КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ В ПРОЦЕСІ РОЗКРИТТЯ І РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Р. Єзерський1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті досліджено характер і напрями використання спеціальних знань у процесі

розкриття і розслідування злочинів. У науковій статті зазначено нові принципи

використання спеціальних знань під час проведення слідчих та судових дій.

Ключові слова: спеціальні знання, криміналістичні засоби і методи, злочин.

Запровадження досягнень науки і техніки для жодної іншої юридичної науки не є

настільки характерні як для криміналістики. Синтетична за своїми рисами, вона тісно

пов’язана з багатьма суспільними і технічними галузями знань, постійно

використовує їхні дані для ефективності вирішення завдань, поставлених перед нею.

Потреба суспільства в науковому обґрунтуванні системи заходів у боротьбі зі

злочинністю, їх напрацювання і реалізація завжди була і є залежною від досягнень

науки і техніки. Найчіткіше таку зумовленість простежують у сфері криміналістичної

техніки, де у найскладніших формах і способах поєднані проблеми науки, техніки,

суспільства і людини. Власне ці проблеми, а точніше, закономірності, що

виявляються у їхньому виникненні і вирішенні й зумовлюють потребу їх подальшого

дослідження. Саме в цьому і полягає постановка проблеми та її зв’язок із науковими

та практичними завданнями.

Як слушно зазначає О.Ф. Волинський: “Сучасний рівень людських знань,

можливості гуманітарних і технічних наук, досягнених у галузі інформатики і

обчислювальної техніки, зумовлює необхідність пошуку інших рішень щодо

запровадження досягнень науково-технічного прогресу через призму правового

регулювання. Тим більше, що практика вбачає в цьому нагальні потреби” [1, с. 106].

Питання, що є предметом висвітлення у даній науковій статті, досліджені у

працях багатьох науковців-криміналістів, зокрема: В.Г. Гончаренко „Використання

положень природничих і технічних наук в кримінальному судочинстві”,

Г.І. Грамович „Тактика використання спеціальних знань у розкритті і розслідуванні

злочинів”, Б.В. Романюк „Сучасні теоретичні та правові проблеми використання

спеціальних знань у досудовому слідстві”.

Мета запропонованої статті полягає у з’ясуванні характеру і напрямів

використання спеціальних знань у процесі розкриття і розслідування злочинів.

Що і в яких випадках застосовувати – проблема насамперед криміналістичної

науки і практики. А ось умови, процедура (порядок) застосування – це сфера

правового регулювання, що забезпечує гарантії законності, дотримання прав і свобод

громадян. Закон регламентує лише те, що апробовано практикою, а практика не може

використовувати те, що не передбачено законом. Тут маємо суперечності, які

практично невирішені за існуючої системи правового регулювання. Потрібно або

свідомо йти на порушення закону, або ж погодитись з його роллю, яка стримує

розвиток криміналістичних методів і засобів.

Проблеми, що потребують неординарних підходів до їхнього вирішення,

виникають і в судовій практиці. З огляду на розширення обсягів експертних

досліджень і ускладненням використання для цього техніко-криміналістичних

засобів і методів помітно загострилась проблема оцінки висновків експертів судом.

Дискусії з цього приводу свідчать лише про реальність існування і практичну

складність вирішення цієї проблеми в рамках існуючої системи судочинства. Інакше

як можна оцінити ситуацію, коли суд приймає рішення, спираючись здебільшого на

висновки експертів. До речі, в процесі дослідження і ознайомлення з матеріалами

кримінальних справ не було випадків, коли докази по справі, що зібрані за

допомогою техніко-криміналістичних методів і засобів, ігнорували. Але, важливо

зазначити, що надалі при постановленні вироків у кримінальних справах лише у

8,4 % від загальної кількості кримінальних справ, що були вивчені, було окреслено за

яких умов отримано ці докази, – в результаті проведення судових експертиз – 7,9 %,

обшуків із застосуванням техніко-криміналістичних засобів – 0,5 %.

Сучасний рівень розвитку наукового знання, можливостей гуманітарних і

технічних наук, досягнення в галузі обчислювальної та інформативної техніки

зумовлюють необхідність шукати інші рішення щодо вищенаведених питань. Тим

більше, що практика відчуває в цьому очевидні потреби. Доцільно у зв’язку з цим

навести деякі історичні факти.

Ще в кінці минулого століття науковці була визначили необхідність розрізняти

процесуальне, інакше кажучи, правове і функціональне положення експерта і

спеціаліста в кримінальному процесі [2, с. 216; 3, с. 304; 4, с. 199].

Але лише у 1960 р. їхні функції і завдання були розподілені законодавцем. Цей

факт свідчить про вимушеність законодавця враховувати потреби практики. На

сьогодні уже визріла необхідність зробити наступний крок. Враховуючи все більш

розширену сферу діяльності спеціаліста (чому значною мірою сприяють досягнення

науково-технічного прогресу) і дедалі більш наглядно визначену вузьку

спеціалізацію експертів, правомірним є питання не лише щодо роз’єднання їх

функцій, але й щодо зміни підходів до правової оцінки результатів роботи

спеціалістів.

Актуальність цієї проблеми достатньо наочно виявилась у законодавчому

обмеженні права спеціаліста-криміналіста, що брав участь в огляді місця події,

проводити за тією ж справою експертизу. Автори цієї правової новели не врахували

характерних для того часу, вкрай обмежених організаційних можливостей експертно-

криміналістичних установ, їхню штатну малочисленність, слабку технічну

оснащеність. У кінцевому підсумку, у боротьбі за законність в експертизі

ускладнились проблеми боротьби зі злочинністю [5, с. 76].

Очевидно, що суть цієї проблеми полягає не у факті порушення законності

спеціалістами (які згодом виконують функції експертів), а в недосконалості

правового і організаційного забезпечення діяльності одних та інших. Основоположні

засади судово-експертної діяльності, зокрема її організація, правовий статус судового

експерта, забезпечення роботи державних спеціалізованих установ та відомчих

експертних служб, визначаються Законом України „Про судову експертизу” від 25

лютого 1994 р. № 4038-XII. Особливості організації та проведення окремих видів

експертиз детально регламентовані галузевим процесуальним законодавством

України, іншими законодавчими актами, відомчими нормативно-правовими

документами. Експерти-почеркознавці, хіміки, будучи лише спеціалістами

відповідної галузі знань, виявляються професійно неготовими до роботи щодо

оглядів місця події, де вони мають справу з різноманітними матеріальними слідами

злочину, причому не лише з окремими, але й з їхньою сукупністю. А якщо до цього

додати завдання, пов’язані із застосуванням криміналістичної техніки в оперативно-

розшуковій діяльності, то суперечності у вимогах до підготовки експертів і

універсальної підготовки спеціалістів стають більш ніж наочним.

Ця проблема могла б знайти своє вирішення з уведенням до штату органів

прокуратури посади “техніка-криміналіста”. До його функціональних обо’вязків

варто зачислити і такі, котрі пов’язані з проведенням попередніх (на місці події) і

спеціальних досліджень з метою отримання розшукової і доказової інформації. Не

можна погодитись з пропозиціями про здійснення ним, в цій частині, лише

“контролю за своєчасним направленням речових доказів на експертизу” [6, с. 15].

Заслуговує на увагу вже згадувана практика, коли результати досліджень спеціаліста

можуть набути процесуального значення лише будучи представленими у вигляді

висновку експерта.

У пошуках можливого вирішення цієї проблеми важливо, по-перше, звернутись

до досвіду зарубіжних країн. У кримінально-процесуальному законодавстві деяких з

них, поряд з висновком експерта, засобом доказування вважають “спеціальні

дослідження” (ст.12 КПК Румунії), (ст. 60 КПК Франції). Потрібно зазначити, що

висновок спеціаліста розглядають як джерело доказів, поряд з судовою експертизою

також і у Російській Федерації, оскільки, Федеральним законом від 4 липня 2003 р.

до КПК РФ були внесені відповідні зміни. Такі дослідження можуть бути призначені

у чітко визначених законом випадках, у тому числі до порушення кримінальнї

справи. Іншим шляхом процесуального “визначення” спеціальних досліджень може

бути доповнення КПК України вказівкою на право слідчого органу дізнання залучати

спеціаліста у процесі перевірки заяв і повідомлень про злочини. Однак, щодо цього

варто було б визначити порядок документального оформлення і правовий статус

результатів роботи спеціаліста.

Розмежування спеціальних досліджень та експертиз за особливостями

застосування засобів і методів досить умовне. Порівняльне вивчення висновків

(довідок) спеціалістів і експертів щодо одних і тих же матеріалів, зроблене

М.І. Лисовим, “свідчить, що в більшості випадків їх дослідницькі і результативні

частини одна від одної не відрізняються”. У такій ситуації висновок експерта є за

своєю суттю “копією” довідки спеціаліста, а оригінал, більш бажаний [7, с. 53]. До

того ж, варто доповнити, що експерти вимушені формально переписувати висновки

спеціаліста без додаткових чи повторних досліджень. Наприклад, якщо об’єктами

такого дослідження є продукти, що швидко псуються, напої. За кордоном

криміналісти активно обстоюють ідею, що відображене у законодавстві, – постійне

техніко-криміналістичне супроводження процесу розкриття і розслідування злочинів,

також з їхньою участю.

Тому, виникає потреба посилення доказового значення результатів застосування

криміналістичної техніки, зміни порядку їхньої правової оцінки як джерел доказів.

При цьому в кримінально-процесуальному законодавстві доцільно визначити

нескладний порядок залучення до кримінального судочинства результатів

застосування криміналістичної техніки. Однак вирішення зазначених завдань у

кримінально-процесуальному законодавстві поєднано з глибокими структурними

змінами в системі правового регулювання криміналістичної техніки в процесі

розкриття та розслідування злочинів. Норми, що регламентують застосування

криміналістичної техніки в процесі розкриття та розслідування злочинів, є тематично

конкретизованими утвореннями у кримінально-процесуальному законодавстві,

оскільки регулюють якісно однорідні відносини. При цьому така група

процесуальних норм є складовою частиною підсистеми використання техніко-

криміналістичних досягнень в структурі кримінально-процесуального права, котра,

своєю чергою, традиційно охоплює правові інститути застосування техніко-

криміналістичних засобів і спеціальних знань у кримінальному судочинстві .

Принципи формування системи правового регулювання криміналістичної техніки

фактично визначають головні напрями розвитку системи правової регламентації

застосування криміналістичної техніки в процесі розкриття та розслідування

злочинів. Така система повинна:

−відповідати загальним положенням чинного кримінально-процесуального

законодавства;

−відповідати потребам повноти, тобто давати змогу вичерпного вирішення

основних практичних завдань, що виникають з огляду на застосування

криміналістичної техніки;

−забезпечувати стабільність у досліджуваній сфері діяльності, і водночас бути

відкритішою, розрахованою на перспективний розвиток науки і техніки

(впровадження досягнень науки і техніки без порушення відповідної системи;

реформування системи правового регулювання).

Позитивною може бути і трансформація змісту окремих правових норм,

вилучення з кримінально-процесуального законодавства штучних (інколи

термінологічних) обмежень. Незначні уточнення в законодавстві можуть відкрити

якісно нові можливості для використання досягнень науки і техніки у процесі

розкриття і розслідування злочинів.

Зокрема, ст. 174 КПК України регламентує впізнання особи за фотознімками, що

унеможливлює застосування інших засобів фіксації зображення. Однак

використання, наприклад, відеоматеріалів суттєво розширило б можливості цієї

слідчої дії. Зокрема, доречним виявиться пред’явлення для впізнання підозрюваних

свідкам і потерпілим відеоматеріалів із дотриманням всіх необхідних вимог закону

(особливо, коли потрібно бачити впізнавуваного у різних ракурсах і в русі).

Тому можна запропонувати ст. 174 КПК України доповнити положенням, що

впізнання особи може бути проводять не лише за фотознімками, але й за іншими

матеріально-фіксованими зображеннями, які допускають можливість науково-

обґрунтованої ідентифікації особи, що дасть змогу вирішити питання використання

сучасних засобів фіксації зображення в процесі проведення даної слідчої дії.

Є різні підходи до регламентації використання криміналістичної техніки в

кримінальному судочинстві. Серед науковців панує думка, що застосування того чи

іншого засобу чи методу має відповідати не лише прямій вказівці закону, а й

загальним принципам правосуддя [8, с. 8].

Цю позицію, з огляду на невизначеність, було окритиковано. Р.С. Бєлкін

підкреслює, що вказані положення ніколи не зможуть охопити всього арсеналу

засобів і методів боротьби зі злочинністю, що стрімко розвивається [9, с. 100].

В.Г. Гончаренко висловлює слушне занепокоєння, що при цьому відпаде взагалі

будь-яка потреба в конкретній законодавчій регламентації застосування

криміналістичної техніки, і вирішення питання про їх допустимість належатиме до

компетенції органів досудового розслідування [10, с. 88].

З таким поглядом важко не погодитись, оскільки в кримінально-процесуальному

законодавстві неможливо помістити вичерпний перелік науково-технічних засобів,

що пояснюються їх багаточисленністю, неоднозначністю і постійним, з огляду на

перманентність, розвитку науково-технічного прогресу, вдосконаленням. Як слушно

зазначив Р.С. Бєлкін, „застосування в судочинстві лише передбачених законом

засобів потягне за собою визнання незаконним будь-якого нового засобу лише через

відсутність згадки про нього в законі. Це створює передумови для суб’єктивізму в

оцінці правомірності використання тих чи інших новинок в судочинстві і не може не

гальмувати застосування результатів науково-технічного прогресу. Закріплення в

законі вичерпного переліку техніко-криміналістичних засобів неможливе і з погляду

законодавчої техніки, враховуючи той обсяг, який мав би цей перелік” [9, с. 104].

Варто зазначити, що серед науковців існує проміжний погляд. Зокрема,

зазначено, що оптимальне вирішення полягає у поєднанні норм, що регламентують

як загальні правила, так і часткові випадки застосування науково-технічних засобів і

методів у кримінальному судочинстві. Вирішення питання детальної регламентації

можливе лише за наявності визначеної сукупності ознак, серед котрих такі:

а) можливість отримання в результаті застосування технічного засобу матеріально

зафіксованого джерела доказів; б) ступінь розповсюдженості використання

технічного засобу на практиці і його важливість для вирішення завдань

кримінального судочинства; в) особлива складність процесуально-правових

оформлень застосування технічного засобу. Поділяючи такий погляд загалом, треба

зазначити, що з розвитком норм, котрі регулюють застосування криміналістичної

техніки в процесі розкриття злочинів, з кримінально-процесуального законодавства

варто було б вилучити зайву деталізацію порядку і умов застосування конкретних

засобів і методів у конкретних випадках.

Важливим є формування загальних (що визначають їхню тематику і структуру)

норм права, що встановлюють основні положення і правила застосування

криміналістичної техніки в кримінальному процесі. У структурі норм, що

регламентують використання криміналістичної техніки у процесі розкриття та

розслідування злочинів, також необхідні інтегративні елементи, що пов’язують його

компоненти у цілісну органічну систему.

З погляду системного підходу потреба уведення в кримінально-процесуальне

законодавство загальних норм, що визначають основні начала застосування

криміналістичної техніки, не викликає сумнівів. Згідно із запропонованою схемою,

вдосконалення кримінально-процесуальної регламентації застосування

криміналістичної техніки повинно проводитись завдяки нормам переважно

загального характеру, а наявність у КПК України норм, що регулюють використання

конкретних засобів і методів криміналістичної техніки може мати місце лише у

виняткових випадках, що підкреслюватиме їх особливе процесуальне значення.

Все це дає змогу зробити висновок про необхідність створення в КПК України

структури норм загального характеру, що регламентують основи застосування

криміналістичної техніки.

Щодо поглядів законодавця, то вони вирізняються консервативним підходом до

таких ключових проблем, як допустимість використання у кримінальному

судочинстві техніко-криміналістичних методів і засобів з подальшою

диференціацією організаційно-правових форм їхнього застосування. Аналізуючи

зазначені проблеми, можна запропонувати конкретні заходи щодо їхнього вирішення.

У чинному КПК України подано формальний перелік технічних засобів, що їх

застосовувують у процесі проведення конкретних слідчих дій. Наприклад, у ст. 85¹

КПК України зазначено, що звукозапис використовують в процесі допиту

підозрюваного, обвинуваченого, свідка та потерпілого, очної ставки, пред’явлення

для впізнання, відтворення обстановки і обставин події та у разі проведення інших

слідчих дій під час досудового розслідування, а кінозйомка і відеозапис (відповідно

до ст. 85² КПК України) застосовують у процесі проведення огляду, обшуку,

відтворення обстановки і обставин події та щодо проведення інших слідчих дій.

Ідучи шляхом визначення в КПК України конкретних засобів та методів

криміналістичної техніки, можна створювати штучні бар’єри на шляху до процесу

розкриття і розслідування злочинів. Застосування під час певних слідчих дій засобів і

методів криміналістичної техніки не зазначених в КПК України, ставить під сумнів

законність отримання доказів за їхньою допомогою.

Було б доцільно закріпити в КПК України основні критерії допустимості в

кримінальному судочинстві техніко-криміналістичних методів і засобів та

регламентувати загальні умови їхнього застосування, котрі значною мірою зумовлені

передбаченим у кримінально-процесуальному законі порядком проведення слідчих

дій. Таку пропозицію підтримує Е.А. Уткін, котрий пропонує встановити в

кримінально-процесуальному законі: “Загальні принципи допустимості, форми і

порядок застосування науково-технічних засобів і процесуальної оцінки отриманих

при цьому результатів” [11, с. 137]. Можливий інший варіант вирішення цього

питання – закріпити в одній із статей КПК України положення про допустимість

застосування в процесі проведення будь-якої слідчої дії техніко-криміналістичних

методів і засобів, зазначивши їхні функціональні можливості (засоби вимірювання,

зображення, пошуку тощо). М.А. Селіванов зазначає про необхідність формування в

процесуальному законі спеціального розділу, де було б регламентовано основи,

форми і межі застосування науково-технічних засобів різними учасниками

кримінально-процесуальної діяльності [8, с. 51]. Безумовно, поява в КПК України

такого розділу позитивно вплине на використання досягнень науки і техніки у

кримінально-процесуальній діяльності.

У такий спосіб можна суттєво спростити впровадження криміналістичної техніки

в кримінально-процесуальну діяльність і водночас впорядкувати практику її

застосування в процесі розкриття злочинів.

Підсумовуючи, варто зазначити, що очевидна пряма залежність активності і

результативності процесу впровадження досягнень науково-технічного прогресу в

криміналістику від вдосконалення кримінально-процесуальної регламентації

використання науково-технічних засобів і методів у процесі розкриття і

розслідування злочинів. Система такої регламентації, сформована в інших умовах,

але поки чинна, багато в чому непослідовна, не відповідає сучасному рівневі

розвитку науки і техніки, вона стала гальмом на шляху до науково-технічного

прогресу в криміналістиці. Усі зусилля вдосконалити окремі положення

кримінально-процесуального законодавства щодо розглянутих питань у межах

існуючої системи не дають і не можуть дати очікуваного результату. Потрібен

принципово новий концептуальний підхід до вирішення цієї проблеми в контексті

реформ кримінального і кримінально-процесуального законодавства.

Треба було б розширити процесуальні форми використання науково-технічних

засобів і методів у процесі розкриття злочинів, переглянути порядок правової оцінки

одержаних результатів, визначити загальні принципи допустимості застосування

науково-технічних засобів у кримінальному процесі. Сучасні науково-технічні

досягненння, з одного боку, і збільшення обсягу завдань боротьби зі злочинністю, з

іншого боку, об’єктивно створюють потребу (і можливість) активізації використання

науково-технічних засобів і методів у процесі розкриття і розслідування злочинів.

В умовах демократизації нашого суспільства формування правової держави, як

ніколи раніше, очевидною є потреба у створенні якісно нової системи техніко-

криміналістичного, а в ширшому аспекті, інформаційного забезпечення діяльності

органів досудового розслідування щодо розкриття злочинів.

1. Волынский В.А. Технико-криминалистическое обеспечение раскрытия преступлений.

– М.: Изд-во Норма – Инфра.М, – М., 2001. – 350 с.

2. Вульферт А.К. Курс уголовного судопроизводства. – М., Госюриздат, 1988. – 316 с.

3. Фойницкий Н.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. – Т.2. – СПб.: Изд-во

„Альфа”. – 607 с.

4. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – СПб., 1910. – 230 с.

5. Хилобок М.П. Пути дальнейшего совершенствования осмотра места происшествия //

Использование научных положений криминалистики и специальной техники в борьбе

с преступностью. – Рязань: НТУ, 1999. – с. 76–83.

6. Винберг Л.А. Пути повышения эффективности технико-криминалистического

обеспечения процесса раскрытия, расследования и предупреждения преступлений //

Повышение эффективности использования криминалистических методов и средств

расследования преступлений. – М.: Академия МВД СССР, 1985. – с. 29.

7. Лысов Н.И. Справка специалиста как источник доказательств // Актуальные

проблемы обеспечения следственной практики научно-техническими достижениями.

– Киев, 1987. – с. 53–58.

8. Селиванов Н.А. Основания и формы применения научно-технических средств

специальных знаний при расследовании преступлений // Вопросы криминалистики. –

М., 1994. – Вып. 12. – с. 8.

9. Белкин Р.С. Общая теория криминалистики. // Юрид. лит. – М. 1999. – с. 104.

10. Гончаренко В.Г. Використання положень природничих і технічних наук в

кримінальному судочинстві. – К.: Вища школа, 1999. – 260 с.

11. Уткин Е.А. Уголовно-процессуальные проблемы использования научно-технических

средств в стадии судебного разбирательства. – Одеса: Изд-во Одесского гос. ун-та,

1993. – 237 с.