Экономика интересует?

Курсы и семинары в Москве курсы фотографии Москва. Курсы фотографии в Москве на тульской .
fineart-school.ru
mediclike.ru
Курсы и семинары в Москве курсы фотографии Москва. Курсы фотографии в Москве на тульской .
fineart-school.ru
mediclike.ru
ahmerov.com
загрузка...

КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Баран1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті зроблено спробу класифікації прав громадян на землі

сільськогосподарського призначення за певними критеріями. Вони дають змогу

визначити особливості цих прав різних видів та згрупувати їх за певними ознаками.

Ключові слова: права громадян України на землі сільськогосподарського

призначення; класифікація.

Права громадян України на землі сільськогосподарського призначення – явище

надзвичайно багатогранне. Специфіка цих прав зумовлена їх об’єктом – земельними

ділянками, які входять до складу цієї категорії земель. Вони мають особливий правовий

режим охорони та використання. З проведенням в Україні земельної та аграрної реформ

ці землі набули нових правових ознак. Вони стали не лише об’єктом вкладення праці, а й

капіталу, їх вперше було включено у сферу підприємництва, тобто діяльності, що

безпосередньо пов’язана з цілеспрямованим одержанням прибутку [1, с. 6]. Тому питання

про права громадян на землі сільськогосподарського призначення є особливо

актуальними. На жаль вони поки що не стали самостійним предметом вивчення.

Різноманітність цих прав найяскравіше проявляється у їх класифікації, яка „дозволяє

не тільки визначити найхарактерніші риси явища, що розглядається, а й проаналізувати

його з різних позицій, під різним кутом зору, пізнати особливості” [2, с. 11].

В радянському земельному праві основу правовідносин становили такі основні

засади, як право виключної власності держави на землю та виключення її з цивільно-

правового обігу. З огляду на це, видова різноманітність прав громадян на землі була

обмеженою.

Основою розвитку сучасних прав на землю є різні форми та види власності. Коло

об’єктів прав громадян на землю доповнено правами нематеріального характеру, у

тому числі правами на земельну частку (пай). Тому основними критеріями

класифікації прав громадян на землі сільськогосподарського призначення є суб’єкти

та об’єкти цих прав.

Громадяни України можуть мати земельну ділянку як на праві власності, так і на

праві користування головно на умовах оренди. Залежно від титулу, завдяки якому

громадяни використовують землі, їхні права можна поділити на права

безпосереднього та похідного землекористування.

Обсяг повноважень похідних землекористувачів є меншим від обсягу

повноважень власника земельної ділянки. Цих суб’єктів між собою відрізняє

правомочність розпорядження, яка може належати лише власнику земельної ділянки.

А от аналіз правомочностей землекористувача (ст. 95 ЗК України) щодо володіння та

користування земельною ділянкою, дає підстави говорити, про те, що за своїм

змістом вони цілком збігаються з такими ж правомочностями власника земельної

ділянки (ст. 90 ЗК України). Тобто, незалежно від виду суб’єктивного права

(власності чи користування), правомочності володіння та користування є

універсальними [3, с. 114].

Класифікувати права такого виду можна і залежно від правових підстав їх

виникнення. За цим критерієм права громадян на землі сільськогосподарського

призначення поділяють на два види – речові та зобов’язальні.

Речові права на землю виникають на підставі закону і не можуть бути змінені

договором. Володілець речового права має змогу безпосередньо впливати на

земельну ділянку шляхом панування над нею [4, с. 183]. Тому речові права є однією

із правових форм реалізації повноважень власника земельної ділянки щодо

володіння, користування та розпорядження нею.

До зобов’язальних належать права на землю, які виникають у результаті укладення

договорів оренди, строкового користування, застави земель (іпотеки) тощо.

Зміст кожного права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення може бути висвітлений за умови розкриття особливостей правового

режиму об’єкта цих прав. Річ у тім, що залежно від правового режиму об’єкта права

визначаються певні можливості „поведінки учасників правовідносин стосовно

відповідних матеріальних та нематеріальних благ” [5, с. 295]. Відповідно до ст. 2 ЗК

України такими благами можуть бути земельні ділянки цієї категорії земель та права

на них, у тому числі на земельні частки (паї).

З розширенням кола об’єктів прав громадян на землі сільськогосподарського

призначення урізноманітнено критерії, за якими ці права можна класифікувати. За

безпосереднім об’єктом прав громадян на землі сільськогосподарського призначення,

насамперед, важливо класифікувати матеріальні права громадян. Це можна пояснити

тим великим значенням, яке в цій галузі має земля. Наявність в національній системі

права особливої галузі земельного права зумовлено існуванням землі як об’єкта

матеріального світу і правового регулювання. Особливості об’єкта визначають

предметну специфіку галузі земельного права.

Особливим об’єктом прав громадян є землі сільськогосподарського призначення,

які слугують основним засобом виробництва у сільському господарстві. Вони

характеризуються такими рисами, як родючість, просторова обмеженість, постійність

місцезнаходження та незамінність.

Сучасні класифікації матеріальних прав громадян України на землі

сільськогосподарського призначення різноманітні. Вони ґрунтуються на загальних

особливостях правового режиму цих земель, і, визначаються залежно від цілей

використання окремих земельних ділянок як основного засобу виробництва у

сільському господарстві.

На жаль, ЗК України не розкриває поняття „цільового призначення земельної

ділянки”, а лише вказує на наявність такої ознаки. Це спричинило появу в юридичній

літературі нових детальніших класифікацій земельних ділянок сільсько-

господарського призначення.

Залежно від фактичного використання земельних ділянок сільсько-

ігосподарського призначення у літературі (Г.О. Аксеньонок та Ю.Г. Жаріков)

введено поняття так званих „земель сільськогосподарського виробництва” [6, с. 241–

242; 7, с. 31–38; 8, с. 7], де запропоновано класифікувати землі не за їх господарським

призначенням, а за фактичним використанням.

У сучасний період розвитку земельного законодавства, за характером

сільськогосподарського виробництва виділяють земельні ділянки, надані громадянам

у власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва,

товарного сільськогосподарського виробництва тощо.

Значного поширення набула практика допоміжного використання земельних

ділянок сільськогосподарського призначення. Її здійснюють в межах цільового

призначення тієї категорії земель, до якої вони належать.

Наприклад, земля для ведення особистого селянського господарства може

використовуватися для городництва, садівництва, сінокосіння чи випасу худоби.

Здійснення відповідних видів діяльності входить у поняття особистого селянського

господарства. При цьому варто погодитись, що норми, встановлені для розмірів

індивідуальних городів і садів, сінокосів і пасовищ тут не діють.

Отже, землі особистого селянського господарства замінили собою і присадибні

земельні ділянки, і земельні ділянки для городництва, садівництва, сінокосіння та

випасання худоби. Водночас, між використанням землі для ведення особистого

селянського господарства і використанням її для потреб городництва, садівництва,

сінокосіння та випасання худоби є суттєва відмінність. Зокрема – конкретне цільове

призначення, від якого залежать права і обов’язки кожного землеволодільця.

Особисте селянське господарство передбачає вирощування продуктів

харчування, кормів для худоби, а також деяких технічних культур. Саме так доцільно

визначати цільове призначення розглянених земельних ділянок, зазначивши, що на

земельних ділянках, наданих спеціально з цією метою, можна вирощувати овочі,

фрукти, корм для тварин і деякі інші сільськогосподарські культури,

використовувати ці ділянки для сінокосіння і випасання худоби.

Незважаючи на те, що ст. 22 ЗК України відносить земельні ділянки для ведення

особистого селянського господарства до земель сільськогосподарського призначення,

основною особливістю їх правового режиму є те, що такі земельні ділянки, в межах

населених пунктів, використовуються для аграрного виробництва тимчасово. Вони

залишаються резервом для забудови і благоустрою населеного пункту. За

необхідності здійснення забудови ці землі можуть вилучати у землекористувачів і

надавати іншим особам для будівництва чи благоустрою населеного пункту

[9, с. 139]. Це видно із положень статей 12–16 Закону України "Про планування і

забудову територій”.

Найпоширенішою формою ведення особистого селянського господарства є

вирощування городніх культур. Водночас на земельних ділянках, наданих для

городництва, заборонено закладення багаторічних плодових насаджень, а також

спорудження капітальних будівель та споруд. На цих земельних ділянках можуть

бути зведені тимчасові споруди для зберігання інвентаря та захисту від непогоди.

Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані тимчасові

споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їхній рахунок (пп. 2, 3 ст. 36

ЗК України).

Чинне земельне законодавство не містить визначення поняття городу чи земель

для городництва. Відсутнє й чітке визначення і їх правового режиму. Очевидно лише

те, що в цьому випадку земельні ділянки надають для вирощування картоплі, овочів

та інших продуктів харчування [10, с. 632]. Закон не забороняє вирощування на

городі, наприклад, зернових культур, що на практиці трапляється досить часто. Тому

земельні ділянки для городництва розглядають як землю, яка призначена чи

використовується для сезонного вирощування переважно овочевих чи кормових

культур, а інколи – і зернових чи технічних.

Особливістю правового режиму земель, наданих для городництва, є те, що їх

надають лише на умовах оренди. Попри це, земельні ділянки для ведення особистого

селянського господарства можуть використовуватися як на праві тимчасового

користування (оренди), так і на праві власності (ч. 1 ст. 36 ЗК України).

Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для

садівництва. До прийняття ЗК 1991 р. надання землі спеціально для індивідуального

садівництва не передбачалося, хоча такі сади існували, щоправда лише в складі

городу [11].

Основним цільовим призначенням таких земельних ділянок є закладення

багаторічних плодових насаджень (ч. 3 ст. 35 ЗК України). Частина наданої

громадянину земельної ділянки для потреб садівництва може використовуватися для

будівництва та експлуатації житлового будинку і господарських будівель,

необхідних для сезонного проживання громадян та членів їх сімей, а також для

зберігання господарського інвентаря, вирощеної продукції тощо.

Проте садовий будинок не можуть використовувати з метою реєстрації

постійного місця проживання його власника, оскільки земельні ділянки для

садівництва надаються за межами населених пунктів і не мають поштової адреси.

Крім цього, використання громадянином наданої йому для садівництва земельної

ділянки лише для зведення житлового будинку та господарських споруд є

порушенням цільового призначення такої земельної ділянки, оскільки основною

кваліфікуючою ознакою цільового призначення земельних ділянок, наданих для

садівництва, є зведення багаторічних плодових насаджень [12, с. 5].

На одній і тій самій категорії земель трапляються випадки різного виду

господарського землекористування. В юридичній літературі їх позначають поняттям

„змішаного режиму землекористування” [8, с. 7]. Наприклад, для потреб, зв’язаних з

веденням особистого селянського господарства, можуть використовуватися

присадибні земельні ділянки. Ці ділянки мають два цільові призначення. Основне з

них визначається правовим режимом тієї категорії земель, до якої вони належать.

Воно полягає в обслуговуванні житлового будинку і зв’язаних з ним господарсько-

побутових будов і споруд. Саме для цього і надається земельна ділянка (ст. 40, 121

ЗК України). Роз’яснення Комісії Верховної Ради України з питань

агропромислового комплексу і Держкомзему України від 7.05.1993 р. № 481/1 надало

змогу використовувати цю земельну ділянку для городництва, саду й інших потреб,

пов’язаних з веденням особистого селянського господарства (у тому числі і

товарного). А ЗК 1991 р. (ст. 50) включив розміри присадибного наділу фермера до

загальної максимальної норми земель фермерського господарства.

Присадибні земельні ділянки, одночасно з належністю до земель житлової та

громадської забудови, є найціннішими землями сільськогосподарського призначення.

Такого погляду дотримуються Ю.Г. Вовк [13, с. 27] та М.Ф. Степаненко [14, с. 90].

Г.Ф. Ясінська [15, с. 13] окремо ставила питання про існування двох складових частин

присадибної земельної ділянки: власне присадибної земельної ділянки, призначеної для

ведення особистого селянського господарства і місця для будівлі, єдиною метою якого

є обслуговування житлового будинку. Такий поділ має значення у разі виділення

присадибної земельної ділянки за межами населеного пункту. В цьому випадку вона не

може використовуватися для обслуговування житлового будинку.

Власники присадибної земельної ділянки наділені загальними правами власників

земельних ділянок (ст. 90 ЗК). Важливо підкреслити, що порівняно із власниками

земельних ділянок сільськогосподарського призначення, право розпорядження

присадибною земельною ділянкою законом не обмежено. Її використовуєть для

ведення сільського господарства. Однак, це не городництво. На такій земельній

ділянці можна закладати багаторічні насадження тощо. З огляду на це, Г.Ф. Ясінська

розглядає ці землі як щось середнє між присадибною ділянкою і городом [15, с. 11].

Громадяни України мають право вільно продавати чи іншим способом

відчужувати присадибну земельну ділянку, що знаходиться у їхній власності, разом

із житловим будинком та різного роду господарськими спорудами (сади, літні кухні

та ін.), які за роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України п. 8 Постанови № 7

від 4 жовтня 1991 р. зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховоного Суду

України від 25 грудня 1992 р. № 13 „Про практику застосування судами

законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок” є

підсобними спорудами й утворюють з будинком єдине ціле [16, с. 284]. Тому вони

переходять до нового власника одночасно з будинком, якщо під час укладення

договору про його відчуження не були обумовлені їх знесення чи переміщення.

Залежно від цільового призначення окремих ділянок, що надаються із складу

сільськогосподарських земель, права громадян щодо кожного виду з цих ділянок

мають спеціальний характер. Крім спеціальних прав на громадян поширюються

загальні права власників та землекористувачів, передбачені ЗК України.

Матеріальні права громадян в земельному праві за характером земельно-

правових норм зазвичай відмежовують від процесуальних. До процесуальних прав

належать, наприклад, права щодо умов і порядку надання земельної ділянки чи її

частини в користування [17].

Матеріальні та процесуальні права є взаємозалежними та тісно пов’язані між

собою. Цей зв’язок двоякий: земельне матеріальне право – умова, підстава виникнення

процесуального права, а процесуальне право є засобом встановлення нових

матеріальних прав. Яскравим прикладом є земельні права у сфері землекористування.

За своїм характером вони є похідні від права власності на землю. У той же час, перехід

прав здійснюється шляхом певної процедури набуття прав на землю.

Земельні права громадян – надзвичайно багатогранне явище. Права щодо

використання земельних ділянок суттєво відрізняються від тих прав, які виникають у

процесі надання земельної ділянки. Тому класифікувати права громадян на землі

сільськогосподарського призначення можна і за етапом їх виникнення.

Не менш вагомим критерієм класифікації матеріальних земельних прав громадян

є залежність цих прав від волі суб’єкта. За цим критерієм права громадян можна

поділити на абсолютні та відносні.

Оскільки до абсолютних земельних прав в літературі відносять права на землі

загального користування населених пунктів, землі, що використовуються як шляхи

сполучення, для задоволення культурно-побутових і комунально-побутових потреб

[18, с. 369], то права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення, що надають для певного цільового використання належать до категорії

відносних земельних прав. За цим же критерієм, до відносних земельних прав

належать всі зобов’язальні права.

З огляду на проведення земельної реформи більшість з цих прав набула рис

майнового характеру. З метою їх урегулювання прийнято чимало нормативно-

правових актів. Тому наступним критерієм класифікації земельних прав громадян

може бути їх юридична природа. За цим критерієм земельні права можна поділити на

дві основні групи. Перша група регулюється тими нормативно-правовими актами всі,

або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання земельних відносин.

Друга група регулюється нормами інших галузей законодавства, які мають певну

кількість земельно-правових норм.

Запропоновані критерії класифікації матеріальних прав громадян України на

землі сільськогосподарського призначення дають підстави узагальнити деякі

закономірності їх подальшого розвитку. До них належать:

1. Характер прав та особливості сільськогосподарського землевикористання

різних видів залежить від правового режиму категорії земель сільськогосподарського

призначення та цільового призначення тих земельних ділянок, які входять до її

складу.

2. Зміст права залежить від титулу, на якому громадяни використовують землі та

підстав його виникнення.

3. Характер земельних прав є різним залежно від етапів їх виникнення, змісту

правових норм (матеріальних чи процесуальних) тощо.

4. Спеціалізоване регулювання прав нормами земельного законодавства.

Врахування всіх ознак матеріальних прав на земельні ділянки

сільськогосподарського призначення свідчить, що матеріальні права громадян на

земельні ділянки сільськогосподарського призначення потрібно розглядати як певні

можливості, що якісно та кількісно відрізняються залежно від виду

сільськогосподарських угідь та характеру прав на них.

На підставі викладеного права громадян на землі сільськогосподарського

призначення варто віднести до одного з провідних інститутів земельного права. Як

інститут земельного права, вони характеризуються значною видовою

різноманітністю, одночасно, вони мають певні спільні та характерні риси, які

визначаються особливостями їх об’єкта.

1. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Науково-

практичний __________посібник // За ред. докт. юрид.наук, проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС,

2005. – 368 с.

2. Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав рабочих и служащих. – М.:

Юрид. лит., 1969.

3. Иконицкая И.А., Краснов Н.И. Права на землю сельскохозяйственных

предпринимателей / В сб.: Предпринимательская деятельность в сельском хозяйстве

России. Правовые вопросы. – М., 1998.

4. Ерофеев Б.В. Земельное право. Учебник для высших юрид. Уч. Заведений. – М.:

МЦУПЛ, 1999.

5. Гражданское право: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. М., 2000. – Т.1.

6. Аксененок Г.А. Правовое обеспечение комплексного и наиболее эффективного

использования природных богатств и их охрана. Сб. «ХХ11 съезд КПСС и проблемы

колхозного и земельного права». – М.: Госюриздат, 1962.

7. Правовое обеспечение рационального использования земли в СССР. – М., 1969.

8. Гречко В.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (текст

лекції). – Х., 1973. – 35 с.

9. Правовой режим использования земель городов, поселков и сельских населенных

пунктов // Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Особенные части

учебных курсов. Учебное пособие / Под ред. А.А. Погребного и И.И. Каракаша__________. – Х.:

ООО "Одиссей", 2001.

10. Постановление ЦК КПСС и СМ СССР „О личных подсобных хозяйствах

колхозников, рабочих, служащих и других граждан в коллективном садоводстве и

огородничестве” от 14.09.1977 г. // В кн.: Ленинская аграрная политика (Сб.

важнейших докладов, март 1965 г. – июль 1978 г.). – М. – 1978.

11. Постановление СНК УССР „О порядке установления нормы и площади земельных

участков под денационализированными домостроениями и изъятия излишков этой

площади” от 17.02.1927 р. // СП УССР. – 1927. – № 5. – ст. 135.

12. Кулинич П.Ф. Земля для садівництва: правові питання // Юридичний Вісник України.

2005. – № 15.

13. Вовк Ю.Г. Право приусадебного землепользования колхозного двора. – М.:

Госюриздат. 1957.

14. Степаненко М.Ф. Приусадебное землепользование на селе. – Минск: Изд-во БГУ.

1973.

15. Ясинская Г.Ф. Право землепользования рабочих и служащих в сельских населенных

пунктах Украинской ССР: Автореф. канд.дис. – Х., 1971.

16. Постанова пленуму Верховного Суду України № 7 від 4.10.1991 із змінами,

внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1992р.

// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 1995.

17. Природоресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша__________. – К.: Істина,

2005. – 376 с.

18. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы правового регулирования земельных

отношений в современных условиях: Дис… докт. юрид. наук.: 12.00.06. – Х., 1998. –

369 с.