриманні сім’ї, які до цього часу повинні були

вестись окремо. Трактування встановлення сепарації як кроку до розірвання шлюбу

розкриває її зміст. Не можна забувати, що довготривале розлучення подружжя дуже

часто поглиблює розпад шлюбу, а встановлена сепарація означає можливість

стабілізування ситуації, за якої подружжя вже протягом багатьох років ведуть життя

на свій власний розсуд, що врешті може призвести до розірвання шлюбу. До такого

власне фіналу ведуть намагання деяких осіб домогтися запровадження сепарації на

підґрунті правових систем, відповідно до яких розірванню шлюбу повинна

передувати сепарація [9, с. 37]. Про таку роль встановлення сепарації можна

говорити також тоді, коли вона не створює передумови розірванню шлюбу, але може

бути замінена розірванням.

Положення матеріального права, які стосуються сепарації, містяться в Розділі У

Заголовку І (статті 61–1–61–6 КСО). Положення щодо судових процесів в справах

про сепарацію подружжя врегульовані також статтями ЦПК, які стосуються

розірвання шлюбу, і містяться в Розділі І, Заголовку УІІ Книги І. Крім того, були

розширені положення статті 567 ЦПК з Розділу ІІ Заголовку ІІ Книги другої у

випадку спільної згоди на підставі спільної заяви подружжя про сепарацію (стаття

61–1 КСО) або про скасування сепарації (стаття 61–6 КСО). Вже з самої систематики

Кодексів випливає, що інститут сепарації в польському сімейному праві

сформульований як інститут, який існує поряд із розірванням шлюбу, а також

частково на його правовому підґрунті. Постановляючи рішення про сепарацію, суд

повинен переконатись, що шлюб між подружжям знаходиться в стані розпаду, який

характеризується своєю всеоб’ємністю. Не є обов’язковим, щоб розпад спільного

життя мав ознаки тривалості, як у випадку з розірванням шлюбу. За вимогою одного

або обох із подружжя сепарація може бути встановлена і тоді, коли розпад спільного

життя є тривалим. Щодо розуміння суті поняття «повного розпаду спільного життя»

при винесенні рішення про сепарацію, то тут можна скористатися вимогами

положень, які стосуються розірвання шлюбу (стаття 56 КСО). Повний розпад

спільного життя є правовою обставиною, що означає певний стан, а не випадок, який

мав місце протягом хвилини часу. «Повний розпад» – це розпад в трьох площинах:

економічній, духовній та фізичній. За певних обставин необхідно визнати, що

підстава повноти розпаду стосовно шлюбного життя є наявною, незважаючи на те,

що між подружжям залишаються певні елементи господарських стосунків у зв’язку із

спільним проживанням подружжя. На думку А. Олейнічака, щоб можна було

говорити про повний розпад життя між подружжям, без сумніву, навіть в

мінімальному ступені не повинно існувати взаємних почуттів. Підстави, які в

спрощеній формі називають причинами розпаду спільного життя, можуть походити

як з боку чоловіка, так і з боку жінки, чи з обох боків. Такими причинами можуть

бути недотримання подружньої вірності, ставлення _____одного із подружжя до сім’ї, яке

заслуговує на осуд, агресивність, погане відношення до членів сім’ї (партнера по

шлюбу, дітей), неуважність до сім’ї, відмова надання взаємної допомоги, залишення

партнера по шлюбу, небезпечність, проституція, засудження одного із подружжя за

злочин з винесенням обвинувального вироку, неетична поведінка, алкоголізм,

наркоманія, приховування хвороби (фізичної чи психічної), погрози. До підстав, не

пов’язаних з поняттям вини належать різниця в характерах, фізична чи розумова

хвороба, або імпотенція, сексуальна невідповідність. Натомість до причин,

пов’язаних чи не пов’язаних з виною однієї чи обидвох сторін, можна віднести

безплідність, недоліки в волевиявленні, гомосексуалізм, сексуальну холодність,

німфоманію, транссексуалізм, навіть пов’язаний зі зміною статті, різницю у віці,

відмінність світогляду, виїзд партнера по шлюбу за кордон. В польському праві не

існує безумовних підстав розірвання шлюбу чи сепарації, виявлення яких судом в

ході судового процесу зобов’язувало б виносити рішення про розірвання шлюбу чи

сепарацію без врахування існуючих між подружжям стосунків. На сьогодні в

європейському законодавстві не існує абсолютних підстав для розлучення в чистій

формі, а діє змішана система (Англія, Італія, Німеччина) та багатосистемна база

(Бельгія, Франція, наприклад, на підставі розпаду спільного життя, коли подружжя

фактично проживає окремо уже шість років) [10, с. 59]. У випадку наявності

позитивних підстав прийняття судового рішення про сепарацію не допускається, щоб

внаслідок цього постраждали інтереси спільних дітей подружжя. Важко дати

однозначне визначення поняття блага дитини. На думку В.Стояновської, це комплекс

вартостей нематеріального та матеріального характеру, необхідних для забезпечення

правильного фізичного та духовного розвитку дитини, а також для належної її

підготовки до праці відповідно до її здібностей. Ці вартості визначаються багатьма

чинниками, структура яких залежить від змісту чинної правової норми та від

конкретно існуючої на даний час ситуації дитини, беручи за основу відповідність

блага дитини до інтересів суспільства [11, с. 27].

Відповідно до чинного законодавства до спільних дітей подружжя належать:

діти, які походять від обох подружжя, або від одного з них, але усиновлені другим

(статті 62, 114 КСО); діти, усиновлені обома подружжям, а також в розумінні

статті 115 КСО; позашлюбні діти, визнані партнером по шлюбу, і походження яких

від партнера по шлюбу встановлено судом (стаття 27 КСО). Заборона на

встановлення сепарації, якщо від цього може постраждати благо спільних дітей,

сформульована подібно до того, як це має місце у випадку розірвання шлюбу,

категорично, без усяких винятків. Стаття 61–1 КСО таким чином не згадує про

повнолітніх синів та дочок сторін, навіть якщо б вони й потребували допомоги з боку

батьків у зв’язку з поганим станом здоров’я, чи з навчанням; малолітніх дітей,

фактично вихованих обома чи одним із подружжя, а також малолітніх дітей одного із

партнерів по шлюбу, хоча б вони виховували їх спільно, або зачатих, але ще

ненароджених дітей. Однак, суд може розглядати ці випадки в аспекті засад

суспільного співіснування і в зв’язку з цим винести рішення про недопустимість

встановлення сепарації між партнерами по шлюбу.

Згідно із статтею 61–1 КСО рішення про сепарацію не може бути постановленим

подібно до того, як і рішення про розірвання шлюбу (стаття 56 КСО), якщо б це

протирічило засадам спільного життя через причини інші, ніж благо дитини подружжя.

Норма статті 61 КСО має на увазі особливі ситуації, в яких незважаючи на розпад

шлюбу, а також незважаючи на відсутність інших негативних попередніх ознак, засади

спільного існування свідчать проти встановлення сепарації. Таким чином, рішення про

сепарацію не повинно виноситись з точки зору принципів суспільного співіснування

подружжя, наприклад, у випадку фізичної хвороби одного із них, якщо такий стан

вимагає піклування другого партнера, а також надання духовної та матеріальної

допомоги. Принципам суспільного співіснування протирічить також діяння, метою

якого, між іншим, є встановлення сепарації як засобу для вирішення між подружжям

майнових спорів. У випадку сепарації, на відміну від розірвання шлюбу, не

застосовується так званий принцип взаємного звинувачення, який міститься у статті 56

КСО, відповідно до якого винесення рішення про розірвання шлюбу не допускається,

якщо його вимагає лише партнер по шлюбу, винний в розпаді спільного життя, за

винятком, коли другий партнер висловлює згоду на це, або також якщо його відмова

дати згоду на розірвання шлюбу за конкретних обставин протирічить принципам

суспільного співіснування. Таке вирішення щодо попередньої ознаки вини в розпаді

спільного життя подружжя у випадку сепарації є черговим прикладом відмінності

цього інституту по відношенню до розірвання шлюбу та його нормалізації з точки зору

партнерів по шлюбу, які перебувають у фактичній сепарації. Якщо винесення рішення

про розірвання шлюбу виявиться неприпустимим у зв’язку з тим, що цього вимагатиме

лише партнер по шлюбу, винний в розпаді спільного подружнього життя, а невинний

партнер не висловить своєї згоди, а одночасно вимагатиме сепарації, то така його

відмова не повинна розглядатися як така, що суперечить принципам суспільного

співіснування. Адже відсутність згоди невинного партнера по шлюбу може випливати

з переконання сторони в нерозривності шлюбу, яке ґрунтується на вірі, котру він

сповідує. Таке розуміння положень інституту сепарації, на думку Т. Стичинського,

реалізує постулат надання цьому інститут більш широкого значення, ніж довготривале

окреме проживання подружжя, яке виникає і при розірванні шлюбу, але й значення

організації життя подружжя з думкою про залагодження конфлікту з часом та

повернення в майбутньому до шлюбної спільності [12, с. 152]. При розробці положень

інституту сепарації польські законодавці не передбачали можливості конверсії, тобто

переходу від сепарації до розірвання шлюбу після того, як мине певний період часу.

З вимогою про встановлення сепарації до суду може звернутись кожен з

подружжя. Таке право мають лише партнери по шлюбу. Прокурор не має

повноважень для подання позову про встановлення сепарації між подружжям.

Компетентним судом в першій інстанції є Окружний Суд.

Справа про встановлення сепарації розглядається в позовному провадженні,

якщо ініціатором її розгляду виступає лише один з партнерів по шлюбу, а інший

партнер залишається пасивним, або ж не висловлює згоди на сепарацію, а також у

випадку, коли подружжя має спільних дітей (так звана сепарація без згоди). В такому

ж порядку розглядається справа про встановлення сепарації також тоді, коли обидві

сторони одночасно, за власною згодою звертаються з вимогою про сепарацію, але з

оголошенням вини; або при поданні спільної заяви про встановлення сепарації один з

партнерів шлюбу звертається з клопотанням про оголошення вини. В цьому випадку

застосовуватимуться положення статей 425–435, 436–445 ЦПК. В зв’язку з

впровадженням сепарації провадження щодо розірвання шлюбу не зазнало змін, але є

застереження, що відповідно до статті 439 ЦПК, звинувачена сторона в справі про

розлучення може вимагати сепарації.

Відповідно до статті 61–2 КСО та статті 439 ЦПК, якщо один з партнерів по

шлюбу вимагає встановлення сепарації, а другий вимагає розірвання шлюбу, то в

першу чергу повинна розглядатись вимога, яка з правової точки зору веде до більш

далеко йдучих наслідків, тобто вимога розірвання шлюбу; якщо вона обгрунтована,

то суд виносить рішення про розірвання шлюбу, відмовляючи у встановленні

сепарації. В випадку, коли рішення про розірвання шлюбу не допускається, позаяк

для нього немає підстав, наприклад, повний розпад спільного шлюбного життя не

має рис тривалості, чи з’являється підстава для взаємних звинувачень, суд відмовляє

в позові про розірвання шлюбу і встановлює сепарацію. В судовому процесі про

встановлення сепарації головуючий обов’язково перед визначенням терміну першого

розгляду закликає сторони до особистої присутності в суді на його засіданні з метою

примирення. Тут суд повинен виконувати роль посередника, тобто повинен в ході

такого засідання створити, на скільки це можливо, відповідну атмосферу, яка

забезпечувала б позитивне завершення суперечки між подружжям, а також повинен

для інформації вислухати кожного з подружжя, ознайомитись з їх претензіями одне

до одного, щоб визначитись щодо ступеня розпаду спільного життя. Проведені

дослідження показують, що суди з багатьох причин (здебільшого тут йдеться про

суто організаційні можливості суду) не виконують посередницьких дій.

Примирувальні засідання передбачені статтею 436 ЦПК, незважаючи на рекомендації

щодо примирювального процесу в справі про розлучення, відбуваються в дуже

формальній атмосфері і не дають можливості повністю скористатись шансом

примирення подружжя. Середня тривалість такого засідання, як показують

дослідження, складає від 4 до 25 хвилин. Відповідно до статті 432 ЦПК в кожному

судовому процесі про встановлення сепарації суд в обов’язковому порядку вимагає

аргументації на основі пояснень подружжя, так як це робиться у шлюбнорозлучному

процесі. Рішення про встановлення сепарації має конститутивний характер і діє на

майбутнє. Після цього виникають нові правові стосунки – сепарація. Якщо подружжя

разом вимагатимуть сепарації і не мають спільних дітей (так звана сепарація за

згодою), то такий судовий розгляд проходитиме в суді (статі 567–1–567–5 ЦПК). В

цьому випадку повинні мати місце позитивна передумова встановлення сепарації,

тобто повний розпад спільного подружнього життя, а також негативна, а саме брак

суперечності між встановленням сепарації та принципами суспільного співіснування.

Одночасно повинен виникнути додатковий елемент в формі відсутності спільних

малолітніх дітей та спільної вимоги з боку подружжя. Ця вимога повинна бути чітко

висловленою обома партнерами по шлюбу в формі заяви, яка подається в суд. Суд в

ході процесу зобов’язаний переконувати подружжя в необхідності залишатись разом.

Якщо отримана згода залишатись разом, то суд припиняє процес (статті 13, 355

ЦПК). В ситуації, коли не існує можливостей об’єднання, а відкладення розгляду

справи було б недоцільним, суд приступає до розгляду справи. Якщо суд і в такому

судовому процесі прийде до переконання, що існують перспективи збереження

спільного шлюбного життя, то він може відкласти розгляд. Таке відкладення може

відбутись лише один раз в ході процесу (статті 13, 400 ЦПК).

При встановленні сепарації суд обов’язково приймає рішення про: 1. сепарацію

подружжя; 2. вину в розпаді спільного подружнього життя (статті 57, 61–3 КСО), якщо

обидва партнери по шлюбу не звернулись разом з проханням не робити висновку про

вину; 3. батьківські права щодо спільної малолітньої дитини з боку обох партнерів по

шлюбу (статті 58, 61–3 КСО); 4. розмір грошових витрат, призначених на утримання та

виховання дитини, які кожен з батьків повинен нести; 5. якщо подружжя займає

спільне помешкання, суд в своєму рішенні про сепарацію визначиться також щодо

способу користування цим помешканням під час спільного проживання в ньому

розлученого подружжя (статті 58, 61–3 КСО); 6. на вимогу одного з подружжя за

виняткових обставин, коли один із партнерів в шлюбі своєю відверто непристойною

поведінкою робить спільне проживання неможливим, суд може видати розпорядження

про його виселення на вимогу другого партнера (статті 58, 61–3 КСО); 7. згідно з

заявою одного з партнерів в шлюбі зазначити в своєму рішенні про сепарацію про

поділ спільного майна, якщо виконання цього поділу не приведе до надмірного

затягування процесу (статті 58, 61–3 КСО); 8. згідно з заявою одного з партнерів в

шлюбі присудити другому партнерові аліменти (статті 60, 61–4 КСО).

Процес в справі про встановлення сепарації та про її скасування є платним, тому

разом із складанням заяви чи позову про встановлення сепарації, в суд необхідно

внести судову оплату. Розмір такої оплати залежить від типу процесуального

документу. Таким чином за позов вноситься плата в сумі 500 злотих, а за заяву – в

розмірі 100 злотих.

З моменту вступу рішення про сепарацію в законну силу починають діяти наслідки

рішення про сепарацію. Законодавці, регулюючи наслідки сепарації, в багатьох

питаннях прирівняли їх до наслідків розірвання шлюбу. Відповідно до статті 61–4

КСО, рішення суду про сепарацію в принципі веде до таких самих наслідків, як і

розірвання шлюбних стосунків, за виключенням, якщо закон передбачає інше

[13, с. 19; 14, с. 23]. В немайнових та майнових питаннях наслідки сепарації не є

ідентичними, як при розірванні шлюбу, тому цей принцип не може мати прямого

застосування. Існують відступлення від загального правила, викладеного в статті 61–4

КСО, які в певній мірі враховують специфіку і цього правового інституту. До

подружжя, яке перебуває в сепарації, відповідно застосовуватимуться положення статті

23 КСО, наприклад, щодо співпраці на благо сім’ї. Рішення про сепарацію не змінює

цивільного стану подружжя. Наслідком рішення про сепарацію є припинення дії

обов’язку згідно із статтями 24,27,28 КСО. В зв’язку з відсутністю ознак спільного

життя в разі наявності рішення про сепарацію, один з партнерів в шлюбі, згідно із

статтею 29 КСО, якщо перешкода не є постійною, не може виступати за другого

партнера в справах управління особистим майном цього партнера. Так само не мають

застосування статті 40 та 52 КСО, враховуючи норму, яка міститься в статті 54 КСО.

Рішення про сепарацію, без сумніву, звільняє від обов’язку спільного проживання, але

не звільняє від дотримання подружньої вірності [15, с. 83; 12, с. 232; 16, с. 41].

Подружжя в сепарації, не можуть, як і при розлученні, змінювати прізвище згідно із

статтею 59 КСО, тобто в спрощеному порядку повернутись до прізвищ, які вони мали

перед встановленням сепарації, а можуть лише намагатись змінити прізвища в

адміністративному порядку, на підставах, передбачених Законом від 15.11.1956 р. про

зміну імен та прізвищ. Але вони не можуть змінити прізвища в адміністративному

порядку, посилаючись перед керівником органу РАЦСу лише на рішення про

сепарацію, враховуючи те, що застосування статей 59, 61–4 КСО є виключним. В

сепарації не має застосування презумпція, що дитина походить від чоловіка матері,

якщо дитина народиться через триста днів після встановлення сепарації. В цьому

випадку чоловік не може скористатись позовом щодо заперечення батьківства. Але не є

виключеним визнання дитини (стаття 72 КСО). Подружжя в сепарації має право з

точки зору статей 261 ЦПК, 182, 183 КПК, відмовитись від дачі показів, чи від

відповідей на питання, виступаючи перед судом в якості свідків. Сепарація веде до

припинення дії взаємних прав та обов’язків, які виникають при укладенні шлюбу,

однак, збереження деяких з них є обгрунтованим, беручи до уваги специфіку цього

правового інституту, якщо вони не суперечать припиненню обов’язку спільного

проживання. Тому, поки існує шлюбний зв’язок, незважаючи на сепарацію, подружжя

несе обов’язок і надалі поважати один одного і допомагати один одному в духовній та

матеріальній сферах, якщо цього вимагають принципи справедливості (стаття 61 КСО).

Цей обов’язок має як немайновий, так і майновий характер. Об’єм обов’язку, який

випливає із змісту статті 61 КСО, не можна ототожнювати з «обов’язком взаємної

допомоги», зазначеним в статті 23 КСО.

Наслідком рішення про сепарацію, так само як і розірвання шлюбу, є можливість

вимагати аліменти на підставі статті 60 КСО. Обов’язок подружжя допомагати одне

одному після встановлення сепарації, так само як і при розірванні шлюбу, є

продовженням обов’язку взаємної допомоги, який з’являється внаслідок укладення

шлюбу. В порівнянні з наслідками розірвання шлюбу законом при сепарації

передбачені певні модифікації, якщо йдеться про виплату аліментів. Їх виплата

партнером в шлюбі, який не винний в розпаді спільного життя, на користь другого

партнера, не обмежується в часі; при розірванні шлюбу цей термін в принципі складає

п’ять років [17, с. 24]. Обов’язок одного з партнерів шлюбу виплачувати другому

партнеру засоби для утримання після розірвання шлюбу, а також при сепарації має

перевагу перед обов’язком родичів цього партнера платити аліменти (стаття 130 КСО).

Принципи виплат та прав партнерів у шлюбі, які перебувають в сепарації, можна

знайти в Рекомендації № Р(89)1 щодо післярозлучних виплат, прийнятої Комітетом

Ради Міністрів Європейської Ради 18.01.1989 р., тоді як в коментарі до зазначеної

вище Рекомендації читаємо, що деякі принципи можуть застосовуватись в

аналогічних ситуаціях, які виникають внаслідок сепарації чи розірвання шлюбу. В

справі про встановлення сепарації судом можуть також враховуватись принципи, які

містяться в додатку до Рекомендації № Р(81)15 щодо прав подружжя займати

родинне помешкання та користуватись предметами домашнього господарства,

ухваленому Комітетом Ради Міністрів Європейської Ради 16.10.1981р.

Солідарна відповідальність, яка випливає із статей 30, 61–4 КСО, не _____може

виникати від моменту вступу в законну силу рішення про сепарацію [18, с. 70]. Якщо

до сепарації між подружжям існувала законна спільність, чи також договірна

спільність, то згідно із статтею 54 КСО наслідком сепарації стає роздільне володіння

подружжям майном. Роздільне володіння майном при сепарації має примусовий

характер, в зв’язку з чим подружжя, яке перебуває в сепарації, не може укласти

шлюбної майнової угоди, яка по-іншому регулює їх взаємні майнові відносини.

Потрібно звернути більшу увагу на це положення, яке може бути використаним

подружжям, особливо на підставі статті 61–1 КСО, яке з різних причин бажає мати

право на роздільне володіння майном, якого не могло б отримати на підставі статті

52 КСО, чи на підставі положень про розірвання шлюбу. При розгляді справи про

сепарацію суд зосереджує свою увагу лише на вивченні особистих стосунків і не має

можливості дослідити вірогідності того, що від цього постраждають кредитори. До

того ж після скасування сепарації подружжю надається можливість і надалі на

підставі рішення суду зберігати роздільне володіння майном, чого не дозволяє

повторне укладення шлюбу після прийняття рішення про розірвання шлюбу.

За статтею 61–4 КСО сепарація відкриває шлях до поділу спільного майна

подружжя. Вв цьому випадку будуть застосовуватись положення статті 42 на

наступних статей КСО, а також положення щодо частки спадку (стаття 46 КСО),

стаття 1037 та наступні статті ЦК щодо визначення часток подружжя у спільному

майні, а також статті 566 та 567 ЦПК. Згідно із статтею 45 КСО при поділі спільного

майна кожне з подружжя повинне покласти всі видатки та витрати, понесені із

спільного майна, на своє особисте майно. Поділ підприємства, частки чи акцій, які

входять до складу спільного майна, може відбуватися по-різному, в залежності від

того, чи партнери в шлюбі і надалі бажатимуть «співпрацювати» в господарській

сфері чи ні [19, с. 133]. Якщо так, то зобов’язуючу частину цих прав повинен

отримати один з партнерів в шлюбі, який є суб’єктом організаційно-майнових прав, а

другий партнер повинен отримати відповідну оплату [19, с. 134]. Коли внесені

подружжям внески походять із спільного майна, такі права повинні бути

пропорційно поділені між подружжям згідно з вартістю зробленого кожним з

подружжям внеском із спільного майна. У випадку не досягнення згоди на спільне

ведення своїх господарських справ, вони можуть продавати свої частки, відповідно

розрахуватись між собою [19, с. 133].

Після скасування сепарації, якщо подружжя звернеться до суду із спільною

заявою, то суд ухвалить рішення про збереження між ними роздільного володіння

майном. Від моменту вступу рішення про сепарацію в силу, подружжя може

здійснити поділ спільного майна, згідно з принципами, передбаченими статтями 43–

46 КСО. Визначення наслідків сепарації в податковому законодавстві здається є

відносно простою справою. Встановлення сепарації згідно із статтею 61–4 КСО,

призводить до таких же наслідків як розірвання шлюбу за виключенням, якщо закон

передбачає інше.

У випадку винесення рішення про сепарацію дуже важливим є пункт статті 935–1

ЦК, який визначає, що до партнера шлюбного зв’язку із спадкодавцем, який

перебуває в сепарації, не застосовується положення закону про право на

спадкування. Перебуваючи в сепарації, партнер по шлюбу виключається з числа

спадкоємців за законом; і у випадку, коли спадкодавець звернувся, щоб отримати

сепарацію, в чому винен другий партнер в шлюбі, також виключається з числа

спадкоємців за законом (стаття 940 ЦК). Незважаючи на відсутність змін у статті 991

ЦК, яка передбачає надання партнерові в шлюбі права на спадок, партнер в шлюбі,

який залишається в сепарації, втрачає право на спадок. Положення статті 940 ЦК не

матиме застосування, якщо між подружжям ведеться судовий процес про сепарацію в

безспірному порядку, тому що рішення про сепарацію ухвалюється на підставі

спільної заяви без визначення винної сторони. Виключення одного з партнерів по

шлюбу з числа спадкоємців згідно із статтею 940 ЦК відбувається на підставі

рішення суду. Крім партнера по шлюбу, виключення може вимагати кожен з решти

законних спадкоємців, закликаних до спадкування протягом шести місяців від дня,

коли спадкоємець довідався про відкриття спадку, однак не пізніше, ніж один рік

після відкриття спадщини (стаття 940 ЦК). Партнер в шлюбі, який перебуває в

сепарації, може все ж таки спадкувати на підставі заповіту(стаття 941 ЦК). Необхідно

зазначити, що стан та статус подружжя, яке перебуває в сепарації щодо її наслідків

відрізняється від стану розведеного подружжя, хоча здається, що деякі наслідки

сепарації повинні регулюватись в інший спосіб, не шляхом застосування положень

щодо розлучень (стаття 61–4 КСО). Але необхідно враховувати специфіку цього

інституту так, щоб певні наслідки врегульовувались безпосередньо.

В основі припинення дії сепарації може лежати багато чинників. Це може бути

смерть одного із подружжя, яке перебуває в сепарації. При житті обох партнерів дія

сепарації припиняється внаслідок розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним.

Дія сепарації припиняється також внаслідок її скасування судом. Скасування

сепарації згідно із статтею 61–6 КСО, може мати місце лише перед судом в ході

безспірного розгляду справи на підставі спільної заяви подружжя. Судом

компетентним для розгляду такої заяви є Окружний суд, в окрузі якого обоє з

подружжя мають спільне місце проживання. Правомочне рішення про встановлення

чи скасування сепарації є підставою для внесення в свідоцтво про шлюб додаткової

примітки. В скороченій копії свідоцтва про шлюб робиться примітка про сепарацію, а

також про скасування сепарації разом з зазначенням реєстраційного номера справи,

при розгляді якої винесено рішення про сепарацію, чи про її скасування.

Сепарація в практиці польських судів. В грудні 1999 року, тобто під час першого

терміну дії закону, до судів надійшло 250 справ про сепарацію. Загалом в 1999 році

було встановлено 5 сепарацій. В 2000 році надійшла 7481 справа про сепарацію, суди

винесли рішення в 4637 справах(в позовному порядку вирішено 3942 справи, тоді як

в безспірному порядку – 695), 1340 справ були завершені встановленням сепарації.

Було лише 3 справи про скасування сепарації. В 2001 році надійшло 6967 справ про

сепарації, з яких 587 було відібрано для безспірного розгляду. Невелика кількість

справ цього типу потрапляє до апеляційних судів, в 2001 році надійшло лише 56

справ. В 2001 році було встановлено 2345 сепарацій. Рішення про скасування

сепарації приймались щодо 8 подружніх пар, які перебували в сепарації. В 2002 році

встановлено 2649 сепарацій, а в 2003 році – 3027; про скасування сепарації – щодо 24

подружніх пар, які перебували в сепарації. В 2004 році польські суди встановили

понад 4 тисячі сепарацій, тобто на 1,5 тисячі сепарацій більше, ніж в 2003 році. Як

показують дані Міністерства юстиції в 2003 році до окружних судів надійшла 7681

справа про сепарацію, а в 2004 вже 23001 справа. В першому півріччі 2005 надійшло

12086 справ про сепарації.

На практиці подружжя користуються цим інститутом незалежно від своїх

релігійних переконань. Причини, на які посилаються подружжя, диференційовані

[20, с. 115–126]. Головним чином йдеться про алкоголізм одного з подружжя, про

недотримання подружньої вірності, непристойну поведінку щодо членів сім’ї, яка

проявляється в недбалому ставленні до сім’ї та в недостатньому забезпеченні

засобами для її утримання чи в агресивності до членів сім’ї, про непорозуміння в

фінансових питаннях. Однак, причиною сепарації, яка трапляється найчастіше, є

невідповідність характерів [21]. Такі самі причини також наводяться в справах про

розірвання шлюбу. Між особами, які проживають в містах, майже в 4 рази більше

сепарацій, ніж між особами, які проживають в селах. Коефіцієнт сепарації в 2003

році на 100 тисяч населення складає 10,7 в містах 3,5 в сільській місцевості [21].

Значна частина позовів подається дружинами. В 2003 році, наприклад було 2290

позовів, поданих дружинами, і 503 позови подані чоловіками [21]. Найбільшу

кількість сепарацій встановлюється щодо подружжя, які мають середню чи базову

професійну освіту. Цікаво, що велика кількість сепарацій встановлюється щодо

подружніх пар в віці від 24 до 34 років на момент подання позову про сепарацію.

Останнім часом кількість справ про сепарації діаметрально виросла. Це пов’язане з

ліквідацією аліментного фонду та з фінансовими наслідками цієї дії для матерів, які

самі виховують дітей. Однак, складається враження, що законодавці впроваджуючи

інститут сепарації, мали на увазі інший порядок вирішення подружніх справ. Цьому

явищу сприяють правові зміни, які набрали чинності в нашій країні після 1 травня

2004 року в сфері соціального та сімейного законодавства. Багато подружніх пар

приймають рішення про сепарацію з причин соціального характеру, позаяк дружині,

яка перебуває в сепарації і сама виховує дітей, легше отримати соціальну допомогу,

ніж жінці, яка перебуває в шлюбному зв’язку, чи живе в розлученні. Якщо йдеться

про справи щодо скасування сепарації, то від часу впровадження сепарації в життя до

30 червня 2003 року завершено розгляд 30 справ про скасування сепарації, що

складає близько 2,24 % від всіх встановлених у 2000 році сепарацій [22, с. 133].

Судові процеси щодо скасування сепарації відбуваються в термін, який не перевищує

3 місяців від дня надходження заяви в суд. В принципі всі рішення про скасування

сепарації крім однієї, виносились по завершенні одного короткого розгляду. Розгляди

в принципі тривали недовго, аж половина з них тривала не довше 20 хвилин, 25 % –

20 хвилин, решта – не довше 45 хвилин [22, с. 136–137].

Відповідаючи на найважливіше питання, чи сепарація є необхідною, то на її

користь можуть свідчити численні позови, які подаються з метою встановлення

сепарації; натомість на питання, чи виконує вона поставлені перед нею цілі, –

численні справи про скасування сепарацій. Безумовно, викликає занепокоєння велика

диспропорція між справами про встановлення сепарацій і справами про їх

скасування. Це означає, що в подальшому подружжя планує розв’язувати свої

подружні проблеми шляхом розірвання шлюбу, прагнучи до повного розриву зв’язку

між ними, а не шляхом спроб його врятувати. Справ про скасування сепарацій мало,

а власне ці справи є вирішальним фактором «ефективності» цього правового

інституту, який в задумі законодавців мав служити справі об’єднання подружніх пар.

Такий стан речей може мати багато причин, поміж яких і те, що подружжя не

сприймають сепарацію як певне перехідне вирішення проблеми, а дуже часто як

тривалий стан, подібний до розлучення, як захід менш дражливий, ніж розлучення.

Крім того, до цього часу в процесі не має правових важелів, які б сприяли вирішенню

подружніх конфліктів. Наслідки сепарації є далекосяжними в майновій сфері, в

зв’язку з чим подружжя розглядають сепарацію як спосіб врегулювати питання в цій

сфері без врахування ступеня розриву шлюбного зв’язку. Такий підхід самого

подружжя до розуміння інституту сепарації, а також судова практика призводять до

того, що кількість справ про встановлення сепарації змінюється, наприклад,

одночасно із зміною законів про соціальну допомогу, чи про родинні повинності.

Більше того, чинні правові положення можуть відвернути подружжя, які

перебувають в сепарації, від бажання повернутись від сепарації до повного

шлюбного зв’язку, або сприяють появі такого явища, коли подружжя роками

залишаються в такому стані і отримують з цього різні вигоди, наприклад, соціальні, а

фактично живуть один з одним як зразкове подружжя [23, с. 502]. Сепаровані

подружжя, які мають звичку користуватись соціальною допомогою, можуть

використовувати у власних інтересах рішення суду, відчувати за собою право

отримувати відому довготривалу користь від цього стану речей [23, с. 497]. З цього

можна зробити висновок, що суди виносять дуже ліберальні рішення про сепарацію

на підставі чинних законодавчих положень, а вони, як видається, є надто

«чуттєвими» до різного роду змін в інших галузях законодавства, бо як інакше

пояснити ріст справ про встановлення сепарації, які збігаються із змінами в

«соціальному» законодавстві.

Висновки de lege ferenda. Здійснюючи аналіз положень про сепарацію, доцільно

було б запропонувати внести зміни в положення щодо скасування сепарації,

відповідно до яких можна було б скасовувати сепарацію шляхом подання

відповідних заяв керівникові органу РАЦСу [15, с. 83], чи нотаріусу, який складав би

відповідний нотаріальний акт як підставу для внесення відповідних змін керівником

РАЦСу в акт реєстрації шлюбу. Такий спосіб скасування сепарації застосовувався би

тихо і спокійно без непотрібного і тривалого розгляду справи судом. На сьогодні

відповідно до закону рішення щодо скасування сепарації приймають самі подружжя,

однак, в суді і після їх пояснень. Факт поновлення процесу при визначенні

віддалених термінів засідань в наших судах призводить до того, що повернення

подружжя до подружньої спільності є дуже обтяжливим; додаткову трудність

викликає те, що, по суті, компетентним в цьому випадку є Окружний Суд. Виникає

думка, що таке додаткове утруднення у випадку зі скасуванням сепарації є зайвим.

1. Tokarczyk R. Charakterystyka ogólna amerykańskiego prawa rodzinnego // Rejent. – 1999.

– nr 12.

2. Codex Iuris Canonici Pii X Pontificis Maximi iussu digestus, Benedicti Papae XV

auctoritate promulgatus. AAS 9 (1917) pars II

3. Codex Iuris Canonici. Auctoritate Joannis Pauli PP. II Promulgatus. AAS (1983) pars II.

4. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium. Auctoritate Joannis Pauli PP. II Promulgatus.

AAS 82 (1990) pars nr 11.

5. Majkowski W. Czynniki dezintegracji współczesnej rodziny polskiej. Studium

socjologiczne. – Kraków, 1999

6. Kasprzyk P. Separacja prawna małżonków. – Lublin, 2003

7. Piątowski J. St. Obowiązek wspólnego pożycia. W: System prawa rodzinnego i

opiekuńсzego / Pod red. Piątowskiego J. St. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk –

Łódź, 1985.

8. Kwak A. Separacja małżeńska w świetle badań // Problemy Rodziny. – 1998. – nr 5–6

9. Panowicz–Lipska J. Skutki separacji faktycznej. – Poznań, 1991

10. Olejniczak A. Zarys charakterystyki współczesnych europejskich systemów rozwodowych//

Państwo i Prawo. – 1982. – nr 3–4

11. Stojanowska W. Rozwód a dobro dziecka. – Warszawa, 1979

12. Tenże Separacja małżonków // Studia Prawnicze. – 2000. – nr 1–2

13. Czajka J. Separacja i rozwód // Gazeta Prawna. – 1999. – nr 30

14. Kotłowska–Rudnik J. Majątkowe skutki separacji // Gazeta Prawna. – 2000. – nr 99

15. Kasprzyk P. Instytucja separacji małżeńskeej w świetle ustawy z dnia 21 maja 1999 roku. –

Lublin – Sandomierz, 1999

16. Piasecki K. Separacja w prawie polskim. – Warszawa, 2000

17. Panowicz–Lipska J. Instytucja separacji w polskim prawie rodzinnym // Państwo i Prawo

18. Skowrońska–Bocian E. Rozliczenia majątkowe małżonków w stosunkach wzajemnych i

wobec osób trzecich. – Warszawa, 2000

19. Jędrejek G., Pogonowski P. Działalność gospodarcza małżonków. – Warszawa, 2002

20. Kasprzyk P. Sprawy o separację małżeńską na przykładzie Sądu Okręgowego w Lublinie //

Studia z Prawa Wyznaniowego. – 2001. – nr 3

21. Rocznik Demograficzny. Warszawa za lata 2000, 2001, 2002, 2003, 2004.

22. Holewińska–Łapińska E. Zniesienie separacji orzeczone przez polskie sądy do dnia 30

czerwca 2002 r. // Przegląd Sądowy. – 2003. – nr 6

23. Zarzycki Z. Czy potrebna jest zmiana prawa o zniesienie separacji W: Prawo rodzinne w

Polsce i w Europie. Zagadnienia wybrane // Рod red. Piotra Kasprzyka. – Lublin, 2005