ОКРЕМІ АСПЕКТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ МЕТОДИКИ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

І. Когутич1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 74–03–80

У статті в контексті удосконалення науки криміналістики та розширення меж її

застосування у кримінальному судочинстві досліджено окремі аспекти четвертого

завершального її розділу – криміналістичної методики. Основну увагу звернуто на

допустимість і необхідність напрацювання в межах цієї науки нового напряму

криміналістичної методики, зокрема, методики судового розгляду кримінальних справ.

Запропоновано й проаналізовано загальні положення цієї складової криміналістичної

методики, систему і структуру її складових елементів.

Ключові слова: криміналістична методика, методика судового розгляду

кримінальних справ.

Як відомо, у криміналістиці останніми роками актуальною стала проблема

удосконалення системи цієї науки та її навчального курсу. Важливим аспектом цієї

проблематики є зміст та структура четвертого, завершального її розділу –

криміналістичної методики, а також допустимість і необхідність розширення її меж

та доповнення її новими складовими.

Поняття „криміналістична методика” вміщує родове поняття „методика”. У

семантичному розумінні методика – це сукупність взаємопов’язаних способів та

прийомів доцільного проведення будь-якої роботи [10, с. 617]. Сутність родового

поняття „методика” в криміналістиці незмінна.

Традиційно криміналістична методика розглядала три комплекси проблем:

особливості розкриття, розслідування й попередження злочинів криміналістичними

засобами як взаємопов’язаний і взаємозалежний процес доказування у кримінальній

справі. Серед дослідників цих питань І.М. Якімов (1925 рік); С.О. Голунський,

Б.М. Шавер (1939 р.); А.І. Вінберг (1949 р.); С.П. Мітрічев, О.М. Васільєв (1960 р.).

Усі якщо й застосовували терміни „методика розкриття злочинів”, „методика

розслідування злочинів” або „методика розкриття, розслідування і попередження

злочинів”, то, як засвідчує аналіз літератури, по-перше, під нею вони розуміли

методику розслідування окремих видів (груп) злочинів як частину науки

криміналістики, її завершальний розділ, по-друге, використовували _____ці терміни для

зручності викладу матеріалу. Щоправда, вони мали на увазі, що методика

розслідування – це сукупність наукових методів, прийомів і методик, що

застосовують у ході розслідування конкретних видів злочинів. Саме вона

зумовлювала форми, послідовність та особливості виконання слідчих, оперативно-

розшукових дій і заходів, що їх застосовували у ході розкриття, розслідування й

попередження злочинів.

У такий спосіб в структурі криміналістичної методики було сформовано дві

частини: 1) загальні положення і 2) окремі методики. Її базою були нормативні

джерела (Конституція України, закони і постанови, кримінально-процесуальне і

кримінальне законодавство тощо), а також наукові положення криміналістичної

техніки і тактики, слідча практика розслідування окремих видів злочинів, результати

наукових досліджень у сфері удосконалення технології розслідування злочинів

[1, с. 451–468] за активного творчого використання досягнень у сфері природничих,

технічних і гуманітарних наук.

Зазначимо, що у методиці розслідування перевагу надавали напрацюванню

рекомендацій щодо прийомів визначення напрямів і способів розслідування

різноманітних видів злочинів тощо. Ця обставина „не дозволила у достатніх межах

розкрити зміст завершальної частини криміналістики, оскільки за такого підходу

залишались у тіні пізнавальні складові частини методики розслідування, які сприяли

б належному зрозумінню природи і першоджерела прийомів провадження слідства і

тим самим розкрити предмет методики” [2, с. 38].

Невипадково останніми роками дедалі частіше озвучується як правильний

погляд, що найменування розділу криміналістики „Методика розслідування окремих

видів (груп) злочинів” вузьке і таке, що не відповідає її призначенню у

кримінальному судочинстві. Більше того, якщо одні автори точнішим вважають його

назву „Методика розслідування окремих категорій злочинів”, тоді інші –

„Криміналістична методика” [5, с. 223]. Однак важливо зазначити, що й за таких назв

розділ не позбавлений різного розуміння свого змісту. В одних випадках розділ

обмежений рамками досудового розслідування, в інших – поширюється й на стадію

судового розгляду кримінальних справ у суді [8, с. 446]. Ця тенденція в розумінні

наповнення методики розслідування є закономірною, оскільки елементом

діалектичного розвитку будь-якого явища є боротьба змісту із формою і навпаки.

Незважаючи на активні дослідження сучасних проблем криміналістичної

методики, не можна сказати, що більшість із них успішно розв’язані. Окрім іншого,

нез’ясованим до кінця залишається поняття ”криміналістична методика (методика

розслідування окремих видів (груп) злочинів)”. Отже, що ж необхідно розглядати під

цим поняттям і в чому його сутність ?

Базовим логічним правилом формування будь-якого узагальненого поняття є те,

що воно повинно відображати суттєві риси, властивості об’єктів, які його

наповнюють. Взявши за основу це положення і метод системно-структурного аналізу

у вивченні цього явища, можна вичленувати декілька взаємопов’язаних, але

специфічних понять криміналістичної методики, які не можна ототожнювати

внаслідок властивих їм суттєвих рис і ознак.

По-перше, криміналістична методика є розділом науки криміналістики. У цьому

сенсі вона відображає теоретичний і прикладний аспекти, виступає відносно

самостійним елементом системи криміналістики, маючи свій об’єкт, предмет, мету і

завдання дослідження. Виникнувши із потреб практики боротьби зі злочинністю,

криміналістична методика бере початок із перших інструкцій слідчих і праць

Г. Гросса, Я.І. Баршева, В.А. Ліновського, І.М. Якімова та інших авторів, у яких

містяться початкові теоретичні розробки про методи і прийоми розслідування

окремих видів злочинів.

Методика розслідування як розділ науки криміналістики досліджує

загальнотеоретичні положення і вимоги, що мають за мету створити власне

криміналістичну теорію розслідування окремих видів (груп) злочинів методами і

засобами криміналістики. Ці положення ґрунтуються на законі й результатах

пізнання слідчої практики, новітніх досягненнях у сфері криміналістичної техніки,

тактики, методики, природничих та інших спеціальних наук. Унаслідок цього

криміналістична методика постійно збагачується важливими загальнотеоретичними і

методичними концепціями про криміналістичні класифікації і характеристики

злочинів, слідчі (криміналістичні) ситуації, напрями розслідування на різних етапах

досудового провадження у кримінальних справах, комплекси слідчих дій і

оперативно-розшукові заходи, черговість їх виконання залежно від наявних слідчих

ситуацій тощо.

По-друге, криміналістична методика, беручи до уваги її прикладне призначення,

у практичному аспекті є науково-методичними рекомендаціями у вигляді

методичних посібників і вказівок щодо розслідування окремих видів злочинів

загалом або стосовно їх певного конкретного виду (групи). Як приклад, можна

назвати методичні посібники для слідчих щодо розслідування бандитизму,

тероризму, вбивств, зґвалтувань, тілесних ушкоджень, шахрайства, розкрадань тощо.

Наявні у них методичні вказівки мають прикладне значення і зазвичай містять

комплексні вказівки щодо розслідування злочинів. У них систематизовано

досягнення криміналістики, кримінального права і процесу, кримінології,

прокурорського нагляду, теорії адвокатської діяльності, судової медицини, наукової

організації праці, науки управління та інших наук; успіхи й недоліки, прогалини

слідчої практики й озвучені рекомендації щодо успішного розкриття, якісного

розслідування й попередження злочинів.

Криміналістична методика у вигляді методичних посібників тощо,

відштовхуючись від своїх завдань, може мати за предмет аналізу й узагальнення

суттєві за об”ємом і глибиною дослідження комплекси питань про стан злочинності,

організацію розслідування, попередню перевірку матеріалів, облік і контроль,

процесуальні аспекти роботи з доказами, кримінально-правову кваліфікацію й

попередження злочинів тощо. Очевидно, що навіть цей далеко не повний, але

важливий у практичному аспекті перелік питань безпосередньо і в цілому не

становить предмет криміналістики. А це означає, що такого роду інформація, як

складова методичних рекомендацій, не може у повному об’ємі бути віднесена до

методики розслідування як розділу науки криміналістики. Невипадково, що у

авторських колективах таких методичних посібників є спеціалісти з кримінального

права і процесу, кримінології, прокурорського нагляду, адвокатської діяльності,

судової медицини, юридичної психології, товарознавства, бухгалтерського обліку та

інших наук. Водночас осердя методичних посібників, інформаційних листів, вказівок

щодо розкриття й розслідування злочинів, незважаючи на їхні відмінності, мають

становити єдині загальнонаукові, базові положення криміналістичної методики як

частини науки криміналістики, які зорієнтовані на практику, на оптимальне,

практичне вирішення завдань кримінального судочинства. Отже, криміналістична

методика має трактувати взаємопов’язані теоретичні і практичні аспекти діяльності

щодо здійснення кримінального судочинства, а отже, й певну співвідносність

методичних розробок.

По-третє, криміналістична методика як частина навчальної дисципліни

„Криміналістика” є специфічним навчально-педагогічним розділом, що забезпечує

навчання методиці провадження у кримінальних справах у його дидактичному

значенні.

У ході вивчення криміналістичної методики виникає чимало проблем, головною

серед яких є потреба формування у студентів (курсантів, слухачів тощо) навичок

провадження у кримінальних справах різних категорій злочинів. Саме тому у

дослідженнях вирішують такі основні питання: 1) що вчити (які найефективніші

засоби, прийоми і методики потрібно знати, якими навичками володіти тощо); 2) як

вчити (які методи і прийоми треба використовувати під час формування твердих

навичок здійснення кримінального провадження, за яких умов); 3) чому саме так

вчити (якими складовими теорії і практики обґрунтовано взяті за основу способи

навчання майстерності майбутнього слідчого, прокурора, судді, адвоката тощо).

Різноманітні форми й прийоми навчання майстерності майбутніх правників у

сфері кримінального судочинства також мають ґрунтуватись на загальнотеоретичних

напрацюваннях криміналістичної методики і практики її застосування як на базових,

стрижневих моментах. Тобто методика навчання у цій сфері формує свої засоби,

методи і прийоми на підставі своїх дидактичних завдань і досягнутого рівня

наукового криміналістичного знання про розслідування злочинів та судовий розгляд

щодо них кримінальних справ.

Усе вищезазначене засвідчує про різні, але взаємопов’язані й специфічно-

змістовні аспекти, що охоплені поняттям „криміналістична методика”, про потребу їх

урахування в наукових і прикладних дослідженнях.

Різноманіття шляхів вирішення питання про поняття криміналістичної методики

можна і треба пояснювати й тим, що останнім часом науковці пов’язують зміни у

предметі криміналістичної методики, як і криміналістичної техніки і тактики, про що

вже йшлося, з необхідністю дослідження й розробки прийомів і методів не лише

досудового розслідування, а й для дослідчої діяльності, що врегульвана ст. 97 КПК

України, а також для судового розгляду кримінальних справ. З огляду на це можна

виокремити три найчіткіші щодо цього погляди.

1. Представники першого погляду пропонують криміналістичну методику

називати „методикою розкриття злочинів”, що закономірно спричиняє зміну

уявлення про її предмет (у різних варіантах цього погляду дотримуються

І.Ф. Герасімов, В.А. Образцов, В.Г. Танасєвіч, І.Ф. Пантєлєєв та ін.).

На думку І.Ф. Герасімова, оскільки „злочин вважається розкритим тоді, коли

зібрані докази, достатні для притягнення особи як обвинуваченого”, то кінцева риска

дії методики – це розкриття злочинів, зумовлених пред’явленням обвинувачення.

Виникає запитання: „Якою ж методикою необхідно керуватись у ході наступних

етапів розслідування злочинів та судового розгляду кримінальних справ?” Відповіді

немає.

2. Другий _____погляд започаткований і відстоюваний упродовж тривалого часу

О.М. Васільєвим та його послідовниками. Застосовуючи термін „криміналістична

методика”, він вважає, що цим самим підкреслено специфічний, криміналістичний

характер методики поперереднього (досудового) розслідування, рекомендації якої

адресовані виключно слідчому, органові дізнання, прокуророві, експертові, але не

суду. На його думку, методика судового розгляду кримінальних справ категорично,

не є предметом криміналістичної методики. До предмета криміналістичної методики,

як вважає О.М. Васільєв, належать: загальні положення; криміналістичні

характеристики окремих видів злочинів; напрями розслідування на початковому

етапі розслідування та слідчі й інші дії цього етапу; система подальшого

розслідування; особливості застосування тактичних прийомів і науково-технічних

засобів [4, с. 40].

3. Відповідно до третього погляду, розділ „методика розслідування” треба

називати „криміналістична методика”, оскільки це „точніше відповідає термінології

криміналістики”. Термін „криміналістична”, вжитий Р.С. Бєлкіним для назви другого

і третього розділів криміналістики – „криміналістична техніка” і „криміналістична

тактика”, розширений, як і Л.Є. Ароцкером, не тільки на досудове розслідування, але

й судовий розгляд кримінальних справ. „А „судову криміналістику” тепер вже ніхто

скасувати чи закрити не зможе…”, – напише згодом Р.С. Бєлкін [3, с. 199].

І.О. Возгрін, що підхопив цю ідею, і також вважав за потрібне перейменувати цей

розділ, оскільки „у такий спосіб буде встановлено однопорядкову назву всіх

основних розділів науки криміналістики – криміналістична техніка, криміналістична

(слідча) тактика і криміналістична методика. Це уточнення розширює її предмет і

дозволяє розпочати в рамках криміналістики вивчення ще одного напряму організації

й здійснення слідства, а саме судового слідства окремих видів злочинів”

[6, с. 29; 5, с. 240].

Однак, перейменувавши методику розслідування окремих видів злочинів у

криміналістичну, поширивши її у такий спосіб і на стадію судового розгляду

кримінальних справ, І.О. Возгрін, по суті, не змінив попереднього змісту методики

розслідування на стадії досудового розслідування. Як основні частини предмета

методики розслідування він називає криміналістичну характеристику окремих видів

злочинів; обставини, що підлягають встановленню розслідуванням у кримінальній

справі; особливості планування розслідування окремих видів злочинів; особливості

підготовки і виконання слідчих дій під час розслідування окремих видів злочинів;

профілактичну діяльність слідчого під час розслідування окремих видів злочинів.

У вищенаведеній, абсолютно, як видається, правильної позиції автора, тим не

менше, не згадано специфічних елементів (ознак) методики судового розгляду

кримінальних справ як складової частини криміналістичної методики, а ті, що

наведені, характеризують, винятково, методику досудового розслідування із

рекомендаціями, адресованими слідчому. Через це вони не дають необхідного

уявлення про сутність методики судового розгляду кримінальних справ щодо

окремих видів (груп) злочинів.

Отже, різнобій у тлумаченні поняття криміналістичної методики зумовлює

потребу в пошуці відповідей, принаймі на такі запитання: який напрям її розвитку є

оптимальним, і таким, що відповідає її сутності; якими повинні бути структура і

загальні вимоги побудови окремих методик тощо? Спробуємо відшукати ці відповіді

у контексті викладеної позиції, а саме, що криміналістична методика – це розділ

криміналістики, що містить систему наукових положень і напрацьованих на їх основі

рекомендацій щодо організації і здійснення досудового розслідування злочинів і

судового розгляду кримінальних справ.

Діяльність суду першої інстанції з вирішення кримінальних справ1, прокурора з

підтримання державного обвинувачення у таких справах і професійного захисника в

суді першої інстанції складна і багатоетапна. Їхня діяльність здійснюється для

досягнення основної мети кримінального судочинства, зокрема, такого застосування

Закону, яке б забезпечувало, з одного боку, притягнення до кримінальної

1Йдеться лише про судовий розгляд кримінальних справ судом першої інстанції, тобто про ту

стадію кримінального процесу, в якій процес доказування відбувається найактивніше і

багатосуб’єктніше.

відповідальності кожного, хто вчинив злочин, а з іншого – було гарантією від

безпідставного покарання невинних у його вчиненні [9, с. 14]. Досягти _____цього можна

лише шляхом забезпечення всебічного, повного і об’єктивного дослідження

обставин, що підлягають доказуванню у кримінальних справах різних категорій. А це

можливо тільки за умови використання, першочергово названими суб’єктами

кримінального провадження, науково обґрунтованих рекомендацій з організації,

планування і здійснення судового розгляду таких справ.

Саме через методику розслідування злочинів і у перспективі через методику

розгляду справ судом реалізуються й повинні ще більш поглиблено реалізовуватись у

практиці рекомендації щодо застосування криміналістичної тактики і техніки.

Головним завданням криміналістичної методики судового розгляду

кримінальних справ як частини наукового знання слугує розробка науково

обґрунтованих прийомів і методів дослідження обставин в суді у контексті реалізації

його учасниками принципу змагальності.

Кожен злочин, вид (група) злочинів мають свої особливості, індивідуальність, які

закономірно зумовлюють і особливості у методиці розкриття, розслідування і

судового розгляду справ про них.

Серед закономірностей, що слугують предметом методики судового розгляду

кримінальних справ щодо окремих видів (груп) злочинів, можна назвати такі:

1. закономірності щодо найсуттєвіших рис діяльності суду, державного обвинувача

та професійного захисника під час попереднього вивчення ними матеріалів

кримінальної справи з питань перевірки ними наявної (чи відсутньої) там

інформації про подію (події), що містять ознаки злочинів;

2. закономірності з’ясування обставин, що підлягають доказуванню у ході судового

провадження в кримінальних справах;

3. закономірності напрацювання програм судово-слідчих дій та інших

передбачених законодавством заходів для встановлення істини у кримінальних

справах;

4. закономірності безпосередньої підготовки і виконання судово-слідчих та інших

заходів, що їх застосовують у ході судового розгляду кримінальних справ тощо.

Пізнання цих закономірностей досягається шляхом:

1. вивчення з позицій криміналістики об’єктів, пов’язаних із процесом судового

розгляду кримінальних справ;

2. узагальнення й визначення загальних і основних тенденцій розвитку діяльності

суддів, державних обвинувачів і професійних захисників у ході здійснення ними

судового розгляду кримінальних справ;

3. дослідження і визначення типових та стійких взаємозв’язків в організації й

здійсненні судового слідства з боку вищеперерахованих суб’єктів кримінального

провадження тощо.

Саме внаслідок існування загальних закономірностей виникнення, вивчення і

використання інформації у ході підготовки до розгляду справи в суді та

безпосереднього її розгляду, як видається, виправдано вести мову про існування

методики і цього процесу як складової частини криміналістичної методики. Крім

того, безсумнівно існує низка особливостей, і виокремлено, і комплексно

характерних для діяльності суду, державного обвинувача і професійного захисника

залежно від категорії (виду) кримінальної справи, щодо якої здійснюється

провадження. Тому, також є всі підстави вести мову і про методики діяльності

зазначених суб’єктів у судовому слідстві (методику суду, методику підтримання

державного обвинувачення, методику професійного захисту), і про окремі методики

судового розгляду кримінальних справ певних категорій (окремі методики судового

розгляду кримінальних справ щодо окремих видів (груп) злочинів).

Тим не менше констатуємо, що роботу з розробки таких методик у

криміналістичній науці, а це її безпосереднє завдання, майже не виконують. Що ж до

окремих методик підтримання державного обвинувачення у кримінальних справах

деяких видів злочинів, то їх вже запропоновано у спеціальній літературі [11, с. 176–

673; 7, с. 137–149].

Методика судового розгляду кримінальних справ – складова частина

криміналістичної методики, що містить систему наукових положень і напрацьованих

на їх основі і відповідно до вимог закону рекомендацій щодо раціональної організації

та здійснення судового провадження в окремих категоріях кримінальних справ

професійними суб’єктами цієї діяльності (суддями, прокурором-державним

обвинувачем і адвокатом-захисником).

Окрім цього, методика судового розгляду кримінальних справ має й інший

аспект, а саме, як безпосередній процес розгляду кримінальних справ в суді першої

інстанції, тобто – специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що

здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів

криміналістичної тактики, системи методичних рекомендацій щодо судового

розгляду кримінальних справ про окремі види (групи) суспільно-небезпечних діянь.

Саме у зв’язку цих двох напрямів – практичного і теоретичного –

криміналістична методика судового розгляду кримінальних справ виявляє, як

видається, своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій здійснення

цього процесу і запровадженню їх у судочинну практику.

Використовуючи за аналогією систему методики розслідування злочинів, а також

характер закономірностей, що вивчаються криміналістичною методикою, можна

запропонувати двохелементну її систему:

1. Загальні положення методики судового розгляду кримінальних справ,

утворених теоретичними основами методики, а саме, її предметом, метою і

завданнями, системою; історією і джерелами утворення; співвідношенням з іншими

складовими криміналістичної методики; загальними правилами (вимогами) побудови

та основними положеннями окремих методик судового розгляду кримінальних справ

із диференціюванням їх за певними категоріями справ (щодо видів чи груп злочинів)

та за головними суб’єктами судового розгляду (суду, державного обвинувача,

професійного захисника) тощо. Крім теоретичного значення, загальна частина має

також, як видається, й практичне значення, оскільки саме від того, наскільки науково

обґрунтованими є її загальні положення як складові загальних положень

криміналістичної методики, залежить ефективність розробки і використання на

практиці окремих методик судового розгляду певних категорій кримінальних справ.

Структура (зміст) загальних положень така:

1. поняття та сутність, об’єкти методики як складової частини розділу

криміналістичної методики;

2. основні вимоги (критерії), що ставлять до побудови окремих методик судового

розгляду кримінальних справ щодо певних видів (груп) злочинів;

3. джерела методики судового розгляду кримінальних справ;