ІНСТИТУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ 41

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

[20, ч.1 ст. 11]. Саме через укріплення сім’ї, державну допомогу сімейним формам

виховання дитини, запобігання насильства у сім’ї й бачиться основне русло реалізації

ювенальної політики сучасної держави.

Розмірковуючи про участь інститутів громадянського суспільства у захисті прав

дитини, неможливо не згадати такий його потужний ресурс, як церква/релігійні

організації. Історично церква зіграла велику роль у формуванні системи захисту прав

дитини. Наприклад, в Іспанії в XIV ст. було створено інститут церковних функціонерів,

які займалися питаннями опіки та піклування дітьми. Крім того, майже в усіх великих

містах середньовічної Іспанії було створено церковні притулки для дітей, які також

вирішували питання ресоціалізації неповнолітніх правопорушників. Католицька церква

виступила ініціатором створення першої у світі пенітенціарної установи для

неповнолітніх правопорушників – виправного дому Сен-Мішель у Римі. Створення

великої кількості притулків, які надавали допомогу та захищали права неповнолітніх, за

безпосередньої підтримки церкви, було також характерним і для середньовічної Польщі

[17, с. 24–25]. У вітчизняній традиції простежуємо звернення церкви до справи захисту

прав дітей, в тому числі й дітей-правопорушників, які за постановами дореволюційного

кримінального права могли бути скеровані для виправлення до монастирів.

У сучасному світі церква/релігійні організації відіграють велику роль у наданні

допомоги дітям, які опинилися в екстремальних ситуаціях (сирітство, відсутність

батьківського піклування, наркозалежність, конфлікт із законом), слугуючи вже не

владним інститутом, а інститутом громадянського суспільства. Основними формами

участі церкви в ювенальному сегменті політики є створення притулків та інших

установ для проблемних дітей, етичне та релігійне виховання через недільні школи та

інші освітні установи. Важливо зазначити, що цей напрям діяльності

церкви/релігійних організацій не відобразився в актах ювенального законодавства,

що є, на нашу думку, його недоліком, оскільки знижує потенціал співробітництва

державних та церковних структур.

У громадянському суспільстві є та ефективно діє багато різних неурядових

організацій, метою яких є захист прав дитини, забезпечення належного виховання та

розвитку дітей. Особливість формування та реалізації політики у сфері захисту прав

дитини полягає в тому, що вона історично завжди була ініційована знизу – з боку

інституцій громадянського суспільства, передусім, неурядових організацій. Зокрема,

системи ювенальної юстиції у США, Франції, Німеччині та інших країнах-піонерах

цієї справи були створені за ініціативою благодійних та жіночих організацій,

наукової громадськості, юридичної еліти [24, с. 34–40]. Прийняття першого

ювенального міжнародного стандарту – Женевської декларації прав дитини 1924 р. –

було ініційоване міжнародною неурядовою організацією “Спасіння дітей”,

створеною англійкою Еглантайн Джебб. У наші дні, за наявності урядових

інституцій, відповідальних за ювенальний напрям державної політики, саме

неурядові організації слугують провідниками найбільш прогресивних політичних та

юридичних засобів захисту прав дитини.

Неурядові організації стояли біля витоків створення одного з найбільш дієвих

інструментів захисту прав дитини – інституту дитячого омбудсмана. У 1970-х роках

шведська неурядова організація Радда Барнем (Союз спасіння дітей) запропонувала

_____створення посади дитячого омбудсмана у своїй країні та широко пропагувала цю

ідею протягом Міжнародного року дитини (1979). У сусідній Норвегії у 1975 р. уряд

створив Комітет для аналізу сімейного та дитячого законодавства та виявлення

необхідності у створенні спеціального органу для нагляду за його дотриманням.

Одностайною думкою Комітету, висловленою у доповіді 1977 р., було визнання

необхідним створити національну посаду омбудсмана для дітей. На сьогоднішній

день інститут дитячого омбудсмана наявний в абсолютній більшості європейських

країн, у багатьох штатах США [13; 16]. Він добре зарекомендував себе у справі

захисту та просування прав дитини на державному рівні. Історія його створення та

функціонування свідчить про те, що він є інститутом громадянського суспільства,

який визнає та підтримує демократична державна влада. Він є своєрідним мостом,

по-перше, між значною частиною суспільства, його майбутнім, тобто дітьми, та

дорослими. По-друге, він – міст між суспільством, якому не байдужі права дитини, та

державою. Європейські дитячі омбудсмани об’єднались в рамках міжнародної

неурядової організації “Європейська Мережа дитячих омбудсманів”. Своєю

основною метою вона вважає просування та пропагування в межах європейських

країн положень Конвенції про права дитини, сприяння створенню незалежних

інституцій для дієвого захисту прав дитини [6, article 2].

Значну роль у захисті прав дитини відіграють інституції місцевого

самоврядування. Наприклад, важливим напрямом сучасної ювенальної юстиції у

США є теорія та практика перевиховання за участю громади [3, с. 919–925].

Прихильники перевиховання за участю громади висувають на підтримку своїх думок

декілька аргументів. Порівняно з традиційним ув’язненням, перевиховання у громаді

коштує значно менше, не знищує родинні зв’язки та має більше шансів попередити

протиправну поведінку саме в тих умовах, в яких вона найчастіше виникає. Ув’язнені

правопорушники врешті-решт повертаються до громади і якщо не буде вжито заходів

щодо їхньої реінтеграції у громаду з боку соціального оточення правопорушника, то

дуже швидко і гостро постає питання рецидиву. Перевиховання у громаді

ґрунтується на декількох теоретично та практично досліджених припущеннях:

1) правопорушення вчинюються через наявність різного ряду чинників, головним

серед яких є найближче соціальне оточення дитини; 2) імовірність протиправної

поведінки можна зменшити шляхом укріплення соціальних зв’язків неповнолітнього

з родиною, школою та іншими інститутами громадянського суспільства; 3) сімейна

та близька до неї атмосфера навколо неповнолітнього правопорушника створює

найкращі умови для перевиховання та реінтеграції.

Законодавство багатьох країн визнає таку форму участі інституцій

громадянського суспільства у справі захисту прав дитини, як недержавні форми

ювенальної юстиції. Наприклад, у США існують недержавні підліткові/молодіжні

суди (Teen/Youth Courts), в яких дорослі або зовсім не беруть участі, або лише

керують процедурою. Їм підсудні вперше вчинені нетяжкі злочини та статусні

проступки, якщо неповнолітній визнав свою вину [1]. Залучення шкільної

громадськості до ранньої превенції характерно і для скандинавських країн. Зокрема,

високу ефективність засвідчила програма норвезького вченого Д. Ольвеуса із

запобігання шкільної делінквентності, зокрема, шкільної “дідівщини”. Вона включає

роботу на трьох рівнях: школа, клас, учень – і передбачає виявлення проблеми,

роз’яснення дітям ситуації, спільний пошук вирішення проблеми, індивідуально-

виховну роботу з хуліганами та їхніми родинами. Програми подолання насильства та

хуліганства у норвезьких школах вважають настільки важливими, що перебувають

під особистим контролем прем’єр-міністра [4, 4].

Не можна тут не згадати про історичний досвід товариського суду в дитячих

будинках Януша Корчака, який слугував як важливим органом дитячого

самоврядування і вирішував такі виховні завдання як: створення у дитячому будинку

відчуття захищеності для кожної дитини; утвердження в житті дитячого будинку

рівноправності; регулювання відносин між вихователями та вихованцями, а також

між самими дітьми у колективі; приділення належної уваги турботам та переживання

кожної дитини; виховання “розумного” вихователя [7].

Зазначимо, що міжнародна наукова громадськість розцінює участь інституцій

громадянського суспільства (громадських організацій, ЗМІ, місцевих громад,

адвокатури тощо) у реформуванні кримінальної юстиції, також і ювенальної, як

ключовий ресурс, про що свідчать матеріали ХІ Конгресу ООН з попередження

злочинності та кримінального правосуддя (Бангкок, 18–25 квітня 2005 р.) [2].

Отже, дослідження засвідчило, що на сучасному етапі розвитку громадянського

суспільства справа захисту прав дітей є одним із найважливіших його завдань та

напрямів діяльності, узгодженої на підставі соціального партнерства з державними

ювенальними структурами.

До справи захисту прав дитини можуть бути залучені всі сегменти та всі інститути

громадянського суспільства, але особливий акцент зроблено на сім’ю як природне

середовище життя та розвитку дитини та неурядові організації (третій сектор).

Полем взаємодії громадянського суспільства та держави є, передусім, інститути

дитячого омбудсмана та ювенальної юстиції, які виникли, сформувались та

функціонують на стику держави та суспільства.

Ресурсом для подальшого розвитку ювенальної сфери та захисту прав дитини є

поступове залучення молоді до реалізації ювенальної політики, що може відбуватись

через низку дитячих та молодіжних організацій, а також різноманітних програм

участі у запобіганні правопорушень.

1. Butts J., Hoffman D., and Buck J. Teen Courts in the United States: A Profile of Current

Programs Series // OJJDP. Fact Sheet. – 1999. – № 118.

2. Doc. UNO/A/Conf.203/10.

3. Encyclopedia of Crime and Justice/ J.Dressler, ed.in chief. – 2nd ed. – Vol.2.

4. Manifesto against bullying – binding cooperation for an improved learning and childhood

environment, 2005–2007. – 12 p.

5. The Rights of Infants by Thomas Spence, 1796 // http://thomas-spence-society.co.uk/4.html

(веб-сайт Товариства Томаса Спенса).

6. The statutes for ENOC: Was approved at the last ENOC meeting in Dublin, May 2006 //

www.ombudsnet.org (офіційний сайт Європейської Мережі дитячих омбудсманів).

7. Валеева Р. Товарищеский суд в детских домах Корчака как орган защиты прав

ребенка // Памяти Корчака: Сб. статей. – М., 1992 (www.jerusalem-korchak-hom.com/pk/

val.html).

8. Головатий М.Ф. Державна молодіжна політика як феномен суспільного розвитку і

нова парадигма державотворення у країнах перехідного етапу // Український соціум.

– 2002. – № 1 (http://www.politik.org.ua).

9. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному світі:

Навч.-метод. посібн. / За ред. В.М. Бебика. – К.: Леста, 2006. – 248 с.

10. Диновський Д.М. Адміністративно-правовий механізм ювенальної політики в

українському суспільстві // Актуальні проблеми держави і права. – 2001. – № 11. –

С. 419-422.

11. Кислов А.Г. Оправдание детства: от нравов к праву. – Екатеринбург: Изд-во Рос. гос.

профессионально-педагогического ун-та, 2002. – 262 с.

44 Н. Крестовська

12. Красин Ю. Проблемы формирования гражданского общества. – М.: Институт

социологии Российской академии наук, 1993.

13. Крестовська Н.М. Дитячий омбудсман у громадянському суспільстві // Вісник

Запорізького національного університету. Сер. Юридичні науки. – 2005. – № 1. –

С. 25-35.

14. Кудрявцев В.Т. Культурно-исторический статус детства: эскиз нового понимания//

Психологический журнал. – 1998. – № 3 (htpp://vtk.interro.ru).

15. Кулапов В.В. Правовая политика в сфере защиты интересов детей // Правовая

политика и правовая жизнь. – 2003. – № 3. – С. 59-67.

16. Марцеляк О. Омбудсман з прав дитини: проблеми формування і розвитку в Україні//

Право України. – 2003. – № 10. – С. 44-48.

17. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного

процесса и криминологии: Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. – 272 c.

18. Мир, пригодный для жизни детей: Декларация и план действий: Приняты резолюцией

S-27/2 специальной сессии Генеральной Ассамблеи ООН 10 мая 2002 года //

http://www.antax.ru/doc/articles/deklaratcij_plan.htm.

19. Перепелиця М.П. Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект). – К.:

Укр. ін-т соціальних досліджень, Укр. центр політ. менеджменту, 2001. – 242 с.

20. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 2001. – № 30. – Ст. 142.

21. Пудовочкин Ю.Е. Нормативно-правовая основа ювенальной уголовной политики

России на современном этапе // Молодежь России: история и современность: Сб.

статей. – Вып. 3. – Омск: Изд-во ОмГПУ. 2002. – С. 109-115.

22. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків:

Еспада, 2006. – 775 с.

23. Слуцкий Е.Г. Основы ювенологии и ювенальной политики: История становления,

проблемы, перспективы. – СПб.: ИРЭ РАН: НАЮ, 2000. – 299 с.

24. Ювенальна юстиція: Навчальний посібник / За ред. Н.М. Крестовської. – Одеса: ОЮІ

ХНУВС, 2006. – 243 с.