СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРОКУРАТУРИ В ГАЛИЧИНІ У СКЛАДІ АВСТРІЇ І АВСТРО-УГОРЩИНИ (1849–1918 РР.)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

Н. Панич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 74-03-80, E-mail: panych_nazar@yahoo.com

Окреслено політико-правові передумови анексії Галичини Австрією і Австро-

Угорщиною та організації органів судоустрою та прокуратури на її території. Значну

увагу зосереджено на аналізі положень головних нормативно-правових актів

австрійського законодавства, які регулювали організаційно-правові засади створення

та діяльності, Вищої державної прокуратури у м. Львові, державної прокуратури у

м. Львові та Галицької фінансової прокуратури.

Ключові слова: Австрія, Австро-Угорщина, кодекс, постанова, прокуратура.

Охорону інтересів держави та суспільства неможливо уявити без належної

організації та діяльності ефективної системи органів прокуратури. У період побудови

демократичної та правової держави особливого значення набуває необхідність

аналізу та вивчення історико-правового досвіду українського державотворення,

зокрема, питань, пов’язаних з утворенням прокуратури на території Галичини у

період її входження до складу Австрії та Австро-Угорщини. Такі дослідження

допоможуть окреслити процес становлення та розвитку інституту прокуратури в

Галичині, а також матимуть значний позитивний вплив на процес побудови

української держави.

У 1772 р. за результатами першого поділу Польщі Галичина увійшла до складу

Австрії. У 1814–1815 рр. у м. Відні (Австрія) відбувся конгрес, на якому держави-

учасниці здійснили новий поділ європейських територій, звільнених від

наполеонівських військ. Під час цього конгресу між Австрією, Пруссією та Росією

3 травня 1815 р. укладено договір, яким було здійснено юридичне оформлення

остаточного входження Галичини до складу Австрії [13, с. 288]. За цим договором

Австрія також приєднала до своїх територій Тернопільський округ та включила до

свого складу Венецію, Зальцбург та Ломбардію, повернула втрачені під час воєн

Наполеона в Європі Далмацію, Тіроль і Трієст.

Анексувавши Галичину, австрійський уряд розпочав активні дії щодо

формування на її території органів державної влади та крайового самоврядування. До

цього в Галичині функціонували органи влади Речі Посполитої, які були значною

мірою недосконалими та неефективними, що було зумовлене намаганнями польської

шляхти послабити вплив центральної влади. Прагнучи це припинити, австрійський

уряд поступово запровадив на території Галичини систему органів влади за зразком

австрійської системи управління.

Як багатонаціональна держава та включаючи у свої території насильно приєднані

землі, Австрія, а згодом і Австро-Угорщина, постійно стикалася зі спалахами

невдоволення її пануванням, а також опором підкорених народів колонізаторській

політиці австрійського уряду на загарбаних землях. З огляду на це в імперії постала

необхідність утворення та функціонування ефективних судових та контрольно-

наглядових органів. Такі нововведення та зміни торкнулися, передусім, органів суду

та прокуратури.

Інститут прокуратури в Галичині було запроваджено у 1849 р. [9, с. 51]. Зокрема,

14 жовтня 1849 р. австрійський імператор видав постанову “Про основні риси нового

судочинства”, згідно з якою на території імперії було створено систему судів, до якої

входили повітові суди (Bezirksgerichte) та повітові колегіальні суди (Bezirks-

Kollegialgerichte) як суди першої інстанції, крайові суди як суди другої інстанції

(Landesgerichte) та вищі крайові суди як суди третьої інстанції (Ober-Landesgerichte).

Найвищою судовою інстанцією держави виступав верховний судовий та касаційний

трибунал (Oberste Gerichts-auch Kassationshof) [1, с. 343].

Згідно з цією системою судоустрою організовувалася також і система прокуратури.

Відповідно до § 29 постанови при кожному повітовому та повітовому колегіальному

суді, а також при крайових судах були запроваджені посади прокурорів (Staatsanwaelte

(Staatsprokuratoren)). При кожному вищому крайовому суді були встановлені посади

генеральних прокурорів (General-Prokuratoren). Також посада генерального прокурора

запроваджувалася і при вищому судовому та касаційному трибуналі [1, с. 348].

Імператорською постановою передбачали встановлення необхідної кількості посад

заступників прокурорів та службовців прокуратури. Прокурорська служба при

повітових колегіальних судах виконували заступники прокурора (Stellvertreter).

Імператорська постанова від 14 червня 1849 року “Про основні риси нового

судочинства” була лише тимчасовим актом, дія якого тривала до 10 липня 1850 р., коли

своїм патентом австрійський імператор Франц Йосиф І затвердив “Органічний закон про

прокуратуру”, який набув чинності з моменту його оголошення [2, с. 1171]. Цей закон

також мав тимчасовий характер дії і повинен був регулювати організацію та діяльність

прокуратури на території імперії до прийняття нового законодавчого акта у цій сфері.

Ще одним нормативно-правовим актом, який регламентував організацію та

діяльність органів прокуратури в Австро-Угорщині, був закон від 23 травня 1873 р.,

яким було введено в дію новий кримінально-процесуальний кодекс на території

імперії [7, с. 397].

Однак ці закони та кодекси містили лише загальні положення про організацію та

діяльність прокуратури на території імперії. З метою створення прокуратури у

кожному краї видавали окремий акт, який детально врегульовував це питання.

Міністр юстиції Австрії 29 червня 1855 р. прийняв постанову, згідно якої на

території Галичини, було утворено вищу державну прокуратуру (Staatsanwaltschaft,

Nadprokuratorya Panstwowa we Lwowie), яка діяла при Вищому крайовому суді у

м. Львові. Свою діяльність Вища державна прокуратура розпочала 29 вересня

1855 року [4, с. 520].

Очолював Вищу державну прокуратуру генеральний прокурор, якому для

допомоги у виконанні покладених на нього обов’язків призначали заступників. Право

затвердження генерального прокурора та його заступників належало імператору.

Пропозицію щодо призначення генерального прокурора Вищої державної

прокуратури у м. Львові вносив імператору міністр юстиції, оскільки на процедуру

призначення генерального прокурора не поширювався загальний порядок

конкурсного відбору на посади в органи прокуратури.

З метою обіймання посади генерального прокурора або його заступника на

законодавчому рівні було поставлено низку вимог. До них, зокрема, належав віковий

ценз – кандидат на цю посаду повинен був досягти 30-річного віку. Крім того,

претендент мав успішно здати суддівський або державний екзамен. Заборонялося

зарахувати на такі посади осіб, які притягуватися до кримінальної або адміністративної

відповідальності.

Після погодження імператором посади кандидата на посаду судді генеральний

прокурор повинен був скласти присягу перед міністром юстиції Австрії. Водночас

таку присягу перед генеральним прокурором складали прокурори та інші чиновники

повітових прокуратур.

Згідно з “Органічним законом про прокуратуру” генеральний прокурор,

підпорядковуючись безпосередньо міністру юстиції отримував від нього накази, а

також звітував перед ним за результатами діяльності Вищої державної прокуратури

м. Львова [2, с. 1178].

Територіальна компетенція Вищої державної прокуратури поширювалася на всю

територію адміністративно-територіального округу Вищого крайового суду м. Львова.

Вища державна прокуратура також здійснювала нагляд за діяльністю прокурорів при

крайових судах, повітових колегіальних та повітових судах, які зобов’язані були

кожного місяця звітувати про результати своєї діяльності, а також виконувати

доручення генерального прокурора, пов’язані з реалізацією своїх повноважень.

До предметної компетенції Вищої державної прокуратури належало здійснення

нагляду за законністю у цивільних та кримінальних справах, а також керівництва

адміністративною юстицією.

Зокрема, Вища державна прокуратура розслідувала донесення підпорядкованих

їй прокурорів про революційні виступи на території Галичини, порушень

законодавства про вибори, про образу імператора та членів його сім’ї. До компетенції

Вищої державної прокуратури належало також здійснення розслідування військових

злочинів, зокрема, ухилення від військової служби та порушення військових статутів.

У 1865 р. повноваження Вищої державної прокуратури було розширено і до її

компетенції включено право нагляду за пенітенціарною системою коронного краю.

Наприклад, вона отримала право здійснювати контроль за діяльністю тюрем, наглядати

за їхнім будівництвом та ремонтом, а також проведення перевірки призначень та

звільнень їхніх працівників. Значна увага Вищої державної прокуратури у м. Львові

була спрямована на розслідування справ, пов’язаних із співпрацею з органами

Російської імперії та проявами симпатії до неї, що зумовлювалене відносною

близькістю російського кордону та поширенням ідей приєднання Галичини до складу

Росії. З метою недопущення таких ідей Вища державна прокуратура вживала також

заходи з запобігання поширенню газет, журналів та листівок із закликами до повалення

австрійського панування шляхом видання постанов про їх конфіскацію.

На території Галичини 29 червня 1855 р. було створено також державну

прокуратуру (Staatsanwaltschaft, Prokuratura panstwowa we Lwowie), яка здійснювала

свою діяльність при крайовому суді у м. Львові [4, с. 520]. Свою діяльність державна

прокуратура у Львові розпочала з 29 вересня 1855 р.

Очолював державну прокуратуру у м. Львові прокурор, який підпорядковувався

генеральному прокуророві – керівнику Вищої державної прокуратури у м. Львові.

Прокурор державної прокуратури був відповідальним за діяльність своїх підлеглих

під час розгляду справ у Крайовому суді м. Львова. До складу державної

прокуратури входили заступники прокурора, службовці прокуратури, а також

працівники канцелярії прокуратури. Для виконання технічних функцій були створені

посади допоміжних службовців.

З метою призначення на посаду прокурора або його заступника закон визначав

низку вимог. Зокрема, прокурором державної прокуратури при крайовому суді могла

стати лише особа, яка досягла 30 років та успішно склала іспит, що підтверджувалося

відповідним свідоцтвом. У разі неможливості з тих чи інших причин здати такий

екзамен, особа могла бути обійняти посаду заступника прокурора за умови складення

даного екзамену протягом встановленого строку. Ще однією вимогою, яка

закріплювалася на законодавчому рівні, було знання мови того населення, яке

проживало на певній території.

Було заборонено прийняття на роботу в органи прокуратури тих осіб, які

перебували у родинних зв’язках з працівниками Крайового суду або працівниками

державної прокуратури м. Львова.

За вчинення дисциплінарних правопорушень працівники державної прокуратури

могли бути притягнуті до відповідальності у вигляді накладення на них штрафу.

Видами штрафу, зокрема, були нагадування, осуд, зауваження, відрахування з

заробітної плати та звільнення зі служби [2, с. 1180].

Компетенція державної прокуратури поширювалася частково безпосередньо на

виконання нагляду за законністю як в цивільних, так і кримінальних справах,

охоплювала часткове здійснення адміністративного керівництва юстицією та

діяльність, спрямовану на покращене та правильне застосування законів.

До цивільної юрисдикції державної прокуратури м. Львова належали питання щодо

повторного одруження за необхідності оголошення особи померлою, про розірвання та

визнання недійсним шлюбу, щодо втрати емігрантами громадянства, про підтвердження

усиновлення, встановлення опіки або її скасування через марнотратство або психічну

хворобу опікуна, щодо питань підсудності судових справ, розмежування компетенції між

органами юстиції та управління, відводу суду або окремого судді тощо.

Компетенція прокуратури у кримінальних справах визначалася тимчасовим

положенням про кримінальний процес від 17 січня 1850 р., а згодом і кримінально-

процесуальним кодексом від 23 травня 1873 р. Зокрема, до компетенції прокуратури

у кримінальних справах належало порушення кримінальних справ, нагляд за

попереднім розслідуванням у справах, внесення пропозицій та розпоряджень,

наприклад, щодо здійснення окремих процесуальних дій [16, с. 8]. Прокуратура

також ініціювала здійснення обшуків помешкань, конфіскації листів та книжок,

друкованих творів тощо [14, с. 5].

Крім прямого виконання своїх обов’язків, прокурор державної прокуратури у

м. Львові також здійснював нагляд за діяльністю прокуратур при повітових судах.

Зокрема, кожного місяця на адресу державної прокуратури м. Львова надходили

звіти прокуратур при повітових судах м. Немирова [18, с. 1], м. Белза [19, с. 1],

м. Винник [20, с. 1], Щирця [22, с. 1], м. Сокаля [24, с. 1] та інших міст краю.

Крім безпосередньої участі у цивільних та кримінальних справах, державна

прокуратура у м. Львові здійснювала також вплив на адвокатів та нотаріусів, брала

участь у керівництві карними закладами на території Крайового суду у м. Львові. До її

компетенції також належала видача розпоряджень підпорядкованим їм органам,

зокрема, головам общин та комісарам поліції. За результатами розпоряджень, виданих

органам поліції державна прокуратура у м. Львові отримувала звіти про їх виконання.

За наслідками діяльності прокурор державної прокуратури м. Львова повинен

був щомісяця доповідати генеральному прокуророві Вищої державної прокуратури

про результати своєї роботи, надсилаючи звіт про кількість справ, в яких брала

участь державна прокуратура м. Львова. У цих звітах, зокрема, зазначали кількість

справ, провадження за якими було завершено, а також кількість справ, які ще

перебували на розгляді суду.

У 1852 р. у зв’язку з проведенням судової реформи шляхом реформування

фінансової палати було утворено Галицьку фінансову прокуратуру (Galizische

Finanzprokuratur in Lemberg, Galicyjska finansowa prokuratorya we Lwowie).

Нормативно-правове регулювання правового статусу Галицької фінансової

прокуратури здійснювалося окремими законодавчими актами, що свідчило про

особливе становище цього органу в системі управління Королівства Галичини та

Володимерії. Зокрема, діяльність, компетенція та структура фінансових прокуратур

визначалися розпорядженням міністерства фінансів від 16 лютого 1855 р., яким було

затверджено службову інструкцію для фінансових прокуратур на території імперії

[3, с. 301]. Це розпорядження мало тимчасовий характер та повинне було діяти до

прийняття нового нормативно-правового акта постійної дії у цій сфері.

Діяльність Галицької фінансової прокуратури поширювалася на територію всього

Королівства Галичини та Володимерії, у тому числі і Буковини, де лише у 1867 р.

було засновано Чернівецьку фінансову прокуратуру. Окремий відділ Галицької

фінансової прокуратури – експозитура – існував також і у Кракові, як

підпорядкований фінансовому прокуророві у Львові.

Загальне керівництво Галицькою фінансовою прокуратурою здійснював

фінансовий прокурор, який підпорядковувався міністрові фінансів Австрії. До його

компетенції входило управління діяльністю фінансової прокуратури, здійснення

контролю за розслідуванням справ, нагляд за швидким та цілеспрямованим

виконанням чиновниками прокуратури своїх завдань, дотриманням строків під час

ведення справ у судах та інших органах. Для виконання своїх повноважень прокурор

видав розпорядження та звернення. До складу фінансової прокуратури входили

також заступники фінансового прокурора, секретарі, ад’юнкти та конципісти.

Для посади чиновника прокуратури встановлювали низку вимог, які були значно

суворішими порівняно з вимогами для призначення на посаду у Вищій державній

прокуратурі та державній прокуратурі в Галичині. Зокрема, щоб обійняти найнижчу

посаду чиновника фінансової прокуратури, потрібно було успішно скласти три

державні екзамени, а також пройти однорічну практику, під час якої претендент

повинен був підтвердити свою готовність працювати в органах прокуратури. Лише у

виняткових випадках міністерство фінансів могло дозволити кандидатові обійняти

посаду за умови складання двох екзаменів, однак у такому випадку кандидат повинен

був успішно скласти останній екзамен протягом шести наступних місяців після

зарахування його на посаду.

Для здобуття вищих посад у Галицькій фінансовій прокуратурі необхідно було

успішно здати адвокатський екзамен. У 1898 р. згідно з новою службовою

інструкцією за умови особистого дозволу міністра фінансів Австро-Угорщини було

дозволено переведення на посаду конципіста в разі успішної п’ятирічної роботи у

фінансовій прокуратурі, а за умови восьмирічної успішної роботи – на посаду

ад’юнкта [8, с. 49]. Певні вимоги були визначені також і щодо канцелярських

службовців – вони повинні були мати закінчену середню освіту.

Галицька фінансова прокуратура була державним органом, створеним для

забезпечення та захисту майнових інтересів імперії, для чого фінансовим прокурорам

та їх заступникам надавали такі широкі повноваження, якими не володіли навіть

прокурори Вищої державної та державної прокуратур Галичини. Зокрема, фінансові

прокурори представляли інтереси держави у судових справах, які стосувалися

володіння, користування та розпорядження державним майном та пов’язаними з цим

інтересами. Крім того, вони брали участь в адміністративних процесах, у яких однією

зі сторін були фонди, дотування або керівництво якими здійснював австрійський

уряд. Фінансова прокуратура Галичини також тісно співпрацювала з органами

державної влади та місцевого самоврядування в частині надання юридичних

консультацій під час укладення ними угод та прийняття відомчих актів щодо

державного майна та пов’язаних з ним інтересів.

З метою уникнення занадто широкого трактування своїх повноважень

фінансовими прокуратурами, міністерством фінансів Австрії було затверджено

вичерпний перелік видів майна, нагляд за володінням, користуванням та

розпорядженням яким здійснювали фінансові прокуратури. Таким майном були

державна казна загалом та всі податкові надходження та бюджетні витрати зокрема,

прибутки імперської казни з державних монополій. До переліку прав були включені

також територіальні та крайові права, штрафи та компенсації, церковне майно та

майно благодійних організацій на території Австрії [3, с. 304].

Надаючи фінансовій прокуратурі широкі повноваження у сфері захисту

майнових інтересів держави, австрійський уряд також затвердив значні процесуальні

права з метою можливості реалізації її компетенції. Галицька фінансова прокуратура

була уповноваженою втручатися в провадження усіх справ, пов’язаних з майновими

інтересами держави, які знаходилися на розгляді судів, органів влади та місцевого

самоврядування на території всього Королівства Галичини та Володимерії. У разі

виникнення спорів щодо підвідомчості тієї чи іншої справи право вирішення такого

спору належало міністерству фінансів.

Галицька фінансова прокуратура, підпорядковуючись міністерству фінансів

Австрії, повинна була щорічно звітувати про свою діяльність, а також діяльність

підпорядкованих їй експозитур. Звіти фінансової прокуратури повинні були

надсилати у Відень протягом першого місяця після звітного періоду. Додатково до

звіту приєднували реферати, в яких було зазначено кількість справ, а також всі

предметні та правові основи кожного процесу за участю Галицької фінансової

прокуратури.

Постановою міністерства фінансів Австрії 23 листопада 1855 р. було

деталізовано організаційно-правові засади проведення екзаменів для кандидатів на

посади чиновників фінансових прокуратур [5, с. 659]. Згідно з цією постановою для

здобуття посади ад’юнкта першого або другого класу було необхідно успішно

скласти адвокатський екзамен та екзамен з питань діяльності фінансової

прокуратури. Кандидат повинен був володіти знаннями у галузях фінансового та

кримінального законодавства, вміти вирішувати конкретні випадки. Право участі в

екзамені отримували особи, які відбули однорічну практику у Галицькій фінансовій

прокуратурі. У разі нездачі такого іспиту особа мала право оскаржити його

результати безпосередньо міністрові фінансів.

Постановою об’єднаного міністерства 9 березня 1898 р. було прийнято нову

службову інструкцію для фінансових прокуратур на території всієї Австро-Угорської

імперії [8, с. 47]. Ця інструкція, значною мірою дублюючи положення попередньої

тимчасової інструкції, врегульовувала у тому числі і правовий статус фінансових

прокуратур на території Угорщини. Ця службова інструкція діяла постійно до 1918 р.

Організація та діяльність органів прокуратури в Галичині досить детально

регулювало спочатку законодавство Австрії, а згодом і Австро-Угорщини. Чітке

визначення компетенції прокуратури в адміністративній, цивільній та кримінальній

сферах, окреслення предметної та територіальної сфери дії позитивно впливало на

здійснення нею своїх функцій.

Однак значні повноваження Вищої державної прокуратури у сфері придушення

революційних виступів підкорених народів на території Галичини, заборона друку та

конфіскація журналів, газет та книжок, були спрямовані на ліквідацію опору

колонізаторській політиці імперії на території краю. Діяльність державної

прокуратури у м. Львові, спрямована на виконання аналогічних завдань при

Крайовому суді м. Львова, участь її чиновників у проведенні іспитів для суддів,

посадових призначеннях та нагляду за дисциплінарними провадженнями щодо

судових працівників, негативно відображалися на можливостях реалізації прав

мешканців краю, а також на незалежності судової гілки влади в Галичині. Значні

повноваження фінансової прокуратури у захисті інтересів держави, зокрема у

державних монополіях, нафтовидобувній, деревообробній та гірничій галузях,

сприяли посиленню економічної експлуатації Галичини.

Крім того, органи прокуратури Галичини, що слугували для здійснення нагляду

за дотриманням законів імперії, нерідко самі ці закони і порушували. Так, всупереч

“Органічному закону про прокуратуру” від 10 липня 1850 р. та закону від 10 червня

1869 р. про обов’язкове володіння працівниками органів прокуратури українською

мовою та ведення нею переписки, всі акти та документи цих відомств складали лише

німецькою та польською мовами.

Водночас недостатнє фінансування та замала кількість працівників прокуратур

на території Коронного краю Галичини та Володимерії знижували ефективність їх

наглядової функції, не дозволяли повною мірою реалізовувати встановлені

австрійським, а згодом і австро-угорським законодавством їх повноваження. Значна

кількість незакінчених справ при судах краю мала тенденційних характер, а органи

прокуратури не могли вживати ефективних та дієвих заходів для зниження їхньої

кількості, що сприяло затягуванню таких справ та незавершенню.

1. Радянська енциклопедія історії України. – Київ: Головна редакція української

радянської енциклопедії. – Т. 1. 1969. – 552 с.

2. Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX – на

початку XX ст.). – Львів, 1965. – 65 с.

3. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1849. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei, LIX Stück, 1849.

4. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1849. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, LIX Stück, 1849.

5. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1850. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XCI Stück, 1850.

6. Reichsgesetzblatt für die im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder. Jahrgang

1873. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei, XLII Stück, 1873.

7. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1855. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XXVII Stück, 1855.

8. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1850. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XCI Stück, 1850.

9. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1855. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XXVII Stück, 1855.

10. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1850. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XCI Stück, 1850.

11. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 47.

12. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 1.

13. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 150.

14. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 151.

15. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 152.

16. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 169.

17. ЦДІА України у Львівській області, ф. № 458, оп. № 1, справа № 171.

18. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1855. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XI Stück, 1855.

19. Reichsgesetzblatt für die im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder. Jahrgang

1898. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei, XII Stück, 1898.

20. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1855. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XI Stück, 1855.

21. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich. Jahrgang

1855. – Wien, K.– k. Hof – und Staatsdruckerei, XLIV Stück, 1855.

22. Reichsgesetzblatt für die im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder. Jahrgang

1898. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei, XII Stück, 1898.

23. Jaques H. Über die Aufgabe der Verteidigung in Strafsachen. Wien. Verlag der B. J.

Manzschen Buchhandlung, 1873. – 27 c.

24. Кульчицький В.С., Бойко І.Й. Система судових органів Галичини у складі Австро

Угорщини // Право України. – 2001. – № 11. С. 137-139.

25. Малюга В. Формування принципів організації та діяльності прокуратури в період з

найдавніших часів до XIX ст. // Право України. – 2001. – № 10. – С. 99-100.

26. Никифорак М.В. Фінансова прокуратура Буковини у 1867–1918 рр. // Право України.

– 2001. – № 1. – С. 133-134.