ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРУ ВІТЧИЗНЯНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ ПРАВА (СТАТТЯ ІІ)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Д. Гудима1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: hudym@mail.ru

У статті, яка є продовженням циклу статей під загальною назвою „До питання про

поняття та структуру вітчизняної антропології права”, проаналізовано одну з двох

складових частин вітчизняної антропології права – юридичну антропологію.

Автор звертається до історичних коренів юридичної антропології, розглядає

особливості її предмета, подає дефініцію цієї складової антропології права,

характеризує методологію юридичної антропології та визначає перспективи її розвитку

в Україні.

Ключові слова: юридична (етно-правова, соціально-правова) антропологія,

етологія права, кримінальна антропологія, звичаєве право, етнолого-антропологічний

(соціально-антропологічний) дослідницький підхід.

Визначивши у статті першій циклу статей під загальною назвою „До питання про

поняття та структуру вітчизняної антропології права” (опублікована у випуску 42

„Вісника Львівського національного університету. Серія юридична”) поняття

антропології права та встановивши наявність у ній двох складових – юридичної та

філософсько-правової антропологій, розглянемо кожну з них детальніше.

Юридична антропологія. З огляду на різні варіанти співвідношень юридичної

антропології з іншими науковими дисциплінами її розглядають або як окрему науку,

або як самостійний науковий напрям досліджень у межах певної науки (зокрема,

філософії права, соціології, соціокультурної антропології), або як самостійний

міждисциплінарний науковий напрям [2, с. 100–110; 7, с. 7–8; 9]. Керуватимемося

тим, що юридична (етно-правова, соціально-правова) антропологія як різновид

антропології наукової, будучи, до того ж, прикладною антропологією [53, с. 737], не

є складовою філософії права. Вважається, що юридична антропологія – це галузь

знань – „донька історії права” та колонізації [42, с. 10, 24], а в сучасних умовах – і

глобалізації [48, с. 34–30], в якій шляхом аналізу усних та письмових пам’ятників

права й практики суспільного життя досліджуються властиві кожному історичному

типу цивілізації процеси юридизації людського буття, з’ясовуються закономірності,

що покладені в основу соціального і правового побуту людських спільностей

[20, с. 19], висвітлюються основні проблеми відносин людини з правовою

реальністю: 1) роль людини у створенні такої реальності; 2) буття людини всередині

неї (одне з провідних питань теорії права А. Кауфмана); 3) буття правової реальності

всередині людини; 4) деструктивні форми людської активності, що руйнують

правову реальність поза нею і в ній самій [3, с. 20].

В. Бігун сферою інтересу правової етнології чи етнографії (за нашою

термінологією – юридичної антропології) вважає: 1) проблеми зв’язку права з

„навколоправовими” процесами у традиційних, нецивілізованих суспільствах,

соціальних групах і культурах (зокрема, народів сапотек Мексики, навахо, пуебло

США, ануер Судану та Ефіопії, адат Індонезії, австралійських аборигенів, циган), а

також у сучасних, „цивілізованих” суспільствах, групах, культурах (наприклад, у

релігійних групах або культурах (баптистів, буддистів Тибету), соціальних групах

(обмежено дієздатних), етнічних групах (національних меншинах, так званих

корінних народах)); 2) звичаєве та фольклорне право [6, с. 15–16].

П. Баранов, В. Верещагін, В. Курбатов, О. Овчинніков окреслюють коло інтересів

юридичної антропології правовими системами сучасності (зокрема, звичаєво-

правовими), питаннями звичаєво-правової ментальності (або правового менталітету

за термінологією М. Дамірлі [16, с. 50]) звичаєво-правовими аспектами віку, ґендеру,

лідерства, проблемами співвідношення влади та права у традиційних і сучасних

соціумах, аналізом злочинів, покарань, судочинства у традиційних суспільствах

[53, с. 752–758].

Н. Рулан завдання юридичної антропології вбачає у вивченні людини в усьому її

різноманітті, у всіх її хронологічних, географічних вимірах і в усіх типах спільнот

[42, с. 7]. В. Нерсесянц уточнює, що юридична антропологія є наукою про людину в

її правових проявах, вимірах, характеристиках і вивчає правові форми

життєдіяльності від давніх часів до сучасності [32, с. 1]. Таких самих поглядів

дотримується Ю. Оборотов [34, с. 155]. Для Ж. Карбоньє зазначений різновид

антропології є також наукою про людину, але про людину як юридичне явище з її

абстрактною здатністю створювати та сприймати юридичне і з ментальним

механізмом, що підтримує цю здатність [22, с. 61]. О. Пучков розглядає юридичну

антропологію як самостійний науковий напрям, предметом якого є юридична

діяльність людини, її специфічні зв’язки та відносини з правом, державою і

соціальною свободою [40, с. 103]. А. Ковлер завдання юридичної антропології вбачає

у дослідженні процесів юридизації людського буття, властивих кожному

історичному типові цивілізації, та у з’ясуванні закономірностей суспільного й

правового буття соціальних спільнот [23, с. 23]. Ф. Камкія формулює завдання цієї

антропології у дещо інший спосіб – як „вивчення людини в її соціальному та

культурному середовищі з метою пізнання давніх цивілізаційних форм, відповідних

форм мислення і юридичної діяльності” [21, с. 20]. О. Пучков пише, що „специфіка

предмета юридичної антропології полягає у тому, що предмет її вивчення – людина,

яка розглядається в контексті правової системи, права, принципово відрізняється від

людини, котра розглядається, наприклад, філософією, психологією чи

культурологією”. Він також стверджує, що юридична антропологія реалістична, вона

не літає у „хмарах ускладнених філософських конструкцій”, а дає пояснення

феномену людини, її свободи та діяльності з позиції опосередкованого правом буття.

Проте, „не ширяючи у небесах”, ця наука, не може існувати без філософської та

соціокультурної антропологій, філософії, загальної теорії права та держави (у тому

числі загальної теорії прав людини), соціології, оскільки має пов’язаний з ними

предмет [40, с. 105, 106, 107].

Варто згадати, що спершу антропологічні дослідження в юриспруденції, з одного

боку, були спрямовані на з’ясування біологічних основ злочинності, а з іншого, – на

пізнання закономірностей регулювання відносин у первісних суспільствах за

допомогою різних видів соціальних норм. Так, у кримінології антропологічну школу

заснував в Італії у 70-х роках ХІХ ст. психіатр Ч. Ломброзо (який назвав своє вчення

кримінальною антропологією та надав йому природничо-наукову основу,

сформулювавши, зокрема, положення про так званого „природженого злочинця”,

якого нібито можна відрізнити від інших людей за морфологічними, фізіологічними

й іншими ознаками [26, с. 104–126; 27, с. 160–194; 28, с. 29–472]), депутат

італійського парламенту Е. Феррі та голова одного з італійських судів Ґарожало (які

розвинули соціологічні і юридичні аспекти зазначеної теорії) [8, с. 714–715]. Ця

антропологічна концепція, отримавши в подальшому послідовників, розвинулася у

течію – ломброзіанство та була взята на озброєння расистськими і фашистськими

режимами [11, с. 218; 20, с. 19]. Іноді у сучасній науковій літературі юридичну

антропологію (називаючи її антропологією правовою) ототожнюють саме з

кримінологічними дослідженнями особистості злочинця, психічних розладів людини,

притягненої до кримінальної відповідальності, злочинних діянь, вчинених у стані

алкогольного сп’яніння, афекту тощо [44]. Це навряд чи виправдано, оскільки згідно

з таким підходом звужується історично сформована предметна сфера юридичної

складової антропології права. Невиправданим, на наш погляд, є також і звуження

кримінологічних пошуків у рамках юридичної антропології винятково до проблем

злочинності у традиційних суспільствах і досліджень інституту кровної помсти [9].

До питання про кримінологічні дослідження в юридичній антропології додамо,

що до них можна віднести й окремі дослідження з кримінотеології – сформованої на

стику кримінології, релігієзнавства, богослов’я і теології юридичної дисципліни,

котра вивчає „як кримінальні явища у зв’язку з певним віросповіданням у розрізі їх

причинності та профілактики, так і релігійні у кримінологічному ракурсі”

(співвідношення релігії та злочинності в історії і політиці; ієрархію, функції, ритуали,

парадокси, суперечності різних релігій і їхні прояви у злочинності; характеристику

віруючих й атеїстів залежно від ступеня їх кримінальної спрямованості) [57, с. 159–

161]. Дослідження деяких проблем кримінотеології є антропологічно-правовими за

своєю суттю. Їх можна зачислити до сфери юридичної антропології, оскільки вони

передбачають вивчення негативного впливу різноманітних релігій і релігійних

організацій на людину та соціальні групи.

Повертаючись до безпосереднього аналізу юридичної антропології, стосовно

з’ясування особливостей застосування соціальних регуляторів (зокрема, табу,

ритуалів) для впорядкування людських відносин зазначимо, що воно проводилося

завдяки емпіричним дослідженням юристів-компаративістів, істориків права та

соціокультурних антропологів, які вивчали здебільшого доіндустріальні, примітивні

суспільства (І. Баховен, Б. Маліновський, Л.Ґ. Морґан, А. Пост, Ґ.Дж. Самнер-Мен).

Юридична антропологія, як слушно зазначає М. Дамірлі, стала результатом, з одного

боку, процесу внутрішньої диференціації соціальної антропології, а з іншого –

міждисциплінарного взаємовпливу останньої з правознавством, зокрема, з такими

його галузями, як теорія й історія права та порівняльне правознавство [15, с. 18–29].

Тому саме висновки соціокультурної антропології становлять методологічну основу

сучасної юридичної антропології, проте остання також взаємодіє з психологічною,

політичною, педагогічною й іншими видами антропологій, а також використовує

філософські, юридичні, психологічні, історичні, соціологічні, етнографічні,

етнологічні, лінгвістичні та інші знання для виявлення антропологічних основ

правових явищ, у тому числі й злочинності [2, с. 104–107; 24; 49, с. 3–7]. І роль

кожної з цих наук у дослідженні права „стає тим значнішою, її вклад у формування

цілісної картини об’єкта виявляється тим вагомішим, – стверджує П. Рабінович, –

чим більше власних знань про свій предмет вона привносить у загальну скарбничку

інтеграції” наук [58, с. 36]. У такий спосіб до сфери наукового пізнання права

„втягуються” явища, недосліджувані або недостатньо досліджувані колись в

юридичній науці.

Зазначимо також, що іноді вчені методологічним підґрунтям антропології права

(що включається ними у структуру філософії права та за змістом досліджуваних

проблем охоплює філософський і юридичний виміри у нашому розумінні) вважають

висновки філософської антропології [53, с. 737–740]. Це, на наш погляд, не зовсім

коректно, а розгляд юридичної складової антропології права в системі філософії

права не є цілком підставним, оскільки, по-перше, філософська антропологія (як

самостійний напрям антропології поряд з антропологіями науковою та релігійною)

не розробляє проблем, що повністю розкривають предметну специфіку юридичної

складової антропології права (дослідження звичаєво-правових і релігійних правових

систем, проблем правового плюралізму тощо), а, по-друге, методологічною основою

зазначеної складової антропології права – юридичної антропології – історично були

порівняльно-правові, етнографічні, соціологічні й інші прикладні дослідження.

Потрібно зауважити також, що на розвиток юридичної антропології впливають і

дослідження з етології права, котра вбачає витоки права у біологічно зумовлених

моделях поведінки живих істот і на відміну від загальної етології (general ethology) й

соціобіології не пов’язує себе лише із зовнішніми поведінковими особливостями

людей, а прагне досліджувати також внутрішні поведінкові процеси (хоча щодо

цього одностайної думки у літературі немає), акцентуючи увагу на моменті, „де

реальність і право, яким воно є і яким повинно бути, зливаються: де діяння

змінюються нормами, а норми змінюються діяннями” [55, p. 61].

С. Алексєєв, звертаючись до праці „Неслухняне дитя біосфери” В. Дольника,

стверджує, що за свідченнями сучасної науки про поведінку і вдачу живих організмів

(етології) в особливо „організованих” спільностях тварин можуть бути виявлені деякі

(хоча і дуже далекі) природні корені права. „Для цих спільностей, не раз з

високоорганізованою структурою спільної поведінки, характерна жорстка ієрархічна

побудова їх „соціальної організації”, відповідно до якої кожна особина виконує

згідно з існуючою ієрархічною пірамідою суворо „свої” функції (котрі отримали

згодом, вже щодо аналогічних явищ людського співтовариства, назви „обов’язок”,

„відповідальність”, „порядок”, „дисципліна”)” [1, с. 6; 17, с. 192–262]. З іншого боку,

в усі історичні епохи позитивне, „державне” право у той чи інший спосіб намагалося

впливати на поведінку „нелюдських живих організмів”. Існують численні приклади

регулювання таким правом поведінки тварин – надання їм певних прав (вільного

пересування, спадкування тощо) або встановлення обов’язків, зокрема, нести

кримінальну відповідальність [14, с. 40–53; 44, с. 13–19].

Специфіка етології права полягає у тому, що вона зосереджується на біологічних

основах права та відшуковує його у біологічно зумовлених моделях поведінки.

Щоправда, юридична антропологія, сприймаючи висновки етології права, наголошує

на тому, що „біотична спадщина” людини відкрита для правової оцінки, так само як і

для „формування” й „освічення” юридичними поведінковими нормами [55, с. 61].

Левову частку антропологічних досліджень з вивчення переважно традиційних

суспільств проводили емпіричними (здебільшого, польовими) методами, метою застосування яких було довести, що всім соціумам властива певна форма права,

зокрема, звичай (проте це не означає, що не проводили неемпіричних досліджень,

котрі за певними критеріями можна зачислити до антропологічних та є цінними для

юриспруденції, хоча тематично і не становлять частини юридичної антропології.

Йдеться, наприклад, про праці Б. Кістяківського, П. Юркевича [5, с. 83–91; 30, с. 126–

136; 54, с. 570–574, 580–581]). Прихильники концепції „соціального” походження

права вважають, що заперечувати „недержавність” права означало би те саме, що й

аргумент про відсталість, недорозвиненість „не наділених правом” суспільств. Тому

для пошуку „всезагального”, універсального визначення права, котре б задовольняло

всі або майже всі соціуми, антропологи (значна частина яких не асоціювала себе зі

сферою юриспруденції) доклали чимало зусиль [56, р. 40].

Напевно без перебільшення можна сказати, що дореволюційні дослідження у

колишній Російській імперії, зачислені в подальшому до сфери юридичної

антропології, так чи інакше, стосувалися звичаєвого права (найповнішу бібліографію

з цієї проблематики зібрав Є. Якушкін [35; 36; 37; 38]). Юридико-антропологічними

можна вважати наукові розвідки у сфері українського (О. Єфименко, В. Камінський,

О. Кістяківський, П. Чубинський), молдавського (О. Єгунов), російського

(П. Березанський, К. Малишев, І. Орщанський, С. Пахман), французького

(П. Карасевич), мусульманського права (П. Антака, М. Остроумов, М. Торнау,

В. Холмогоров), калмицького (П. Небольсін) та киргизького (М. Гродеков)

звичаєвого права, права кавказьких горян (М. Ковалевський, Ф. Леонтович), народів

Сибіру (Д. Самоквасов) і тихоокеанських племен (М. Миклухо-Маклай). Значна

частина досліджень звичаєвого права була присвячена особливостям його

функціонування (О. Єфименко, К. Кавелін, М. Калачов, П. Калмиков, П. Матвєєв,

В. Мухін, С. Пахман, К. Чепурський, Є. Якушкін). Варто зазначити, що великий

внесок у вивчення українського звичаєвого права, його порівняння зі звичаєвим

правом інших народів зробили Комісія для виучування звичаєвого права

Всеукраїнської Академії наук і Комісія з історії західно-руського права тієї ж

Академії, які діяли у 1918–1933 рр.

Загалом після 1917 року вивчення радянською наукою звичаєвого права,

визнаного „пережитком минулого”, певним чином втратило сенс, оскільки

попередній досвід правового регулювання був повністю відкинений як реакційний

(згадаймо Декрет про суд № 1, яким було припинено дію старих законів, якщо вони

суперечили „революційній правосвідомості”). А якщо увага радянського

суспільствознавства і була звернена в бік звичаєвого права, цю проблематику

розглядали або в історичній ретроспективі, або щодо зарубіжних народів

[10, с. 65-67]. Хоча доцільно буде зазначити, що у перші роки радянської влади

допускалася допоміжна роль звичаїв, сформованих революційною правосвідомістю

та схвалених державою, у деяких цивільних, земельних та інших правовідносинах

(концепція „революційного звичаєвого права” О. Малиновського) [47, с. 68]. Так

поступово в юриспруденції почали вивчати лише звичаєві правила поведінки,

санкціоновані державою, тобто звичаї, оформлені в юридичні норми.

Сьогодні дослідження звичаєвого права в пострадянському просторі відновилися.

У загальній теорії права та теорії цивільного права стали активно розробляти різні

підходи до розуміння „звичаю_____”, „звичаєвого права”, джерел останнього, походження,

способів, форм його вираження [13, с. 4–9; 18, с. 77–82; 19, с. 13–72, 140–

157; 21, с. 21; 29, с. 52–59; 39, с. 235–284]; вчені зосередилися на дослідженнях

характеру та структури звичаю, аналізі зв’язку прав людини зі звичаєвим правом того

чи іншого соціуму, проблемах співвідношення правового звичаю та нормативно-

правового акта [19, с. 157–168; 31, с. 7–93; 39, с. 304–333], звичаєвому праві як

джерелі права цивільного [19, с. 73–119; 39, с. 285–304, 333–362]; у науковий обіг

увійшли терміно-поняття „мононорма” [18, с. 77–78; 21, с. 21–22], „аборигенне

право”, „общинне право”, з англійської мови було запозичено терміно-поняття

„народне право” (folk law), запроваджене з метою уникнення асоціацій, пов’язаних із

незмінністю звичаєвого чи традиційного права [4, с. 11].

Частково такі зрушення пов’язані з відкриттям доступу до „закритих” сторінок

минулого народів колишнього СРСР, активізацією історико-правових й

етнографічних досліджень, частково – зі зміною методологічних орієнтацій в

юриспруденції, зверненням до антропологічних основ права і бажанням подолати

етатизацію й космополітизм права, а частково – зі зміною онтологічного статусу

релігії та моралі, котрі у минулому разом з об’єктивним юридичним правом

виконували роль надзвичайно сильних регуляторів, а нині у зв’язку з поглибленням

диференціації релігій, посиленням розриву між системами моральних цінностей

подекуди втрачають роль засобів інтеграції соціуму. Потрібно зазначити, що у

деяких вищих навчальних закладах пострадянського простору (наприклад,

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка [46], Саратівському

державному університеті [52]) запроваджуються окремі навчальні курси зі

звичаєвого права, котре до того ж певною мірою вивчають у рамках теорії й історії

держави та права (при цьому варто констатувати відсутність в Україні навчальних

курсів з антропології права).

Антропологічний, а точніше – соціально-антропологічний або етнолого-

антропологічний дослідницький підхід, який поряд з деякими іншими підходами

слугує методологічною основою юридичної антропології, зосереджений в останній

на виявленні того, яким чином, за допомогою яких якостей і здібностей людина

створює таке нормативно-ціннісне середовище, що одночасно і відповідає її природі,

і суперечить низці її „параметрів”, насамперед тих із них, котрі визначають

деструктивно-кримінальні форми соціальної поведінки. Тобто, цей підхід за своєю

суттю є екзоантропним – таким, який сприяє розкриттю сутності „зовнішньої

людини”, її прояву в конкретних результатах життєдіяльності, одним з яких є право

як елемент людської культури, як соціальне явище (видається, що навряд чи можна

погодитися з тим, що екзоантропність підходу передбачає можливість дослідження

життєдіяльності людини як результату дії на останню „зовнішніх,

причинностворювальних сил, незалежних від бажання та розуму самої людини”

[59, с. 9]).

Звідси робимо висновок, що юридичну антропологію людина цікавить лише як

творець права (що, власне, відрізняє погляд на людину в цій антропології від

інтерпретацій людини філософією, психологією, культурологією тощо), а акцент

досліджень робиться на праві, на його формах і їх впливі на індивіда, соціальні

групи, суспільство. Ця наука зосередила увагу на „праві у множині”, на ідеї

правового плюралізму, котра дає змогу гнучко реагувати на різні життєві ситуації та

дає людині розумні альтернативи поведінки, у той час як державно орієнтований

правовий монізм змушує біосоціального індивіда діяти, зважаючи на певну державну

волю в особі державних чиновників [23, с. 11].

„Правовий плюралізм, – стверджує К. фон Бенда-Бекманн, – допомагає краще

зрозуміти те, що відбувається, відповісти на запитання, чому так часто дія того чи

іншого закону не приносить результатів” [25, с. 101]. Заради об’єктивності

зазначимо, що правовий плюралізм не варто ототожнювати винятково з поєднанням

ознак різних правових систем (наприклад, англосаксонської та нормативно-актної чи

традиційно-общинної й ідеологічно-релігійної) в одному суспільстві. Існує і так

званий „проникаючий” правовий плюралізм, який передбачає державне визнання

частиною системи об’єктивного юридичного права того права, котре первинно

встановлене державою не було (зокрема, звичаєвого) [10, с. 59]. На думку

Г. Вудмана, така політика об’єктивного юридичного права щодо інших соціальних

норм, стосовно будь-якої частини „іншого права”, з яким співіснує право державне, є

„політикою об’єднання”, котрій протиставляються „політика конфлікту”

(заперечення державою звичаєвого права з метою припинення його застосування та

існування), „політика поділу” (діяльність держави, спрямована на ліквідацію

правового плюралізму через запровадження відмінностей між групами населення, які

дотримуються різних соціальних норм – різних видів права), „політика агломерації”

(створення можливостей для невпорядкованого існування державного й іншого

права); „політика інтеграції” (впорядковане співіснування різних корпусів правових

норм, яке може бути наслідком політики об’єднання, з наданням статусу „вищого”

одному з таких корпусів, наприклад, державному) [12, с. 17–19].

Припущення, що державне право найважливіше, антропологи не визнають, однак

воно потребує детальних наукових перевірок у різних місцевостях і контекстах. „У

деяких сферах, – вказує К. фон Бенда-Бекманн, – проста зміна законодавства може

справді призвести до бажаних змін, але в інших ситуаціях цього не відбудеться

внаслідок стійкості існуючих норм, заснованих на відмінних від державного права

принципах” [4, с. 12].

Якщо керуватися попередніми висновками, то поняття правового плюралізму

передбачає визнання відсутності винятково державної монополії на право. Насправді,

зазначає В. Тишков, має _____місце змагальний процес між правовим централізмом і

правовим різноманіттям. Правовий централізм або державне право, зазвичай,

відображає домінуючий інтерес чи домінуючу волю, за якими стоїть панівна сила,

панівна ідеологія і панівна культура, котрі прагнуть створити так званий „єдиний

правовий простір” на контрольованій території. Тому майже завжди складається

ситуація, коли централізоване право наштовхується та вступає у суперечності з

місцевою традицією, з локальною специфікою чи просто з непередбачуваною, новою

і ще не кодифікованою ситуацією [45, с. 6].

Юридична антропологія, розглядаючи право як феномен, що „пам’ятає те, що

зазвичай трапляється („id quod plerumque fit”), те, на що кожний може сподіватися чи

чого боятися від нормальної людини у різноманітних соціальних ролях її життя”

[55, р. 63], свідчить: кожна культура є автономною стосовно інших культур, і поза

правом, встановленим або санкціонованим державою, залишаються „недержавні”

форми права. Цим зумовлена потреба визнання плюралізму правопорядків

[34, с. 28-29]. Зважаючи на вищевикладене, можна стверджувати, що юридична

антропологія ставить перед собою мету – вивчати на прикладі різних правових

систем, як їхні цілісність та внутрішнє правове багатоманіття (різноманіття форм

права) співіснують у різних культурах. На підтвердження такої тези варто зазначити,

що цей різновид наукової антропології дає підставу заперечити еволюціонізм у

формах права, який полягає у постійному тяжінні до єдиної уніфікованої форми,

котра претендує на панівну роль серед інших. Як зазначає Н. Рулан, „якщо еволюція

й існує, то полягає вона не в діахронічній зміні одного явища іншим, а у виборі

певних соціально-юридичних форм, якому віддана перевага і який, що важливо,

можна змінити, у той час як інші форми, не зникаючи, тимчасово відходять на

другий план, тобто у такі сфери соціального життя, котрі знаходяться за межами поля

зору офіційного права” [42, с. 298].

Врешті, доходимо висновку, що юридична антропологія відіграє важливу роль,

зокрема, для прийняття нормативно-правових актів, які стосуються корінних

(аборигенних) народів (що зберігають традиційні системи господарського та

культурного життєзабезпечення, відмінні від життя решти населення держави), для

здійснення правозахисної діяльності щодо представників етнічних і релігійних

меншин, а також для консультування аборигенних общин і асоціацій [53, с. 737].

Проте не треба забувати також те, що останні десятиліття позначені суттєвою

взаємодією світових правових систем. У процесі глобалізації відбувається так звана

„правова конвергенція”, спрямована на інтеграцію згаданих систем, а точніше на

інтеграцію їхніх правових цінностей [60, с. 236] і створення загальноцивілізаційної

культури [детальніше див.: 60, с. 224–253; 61, с. 119–143]. Остання, за твердженням

С. Маркової-Мурашової, не усуває різноманіття культур, не є фікцією і охоплює

багато складових (правовий менталітет, юридичний дух, національний дух, правова

духовність тощо), котрі випали з поля зору вчених через дослідження ними

правосвідомості поза культурологічним (а за нашою термінологією – соціально-

антропологічним) підходом [61, с. 17, 18, 20]. Тому, на наш погляд, ці складові також

мають бути об’єктами юридичної антропології, а цінність їх дослідження полягає в

уможливленні пізнання того, коли необхідне збереження правового багатоманіття, а

коли доцільне формування правового одноманіття.

Підсумовуючи _____вищевикладене стосовно юридичної складової антропології права,

сформулюємо визначення юридичної (етно-правової чи соціально-правової)

антропології. На наш погляд, юридична антропологія – це галузева юридична

дисципліна, предметом якої є: 1) встановлення тих закономірностей існування та

розвитку цивілізацій і окремих суспільств, що пов’язані з регулюванням відносин у

них (зокрема, закономірностей виникнення, існування та розвитку форм права у

первісних, традиційних і сучасних суспільствах); 2) дослідження взаємовпливів різних

культур у контексті регуляторної діяльності соціумів, а також конкуренції

звичаєво-правового регулювання суспільних відносин з державним; 3) розкриття

сутності права через аналіз поведінки людей-представників тієї чи іншої культури.

Тобто юридична антропологія має основним завданням з’ясування природи права

крізь призму досліджень соціального середовища існування людини.

Ця галузь антропологічного знання має значний евристичний потенціал.

Л. Удовика зазначає, що юридична антропологія розширює та збагачує діапазон,

прийоми і методи правничих досліджень, поглиблює й нарощує обсяг правових

знань, сприяє виникненню нових дослідницьких підходів до права, відкриває нові

аспекти, прояви, грані останнього [50, с. 19]. Для юристів опанування юридичної

антропології важливе, насамперед, у компаративістській перспективі для вивчення

особливостей сприйняття людьми права в різних культурах і пізнання різноманіття

форм права у світі. Дослідження правового регулювання різноманітних сфер життя

та їхніх співвідношень з наявними практиками дає змогу зрозуміти внутрішні

механізми розвитку й співіснування людських співтовариств [33]. Додамо до цього

перспективність використання висновків юридичної антропології для вивчення

процесів сучасного державотворення, становища корінних народів, прав соціальних

груп, котрі за тими чи іншими критеріями у конкретному суспільстві можуть бути

віднесені до меншин, а також у дослідженнях з етнодержавознавства – наукового

напряму (утвореного на межі етнології, етнополітології та теорії держави і права),

предметом якого є явища, тенденції та закономірності етнонаціонального розвитку, а

змістом – той чи інший спосіб і форма національно-державного самовизначення

[41, с. 23, 40–44].

В Україні першочерговими завданнями юридичної антропології, зважаючи на

відсутність у вітчизняній юриспруденції монографічних досліджень відповідного

спрямування, на наш погляд, мають стати: 1) розвиток концепції „групових прав”,

забезпечення яких особливо важливе у тих випадках, коли немає вихідної рівності

прав різних суб’єктів [43, с. 622]; 2) виявлення антропологічних засад українського

права (зокрема, звичаєвого), права етнічних груп українців (гуцулів, лемків та

інших), а також права неукраїнських етнічних спільностей, які проживають на

території України; 3) вивчення антропологічних основ „звичаєво-правових” норм

різноманітних субкультур (молодіжної, злочинної тощо); 4) дослідження впливу

світових глобалізаційних процесів на національну правову систему в контексті

протистояння правового універсалізму та релятивізму, лібералізму й комунітаризму.

Як зазначається у науковій літературі, з часом, у міру накопичення юридико-

антропологічних знань, із визначенням предмета та методології юридичної

антропології, формуванням її поняттєвого апарату, існує реальна ймовірність того,

що вона стане в Україні відносно самостійною галузевою юридичною наукою

[51, с. 11–13], у рамках якої розвиватимуться сучасні напрями позитивістського

праворозуміння, що можна стверджувати, зважаючи на історіографічний огляд

проблематики досліджень з юридичної антропології та досвід „функціонування”

останньої в інших державах.

1. Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М.: Статут, 1999. –

160 с.

2. Анохін Ю.І. Юридична антропологія: до характеристики її предмета // Бюлетень

Міністерства юстиції України. – 2004. – № 7 (33). – С. 100–110.

3. Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. – К.: Ін Юре,

2003. – 408 с.

4. Бенда-Бекманн, К. фон. Зачем беспокоиться о правовом плюрализме? Вопросы

изучения и осуществления политики правового плюрализма // Обычное право и

правовой плюрализм (Материалы ХI Международного конгресса по обычному праву

и правовому плюрализму, август 1997 г., Москва) / Отв. ред. Н.И. Новикова,

В.А. Тишков. – М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1999. – С. 9–13.

5. Бігун В.С. Погляди на людину в праві у працях Б.О. Кістяківського. До питання про

дослідження людини в праві // Держава і право. Зб. наук. праць. – К.: Інститут

держава і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип. 21. – С. 83–91.

6. Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві //

Часопис Київського університету права. – 2002. – № 2. – с. 15–20.

7. Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві //

Часопис Київського університету права. – 2002. – № 4. – с. 7–16.

8. Большая Энциклопедія. Словарь общедоступныхъ сведеній по всемъ отраслямъ

знанія подъ ред. С.Н. Южакова. Первый томъ: А – Арбростъ. – С.-Петербургъ, 1900. –

806 с.

9. Бочаров В.В. Антропология права. Программа курса для студентов, обучающихся по

специальности „Социальная антропология” на факультете социологии Санкт-

Петербургского государственного университета [WWW document]. URL

http://www.soc.pu.ru/inf/courses/350100/antrlaw.shtml (visited 2006, 06, 25).

10. Бочаров В.В. Максим Ковалевский: антропология права и правовой плюрализм в

России // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2001. – Т. 4. – № 3. –

С. 50–72.

11. Бурчак Ф.Г. Антропологічна школа права // Українська радянська енциклопедія. – 2-е

вид. – Т. 1: А – Борона. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії,

1977. – С. 218.

12. Вудман Г. Теория права, антропология и плановый правовой плюрализм // Обычное

право и правовой плюрализм (Материалы ХI Международного конгресса по

обычному праву и правовому плюрализму, август 1997 г., Москва) / Отв. ред.

Н.И. Новикова, В.А. Тишков. – М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1999. –

С. 13–20.

13. Гримич М. Дискусійні аспекти трактування терміна „звичаєве право” // Етнічна

історія народів Європи: Зб. наук. праць. – Вип. 8. – К.: Київ. нац. ун-т ім.

Т. Шевченка; НАН України. Ін-т політ. та етнонац. досліджень, 2001. – С. 4–9.

14. Гудима Д.А. Поняття „суб’єкт права”: до сучасних дискусій // Бюлетень Міністерства

юстиції України. – 2003. – № 10. – С. 40–53.

15. Дамирли М.А. Изучение права в его истории в свете антропологизации правопознания

// Актуальные проблемы государственного и правового строительства в

Азербайджанской Республике в переходном периоде. Сб. науч. статей. – Вып. 5. –

Баку: Адилоглу, 2003. – С. 18–29.

16. Дамирли М.А. Правовая антропология и история права // Митна справа. – 2004. –

№ 2 (32). – С. 49–53.

17. Дольник В.Р. Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в компании

птиц, зверей и детей. – 3-е изд., доп. – СПб.: ЧеРо-на-Неве, Паритет, 2003. – 320 с.

18. Думанов Х.М., Першиц А.И. К уточнению понятия „обычное право” // Государство и

право. – 2005. – № 3. – С. 77–82.

19. Зумбулидзе р. –М. З. Обычное право как источник гражданского права // Обычай в

праве: Сборник. – СПб.: Издательство „Юридический центр Пресс”, 2004. – С. 7–196.

20. Иванов А.А. Справочник по теории государства и права: основные категории и

понятия. – М.: Экзамен, 2006. – 510 с.

21. Камкия Ф.Г. Признаки правового в юридической антропологии // Философия права. –

2004. – № 3 (11). – С. 19–24.

22. Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А. Туманова. – М.:

Прогресс, 1986. – 351 с.

23. Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА

(Издательская группа НОРМА – ИНФРА·М). 2002. – 480 с.

24. Кондратюк Л.В. Антропология преступления (микрокриминология). – М.:

Издательство НОРМА, 2001. – 344 с.

25. Летняя школа по юридической антропологии в Звенигороде // Государство и право. –

1999. – № 11.

26. Ломброзо Ч. Преступный человек // Ломброзо Ч. Преступный человек: Пер. с

итальянского. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2005. – С. 104–126.

27. Ломброзо Ч. Новейшие успехи науки о преступнике // Ломброзо Ч. Преступный

человек: Пер. с итальянского. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2005. – С. 160–194.

28. Ломброзо Ч., Ляски р. Политическая преступность и революция по отношению у

праву, уголовной антропологии и государственной науке / Предисл. И.А. Исаева. –

СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – С. 29–472.

29. Лопуха А.Д., Зельцер И.М. Обычное право: вопросы теории и современная практика. –

Новосибирск: Новосиб. гос. ун-т, 2002. – 250 с.

30. Максимов С.І. Б. Кістяковський – видатний український філософ права // Вісник

Академії правових наук України. – 1997. – № 1 (8). – С. 126–136.

31. Мальцев Г.В. Очерк теории обычая и обычного права // Обычное право в России:

проблемы теории, истории и практики. – Ростов-на-Дону: Издательство СКАГС,

1999. – С. 7–93.

32. Нерсесянц В.С. Юридическая антропология как наука и учебная дисциплина / В кн.:

Рулан Н. Юридическая антропология: Учеб. для вузов: Пер. с франц. / Ответств. ред.

член. –корр. РАН, д-р юрид. наук, проф. В.С. Нерсесянц. – М.: Издательство НОРМА,

1999. – 310 с.

33. Новикова Н.И. Антропология права. Программа курса [WWW document]. URL

http://jurant.iea.ras.ru/ru/teaching/prog_rsuh.shtml (visited 2006, 06, 25).

34. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – Одесса:

Юридична література, 2001. – 160 с.

35. Обычное право русских инородцев: Материалы для библиографии обычного права /

Е.И. Якушкин – М.: Унив. тип., 1899. – 370 с.

36. Обычное право: Материалы для библиографии обычного права. / Е.И. Якушкин. – 2-е

изд., испр. и доп. – Вып. 1. – М.: Т-во Тип. А.И. Мамонтова, 1910. – 225 с.

37. Обычное право: Материалы для библиографии обычного права. / Е.И. Якушкин. –

Вып. 3. – М.: Т-во Тип. А.И. Мамонтова, 1908. – 551 с.

38. Обычное право: Материалы для библиографии обычного права. / Е.И. Якушкин. –

Вып. 4. – М.: Т-во Тип. А.И. Мамонтова, 1909. – 442 с.

39. Поротиков А.И. Обычай в гражданском обороте // Обычай в праве: Сборник. – СПб.:

Издательство „Юридический центр Пресс”, 2004. – С. 197–380.

40. Пучков О.А. О предмете юридической антропологии // Российский юридический

журнал. – 1999. – № 4. – С. 98–108.

41. Римаренко Ю.І., Шкляр Л.Є., Римаренко С.Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-

методологічні засади. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,

2001. – 264 с.

42. Рулан Н. Юридическая антропология: Учеб. для вузов: Пер. с франц. / Ответств. ред.

член. –корр. РАН, д-р юрид. наук, проф. В.С. Нерсесянц. – М.: Издательство НОРМА,

1999. – 310 с.

43. Современные философские проблемы естественных, технических и социально-

гуманитарных наук: Учебник для аспирантов и соискателей ученой степени

кандидата наук / Под общ. ред. д-ра филос. наук, проф. В.В. Миронова. – М.:

Гардарики, 2006. – 639 с.

44. Спасенников ____________Б.А. Правовая антропология. Монография / Под ред. И.Я. Козаченко. –

Архангельск, 2001. – 304 с.

45. Тишков В.А. Вступительное слово // Обычное право и правовой плюрализм

(Материалы ХI Международного конгресса по обычному праву и правовому

плюрализму, август 1997 г., Москва) / Отв. ред. Н.И. Новикова, В.А. Тишков. – М.:

Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1999. – С. 6–8.

46. Толкачова Н.Є. Звичаєве право: Навч. посібн. – К.: Видавничо-поліграфічний центр

„Київський університет”, 2005. – 367 с.

47. Толкачова Н. Звичаєве право України: особливості розвитку // Українське право. –

2004. – Число 1 (17). – С. 56–69.

48. Удовика Л.Г. Вплив глобалізаційних процесів на формування юридичної антропології

// Держава і право: Зб. наук. праць. – Вип. 18. – К.: Інститут держава і права

ім. В.М. Корецького НАН України, 2002.– С. 34–40.

49. Удовика Л.Г. Вплив етнології на формування юридичної антропології //

Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9. – С. 3–7.

50. Удовика Л.Г. Демократія і право: на шляху до оновленої теорії // Держава та регіони.

Серія: Право. – 2002. – № 2 (6). – С. 16–20.

51. Удовика Л.Г. Проблема статусу сучасної юридичної антропології // Держава і право:

Зб. наук. праць. – Вип. 25. – К.: Інститут держава і права ім. В.М. Корецького НАН

України, 2004. – С. 11–13.

52. Учебный план исторического факультета Саратовского государственного

университета. Специальность „Юриспруденция” 02.11.00 [WWW document]. URL

http://www.ssu.runnet.ru/faculties/historical/plan.php (visited 2006, 05, 15).

53. Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов,

А.И. Овчинников. – Ростов-на-Дону: РЮИ МВД России, 2004. – 831 с.

54. Юркевич П. Філософія права (1873) // Історія філософії права; Філософія права;

Філософський щоденник. – 2-е вид. – К.: Ред. журн. „Український світ”, 2000. –

С. 568–685.

55. Lampe, Ernst-Joachim. The position of Anthropology of Law Within the Basic Legal

Sciences // Law, Life and the Images of Man: Modes of Thought in Modern Legal Theory;

Festschrift for Jan M. Broekman / Edited by Frank Fleerackers, Evert van Leeuwen, and

Bert van Roermund. – Berlin: Duncker und Humblot, 1996. – P. 55–63.

56. Moyer S. David. Anthropology // The Philosophy of Law: An Encyclopedia / G. B. Grey

(ed.). – New York & London: Garland Publishing, 1999. – Vol. 1. – P. 40–43.

57. Старков О.В., Башкатов Л.Д. Криминотеология: религиозная преступность / Под

общ. ред. О.В. Старкова. – СПб.: Издательство Р. Асланова „Юридический центр

Пресс”, 2004. – 386 с.

58. Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов: Изд-во

при Львовском государственном университете Издательского объединения „Вища

школа”, 1979. – 203 с.

59. Фатхутдінов В.Г. Правоохоронна діяльність: природа, сутність, гуманізм (теоретико-

правові та методологічні аспекти): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 /

Київський національний університет внутрішніх справ. – К., 2006. – 16 с.

60. Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия: Некоторые тенденции мирового

правового развития – надежда и драма современной эпохи. – М.: Статут, 2000. –

256 с.

61. Алексеев С.С. Избранное. – М.: Статут, 2003. – 480 с.

62. Маркова-Мурашова С.А. Существование и взаимодействие правовых систем

современности в условиях правовой конвергенции // Юристъ-Правоведъ. – 2005. –

№ 1 (12).