АДМІНІСТРАТИВНЕ І ФІНАНСОВЕ ПРАВО ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

З. Гладун1

Тернопільський національний економічний університет,

вул. Микулинецька, 46 а, 46006 Тернопіль, Україна,

тел. (0352)25-47-50, E-mail: z-hladun@yandex.ru

Проаналізовано адміністративно-правове регулювання відносин у сфері охорони

здоров’я населення. Показано роль і значення окремих елементів адміністративно-

правового регулювання у цій сфері, зокрема, цілі, мети, завдань, функцій, принципів,

об’єктів та суб’єктів, а також службових зв’язків між ними.

Ключові слова: охорона здоров’я населення, законодавство, державна політика,

адміністративно-правове регулювання.

Охорона здоров’я населення є важливою сферою суспільного життя,

внутрішньою функцією і базовою частиною соціальної політики держави. Від

попередньої епохи сучасна Україна “успадкувала” величезну і громіздку,

одержавлену і обюрокрачену систему охорони здоров’я населення, зорієнтовану на

досягнення абстрактних кількісних показників у роботі (медичних закладів,

лікарняних ліжок, пролікованих хворих, відвідувань лікарів у поліклініках тощо) і

відірвана від реальних потреб конкретної людини.

За даними Державного комітету статистики України до складу державно-

комунальної системи охорони здоров’я станом на 31 грудня 2005 р. належали 10,6 тис.

закладів та установ системи Міністерства охорони здоров’я України (окрім того,

16,2 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів у сільській місцевості), а також

198 відомчих лікарняних закладів та 3 475 закладів недержавних форм власності.

Діюча мережа лікувально-профілактичних закладів, без урахування санаторно-

курортних, складалася з 2,9 тис. лікарень і 7,7 тис. амбулаторно-поліклінічних закладів.

Лікарняна мережа налічувала 625 міських лікарень, 109 дитячих міських,

134 спеціалізованих, 27 обласних, 488 центральних районних лікарень,

1 047 дільничних, 87 психіатричних та наркологічних, 379 диспансерів, 87 пологових

будинків, 975 станцій (відділень) швидкої медичної допомоги. Ліжковий фонд системи

охорони здоров’я України становив 451 тис. лікарняних ліжок. У всіх закладах,

установах та організаціях охорони здоров’я нашої держави працює приблизно

1,3 млн ос., з них у системі Міністерства охорони здоров’я України – 1,1 млн [1, с. 215].

Президент України Указом від 6 грудня 2005 р. “Про невідкладні заходи щодо

реформування системи охорони здоров’я населення” поставив завдання щодо

підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення,

впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної

медичної допомоги, ефективної та прозорої моделі фінансування галузі, що

орієнтована на реальні потреби пацієнтів, розробки та впровадження в діяльність

закладів охорони здоров’я стандартів медичної допомоги, раціоналізації

використання ресурсів у цій сфері, удосконалення системи управління галуззю,

оптимізації мережі державних, комунальних і відомчих закладів охорони здоров’я,

поліпшення підготовки медичних працівників та умов оплати їх праці, спрощення

дозвільної системи в галузі оновлення матеріально-технічної бази закладів охорони

здоров’я. Основною формою здійснення цього регулювання є чинне законодавство

України, яке визначає і нормативно закріплює мету, завдання, методи та інструменти

державного регулювання.

Оскільки основним інструментом державного регулювання є правові норми, то в

науковій літературі і в законодавстві вживається й термін “правове регулювання” як

аналог регулювання державного, а оскільки адміністративне право є однією з базових

галузей публічного права, то регулювання за допомогою дії норм цієї галузі права –

адміністративно-правове регулювання, – є частиною загального правового

регулювання суспільних відносин.

Механізм адміністративно-правового регулювання відносин у сфері охорони

здоров’я охоплює предмет, мету і завдання, функції і принципи, об’єкти та суб’єкти

цих відносин, форми, методи та інструменти, за допомогою яких держава впливає на

діяльність цих суб’єктів і об’єктів з метою створення нормальних умов для

функціонування системи надання медичної допомоги та вирішення завдань

зміцнення та охорони індивідуального і громадського здоров’я населення.

Юридична природа адміністративно-правового регулювання суспільних відносин

належить до малодосліджених наукових проблем. За весь період розвитку юридичної

науки до аналізу зазначених правовідносин зверталися лише декілька авторів. Це

були вчені радянського періоду М.Д. Народицький [2], І.Я. Бичков [3] та

В.І. Шабайлов [4]. В подальшому естафету продовжили К.Я. Ананьєв [5],

О.Л. Маргуліс [6], О.Є. Козлов [7], Н.І. Здасюк. [8] та ін. Сьогодні у цьому напрямі

плідно працюють сучасні українські вчені С.Г. Стеценко, Н.Б. Болотіна,

В.М. Самсонов, В.М. Рудий, І.Я. Сенюта, Н.І. Копачовець, К.Б. Наровська,

Л.В. Яричевська та ін. Спробу дослідити правову природу та особливості правових

норм, які діють у сфері охорони здоров’я, зробили лише двоє дослідників –

В.К. Сладков [9] і Л.В. Яричевська [10].

На цьому фоні адміністративно-правові відносини, які виникають у сфері

охорони здоров’я населення, є темою для науки майже абсолютно новою – у

вітчизняній адміністративно-правовій науці відсутні будь-які дослідження із

зазначеної проблематики. Отже, для успішного здійснення державного регулювання

у сфері охорони здоров’я потрібно точно визначити мету та цілі, на які воно

спрямоване, а також результати, яких необхідно досягнути. Тому вкрай актуальною і

важливою для України є необхідність удосконалення системи і механізмів здійснення

державного регулювання у сфері охорони здоров’я відповідно до сучасних

суспільних потреб.

Очевидно, що головною метою адміністративно-правового регулювання

відносин у цій сфері має бути охорона і зміцнення здоров’я людей, профілактика

різноманітних захворювань, надання висококваліфікованої медичної допомоги,

поліпшення якості життя й збереження генофонду українського народу.

Стратегічна мета адміністративно-правового регулювання відносин у цій сфері

визначена Указом Президента України від 6 грудня 2005 р., яким передбачено

забезпечення всім громадянам їх конституційних прав на медичну допомогу, охорону

здоров’я і медичне страхування, зміцнення індивідуального і громадського здоров’я

населення, створення ефективно функціонуючої системи охорони здоров’я,

поліпшення управління нею, формування ринку медичних послуг, створення єдиного

медичного простору в країні.

Отож, метою адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я

є забезпечення охорони і зміцнення здоров’я людей, реалізація положень Конституції

та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги

кожній людині, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та

управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового

способу життя.

Основними напрямами правового регулювання відносин у сфері охорони

здоров’я населення є забезпечення зміцнення громадського здоров’я і доступу до

отримання медичних послуг, організація надання висококваліфікованої медичної

допомоги, охорона і захист прав і свобод людини й громадянина.

Сформовані і закріплені у відповідних актах законодавства основні цілі політики

охорони здоров’я мають визначати зміст діяльності держави у цій сфері.

Відповідно до сучасної доктрини адміністративного права, її основною ідеєю є

забезпечення і захист прав людини і громадянина у відносинах з органами публічної

влади. Це має бути відображене і закріплене як у меті, так і в його завданнях, серед

яких – визнання та захист прав людини й громадянина у сфері охорони здоров’я.

У процесі здійснення державного регулювання відносин у сфері охорони

здоров’я можна виокремити дві взаємопов’язані між собою, його частини. По-перше,

це вся система органів державної влади, місцевого самоврядування та інших

публічних суб’єктів права, задіяних у процесі здійснення державного регулювання

відносин у сфері охорони здоров’я, тобто інституційний механізм охорони

здоров’я. До його складу входять центральні й місцеві органи виконавчої влади,

місцевого самоврядування та інші публічні суб’єкти права, зокрема, професійні

об’єднання медичних працівників, громадські організації, у тому числі пацієнтів,

осіб, хворих на певні захворювання, релігійні і благочинні організації, задіяні у

процесі реалізації політики охорони здоров’я, а також їх повноваження та відносини

між собою та з іншими суб’єктами.

По-друге, це система правових норм різної галузевої приналежності, які творять

законодавство про охорону здоров’я і які регулюють зміст та процес здійснення

державного регулювання охорони здоров’я, тобто правовий механізм охорони

здоров’я. Норми права для того і приймають, щоб забезпечити правовий регулятивний

вплив на суспільні відносини. Цей вплив забезпечується дією відповідних правових

механізмів, закріплених у певних правових нормах. Відповідно до усталеного погляду,

він визначається як узята в єдності система правових засобів, за допомогою якої

забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини [11, c. 61].

За міжнародною термінологією механізми державного регулювання поділяють на дві

головні категорії – інструменти та стратегії1. Найважливішим інструментом державного

регулювання, за допомогою якого держава вимагає від суб’єктів суспільних відносин

виконання своїх рішень, є законодавство. Вирішення ж питання про те, як та навіщо

використовувати ці основні інструменти, належить до сфери стратегій [12].

Основним у розумінні механізму правового регулювання є його владна природа,

зміст і система об’єктів і суб’єктів, а також службові зв’язки між ними [13].

Особливістю системи правового регулювання є органічна єдність елементів, котрі її

утворюють. Саме такий системний підхід до правового регулювання зумовлює

встановлення справжнього правопорядку [14].

Ключовим поняттям у розумінні механізму адміністративно-правового

регулювання є його зміст, який полягає у дії норм адміністративного права на

поведінку учасників суспільних відносин, які здійснюються в інтересах усього

суспільства або визначеного колективу з метою підкорити поведінку окремих

суб’єктів встановленому у суспільстві правопорядку [15].

Зміст правового регулювання полягає у наділенні його учасників (об’єктів і

суб’єктів) відповідними правами і обов’язками. Прикладом адміністративно-

правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я може бути визначення

Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного

призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 400 від

29 березня 2006 р., Переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів

медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню [16], та

Переліку лікарських засобів вітчизняного та іноземного виробництва, які можуть

закуповувати заклади та установи охорони здоров’я, що повністю або частково

фінансуються з державного та місцевих бюджетів [17].

До своєї конструкції механізм правового регулювання вміщує норми права,

юридичні факти, правовідносини, акти тлумачення норм права, акти реалізації норм

права. Прикладом правових норм можуть бути норми, закріплені у постановах

Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 874 “Про затвердження обсягів

квот на 2003 р., у межах яких здійснюється виробництво, виготовлення, зберігання,

ввезення та вивезення наркотичних засобів і психотропних речовин” [18], від

27 серпня 2003 р. № 1351 “Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і

послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної

санітарно-епідеміологічної служби” [19]. З допомогою норм права законодавець

визначає права та обов’язки певних суб’єктів і, власне, створює необхідні умови для

розвитку правовідносин [20].

Усі ці елементи становлять механізм правового регулювання, однак без

ефективної державної політики, без забезпечення відповідною кількістю людських,

матеріальних і фінансових ресурсів, без належної організаційно-виконавської роботи,

без режиму службової дисципліни і законності, вони не становлять єдиної працюючої

системи, а є лише “мертвою” сукупністю окремих частин цілого. Саме людська

думка, сформовані плани роботи, залучені ресурси і практична діяльність

працівників охорони здоров’я – ось те “силове поле”, що змушує рухатись і

працювати всю цю складну систему і всі її елементи.

Серед функцій державного регулювання потрібно розрізняти постійні

і тимчасові. Постійними функціями державного регулювання відносин у сфері

охорони здоров’я вважають такі:

1) Цільова – полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямів розвитку

національної системи охорони здоров’я.

2) Стимулююча – передбачає формування стимулів і регуляторів, здатних

ефективно впливати на діяльність закладів охорони здоров’я, роботу

медичного персоналу і стимулювати розвиток відносин у бажаному для

суспільства напрямі.

3) Нормативна (регламентуюча) – вищі органи державної влади, приймаючи

відповідні акти законодавства, встановлюють певні правила діяльності для

учасників відносин у сфері охорони здоров’я, визначають і окреслюють правове

поле їхньої діяльності.

4) Коригуюча – зводиться до коригування розподілу ресурсів у сфері охорони

здоров’я, збалансування інтересів різних медичних служб з метою забезпечення

виконання концептуальних управлінських рішень і актів законодавства,

прогресивного розвитку системи охорони здоров’я, усунення негативних

наслідків і забезпечення права громадян на медичну допомогу і охорону

здоров’я.

5) Соціальна – полягає у регулюванні певних відносин у сфері охорони здоров’я

(між працівниками охорони здоров’я і пацієнтами, медичними і

фармацевтичними працівниками між собою та інше) шляхом прийняття

відповідних актів законодавства, перерозподілу коштів, забезпечення

соціального захисту та соціальних гарантій певним категоріям населення (дітям,

учням, студентам, безробітним, пенсіонерам), збереження навколишнього

середовища тощо.

6) Функція управління державним і комунальним сектором системи охорони

здоров’я полягає у здійсненні оперативного і безпосереднього управління

державним і комунальним секторами системи охорони здоров’я, забезпеченні

діяльності державних і комунальних медичних закладів, організації надання

населенню медичної допомоги та медичних послуг.

7) Контролююча – полягає у здійсненні державного нагляду і контролю з боку

відповідних органів державної влади і місцевого самоврядування за виконанням

і дотриманням вимог законодавства, економічних, екологічних, медичних,

санітарних та соціальних стандартів тощо.

На відміну від постійних, тимчасові функції обмежені дією в часі і спрямовані на

виконання нагальних, короткострокових завдань, які ґрунтуються на розробленій

Міністерством охорони здоров’я України стратегії і тактики структурних змін у цій

сфері.

Завдання адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я

характеризуються трьома аспектами. З одного боку, регулятивні заходи повинні

забезпечувати вирішення політичних завдань, з іншого – дію механізмів управління і,

зрештою, державного регулювання відносин у тій чи іншій сфері. Політичний,

управлінський та регуляторний аспекти здійснення цієї діяльності функціонально є

різними, однак на практиці вони повинні бути між собою тісно пов’язані, інакше

жодні заходи не досягнуть поставленої мети.

Аналіз норм чинного законодавства та низки програмних документів, що діють у

сфері охорони здоров’я населення, дає підстави вважати, що завданнями

адміністративно-правового регулювання відносин у цій сфері є:

– забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення,

переорієнтація охорони здоров’я на суттєве посилення заходів з

попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням,

зниження ризиків для здоров’я людини, що пов’язані з забрудненням та

шкідливим впливом чинників довкілля;

– вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого

травматизму та професійних захворювань;

– створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя,

вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей

та молоді; посилення боротьби зі шкідливими звичками; розвиток фізичної

культури і спорту;

– забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;

– здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання

народжуваності й зниження смертності, збереження та зміцнення

репродуктивного здоров’я населення, а також соціальної політики підтримки

молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

– забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку

дитини, починаючи від народження, її раціонального харчування,

оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

– запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери

охорони здоров’я;

– удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і

фармацевтичних працівників та пацієнтів;

– визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та

фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів,

якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;

– інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому

числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та

виробів медичного призначення, здешевлення їхньої вартості;

– поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров’я, їх

ефективне використання.

Головними елементами механізму державного регулювання відносин є його

об’єкти і суб’єкти. Об’єктами державного регулювання у сфері охорони здоров’я є

певні відносини і явища, галузі й підгалузі медичної й діяльності, пов’язаної з

охороною здоров’я, система (територіальні, галузеві і функціональні підсистеми)

охорони здоров’я населення України та принципи її організації й функціонування.

Багатоплановість об’єктів державного регулювання спонукає розглянути їх

кожен зокрема. Умовно їх можна позділити на матеріальні і нематеріальні. До

матеріальних об’єктів державного регулювання належать заклади охорони здоров’я,

їх медичний персонал, основні фонди (будівлі, транспорт, засоби зв’язку та ін.),

фінансові ресурси. Нематеріальними об’єктами є службові і неформальні зв’язки між

суб’єктами зазначених відносин, професійний рівень медичного персоналу та ін.

Головним об’єктом державного регулювання є система охорони здоров’я, яка

об’єднує численні заклади охорони здоров’я всіх форм власності (об’єкти

управління) і підпорядкування та органи державної виконавчої влади й місцевого

самоврядування (суб’єкти управління), які ними управляють.

Під системою охорони здоров’я потрібно розуміти всю сукупність елементів,

спрямованих на діяльність у сфері охорони здоров’я, у тім числі їхні

внутрішньосистемні зв’язки і відносини, діяльність допоміжних забезпечувальних

елементів – підприємств хіміко-фармацевтичної, медичної і мікробіологічної

промисловості, з налагоджування й ремонту медичної апаратури, аптечних складів та

ін. Основним елементом системи охорони здоров’я (об’єктом управління) є

різноманітні заклади охорони здоров’я – лікарні, поліклініки, амбулаторії,

діагностичні центри, санаторії, які є її первинними і робочими ланками. Другим

елементом цієї системи є відповідні органи управління, які як суб’єкти державного

чи комунального управління здійснюють керівництво закладами охорони здоров’я.

Поєднання перших і других елементів в одній системі якраз і дає змогу здійснювати

певну діяльність на професійних засадах і виконувати завдання цієї системи за

діагностикою й лікуванням захворювань і зміцненням здоров’я людей.

Об’єктами адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я є

певні відносини і явища, галузі і підгалузі медичної та інших видів діяльності у сфері

охорони здоров’я, система, територіальні, галузеві й функціональні підсистеми

охорони здоров’я населення України, а також принципи її організації та

функціонування. Різні за змістом і характером, вони можуть бути об’єднані тим, що

виникають в єдиній для них усіх сфері – сфері охорони здоров’я.

Відносини ці різнорідні за змістом, однак усі вони регулюються нормами

адміністративного права. До зазначених норм належить значна кількість як норм

законодавчих актів (зокрема, Законів України “Про забезпечення санітарно-

епідеміологічного благополуччя населення”, “Про боротьбу з інфекційними

захворюваннями”, “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів

людині”), так і ще більша кількість норм підзаконних нормативно-правових актів,

зокрема, наказів Міністерства охорони здоров’я України, якими затверджені

численні інструкції, положення, списки, методичні рекомендації та інші акти, які

визначають порядок проведення різноманітних медичних заходів, процедур і

маніпуляцій, застосування тих чи інших методів профілактики, діагностики,

лікування захворювань і реабілітації та ін.

Об’єкти адміністративно-правового регулювання поділяють на матеріальні і

нематеріальні. До матеріальних об’єктів адміністративно-правового регулювання

належать заклади охорони здоров’я, їх медичний персонал, лікарські засоби, основні

фонди (будівлі, транспорт, медична апаратура, засоби зв’язку тощо), фінансові

ресурси. Нематеріальними об’єктами є службові зв’язки між суб’єктами цих

відносин, відносини між пацієнтами і працівниками охорони здоров’я, професійний

рівень медичного персоналу та ін.

Головним і найважливішим об’єктом адміністративно-правового регулювання є

здоров’я населення та його стан, на який можна впливати, поліпшуючи його.

Важливим об’єктом регулювання є система охорони здоров’я, яка об’єднує численні

заклади охорони здоров’я всіх форм власності (об’єкти управління) й

підпорядкування та органи виконавчої влади й місцевого самоврядування (суб’єкти

управління), які здійснюють управління ними. Нормами адміністративного права

регулюються відносини, що виникають у сфері визнання, охорони і захисту прав

людини і громадянина у сфері охорони здоров’я; відносини у сфері організації й

діяльності державно-комунальної системи охорони здоров’я, а також окремих

медичних закладів; відносини щодо ліцензування, акредитації та контролю за

діяльністю з надання медичної допомоги, зі здійснення приватної медичної практики,

з виготовлення і застосування лікарських засобів, наркотичних _____речовин та

прекурсорів, визначення окремих видів лікування, зокрема, обов’язкового і

примусового тощо

Суб’єктами адміністративно-правового регулювання є органи державної,

переважно виконавчої, влади та їх посадові особи, які наділені владним

повноваженнями для здійснення адміністративно-правового регулювання

відповідних відносин, інші органи публічної влади, зокрема, органи місцевого

самоврядування. Однак не слід забувати і про активну роль самої людини

(громадянина) у сфері організації й налагодження адміністративно-правового

регулювання відносин у сфері охорони здоров’я населення. Володіючи

адміністративною право- і дієздатністю, громадянин має право оцінювати ті чи інші

дії медичних працівників, оскаржувати ті чи інші рішення органів чи адміністрації

закладів охорони здоров’я та й взагалі активно впливати на формування

адміністративно-правового механізму регулювання відносин у сфері надання

медичної допомоги та охорони здоров’я населення.

До суб’єктів державного регулювання у сфері охорони здоров’я відносять

Верховну Раду України, Президента України як главу держави, Раду _____національної

безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і

оборони при Президентові України, центральні органи виконавчої влади, серед яких і

Міністерство охорони здоров’я України, а також місцеві органи виконавчої влади та

органи місцевого самоврядування.

Усіх вказаних суб’єктів, що здійснюють державне регулювання в цій сфері,

поділяють на 4 групи:

– вищі органи державної влади;

– органи виконавчої влади загальної компетенції;

– органи виконавчої влади спеціальної (галузевої) компетенції;

– органи місцевого самоврядування.

Важливим елементом механізму адміністративно-правового регулювання є

визначення і налагодження службових зв’язків між його об’єктами і суб’єктами, які

встановлюються шляхом службового підпорядкування перших другим. Відповідно до

засад службової субординації та на підставі норм адміністративного права об’єкти

(заклади охорони здоров’я) підпорядковуються суб’єктам (органам охорони здоров’я,

адміністрації медичних закладів) з метою здійснення останніми свого керівного впливу.

Як ми вже переконалися, механізм адміністративно-правового регулювання –

складне і багаторівневе явище, яке вміщує велику кількість елементів, що, своєю

чергою, складаються зі ще більшої кількості піделементів. Зокрема, якщо на

першому рівні серед методів адміністративно-правового регулювання є державна

реєстрація суб’єктів (учасників відносин), то на другому рівні ми вже можемо

побачити такі методи, як ліцензування, акредитація, атестація, а на третьому –

лімітування, квотування їх діяльності тощо.

Отож, саме норми адміністративного права домінують серед інших правових

норм, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я населення. Вони

визначають мету, завдання, внутрішню структуру, підпорядкування, порядок

звітності та контролю закладів охорони здоров’я, систему органів влади, які

здійснюють державний вплив на відносини у сфері охорони здоров’я, їх завдання,

функції та повноваження. Наприклад, засобом здійснення державного контролю з

боку органів влади за дотриманням суб’єктами вимог законодавства, що ставляться

до медичної й фармацевтичної практики, є отримання ліцензії на здійснення такого

виду діяльності. Ця діяльність регламентується нормами адміністративного права, які

містяться в Законі України “Про ліцензування певних видів господарської

діяльності”, [21] постанові Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р.

№ 1698 “Про затвердження переліку органів ліцензування”, наказі Державного

комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва й Міністерства

охорони здоров’я України від 12 січня 2001 р. № 3/8, яким затверджені Ліцензійні

умови провадження господарської діяльності з медичної практики тощо. Порядок

державної акредитації закладу охорони здоров’я регламентований постановою

Кабінету Міністрів України № 765 від 15 липня 1997 р. “Про затвердження порядку

державної акредитації закладу охорони здоров’я” [22].

Норми адміністративного права, закріплюючи за відповідними суб’єктами певні

права і обов’язки, формують відповідний сприятливий (чи несприятливий) режим

розвитку суспільних відносин і в цьому контексті адміністративне право сприймається

не лише як управлінське або деліктне право, а як право суспільного прогресу.

Тому механізм адміністративно-правового регулювання цих відносин є

важливою складовою формування і реалізації державної політики у цій сфері, а

дослідження норм адміністративного права, які діють у цій сфері, і відповідних

правовідносин, є перспективним напрямом правових досліджень щодо формування в

Україні нової комплексної галузі права – медичного права.

1. Україна у цифрах 2005. Статистичний довідник / За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Вид-во

“Консультант”, 2006. – 248 с.

2. Народицкий М.Д. Советские государственные органы народного образования,

здравоохранения и социального обеспечения. Дис. канд. юрид. наук. – М., 1940. –

209 с.

3. Бычков И.Я. Система государственной санитарной администрации СССР и за

границей (в прошлом и в настоящем). Дис. канд. юрид. наук. – М., 1946. – 512 с.

4. Шабайлов В.И. Управление здравоохранением. – М.: Юрид. лит., 1968. – 189 с.

5. Ананьев К.Я. Правовое регулирование труда медицинских работников. – М.: Юрид.

лит., 1968. – 142 с.

6. Маргулис А.Л. Основы советского трудового права. – М.: Медицина, 1978. – 268 с.

7. Козлов А.Е. Социальная политика: конституціонно-правовые проблемы. – М.: Наука,

1990. – 160 с.

8. Здасюк Н.И. Проблемы осуществления гражданами СССР права на медицинское

лечение и обслуживание. Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – Минск, 1991. – 24 с.

9. Сладков В.К. Ведомственные нормативные акты в области здравохранения,

физкультуры и спорта // Закон и ведомственные нормативные акты в СССР. Труды

46. (Под ред. А.А. Ламм, Л.А. Минкуева). −М., 1989. −С. 132-141.

10. Яричевская Л.В. Правовые акты администрации учреждений здравоохранения //

Проблемы социалистической законности. −1986. −№ 18. −С. 129-135.

11. Алексеев С.С. Общая теория права. В двух томах. Т. 2. −М.: Юрид. лит., 1982. −С. 9;

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. −Харьков, Консум, 2000. −

С. 540; Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те. −К.,

2001. −С. 157.

12. Регулирование предпринимательской деятельности в системе здравоохранения

европейских стран / Ред. Р.Б. Солтман, Р. Буссе, Э. Мосиалос / Пер с англ. – М.: Весь

мир, 2002. – С. 12. Цит по: В.М. Рудий Законодавче забезпечення реформи системи

охорони здоров’я в Україні. – К.: Сфера, 2005. – 256 c.

13. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. –

М.: Юрид. лит., 1966.

14. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит.,

1973. – С. 21-22. – 344 с.

15. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. –

М.: Юрид. лит., 1966.

16. Затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я і Міністерства економіки та з

питань європейської інтеграції України № 408/294 від 3 грудня 2001 р. // Офіційний

вісник України. – 2002. – № 51. – Ст. 2323.

17. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1071 від 5 вересня 1996 р. //

Збірник постанов Уряду. – 1996. – № 17. – Ст. 480.

18. Офіційний вісник України. −2003. −№ 24. −Ст. 1131.

19. Офіційний вісник України. −2003. −№ 35. −Ст. 1893.

20. Голосніченко І.П. Правосвідомість і правова культура у розбудові Української

держави // Право України. – 2005. – № 4. – С. 24.

21. Офіційний вісник України. – 2000. – № 27. – Ст. 1109.

22. Законодавство України про охорону здоров’я // Бюлетень законодавства і юридичної

практики України. – 2000. – № 7. – С. 82-85.