ДО ПИТАННЯ ПРО БЕРЕСТЕЙСЬКУ ЦЕРКОВНУ УНІЮ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ (ДО 410-РІЧЧЯ ПРИЙНЯТТЯ)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

Б. Тищик, К. Марисюк1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті висвітлено політично-правові проблеми, пов’язані з Берестейською унією

1596 р.: причини її укладення, зміст Берестейської угоди, її суть, оцінка та наслідки для

суспільно-політичного устрою України, а також для становища Української церкви.

Автори підкреслюють, що вони не претендують на всестороннє і всеохоплююче

висвітлення цієї теми, а лише висловлюють власні погляди.

Ключові слова: унія, церква__________.

У 2006 р. минуло 410 років від часу укладення знаменної церковної

Берестейської унії.

Берестейська унія – тобто Берестейський собор 1596 р., оцінка його рішень, як і

події, що передували йому, віддавна були предметом багатьох досліджень. На наш

погляд, мало яка історична подія знайшла таке різнобічне висвітлення і такі

неоднозначні оцінки. Українські, російські, польські, німецькі, французькі й інші

вчені підходили й підходять до неї з різних позицій – прихильно і неприхильно.

Домінуючою в російській дореволюційній і радянській історіографії була теза,

що унію нібито примусом насаджено Православній церкві спільними зусиллями

Риму, єзуїтів, польського духовенства та правлячих кіл Речі Посполитої. Унія

розглядалася як закономірне продовження “одвічної” експансії католицизму,

непримиренної боротьби католицизму з православ’ям, явище, що завдало величезної

шкоди українсько-білоруському суспільству.

Певним упередженням були позначені й праці більшості дослідників

протилежного напряму. Зокрема, чимало українських і білоруських науковців, які

належали до Греко-католицької церкви, та деякі їх польські і західноєвропейські

колеги зазначали, що унія стала благотворним для України і Білорусі явищем, яке

завершило багатовікове зближення місцевої Православної церкви з Римом і було

здійснене узгодженими зусиллями православних та католиків [3, с. 39].

Більш об’єктивний, позаконфесійний підхід до аналізу Берестейської унії та її

наслідків з’явився лише у XX ст. Однак і на сучасному етапі майже немає

комплексних досліджень теоретичних засад формування Берестейського

порозуміння, які б охоплювали погляди всіх основних її ініціаторів і противників,

зокрема в політичному та правовому контекстах. Не можемо претендувати на повне й

всебічне дослідження цієї гострої проблеми й ми, адже її неможливо висвітлити у

межах статті чи навіть невеликої праці, але на деяких питаннях проблеми спробуємо

зупинитись.

Соціально-політичні передумови укладення Берестейської церковної унії

1596 р. Отож, що спонукало українську церковну ієрархію думати про з’єднання з

Римом? На перший погляд, як засвідчує нормативно-правова база XV–XVII ст.,

українське духовенство і шляхта у складі Литовської чи Польської держав мали б

бути нібито задоволені своїм правовим становищем і не прагнули його змінити. Це

підтверджують певні обставини. Зокрема, 6 травня 1434 р. Великий князь

Литовський Сиґізмунд Кейстутович прийняв “Грамоту про підтвердження прав і

привілеїв феодалам Великого князівства Литовського”, яка урівнювала православних

із католиками в сфері економічній і становій. У ній, зокрема, було проголошено:

“Оскільки ми попереджуємо великі тяготи від помилок і сумнівів, … проголошуємо,

… що ми бажаємо наші землі Литовські та Руські впорядкувати і справи їх привести

до найкращого стану. Бажаємо також, щоб між народами цих земель не було жодного

розбрату чи непотрібної шкоди в майбутньому, … щоб вони користувались рівними

милостями і тим більше гаряче і настійно прагнули завжди до єдинення душ”

[9, с. 71–73]. Вона прирівнювала також права литовських і руських феодалів та

шляхти у сферах власності, спадкування, справ честі тощо.

Другого травня 1457 р. з’явилась “Грамота короля Казимира феодалам Великого

князівства Литовського”, яка урівнювала їх у правах і привілеях з феодалами Польщі,

а 7 червня 1563 р. – “Грамота короля Сиґізмунда ІІ Августа феодалам православної

віри про поширення на них рішень Городельського сейму 1413 р. і надання нових

прав і привілеїв”.

Вінцем правового закріплення прав православних українців та білорусів можна

вважати прийняття 1 липня 1569 р. документа, що закріпив рішення Люблінської унії

і мав назву “З постанов Люблінського сейму про унію Великого князівства

Литовського з Короною Польською”. У ньому, з-поміж іншого, було зазначено:

“…17. Всі права, привілеї, жалувані від початку унії до цього часу у Великому

князівстві Литовському всіма предками короля і самим його королівською

величністю народам литовському, руському, жомойтському та іншим народностям і

громадянам Великого князівства Литовського, а також землям, уїздам, родам та

особам, повинні залишатись недоторканими і ні в чому непорушними…” [9, с. 86].

Чому ж тоді виникла ідея унії з Римом? Причин можна назвати багато, але

головною, на нашу думку, була та, що закріплені на папері привілеї, даровані Річчю

Посполитою українській шляхті, так на папері й залишалися. Більше того, 1413 р.

численні права й привілеї власне польської шляхти було поширено на українські та

білоруські землі. З того часу було впроваджено звичай, згідно з яким до урядів

допускались лише римо-католики. Сейм ухвалив рішення, що різновір’я шкідливе для

держави. Тому цілі роди українських вельмож і шляхти змінювали своє віровизнання.

Відбувалося й насильне навернення до римо-католицизму, що часто зумовлювало

перехід українських шляхтичів у протестантизм [з цього приводу див.: 8, c. 12].

Окрім того, і сама Українська православна церква потерпала від різних

негараздів. Її духовенство й ієрархи не мали жодних із тих привілеїв, якими

користувалося духовенство державної Латинської церкви. Православна церква не

мала конкурентноздатних шкіл, досвідчених вчителів, у зв’язку з чим її духовенство,

особливо нижче, залишалося переважно неосвіченим. Представники вищих

соціальних верств масово відходили від неї, зазвичай здобуваючи освіту і виховання

у латинських (або протестантських) школах. Католицизм, а згодом й протестантизм

активно просувалися вглиб українських земель, у церкви не було змоги

аргументовано спростовувати їхні нападки на вчення та звичаї православної віри.

Монаше життя духовно занепало. Широкі верстви населення були недостатньо

навчені основним засадам православної віри, і навіть молитвам.

126 Б. Тищик, К. Марисюк

Ось як про цей негативний для Православної церкви процес пишуть сучасні

історики права:

“В останні часи існування Великого князівства Литовського та під владою Польщі

становище церкви різко погіршилось. Великі князі та польські королі, дотримуючись

тогочасної західної практики, вибороли собі право протегування над церквою, тобто

почали призначати єпископів і навіть митрополита. Отож, щораз більше важливих

церковних питань розв’язували світські правителі, які належали до іншої, ворожої

православ’ю релігії. Право світської влади призначати єпископів послаблювало

авторитет митрополита. Єпископи часто діяли на свій розсуд. Здебільшого на ці високі

посади призначалися шукачі поживи, хабарники, які компрометували священицький

сан. Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані на їхніх землях

парафії та монастирі. За таких умов культурний вплив православ’я, пошана до

священиків, релігії почали зменшуватися. Завоювання турками Константинополя

1453 р. поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило Православну церкву

найпередовішого і надихаючого проводу. Переслідувана у самій країні, втративши

підтримку ззовні, з Константинополя, православна культура скотилася до обрядовості,

обмеженості, застою. Зате на Україну посилився натиск Католицької церкви. Вже

XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, були засновані католицькі єпископства у

Кам’янці, Луцьку, Києві. Одночасно виникало, зокрема на східних землях України,

багато латинських кляшторів-монастирів. Надзвичайно широку пропаганду проводили

єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звертали особливу увагу

на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької

церкви. Єзуїтські школи-колегіуми, солідні та пишні, з добре кваліфікованими

вчителями, дбали про те, щоб залучати сюди українську молодь” [4, с. 49].

Потреба внутрішньої реформи, а також захисту церкви й православної віри від

нападків ззовні вимагали чогось більшого, аніж те, на що в той час Православна

церква власними силами могла спромогтися.

Константинопольський патріархат (до його складу входила і Київська

митрополія) також не міг надати їй підтримки, оскільки сам потребував допомоги

(нагадаємо: у 1453 р. Константинополь захопили турки, Візантійська держава

припинила своє існування) [6, с. 7–8].

Внутрішнє життя Української церкви теж потребувало серйозного реформування.

На єпископських престолах сиділи одружені люди, хоч грецькі церковні канони це

чітко забороняли. Богословська освіта навіть митрополитів, не кажучи вже про

єпископів і нижче духовенство, була часто недостатньою. Єпископами ставали люди

непідготовані і без покликання, лише з матеріальних міркувань. Заплативши за свою

посаду, вони стягували з підлеглих їм священиків значні грошові суми. Кандидати на

священиків одержували освіту, в більшості випадків, від своїх батьків, але багато

залишались і неграмотними. Вдівці-священики одружувались вдруге, або й жили з

наложницями. Нерозривність подружжя існувала лише в теорії. Духовенство часто

вимагало від вірних грошей на своє утримання [8, с. 8].

Причиною до пришвидшення унійних процесів стало створення 1589 р.

Московського патріархату. Саме у цій події польський уряд вбачав велику політичну

небезпеку, яка могла вилитись у підпорядкування української та білоруської церкви

московському цареві та патріархові. Загроза посилювалась ще й тим, що Москву

підтримувала й частина українського козацтва. Причини такого взаєморозуміння

дещо пояснюють слова відомого історика В. Сергійчука, який зазначав: “…Уже тоді

 (липень 1589 р.) Московщина претендувала на держання Січі в своїй службі, бо, крім

того, ще й репрезентувала православну віру. І козацтво всіляко підтримувало ідею

зміцнення і розширення Московської держави...” [7, с. 455].

Основні підходи до укладення церковного порозуміння української церкви з

Римом. На початку 90-х років XVI ст. населення України та Білорусі умовно можна

було поділити на декілька груп, якщо взяти за критерій поділу їх відношення до

можливої унії. Перша така група – це прихильники унії, до яких переважно належали

єпископи, деякі священики та певна частина вірних. Друга група, куди входили

братства й більшість населення, зокрема сільського та козацтво, відстоювали

православ’я, категорично виступаючи проти унії. Разом з тим, ми не повинні

упускати з-під уваги ще дві сили, котрі, можливо, і не були настільки численними,

але відігравали помітну роль при формуванні засад єдності з Римом. Перша сила – це

державна влада Польщі та представники монашого ордену єзуїтів, речником якої був

отець-єзуїт Петро Скарга. Ця сила виступила навіть не за унію церков, а за повне

приєднання української та білоруської церков до римо-католицизму. Другу силу

репрезентував відомий український магнат Костянтин (Василь) Острозький. Він та

його прихильники не були проти можливості унії, але лише за умов, коли до Риму

приєднається й Москва.

Перші реальні пропозиції щодо зміни правового статусу Української

православної церкви можна датувати публікацією 1577 р. книги отця-єзуїта,

видатного проповідника і полеміста Петра Скарги. Праця мала назву “Про єдність

Церкви Божої під єдиним пастирем” і була присвячена князеві Острозькому з огляду

на його прихильне ставлення до Католицької церкви. У цій праці великою мірою

провину за низький рівень релігійної культури руського народу П. Скарга покладав

на його поневолення латинською аристократією, світською і духовною. Але головну

причину такого стану він вбачав переважно в одруженому духовенстві, слов’янській

мові літургії, низькому авторитеті ієрархії серед вірних, а не у несприятливих

об’єктивних історичних обставинах розвитку Православної церкви [див.: 6, c. 9]. Але

його в’їдливі вислови (дещо пом’якшені у другому виданні книги), нападки на

українські звичаї, заклик до кожного зокрема перейти до Католицької церкви навряд

чи могли зробити прихильними до ідеї церковної унії з Римом українські провідні

верстви. П. Скарга не вбачав майбутнього для українського народу, якщо він не

навернеться до римо-католицизму. “Єдність” церкви він трактував лише у варіанті

“послуху”. Тому унія для П. Скарги не могла бути злукою рівних у своїй достойності

церков. Вищість католицької віри і церкви були для нього безсумнівними і повинні

бути прийняті як аксіома, адже правду Євангелія, на його думку, бережуть лише

католики. Тому завданням унії, за Скаргою, було не примирення посварених

“братів”, а повернення православних під главенство Папи.

К. Острозькому не до вподоби була така книга та її присвята. Він, скільки зміг,

зібрав її примірників і спалив, на що, не називаючи ім’я князя, скаржиться у

передмові до другого видання Петро Скарга.

Водночас і сам К. Острозький не залишався осторонь цих болючих питань. Ще

1583 р. він вів переговори у справі унії з папським легатом Антоніо Поссевіно й з

апостольським нунцієм у Варшаві Альберто Болонетті.

Вагомість діяльності князя К. Острозького для Польсько-литовської держави та

українського народу була безсумнівною. Це була видатна особистість: надзвичайно

багатий, з великими маєтками, політичними впливами, Київський воєвода, засновник

Острозької академії і друкарні. Недарма його кандидатуру було висунено для

128 Б. Тищик, К. Марисюк

обрання на польсько-литовський трон, але тут стала на перешкоді приналежність до

Православної церкви [1, с. 27]. Саме К. Острозький у середині 1593 р. чітко висловив

свою позицію у справі унії в листі до нововисвяченого єпископа володимирського –

Іпатія (Адама) Потія напередодні єпископського синоду в Бересті, що мав відбутися в

червні 1593 р. Цей лист можна вважати проектом церковного порозуміння, як його

бачила частина української знаті і мирян.

Князь, право голосу котрого у церковних справах не піддавалося сумнівам, подав

на розгляд церковній ієрархії вісім складених ним передумов унії. Деякі з них

збігалися з тими, що висували єпископи, а саме: щоби непорушними залишилися

обряди православної церкви; щоби “латинникам” було заборонено забирати церкви і

церковні маєтності; щоби після укладення унії не приймати до Католицької церкви

тих, хто бажатиме перейти до неї з Православної; щоби українські єпископи і

священики мали такі ж права, як і латинські; щоби хоча б декотрі з українських

владик отримали місця у Сенаті; щоби дозволено було засновувати школи, особливо

для освіти духовенства. Крім того, К. Острозький пропонував соборові вислати своїх

представників до чотирьох східних патріархів (проголошення московського ще не

набуло визнання) для спільного укладення унії.

Однак, знаючи пригноблене становище східних патріархів під турками, не можна

було серйозно сприйняти таку пропозицію, оскільки Туреччина вкрай негативно

ставилася до будь-яких намірів досягнення єдності між християнами, вбачаючи в

цьому загрозу для свого панування над християнським населенням імперії. Ще одна

пропозиція князя стосувалась поїздки І. Потія до Москви з метою укладення унії з

Римом.

Попри все, проект К. Острозького заслуговував на увагу. Обстоюючи традиційне

православ’я та східно-слов’янську культуру, К. Острозький, ймовірно, усвідомлював

усі наслідки різкої переорієнтації частини населення (до того ж меншості) у зовсім

іншому церковному та зовнішньо-політичному напрямі, але, очевидно, був

впевнений, що єпископи та творці унії повинні прислухатись до думок такої

впливової у державі особи, як він. Можливо, відхилення його пропозицій і зумовило

подальше негативне ставлення Острозького до питання унії.

Концептуальні положення Берестейської церковної унії 1596 р. У центрі

майбутнього порозуміння між Українською Православною та Католицькою церквами

лежали засади, отже, не К. Острозького, а українських єпископів. Коли у них виникла

думка про унію – невідомо. Проте варто зазначити, що один з найбільш знаних

борців за унію – Іпатій (Адам) Потій, був свояком князя К. Острозького, постійно з

ним спілкувався. Окрім того, він як високодуховна особа, зобов’язаний був часто

спілкуватися з представниками Римської церкви в Україні.

До справи унії плідно прилучився й папський легат Антоніо Поссевіно, який ще

28 квітня 1582 р. натякнув у листі з Риги до Верховного настоятеля ордену про свою

зустріч з одним із православних єпископів і просив виєднати йому благословення

Папи [10, с. 38–39].

Ще перед тим (14 листопада 1581 р.) А. Поссевіно писав до нунція Болонетті, що

є надія об’єднати руських єпископів з Католицькою церквою двояким способом:

перший – через короля, тобто вплинути на нього, щоб король давав єпископства тим

людям, які визнають рішення Флорентійського собору; другий – з ініціативи Папи.

На думку о. Поссевіно, польський король повинен підтримати цю ініціативу.

Головне, щоб руські єпископи визнали постанови Флорентійського собору. Стосовно

літургійної мови, обрядів і одруженого духовенства, то можна б зробити тимчасові

поступки. Коли ж ієрархія і духовенство визнають католицькі догми і зверхність

Папи, тоді необхідно поступово усувати впливи Руської церкви і перейти до

латинського обряду.

У Белзі 1590 р. відбулась перша сесія синоду православних єпископів, де,

правдоподібно, були присутні лише чотири єпископи та неозначена кількість інших,

нижчих _____за правовим статусом духовників, передусім архімандритів. Митрополит

Михайло та єпископ Володимирський з певних причин не могли прибути до Белза, і на

засіданнях цього синоду головував єпископ луцький Кирило Терлецький. Саме на

цьому синоді, який згодом назвали з’їздом, єпископи виробили проект поєднання з

Католицькою церквою та вирішили підкоритися Римському Архієреєві (Папі) [1, с. 22].

Друга сесія синоду, вже у повному складі єпископів, відбулася в червні цього ж

року у Бересті, У ній прийняли участь митрополит Михайло, єпископ

Володимирський Мелетій Хребтович та чотири попередніх єпископи: Терлецький,

Пелчицький, Збіруйський і Балабан. Синод у Бересті підтвердив постанови, видані в

Белзі, та видав нові, що стосувалися здебільшого врегулювання деяких проблем у

церковних справах. Тут, у Бересті, очевидно, обговорювалась також справа

порозуміння з Римом.

Єпископат вручив королеві белзьку та берестейську заяви у жовтні 1591 р.

Відповідь короля Сигізмунда ІІІ надійшла аж 18 березня 1592 р. У ній було

зазначено, що король із вдячністю приймає заяву єпископів, обіцяє їм та іншим

єпископам, які підуть цим шляхом, свою опіку та охорону, зокрема, захищати їхні

посади, майно, запевняючи їх у непорушності обряду й рівних привілеях з

латинським духовенством.

Правда, знаючи із практики, як дотримуються обіцянки властей у Польщі,

український, як і білоруський єпископат навряд чи повірив і цій обіцянці короля

[5, с. 259]. З іншого боку, загалом варто погодитись з думкою митрополита Йосифа

Сліпого, що королі Стефан Баторій і Сиґізмунд III не могли бути противниками унії.

Вони повинні були підтримувати ідею з’єднання церков як з релігійних, так і з

політичних міркувань, оскільки вбачали завдання Польщі у поширенні католицької

віри [8, с. 13–14].

Отже, важливу проблему було вирішено – евентуальний спротив українського

духовенства щодо унії пішов на спад.

Як уже зазначено, ще на синоді 1590 р. чотири українські єпископи постановили і

письмово зобов’язалися за Божою допомогою визнати одного пастиря і правдивого

наступника св. Петра на Римськім Престолі, святішого Папу, за пастиря і главу

церкви, але лише якщо будуть збережені “наші привілеї і вольності, відповідно до

статей, що їх ми запропонуємо”.

Передавши в руки єпископа луцького Кирила Терлецького відповідного листа до

короля і Сенату, єпископи почали працювати над статтями “порозуміння” стосовно

церковних і світських справ.

З відома короля Сиґізмунда ІІІ і Сенату держави, було досягнуто таких

домовленостей:

1. Визнаємо першість Папи Римського в Церкві Божій і приймемо новий

календар.

2. Обряди в поданні св. Тайн, прийняті в Східній церкві, мають відбуватися за

звичаєм, як і всі Літургії своїм чином, без жодних змін, мають відправлятися.

3. Владики мають мати місце на Сеймі нарівні з католицькими єпископами.

4. По довершенні об’єднання хтось з владик, в присутності короля, відслужить в

латинській церкві святу Літургію слов’янською мовою.

5. Вільно буде духовникам руським всюди в латинських церквах служити, а

також духовникам латинським – у руських церквах, взаємно і без наруги.

6. Про походження Святого Духа буде зроблена заява, що і греки, і латинники

мають праву віру, тільки що досі не могли в тому порозумітися.

7. Церковні маєтки, яким-будь способом, правом чи силою відняті, мають бути

повернені, а всі фундації і дотації єпархій і монастирів потверджені.

8. Руські ченці і духовники будуть вільні від усяких податків, і привернені до

всяких вольностей, на що дається торжественна обітниця.

9. Русь мирянська буде допущена: в містах – до урядів міських, а в землях – до

урядів земських і до всіх вольностей.

10. Також і подружжя між поляками і русинами не будуть заборонювані.

11. Ті всі умови будуть потверджені Сеймом і буде укладена державна

Конституція, а посли руського духовенства будуть вислані до короля [див.: 1, c. 32–33].

Ось на цих умовах Православна церква готова була поєднатися з Католицькою.

Відтак, наведені положення були покладені в основу Головних Артикулів

Берестейської унії до Папи і до короля від 1 червня 1595 р., а також документів,

схвалених 23 грудня 1595 р. Папою Климентом VIII у Римі та 6–10 (16–20) жовтня

1596 р. Берестейським синодом.

Але проблема створення унії церков не могла бути розв’язана лише за бажанням

Риму чи українських єпископів, оскільки це була ще й справа Польсько-литовської

держави. Від самого початку Апостольський Престол виступав за дотримання цієї

угоди, про що йшлося мова у багатьох листах до короля й інших вищих державних осіб

Речі Посполитої. Наприклад, у листі до короля від 7 лютого 1596 р. Папа Климент VIII

писав: “По-батьківськи нагадуємо Твоїй Королівській Достойності, щоб артикули,

подані руськими єпископами, у тих справах, що належать передусім до Тебе, зволив їх

пильно виконати, відповідно до Твоєї справедливості та величини твого духа, і зволив

наказати й твоїм людям, щоб те саме пильно виконали… Але передусім одного

настійливо домагаємося для наших братів, єпископів руських, і того всією нашою

дбайливістю вимагаємо, щоб ти допустив їх між церковних сенаторів польського

королівства, як довго вони залишатимуться в єдності й під послухом Римської церкви

та зберігатимуть непорушність католицької віри” [1, с. 53–54].

Однак, ці звертання Папи у Польщі так і не були реалізовані, як й інші кілька

десятків листів, що привезли українські єпископи з Риму до найвищих посадових

осіб Польщі та Литви. Незважаючи на всі старання, українському єпископатові у

XVII та XVIII ст. так і не вдалося домогтися визнання права засідати в Сенаті, або

хоча б місця для митрополита. Лише значно пізніше, в період діяльності так званого

“чотирилітнього сейму” – 29 липня 1790 р., митрополитові Т. Ростоцькому було

надано право сенаторства. Однак скористатись з цього вже не було практичної

можливості, оскільки Польська держава хилилась до занепаду.

Отже, бачимо, що об’єднуючись з Католицькою церквою, єпископи передусім

хотіли домогтися реальної рівності з римо-католиками, а також відшкодувати раніше

понесені матеріальні втрати.

Берестейська церковна унія 1596 р. та її результати. Як же оцінити

Берестейську унію? Однозначну відповідь на це проблематичне питання навряд чи

можна і слід давати. Надто воно контраверсійне. Тому наслідки Берестейської

церковної унії 1596 р. потрібно оцінювати диференційовано. Безперечно, унія стала

знаменною історичною подією, котрій належало зіграти важливу роль в історії

Вселенської Церкви, і особливо Української церкви.

Вона була закономірним наслідком до певної міри об’єктивних соціально-

політичних процесів, які відбувалися в Україні і Польщі в XV–XVI ст. З цієї позиції

унія, як релігійно-церковний акт, мала метою відновити і зберегти життєдіяльність

Православної української та білоруської церков, що були під загрозою ліквідації, з

їхніми традиціями і обрядовістю, мовою і культурою. Унія, як тоді вважала більшість

церковних ієрархів, була єдиним способом оживити. Навіть захистити церкву через

зміну еклезіальних пріоритетів та використання нових впливів і вартостей

християнського Заходу, шляхом поєднання релігійних і культурних можливостей

східного християнства із Заходом.

Позитивну оцінку Берестейської унії свого часу дав митрополит Андрей

Шептицький, який вважав її закономірним, канонічним і наскрізь природним

явищем, оскільки рішення Київської ієрархії було виправдане не лише ідейним

підґрунтям, а й зумовлене станом Царгородської патріархії.

Варто зазначити, що поєднання Української Православної церкви з Католицькою

відбулося з повним збереженням канонічних вимог першої з них.

Унія була санкціонована верховним правителем Римської церкви – Римським

Папою. Усі формальності з’єднання відбулися згідно з канонами церкви як у Римі,

так і в Бересті. Зі свого боку, світська влада, польський король проголосили Акт

з’єднання церков як узаконену, схвалену державою дію.

Важливо, що Берестейське з’єднання не було зміною релігійної конфесії, мови

богослужіння, церковної обрядовості, а обмежувалось унезалежненням Київської

митрополії від Константинопольського (Царгородського) патріархату. Стаючи з

ініціативи своїх ієрархів – єпископів – самоуправною у злуці з Римом, нібито без

тиску світських властей, Київська церква формально зберегла свою автономію.

Щоправда, світська влада ще безпосередньо впливала на призначення єпископів і

митрополита.

Берімо до уваги й те, що позитивним наслідком укладення Берестейської унії

став той факт, що українська шляхта, яка прийняла унію, по суті зрівнювалась у

правах із польською шляхтою. Вона звільнялась від сплати податків, отримала право

обіймати державні посади нарівні з римо-католиками та ін. І не було вини

українського кліру, який підтримав унію, що цих положень польська влада не завжди

дотримувала.

Не можна не звернути увагу й на інші наслідки Берестейського єднання. Знаємо,

що після Люблінської унії 1569 р. різко посилилась польсько-католицька експансія

на українські землі. Правда, проти неї рішуче виступали церковні братства, які

боролись за збереження рідної мови, побутових і релігійних звичаїв, обрядів,

традицій. Вони видавали релігійні книги (так, був здійснений переклад Святого

Письма українською мовою 1561 р.), засновували _____друкарні, звідки у світ виходили

православні книги. Але одночасно активну діяльність на українських і білоруських

землях розпочав орден єзуїтів (їх запросив до Польщі король Сиґізмунд II Август

1564 р.). Ведучи активну боротьбу з протестантами, єзуїти також завзято боролися зі

“схизматиками” – православними. Окатоличенная української знаті продовжувалось і

оскільки українська знать не хотіла розлучатись зі своїм соціальним статусом, то

почала зрікатися православної віри. За короткий час до католицької віри перейшли

знатні роди Заславських, Вишневецьких, Слуцьких та ін. Тільки лічені українські

магнатські роди залишалися при старій вірі. Давні традиції домінували лише серед

дрібної української шляхти, але політично й економічно ця верства була надто

слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації. Тому більшість

української середньої і дрібної шляхти підтримала унію: вона давала їй певні

соціально-політичні гарантії щодо збереження соціально-політичної значимості в

суспільстві.

Проте на противагу феодальній верхівці, значна кількість селянства активно

виступила проти унії. Так, коли _____король 1599 р. призначив уніатського митрополита

Іпатія (Адама) Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, то міщани й козаки не

впустили його до лаври. Населення Києва 1609 р. зі зброєю в руках напало на

Видубицький монастир, де засідав намісник уніатського митрополита Л. Грекович. У

Перемишльській єпархії населення, в тому числі міщани й дрібна шляхта, понад

десять років вело боротьбу проти призначеного королем 1610 р. уніатського владики

Крупецького. Йому не дали укріпитися в монастирі с. Спаса (поблизу Старого

Самбора), а також поширити унію на Закарпатті – селяни з околиць

Краснобрідського монастиря прогнали його. В 1614 р. виступи проти уніатського

духовенства відбулися на Волині, в Галичині тощо. Не визнало унії й козацтво.

Польський уряд, офіційно визнавши Берестейську унію і надавши правовий статус

існуванню єдиної української церкви – церкви уніатської, фактично поставив

Православну церкву поза законом. Обмежували в правах православних купців та

цехових майстрів, всіляких утисків зазнавала православна шляхта, її скарги та петиції

королю і сейму переважно відхилялися. Щоправда, інколи православним йшли на

незначні поступки, до того ж переважно на словах. Наприклад, 1607 р., щоб

відтягнути православну шляхту від участі у рокоші Зебжидовського (збройному

виступі шляхти проти короля), Сейм оголосив про припинення переслідування

православних, обіцяючи, що надалі церковні посади будуть надаватись лише

шляхтичам “справжньої грецької віри”. На практиці, однак, це майже не

виконувалося. Внаслідок такої політики дискримінації православ’я з боку польського

уряду невдовзі в Речі Посполитій залишилося тільки дві православні єпископії –

Львівська та Перемишльська.

Православна шляхта боролась, апелювала до властей. Зокрема, у заяві, поданій

Сейму православними депутатами 1623 р. і тоді ж надрукованій окремою брошурою,

було зазначено: “Терпимо великі кари без суду, терпимо страшні утиски: ніхто не

хоче рятувати нас у нашій вітчизні. Видерли нам права, видерли свободи й вольності,

велять нам служити собі тілом і душею ті, котрі не мають до нас жодного права,

жодної влади, жодного приступу…”.

Але Сейм ухвалив відкласти розв’язання конфлікту до наступної сесії, а до того

часу проголосити “релігійний спокій”. Це означало, що православні повинні

припинити виступи, спрямовані на захист своїх прав. За таких умов митрополит Іов

Борецький влітку 1624 р. послав до Москви луцького єпископа Ісаакія Борисковича;

останній, прибувши до російської столиці, просив царя прийняти Україну “під свою

високу руку”.

У 1632 р., після смерті Сиґізмунда ІІІ, було скликано Сейм для обрання нового

короля. Кандидат у королі, син Сиґізмунда Владислав шукав підтримки у різних

колах панівного класу. Цим скористалися православні депутати-шляхтичі й під

загрозою зриву Сейму вимагали від претендента обіцянки вирішити релігійне

питання. Їх підтримала козацька реєстрова старшина, представники якої прибули на

сейм, щоб домогтися права взяти участь у виборах короля. Владислав змушений був

піти на поступки. Було прийнято “Статті для заспокоєння руського народу”, які

легалізували Православну церкву: їй мала бути повернута частина захопленого

уніатами майна, Уніатська церква відокремлювалася від Православної, причому

єпископства розділялися між обома церквами: одні підлягали владі православного

митрополита, інші – уніатського. Але ці поступки були тимчасовими. Згодом

переслідування православ’я взагалі, й Православної церкви у Речі Посполитій

відновили.

Отже, при всьому неприйнятті деяких засад, або й самого факту Берестейського

порозуміння, що ми можемо простежити у багатьох дослідників, воно було не

одномоментним актом волі українського та білоруського єпископату чи зрадою

національних традицій, а прагненням частини духовенства, шляхти, міщан до

пошуків порятунку, збереження своєї національної, мовної і релігійної ідентичності.

Унія, можливо, була чи не єдиним виходом з тогочасної економічної, політичної,

соціальної та церковної кризи, яка мала місце на східнослов’янських землях.

Водночас після укладення Берестейської церковної унії 1596 р. та внаслідок

цього Україна розділилася у релігійному плані на дві частини: уніатську і

православну. До того ж, Берестейська унія не поєднала Православну та Католицьку

церкви, не внесла спокою. Уніатська церква фактично не була визнана поляками

рівноправною з Католицькою. Римо-католики і надалі не визнавали уніатів (з огляду

на іншу національність) повноцінними _____громадянами. Тим більше, що уніатська

церква не хотіла відмовлятися від рідної мови, обрядів, історичної традиції, хоч

Католицька всіляко намагалась її поглинути. Тобто уніатська церква не стала

слухняним знаряддям у руках римо-католиків і польської влади, віддано захищаючи

український народ проти полонізації, зокрема на західних землях України. І те, що

цей народ протягом кількох століть перебування під владою іноземних держав, які

завзято намагалися його денаціоналізувати, зберіг власну національну ідентичність,

свою мову, традиції, історію – це значною мірою заслуга уніатської, або, як її ще

називали, Греко-католицької церкви.

1. Великий А.Г. ЧСВВ. З літопису християнської України. – Львів–Рим: Місіонер, 1999.

– Книга IV.

2. Головні Артикули Берестейської унії до Папи і до короля, що їх підготувала Єрархія

Київської митрополії від 1/11 червня 1595 р. / Основні документи Берестейської унії.

– Львів: Свічадо, 1996.

3. Дмитрієв М. Концепція унії в церковних та державних колах Речі Посполитої кінця

XVI ст. / Історичний контекст, укладення Берестейської унії і перше поунійне

покоління. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 1995.

4. Кульчицький В., Тищик Б. Історія держави і права України. – К.: Атіка, 2001.

5. Лужницький Г. Українська церква між сходом і заходом. Нарис історії української

церкви. – Филадельфія: Провидіння, 1954.

6. Сеник С. Передумови Берестейської унії / Основні документи Берестейської унії. –

Львів: Свічадо, 1996.

7. Сергійчук В. Козацтво і унія / Unia brzeska. Geneza, dzieje i konsekwencje w kulturze

narodów słowiańskich / Kraków, 1994.

8. Сліпий Й., митрополит. Берестейська Унія. – Рим, 1994.

9. Уния в документах. – Минск: Лучи Софии, 1997.

10. Хома І., о. д-р. Київська митрополія в Берестейськім періоді. – Рим: Видання

Українського католицького університету ім. Св. Климента Папи, 1979.