Экономика интересует?

ahmerov.com
загрузка...

ТРУДОВЕ ПРАВО ТА ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

В. Бурак1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 296–47–97

В статті розглянено поняття правового захисту трудових прав та законних

інтересів працівників, а також поняття права на захист як суб’єктивного права

працівника, яке реалізується в охоронних правовідносинах.

Ключові слова: трудові права, право на захист, захист трудових прав.

В умовах переходу до ринкових відносин значно збільшилася кількість порушень

трудових та інших соціальних прав громадян. Найбільше зафіксовано незаконних

звільнень з роботи, носить масовий характер несвоєчасна виплата заробітної плати,

відправлення працівників у відпустки без збереження заробітної плати. У багатьох

суб’єктів господарювання з працівниками не оформлюються належно трудові

відносини, що дає підставу не надавати працівникам соціальні пільги та гарантії,

передбачені чинним законодавством.

Причинами такого стану речей є невідповідність чинного трудового

законодавства до нових економічних відносин, а також до нових організаційно-

правових форм господарювання. Нові власники не хочуть дотримуватися чинного

трудового законодавства, оскільки це потребує збільшення затрат, що своєю чергою

веде до зменшення прибутків, а також через надмірну централізованість чинного

трудового законодавства, яке значною мірою обмежує права роботодавця по

встановленню умов трудового договору. Причинами порушень трудових прав

працівників є також низький рівень правової культури, як з боку роботодавця, який

не хоче дотримуватися чинного законодавства, так і з боку працівника, який не знає

як захистити свої порушені права.

Серед причин також треба назвати і низький рівень активності профспілок, які не

захищають права працівників.

Нарешті, до причин також належать і недосконалість та неефективність

законодавства, яке не встановлює правових гарантій захисту трудових прав

працівників.

Тому, в умовах розбудови правової і соціальної держави однією з найважливіших

гарантій трудових прав та інтересів працівників є їхній правовий захист. Під

захистом прав та законних інтересів працівників розуміють сукупність матеріально-

правових заходів, організаційних і процесуальних способів припинення і

попередження порушень трудового законодавства, відновлення порушених трудових

прав громадян і відшкодування понесеної внаслідок цього шкоди. При цьому варто

зазначити, що захист передбачає як діяльність державних і уповноважених державою

органів, так і діяльність самих суб’єктів трудового правовідношення по усуненню

перешкод у здійсненні трудових прав.

У теорії права, а також в галузевих правових науках на питанні захисту прав

завжди акцентовано, оскільки належний захист є передумовою ефективної реалізації

суб’єктивних прав. Цю проблематику досліджують представники науки цивільного

процесуального права, а також цивільного права. У науці трудового права захист

трудових прав розглядають через призму вирішення трудових спорів. Однак,

видається, що проблема захисту трудових прав є ширшою і охоплює не лише розгляд

трудових спорів, але і право на захист, процесуальну правоздатність та дієздатність, а

також співвідношення права на захист з іншими суб’єктивними правами.

В Україні захист прав та законних інтересів людини характеризується

активізацією правозахисної діяльності у національних та міжнародних інституціях й

імплементацією міжнародних стандартів у національне законодавство та юридичну

практику [1, с. 68].

Дуже часто у науковій літературі трапляються терміни “правова охорона” і

“правовий захист” як синоніми. Як видається, не є зовсім правильним вживання цих

термінів як синоніми, оскільки в багатьох випадках вони означають різні правові явища.

Термін “охорона” вживається в законодавстві частіше для означення юридичної

конструкції із захисту і збереження того, що охороняється [2, с. 56]. В нього

включені заходи не тільки правового, але й економічного, організаційного та іншого

характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення суб’єктивних

прав. Що ж стосується правових засобів охорони, то до них належать усі засоби, за

допомогою яких забезпечується розвиток трудових правовідносин і відновлення

порушених або оспорюваних прав та інтересів.

Що ж стосується поняття “захисту прав”, то, як вважає А.П. Сергєєв, цей термін

використовується у вузькому значенні охорони прав, що охоплює лише ті

передбачені законом заходи, які спрямовані на відновлення порушених прав та

законних інтересів у разі їх порушення чи оспорювання [3, с. 291].

Захист трудових прав – одна з найважливіших категорій теорії трудового права,

без аналізу якої дуже важко розібратися в характері і особливостях санкцій у

трудовому праві, механізмі їх реалізації і інших проблемах, які виникають через

порушення трудових прав та законних інтересів працівників.

Правовий захист трудових прав та законних інтересів працівників охоплює такі

елементи.

По-перше, потрібні певні передумови, для здійснення правового захисту; по-друге,

це відбувається в передбаченому законом порядку, тобто в певній формі; по-третє, за

допомогою власних засобів і способів, які передбачені нормами трудового права.

Суть права на захист порушених або оспорюваних трудових прав можна звести

до двох основних позицій.

М.Г. Александров вважав, що суб’єктивне право на захист складається з трьох

правомочностей:

а) можливості поведінки самого володільця права;

б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб;

в) можливості застосувати примусову силу держави у випадку невиконання

вимог зобов’язаними особами [4, с. 108–109; 5, с. 75].

При цьому третя правомочність і є правом на захист. Отже, право на захист є не

чим іншим, як елементом самого суб’єктивного права.

З такою думкою не погоджувався В.П. Грибанов. Він вважав, що право на захист

не зводиться лише до можливості звернення за захистом до державних органів. Воно

охоплює можливість особи використати всі дозволені законом засоби впливу на

порушника, захищати належне їй право своїми діями [6, с. 154–155]. Тобто право на

захист потрібно розглядати як самостійне суб’єктивне право [7]. Це право можна

реалізувати лише з огляду на порушення або оспорювання суб’єктивного права.

В сучасній теорії права значного поширення набула теорія регулятивних і

охоронних відносин.

Тому можна виділити регулятивні й охоронні суб’єктивні права. У разі

регулятивних правовідносин здійснюється нормальне безконфліктне позитивне

правове регулювання. У регулятивних правовідносинах реалізуються регулятивні

суб’єктивні права.

Охоронні відносини – це відносини із захисту порушеного або оспорюваного

права. Тому, охоронне право – це самостійне право на захист суб’єктивного права.

Його реалізують в рамках охоронного правовідношення. Своєю чергою охоронні

правовідносини можна поділити на матеріальні і процесуальні. В охоронних

матеріальних правовідносинах право на захист реалізується самостійно суб’єктом без

звернення до юрисдикційних органів.

Наприклад, працівник може реалізувати своє право на захист самостійно, шляхом

проведення переговорів безпосередньо або за допомогою виборного профспілкового

органу з роботодавцем.

В охоронних процесуальних правовідносинах працівник захищає порушене або

оспорювань право шляхом звернення до відповідного юрисдикційного органу.

Як і будь-яке суб’єктивне право, право на захист вміщує можливість самостійної

поведінки суб’єкта цього права, а також можливість вимагати відповідної поведінки

від зобов’язаної особи.

Аналіз трудового законодавства свідчить про те, що право на захист охоплює

матеріально-правовий зміст, зокрема: можливість уповноваженої особи використати

дозволені законом засоби примусового впливу на правопорушника, захищаючи

належне їй право власними діями фактичного характеру, а також можливість особи

звернутися до компетентних органів з вимогою до спонукання зобов’язаної особи до

правомірної поведінки. Звичайно, такі можливості нерозривно пов’язані з характером

суб’єктивного права, яке захищають. Зокрема, наймані працівники можуть

самостійно захищати свої права або законні інтереси, беручи участь у колективних

переговорах з роботодавцем.

У понятті права на захист також варто враховувати і процесуальний зміст.

В процесуальному аспекті право на захист охоплює три можливості:

−можливість особи звернутися з вимогою про захист порушеного або

оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до компетентного

органу в передбаченій законом формі;

−можливість користуватись усіма передбаченими законом правами в процесі

розгляду своєї вимоги, визначеними щодо цієї форми захисту прав;

−можливість оскарження у визначеному законом порядку рішення органу з певної

справи.

Відповідності до закону України “Про порядок вирішення колективних трудових

спорів (конфліктів)” працівники вирішують колективний трудовий спір за

допомогою примирних процедур, передбачених цим законом.

Право на захист передбачає наявність у особи відповідного суб’єктивного права,

яке оспорюється, а також юридичною можливістю звернення до відповідного органу

або можливістю самостійно захищати свої права, тобто наявністю процесуальної

правоздатності і дієздатності.

Відповідно до ст. 28 ЦПК України цивільну процесуальну правоздатність, тобто

здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки мають усі фізичні та

юридичні особи. Таку саму норму містить ст. 48 КАС України. В літературі з

цивільного процесу підкреслено, що цивільна процесуальна правоздатність пов’язана

з наявністю конкретних матеріальних прав та обов’язків у особи [8, с. 90–91; 9, с. 56].

За загальним правилом цивільну процесуальну дієздатність мають фізичні особи,

які досягли повноліття, а також юридичні особи. У ст. 29 Цивільного процесуального

кодексу виникнення цивільної процесуальної дієздатності пов’язане з досягненням

особою повноліття. Водночас за неповнолітніми від 14 до 18 років визнається

неповна цивільно-процесуальна дієздатність. Вона обмежена об’ємом цивільної

дієздатності. Неповнолітні особи віком від 14 до 18, а також особи, цивільна

дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні

права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких

вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Аналогічна норма

міститься у ст. 48 КАС України.

Якщо ж спір виникає з угоди, для укладення якої неповнолітнім потрібна згода

батьків або інших законних представників, суд повинен притягти батьків до участі у

справі для захисту інтересів неповнолітніх. Що ж стосується неповнолітніх до 14

років, то їхні права повинні захищати законні представники.

При розгляді питання про правосуб’єктність у правовідносинах із захисту

трудових прав та законних інтересів варто зважати на те, що у правовідносинах у разі

звернення до суду права і обов’язки працівника регулюються Цивільним

процесуальним кодексом і законодавством про працю. Що ж стосується

правовідносин по зверненню до комісії із трудових спорів, то права і обов’язки

врегульовані тільки законодавством про працю. У правовідносинах із звернення до

адміністративних органів за захистом порушеного права вони регулюються

спеціальним законодавством.

У цьому випадку процесуальна правоздатність і дієздатність залежать від

трудоправової правоздатності і дієздатності суб’єкта у матеріальних трудових

правовідносинах.

Захищають трудові права та законні інтереси в передбаченому законом порядку,

тобто застосовуючи відповідну форму, способи і засоби захисту. Під формою захисту

розуміють комплекс внутрішньо узгоджених і урегульованих законом заходів із

захисту трудових прав та законних інтересів.

Аналіз тенденцій розвитку трудового законодавства свідчить про розширення

форм захисту трудових прав та законних інтересів.

Право на захист працівник може реалізувати самостійно шляхом безпосередніх

переговорів з роботодавцем або за допомогою інших форм самозахисту. У

колективних трудових правовідносинах наймані працівники можуть захистити свої

інтереси шляхом колективних переговорів з роботодавцем у порядку, визначеному

законом України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів

(конфліктів)”.

Однак, працівник має право реалізувати своє право на захист звернувшись до

відповідного адміністративного органу або до органу, в компетенції якого є

вирішення трудових спорів.

Об’єктами захисту є суб’єктивні трудові права, а також охоронювані законом

інтереси працівника, а також колективу найманих працівників.

Отже, право на захист порушених суб’єктивних прав та законних інтересів треба

розглядати як самостійне суб’єктивне право особи, яке реалізується в охоронних

правовідносинах. Воно охоплює як матеріально-правовий зміст: можливість

уповноваженої особи використати дозволені законом засоби примусового впливу на

правопорушника, власними діями захищаючи належне їй право, можливість особи

звернутися до компетентних органів з вимогою до спонукання зобов’язаної особи до

правомірної поведінки, а також і процесуальний зміст.

У процесуальному аспекті право на захист вміщує три можливості:

−можливість особи звернутися з вимогою про захист порушеного або

оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до компетентного

органу у передбаченій законом формі;

−можливість користуватись усіма передбаченими законом правами в процесі

розгляду своєї вимоги, визначеними щодо цієї форми захисту прав;

−можливість оскарження у визначеному законом порядку рішення органу з цієї

справи.

1. Темченко В. Особливості юридичного змісту термінів “захист” та “охорона” у

механізмі забезпечення прав і свобод людини // Право України. – 2005. – № 9. – С. 68.

2. Шевченко Я.Н. Средства __________защиты гражданских прав // Государство и право. – 1977. –

№ 7. – С. 56.

3. Гражданское право. ч. 1 / Под ред. А.П. Сергєєва, Ю.К. Толстого. – М., 2001.

4. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. – М., 1955.

5. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т. / За заг. ред.

Я.М. Шевченко. – К.: “Ін-Юре”, 2003. – Т.1.

6. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М., 1992.

7. Ромовська З.В. Проблеми захисту в радянському сімейному праві: Автореф. дис. ... д-

ра. юрид. наук. – Харків, 1987.

8. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс. Підручник.

– К.: “Ін Юре”, 2005.

9. Чорнооченко С.І. Цивільний процес. Навч. посібн. – К., 2005.