ЗЕМЛЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

В. Федорович1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті охарактеризовано основні ознаки земель як загального об’єкта земельних

відносин і земельної ділянки як безпосереднього об’єкта земельних відносин.

Ключові слова: об’єкт відносин, земля, землі, земельна ділянка.

Проведення земельної реформи в Україні привело до суттєвих змін змісту

суспільних відносин з приводу землі. З огляду на це постала проблема

переосмислення основних категорій та понять земельного права, його місця в системі

права України. Найкардинальніші зміни стосуються предмета правового

регулювання земельного права.

Земельні відносини, що регулюються нормами права, мають свою специфіку.

Але якщо колись в умовах виключної власності держави на землі і повного

вилучення їх із сфери цивільного-правового обігу, ця специфіка визначалася

переважно суб’єктним складом права власності на землю, то сьогодні вона головно

зумовлена особливостями об’єкта земельних відносин – землі.

Характеристиці земель як об’єкта правового регулювання, з огляду на актуальність

цього питання сьогодні, присвятили своїй праці чимало відомих вчених-правознавців:

Н.І. Титова [1; 2, с. 10–25], М.В. Шульга [3, с. 9–25], В.І. Андрейцев [4, с. 194–206],

І.А. Іконицька [5, с. 20–33] та ін. Незважаючи на різноманітність підходів у зазначених

наукових дослідженнях до визначення основних ознак землі як об’єкта земельних

відносин, усіх їх переважно об’єднує спільний висновок про те, що земля є

специфічним об’єктом правового регулювання, і відносини з її використання та

охорони повинні регулюватися нормами окремої галузі – земельним правом.

Проте сьогодні, коли земельне законодавство розглядає землі не як об’єкт

адміністрування, а як господарську цінність [6, с. 13], змінюється предмет і завдання

земельного права, відчувається деяка недостатність наукових досліджень у цій сфері.

Динамічність земельного законодавства України надає проблемі об’єкта правового

регулювання земельного права особливої актуальності.

Широке коло суспільних відносин з приводу використання і охорони земель і

пов’язаних з нею об’єктів, які мають природне (надра, ліси, води) і штучне

походження (будівлі, споруди), розглядають переважно як сфера земельних відносин.

В умовах ринкової економіки, як слушно зазначає О.І. Крассов, значення земельних

відносин постійно зростає, оскільки земля є нерухомим майном, товаром і перебуває

в цивільно-правовому обігу [7, с. 5].

Проте відсутність в українському законодавстві понять „земля”, „землі” значно

ускладнює визначення предмета земельного права, і, відповідно, основних напрямів

розвитку земельного законодавства. Даючи у ст. 2 перелік об’єктів земельних

відносин, до яких віднесено землі в межах території України, земельні ділянки та

права на них, в тому числі на земельні частки (паї), Земельний кодекс України (далі –

ЗК) [8], водночас, на відміну від інших поресурсових законів (Лісовий та Водний

кодекси України, Кодекс України про надра, Закон України „Про рослинний світ”,

„Про тваринний світ”), не містить визначення основного загального об’єкту – землі.

Поняття „земля” як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими

природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею,

наведене у Законі України „Про охорону земель” [9], характеризує землю тільки з

боку її природних властивостей, як об’єкта одного з видів земельних відносин – у

сфері охорони земель.

Термін „земля” – багатозначний. Різні форми зв’язку людини із землею

зумовлюють і різноманітність функцій, які виконує земля: екологічну (як природний

об’єкт), соціальну (як місце і умова життя й діяльності людини), політичну (як

просторові межі поширення державної влади), економічну (як об’єкт

господарювання), просторову (як базис для розташування будівель, споруд, об’єктів

транспорту) тощо. Тому відносини з приводу використання земель можуть

регулюватися нормами різних галузей права: екологічними, конституційними,

цивільними, земельними.

Особливе значення земля для держави та суспільства отримало своє закріплення

передусім в Конституції України [10] (ст. 14), в якій сказано, що земля є основним

національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це

положення відтворено у ст. 1 Земельного кодексу України. Визначення для землі

правового режиму національного багатства полягає у її багатозначності для людей і

суспільства загалом.

Відомо, що у Цивільному кодексі України [11] земля належить до нерухомих

речей. Водночас, поширюючи сферу цивільно-правового регулювання і на земельні

відносини, Цивільний кодекс абсолютно не враховує їх суттєвої специфіки як

природного об’єкта не створеною працею людини.

Проф. Н.І. Титова детально проаналізувала особливості земель як об’єкта

правового регулювання [1; 2], вона зазначає, що „землі існують об’єктивно, вони не

створюються працею людини. Тобто, це природний об’єкт, який існує без впливу

людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому

цивілістичному розумінні. З цієї ж причини їх не можна „відтворити”, створити

штучно, вони не можуть бути „новоствореною” річчю” [1, с. 11].

Людина використовує землі головно з двоякою метою: як просторову базу для

розміщення різних об’єктів та як засіб виробництва, особливо у сфері сільського та

лісового господарства. Проте треба мати на увазі, що на відміну від інших засобів

виробництва, корисні властивості яких в процесі їх експлуатації зменшуються, якість

землі у разі правильного поводження з нею може значно поліпшуватися.

До найхарактерніших особливостей землі порівняно з іншими засобами

виробництва, належать її просторова обмеженість, постійність місцезнаходження і

незамінність [12, с. 5]. При цьому просторова обмеженість земель означає не

обмеженість її продуктивних можливостей, а обмеження її кількості (площ) в

природі.

У земельному законодавстві, особливо у Земельному кодексі інколи не зовсім

правильно використовується поняття „земля”, суть якого в деяких випадках має

самостійне значення, а в інших зведене до поняття земельної ділянки. І хоч ч. 3 ст. 2

ЗК України називає серед об’єктів земельних відносин землю, треба мати на увазі,

що не земля загалом як об’єкт природи чи господарський ресурс є об’єктом відносин,

а земельна ділянка – певна індивідуалізована у встановлену порядку частина

поверхні землі.

Стаття 79 ЗК України визначає земельну ділянку як частину земної поверхні з

визначеними межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї

правами. Отож, індивідуалізацію земельної ділянки здійснюють за трьома основними

ознаками:

1. визначення меж;

2. певне місце розташування;

3. надання прав щодо земельної ділянки.

Межі земельної ділянки визначають територіальну і просторову сферу

здійснення прав і виконання обов’язків їх власниками чи іншими особами, які

використовують земельні ділянки на законних підставах (наприклад на умовах

договору оренди). Встановлення меж земельної ділянки є одним із правових засобів її

індивідуалізації як об’єкта права власності чи інших прав.

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про землеустрій" [14], встановлення меж

земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-

геодезичних і картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі (на

місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка.

У разі, якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з

природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками,

каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парками, огорожами,

фасадами будівель та іншими лінійними спорудами та рубежами тощо), межові знаки

можуть не встановлюватися.

Інколи об’єктом земельних відносин може бути частина земельної ділянки, хоч

ЗК України і не згадує її у переліку об’єктів земельних відносин.

Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України, якщо договором про

відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не

визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної

ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею, або спорудою, та на частину

земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Законодавство допускає поділ земельної ділянки, оскільки потреба в цьому

нерідко виникає на практиці, особливо у відносинах спільної власності на земельну

ділянку. Зокрема у п. 4 ст. 88 ЗК України зазначено, що учасник спільної часткової

власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння,

користування частини спільної власності земельної ділянки, що відповідає розміру

належної йому частки.

Отже, законодавство визначає, що земельна ділянка може бути подільною і

неподільною. Подільною є земельна ділянка, яка може бути поділена на частини,

кожна з яких після поділу утворить самостійну земельну ділянку, використання якої

може здійснюватися без переводу її до складу земель іншої категорії. Тому, зазвичай,

результатом виділення частини земельної ділянки є формування самостійної, окремої

ділянки землі.

Поряд з поняттями „земельна ділянка” у законодавстві використовують поняття

„угіддя”. Наприклад, п. 2 с. 22 ЗК України поділяє землі сільськогосподарського

призначення на сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя. Термін

„угіддя” є і в іншому земельному законодавстві. Проаналізувавши його можна дійти

висновку, що віднесення земель до певних видів угідь характеризує передусім спосіб

господарського використання земель. Це поняття відображає певний вид

функціонального використання земельної ділянки, зумовленого її природними

властивостями і наявністю на ній певних природних ресурсів. За допомогою цього

терміна уточнюється правовий режим окремих земельних ділянок.

Головна відмінність поняття „угіддя” від поняття „земельна ділянка” полягає в

тому, що угіддя не індивідуалізується шляхом визначення його місцезнаходження і

меж в тому ж порядку, як земельна ділянка. Більше того, зазвичай, угіддя є частиною

самостійної земельної ділянки. Тому індивідуалізація угіддя відбувається через

індивідуалізацію всієї земельної ділянки [13, с. 14–15].

Характеристика поняття „земельна ділянка” буде неповною без визначення

понять „сусідня земельна ділянка” і „суміжна земельна ділянка”, які часто

кореспондують одне одному. Це зумовлено тим, що з допомогою цих понять

земельна ділянка індивідуалізується. Поняття „сусідня земельна ділянка” і „суміжна

земельна ділянка” треба розрізняти, хоч у ЗК України вони майже тотожні.

Наприклад, у ст. ст. 91, 96 ЗК закріплено обов’язок власників земельних ділянок та

землекористувачів не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та

землекористувачів. Стаття100 ЗК встановлює, що земельний сервітут встановлюється

між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням

суду. Терміни "сусідня земельна ділянка" та "суміжна земельна ділянка" широко

застосовують у разі закріплення правил добросусідства (Гл. 17 ЗК).

Розмежування зазначених понять має не тільки теоретичне, а й практичне

значення. У земельно-правовій літературі поняття „сусідня земельна ділянка”

трактується як не лише прилегла (суміжна) земельна ділянка, а й інші земельні

ділянки, власникам або користувачам яких можуть бути заподіяні незручності

власником або користувачем даної земельної ділянки [15, с. 350]. Водночас у

законодавстві такі терміни інколи використовуються без врахування цієї відмінності.

Прикладом цього може бути ст. 108 ЗК України, відповідно до якої у випадках, коли

сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком,

каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають

право на їх спільне використання. Замість терміна „сусідня земельна ділянка” тут

варто було б використати термін „суміжна земельна ділянка”.

У земельному законодавстві широко вживають термін "землі". Нерідко

однозначне визначення земельних відносин лише як земельна ділянка буває

недостатньо точним. Часто йдеться про землі окремих категорій, які займають значні

площі, про землі, що зайняті лінійними спорудами великої протяжності.

Прикладом можуть бути землі лісового фонду, які займають великі площі і

перебувають у власності держави (за незначними винятками). Поняття „земельна

ділянка” до цих земель не зовсім точне, хоч вони теж мають певні межі.

Професор Н.І. Титова підкреслює, що ЗК України не є послідовним стосовно

юридичної чистоти застосування термінів "земля" і "землі". На їхню думку, термін

"земля" через багатозначність не зовсім правильно відображає суть об’єкта

земельних відносин як предмета земельного права, оскільки має переважно

майновий, цивільно-правовий характер [див. 2, с. 11–12].

„Зовсім інше юридичне смислове навантаження несе термін „землі” – зазначає

проф. Н.І. Титова. – Під ним необхідно розуміти саме природний компонент, не

вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами

та іншими природними ресурсами. Земельні відносини мають на увазі саме такий

об’єкт правової регламентації” [1, с. 10–11]. З цим важко не погодитися.

Тому, основними поняттями, які найбільш повно і змістовно відображають суть

об’єкта земельних відносин є „землі” та „земельна ділянка”. Цим об’єктам характерні

як загальні риси правового режиму всіх земель, так і ознаки диференційованого

правового режиму. Крім того, диференціація правового режиму найбільш характерна

для земель різних категорій.

З огляду на це слушно зазначає проф. В.І. Андрейцев, що „земля може

розглядатися як інтегрований та диференційований об’єкт, що обумовлює

необхідність її правової регламентації” [4, с. 205; 16, с. 8]. Він виокремлює окремі

узагальнені ознаки поняття землі, які характеризують землю і як частину довкілля,

базу для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об’єктів та інших

природних компонентів і як матеріальну основу територіальної цілісності,

суверенітету і національної безпеки держави, місцевого самоврядування, засіб

виробництва тощо.

На основі цього В.І. Андрейцев наводить її визначення, в якому враховані

практично всі вказані та інші ознаки земель як об’єкта земельного права

[див. 4, с. 206]. Втім, можна погодитися із М.В. Шульгою який зазначає, що

законодавче закріплення такого розгорнутого і детального визначення поняття землі

не є необхідним, і підкреслює, що в законі достатньо вказати, що землею як об’єктом

земельних відносин є найважливіша домінуюча складова частина навколишнього

природного середовища, частина поверхні земної кори, що виступає просторовою

основою ландшафту, розташована над надрами і використовується як засіб

виробництва у сільському та лісовому господарстві, або є місцем розселення і

розташування різноманітних об’єктів [3, с. 16–17].

Стаття 168 ЗК України об’єктом особливої охорони визнає ґрунти, визначення

яких подано у Законі України „Про охорону земель” як „природно-історичне органо-

мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої

концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки

найціннішій своїй властивості – родючості” [9]. Ґрунти визнані самостійним

об’єктом правовідносин, зокрема охоронних [2, ст. 14–15].

Усе вищезазначене дає змогу зробити такі висновки:

1. Земельне право має свою специфіку, зумовлену тим, що об’єктом земельних

відносин є земля.

2. Земля є особливим об’єктом земельних відносин через своє природне

походження та її значення в житті людини і суспільства.

3. Земля є інтегрованим та диференційованим об’єктом земельних відносин.

4. Найпоширенішими видами об’єктів земельних відносин потрібно визнати землі

як загальний та земельну ділянку як безпосередній об’єкт земельних відносин.

5. У законодавстві варто визначити поняття „земля” з урахуванням усіх її суттєвих

ознак як специфічного об’єкта правового регулювання.

1. Титова Н.І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – № 4. –

с. 11–15.

2. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Наук. –навч.

посібн. / За ред. д-ра. юрид. наук, проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

3. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных

условиях. – Харьков: Фирма „Консум”, 1998 р. – 224 с.

4. Андрейцев В.І. та ін. Екологічне право: Особлива частина: Підр. для студ. юрид. вузів

і ф-тів.: Повний акад. курс / За ред. акад. АпрН В.І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. –

544 с.

5. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: Теория и тенденции

развития. – М., 1999. – 127 с.

6. Земельное право: Учебник. 2-е изд., испр. и доп. / Отв. ред. проф. В.Х. Улюкаев – М:

Былина, 2000. – 388 с.

7. Крассов О.И. Комментарий земельного законодательства. – М: Издательско-торговая

корпорация. „Дашков и К0” – 2004. – 744 с.

8. Відомості Верховної Ради України, – 2002 – № 3–4, ст. 27.

9. Відомості Верховної Ради України, – 2003 – № 39, ст. 349.

10. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006.

11. Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2003.

12. Земельне право России / Под. ред. В.В. Петрова. М.; 1995. – 300 с.

13. Крассов О.И. Комментарий земельного законодательства. – М.: Издательско-торговая

корпорация "Дашков и К0" 2004. – 744 с.

14. Відомості Верховної Ради України, 2003, № 36, ст. 282.

15. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.І. Семчика. –

К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре””, 2004. – 748 с.

16. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні:

Навч. –практ. посібн. – К.: Істина, 1999. – 320 с.