ВСЕЗАГАЛЬНІСТЬ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНІ ДОПОМОГИ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

В. Стрепко1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

З’ясовано проблеми одного із принципів правового інституту соціальних допомог, а

саме – всезагальності права на цей вид забезпечення. Досліджено його правову

природу та внесено пропозиції щодо вдосконалення законодавства про соціальні

допомоги.

Ключові слова: всезагальність, право на соціальне забезпечення, соціальні

допомоги.

Всезагальність права на соціальні допомоги як один із основних принципів права

соціального забезпечення, останніми роками щоразу більше ставав об’єктом пізнання

науковців, які досліджували соціальні допомоги. Та незважаючи на всі зусилля,

спрямовані на його з’ясування, вченим так і не вдалося виробити якоїсь єдиної

позиції щодо цієї важливої засади галузі права. Відсутність чіткого уявлення про

коло суб’єктів права на соціальні допомоги стоїть на заваді розвитку законодавства

про соціальний захист. Тому надзвичайно важливо визначити правову сутність

всезагальності права на соціальні допомоги, яка, зазначимо, є предметом

дослідження цієї статті.

Варто зазначити, що у науковій літературі наявні два погляди щодо всезагальності

права на соціальні допомоги. Одні автори вважають, що всезагальність полягає у

поширенні права на соціальні допомоги щодо усіх громадян незалежно від

походження, соціального та майнового стану, раси і національної приналежності, статі,

освіти тощо [1, с. 60]. Інші наполягають, що дія законодавства про соціальні допомоги

поширюється на усіх людей. При цьому вони зазначають, що кожна людина має право

на захист від соціального ризику, незалежно від ознак, що характеризують її

особистість (стать, вік, національність, громадянство та ін.) [2, с. 45–51].

Не вникаючи глибоко у сутність проблеми всезагальності права на соціальні

допомоги, може скластися враження, що обидва наведені погляди тотожні і жодної

різниці між ними немає. Насправді ж вони суттєво відрізняються. Їх принципова

відмінність полягає у тому, що у першому варіанті правом на соціальні допомоги

наділені винятково громадяни України, а в другому – будь-яка людина, у тому числі

й іноземці, що на законних підставах перебувають на території України. Отже,

основна відмінність у підходах до з’ясування проблеми всезагальності права на

соціальні допомоги полягає у тому, чи поширюється на іноземців дія законодавства

України про допомоги за правом соціального забезпечення.

На перший погляд вирішення цієї дилеми не передбачає особливих труднощів.

Досить лише звернутися до Конституції України, яка у ст. 46 проголошує, що

громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на

забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати

годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Цей витяг із Основного

Закону держави однозначно дає зрозуміти, що Конституція України наділяє правом

на соціальний захист, а отже й правом на соціальні допомоги, лише громадян

України. Зважаючи на це, а також беручи до уваги, що Конституція – Основний

Закон, на якому ґрунтується вітчизняне законодавство, не має сумнівів у тому, що

саме громадяни України і лише вони є суб’єктами права на соціальні допомоги.

Однак вже із змісту ст. 48 Основного Закону, яка закріплює за кожним право на

достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, можемо зробити інший висновок.

Зазначимо, що забезпечення життєвого рівня – це мета соціальних допомог, а термін

“кожний” в українській мові означає будь-хто, будь-яка, всяка людина [3, с. 431].

Тобто Конституція України в одній статті закріплює право на соціальні допомоги

винятково за громадянами України, а в іншій хоча й опосередковано, наділяє ним

будь-яку людину, зокрема й іноземців. Така редакція конституційних положень не

сприяє визначеності стосовно правового статусу іноземців у сфері соціального

захисту, і разом з тим унеможливлює практичне окреслення кола обов’язків держави

щодо забезпечення нею права на соціальні допомоги.

Щоб з’ясувати проблему всезагальності права на соціальні допомоги, важливо

визначитись, насамперед, із терміном “іноземець”. Зазвичай такими є громадяни

іншої держави та особи без громадянства, тобто люди, яких жодна держава не вважає

своїми громадянами [4]. Єдине, що об’єднує обидві ці категорії людей – факт їхньої

неприналежності до громадянства України. Це означає, що між ними та Україною

немає правового зв’язку, що виявляється у взаємних правах та обов’язках [4]. Тому

здавалося б, що в України як держави немає прямого обов’язку надавати соціальну

допомогу іноземцям, що на законних підставах перебувають на її території. Але така

позиція суперечить міжнародному законодавству про соціальне забезпечення.

Міжнародна Організація Праці (МОП) – найавторитетніший наднаціональний орган

у царині соціального захисту, який, до речі, наділений повноваженнями визначати

міжнародні стандарти соціального забезпечення [5, с. 258], в одному зі своїх перших

документів, – у Конвенції МОП № 19 “Про рівноправність щодо відшкодування при

нещасних випадках” (1925 р), передбачила рівні права громадян та іноземців у

питанні про відшкодування шкоди з огляду на нещасний випадок на виробництві чи

професійним захворюванням. Принцип рівності правового статусу громадян та

іноземців розвинуто у Конвенції МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального

забезпечення” (1952 р.), яка передбачає надання соціальних допомог усім, хто

проживає на території держави-учасниці цієї Конвенції.

Конвенція МОП № 118 “Про рівноправність громадян країни, іноземців та осіб

без громадянства у галузі соціального забезпечення” (1962 р.) дає змогу державам

помірковано підходити до визначення правового статусу іноземців у соціальному

забезпеченні. Вона охоплює дев’ять напрямів здійснення соціального захисту. Це,

зокрема, допомоги по інвалідності, старості, безробіттю тощо. Кожна держава має

визначитись – чи буде вона наділяти іноземців правом на ці допомоги. Тобто МОП

дозволяє самостійно вирішувати питання про поширення на іноземців дії

національного законодавства про соціальні допомоги.

За такої позиції МОП у світовій практиці сформовано декілька різних підходів

щодо закріплення правового статусу іноземців у законодавстві країни їх перебування.

Одні держави поширюють на іноземців режим національного законодавства.

Тобто прирівнюють їх у правах та обов’язках до своїх громадян. Щоправда вони

можуть визначати певні обмеження правового статусу іноземців, але зазвичай ці

обмеження стосуються сфери політики та проходження військової служби. Такий

режим національного законодавства передбачають Конституції Російської Федерації,

Болгарії, Словаччини [6, с. 127].