КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ ЗНАЧЕННЯ ВИДІВ ОБ’ЄКТА Й ТАКИХ ОЗНАК, ЯК ПРЕДМЕТ І ПОТЕРПІЛИЙ У РОЗМЕЖУВАННІ СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ МІЖ СОБОЮ І ДЛЯ РОЗМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ КОНКУРУЮЧИМИ НОРМАМИ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

Л. Брич1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Доведено, що види об’єкта складу злочину, виділені чи то по вертикалі, чи по

горизонталі, самостійного значення у розмежуванні як суміжних складів злочинів, так і

тих, які передбачені конкуруючими нормами, не мають. З ознак, що характеризують

об’єкт складу злочину, лише предмет і потерпілий є тими ознаками, які об’єктивно

придатні виконувати функції спільних ознак складів злочинів, розмежувальних ознак

суміжних складів злочинів, ознак, за якими відрізняються склади злочинів, передбачені

конкуруючими нормами.

Ключові слова: розмежування суміжних складів злочинів.

Розмежування складів злочинів є обов’язковою складовою процесу

правозастосування. Воно є можливим і необхідним наслідком диференціації

кримінальної відповідальності в законі. Розмежування здійснюється за ознаками усіх

елементів складів злочинів, в тому числі, об’єкта. Тут слід наголосити, що мова йде

не про значення об’єкта складу злочину в цілому. Значення об’єкта складу злочину

як елемента цієї законодавчої конструкції є абстрактним. Воно формується

сукупністю виконуваних в цьому процесі ролей конкретних ознак складу злочину і

визначається саме їхніми функціями. Тому надалі акцент робитиметься на значенні у

розмежуванні саме ознак складу злочину, які визначають його об’єкт_____.

Роль окремих ознак та видів об’єкта складу злочину в розмежуванні складів

злочинів не однакова. Вона залежить від того, яка саме це ознака чи вид об’єкта.

Крім того, значення ознак, що характеризують цей елемент складу злочину,

визначається співвідношенням складів злочинів, що підлягають розмежуванню. Не

однаковим є це значення для розмежування суміжних складів злочинів та для

розмежування складів злочинів, передбачених конкуруючими нормами. Тут слід

зауважити, що суміжні склади злочинів можуть мати одну або кілька

розмежувальних ознак. Але для того, щоб відрізнити їх між собою достатньо хоча б

однієї чітко сформульованої ознаки, котра б розмежовувала ці склади злочинів.

Тому метою цієї роботи є: встановити, які функції в розмежуванні виконує кожен

з видів об’єкта складу злочину: загальний, родовий, безпосередній; різновиди

безпосереднього об’єкта складу злочину: основний, додатковий, факультативний; та

ознаки складу злочину: предмет і потерпілий; як відрізняються їхні функції між

собою; які особливості цих функцій щодо розмежування суміжних складів злочинів

та щодо кваліфікації за наявності конкуренції загальної і спеціальної, та кількох

спеціальних норм та конкуренції кримінально-правових норм як частини і цілого.

Проблема об’єкта складу злочину в цілому та її окремі аспекти були предметом

багатьох наукових досліджень Вона належить до найбільш досліджених і найбільш

дискусійних у теорії кримінального права. Усі підручники із Загальної частини

кримінального права містять відповідну структурну частину. Дослідженню об’єкта

як елемента складу злочину, предмета і потерпілого присвячено чимало праць, в тому

числі й монографічного рівня [20; 24; 36; 38; 43; 45; 50]. Ознайомлення з цими

роботами показує, що об’єкт складу злочину досліджений досить повно і всебічно.

Проте дискусії у науковій літературі точаться в основному довкола суті цього

кримінально-правового явища; класифікації об’єктів; визначення їхньої структури;

співвідношення понять: об’єкт злочину і злочин, об’єкт злочину і об’єкт складу

злочину, об’єкт складу злочину і предмет складу злочину та ін.; місця цього елемента

у такій конструкції як склад злочину [1, с. 3–28; 3, с. 62–65; 38; 50, с. 38–87].

Достатня увага приділяється тій ролі, яку виконує об’єкт складу злочину у

кримінально-правовій кваліфікації [11, с. 30–36; 18; 19; 23, с. 61–68; 44, с. 89–91].

Водночас значення об’єкта складу злочину у розмежуванні складів злочинів

виокремлюється не у всіх працях. В роботах, де серед інших проблем кримінально-

правової кваліфікації та застосування кримінального закону, досліджується й

розмежування складів злочинів, як правило, виділяють структурну частину,

присвячену розмежуванню за об’єктом складу злочину [21, с. 130–138; 27, с. 28–

30; 37, с. 31–35; 44, с. 89–106], або, принаймні, цей аспект розмежування є предметом

аналізу [4, с. 126–128; 48, с. 333–334; 49, с. 116–117; 50, с. 153–155]. Але, наприклад,

С.А. Тарарухін, структурна частина монографії якого, має назву: розмежування

одиничних злочинів за об’єктивними ознаками, досліджує в ній кваліфікаційне

значення цього елемента складу злочину, а значення об’єкта саме для розмежування

розглядає фрагментарно. А навчальний посібник В.Є. Новічкова є коротким

викладом відповідних положень праці В.Н. Кудрявцева і самостійного наукового

значення не має. Ніхто з авторів, які аналізували розмежування складів злочинів під

кутом зору значення в ньому об’єкта, не уточнював, розглядають вони загалом

значення об’єкта як елемента складу злочину, чи аналізують значення конкретних

видів та ознак об’єкта.

Стосовно значення у розмежуванні складів злочинів об’єкта і його

приналежності – предмета для розмежування конкретних складів злочинів, то автори

в основному оминають це питання. Майже не зустрічається аналіз ролі об’єкта в

розмежуванні складів злочинів у авторефератах дисертацій та монографіях,

предметом дослідження в яких є конкретні склади злочинів [6, с. 9–54; 15; 41]. На це

звертається увага лише в окремих працях [2, с. 156–159; 5, с. 6–8; 12, с. 157–

172; 26, с. 105–114]. Але, наприклад, М.Г. Армановим це робиться лише на рівні

постановки проблеми у назві статті. Як можна сподіватися з назви статті

М.Г. Арманова у ній мова має йти про значення додаткового об’єкта примушування

до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань для розмежування

цього складу злочину з іншими складами злочинів. Але у самій статті це значення не

розкрите. Констатуючи, що “основним безпосереднім об’єктом злочину,

передбаченого ст. 129 КК України є психічна недоторканність особи”, а склад

злочину, що міститься у ст. 355 КК України має основний і додатковий об’єкти,

“додатковим безпосереднім об’єктом є психічна недоторканність, життя та здоров’я

особи”, М.Г. Арманов робить висновок, що “відмежування ст. 129 та ч. 2 ст. 355 КК”

можливе лише за ознакою об’єктивної сторони: “об’єктивна сторона цього злочину

(мається на увазі злочин, передбачений ч. 2 ст. 355 КК України – Л. Б.) повинна

містити крім погрози вбивством ще й вимогу виконати чи не виконати цивільно-

правове зобов’язання” [2, с. 156–159].

Підходи вчених, які так чи інакше досліджували значення об’єкта для

розмежування складів злочинів, складно класифікувати. Як правило, автори не є

категоричними у принципових для цієї проблеми моментах. І метою їхніх досліджень

не є ті завдання, які поставила перед собою автор цієї роботи. Їхні підходи можна

звести до двох позицій. Перша – ствердження про визначну, часто вирішальну роль

об’єкта в розмежуванні, його здатність “забезпечувати розмежування злочинів”

[25, с. 197]. При цьому, коли мова заходить про конкретні прояви такого значення

його ілюструють на прикладах, у яких проявляється значення предмета, потерпілого,

суспільно небезпечних наслідків... Проте ніхто з авторів не досліджує наскільки це

значення є самостійним, і як розподіляється між видами об’єкта та окремими

ознаками. Автори ведуть мову про значення об’єкта як комплексного утворення –

елемента складу злочину. Винятком є робота А.Н. Лісткова. Цей автор виділяє роль

родового, видового об’єктів та предмета злочинів для розмежування злочинів “у

сфері охорони природи” та посягань на соціалістичну власність [26, с. 111–113].

Друга позиція – констатація, що значення об’єкта у розмежуванні складів

злочинів не слід переоцінювати. При цьому автори наголошують на пріоритетному

значенні предмета складу злочину [11, с. 30–36; 12, с. 159–160; 32, с. 234–

237; 44, с. 89–91]. Але одна і друга група авторів звертали увагу лише на

розмежувальну функцію об’єкта. Можливість видів об’єкта та таких ознак як

предмет і потерпілий виконувати функцію спільної ознаки, за окремими винятками,

коли це питання розглядалось фрагментарно [51, c. 88], взагалі не ставала предметом

уваги науковців.

Ознаки складу злочину можуть виконувати в розмежуванні складів злочинів різні

функції. Якщо йдеться про розмежування суміжних складів злочинів, то це можуть

бути функції спільних ознак, розмежувальних ознак, чи нейтральна функція – коли та

чи інша ознака не відіграє ніякої ролі в процесі розмежування. Якщо ж необхідно

встановити співвідношення конкуруючих кримінально-правових норм, то ознаки

складу злочину в цьому випадку можуть виступати як спільні, а також, залежно від

виду конкуренції, як додаткові (за конкуренції частини і цілого), як специфічні (за

конкуренції загальної і спеціальної норм, чи кількох спеціальних норм).

Аналізуючи придатність видів та ознак об’єкта складу злочину виконувати

функцію спільних ознак, можна констатувати, що загальний об’єкт злочину не виконує

такої функції. Ця ознака в незмінному значенні властива для всіх, без винятку, складів

злочинів. А значить, її наявність і зміст не викликає необхідності розмежовувати ці

склади злочинів і не визначає їх суміжності чи конкурентності [8, с. 102–109].

Спільні ознаки складів злочинів є критерієм, за яким виділяють коло складів

злочинів, що підлягають розмежуванню. Родовий об’єкт, як відомо, є об’єднуючим

критерієм для злочинів, що посягають на однорідну групу суспільних відносин.

Якщо він є єдиною ознакою, зміст якої тотожний у відповідній групі складів

злочинів, то необхідності в розмежуванні також не виникає. Відповідно, і цей вид

об’єкта не виконує функції спільних ознак. В основу аргументації сказаного можна

покласти такі міркування, що ґрунтуються на законах діалектики і співвідношенні

філософських категорій [13, с. 11]. Суміжні склади злочинів це певний

відокремлений клас понять. Конкретна група суміжних складів злочинів формується

в процесі класифікації, яка, в цьому випадку, відбувається на видовому рівні. На

цьому рівні визначаючи поняття, виділене у відповідний клас, потрібно виходити із

спеціальних істотних ознак, властивих цьому класу. Оскільки загальні істотні ознаки

були використані у виділенні родового поняття, яке охоплює видове, то помилково

використовувати ті самі ознаки для визначення видового поняття. Родовий об’єкт

належить до числа родових ознак конкретних складів злочинів. Конкретні склади

злочинів, що мають однаковий родовий об’єкт, є певними видами одного роду.

Родові ж ознаки не індивідуалізують жоден склад злочину. Вони мають однаковий

зміст у досить великій групі складів злочинів. А тому не можуть слугувати

критерієм, за яким можна виділити пару чи групу суміжних складів злочинів, якщо

родовий об’єкт є єдиною ознакою, зміст якої збігається у певній групі складів

злочинів. Але, якщо у складах злочинів збігаються за змістом ще й інші ознаки

складу, то родові ознаки переходять у категорію спільних, бо тоді їхня тотожність ще

більше зближує склади злочинів.

Іншої думки з цього питання дотримується К.С. Хахуліна. Ця авторка, стверджуючи,

що незважаючи на те, що суміжні склади злочинів, за загальним правилом, спрямовані на

регулювання різних за характером суспільних відносин, не виключеною є певна

спільність, подібність тієї чи іншої групи відносин, котрі покликані регламентувати

норми, що передбачають суміжні склади злочинів. Роль об’єднуючого такі норми начала,

на її думку, може виконувати родовий об’єкт [51, с. 88].

Таким чином, єдність родового об’єкта сама по собі не дає підстав зробити

висновок про суміжність складів злочинів, чи про наявність передумов для

конкуренції кримінально-правових норм.

Безпосередній об’єкт складу злочину, якщо зміст цієї ознаки збігається у кількох

складах злочинів, на перший погляд, може _____бути спільною ознакою складів злочинів.

Але безпосередній об’єкт, хоч і вважається самостійною, але не є очевидною

ознакою складу злочину. В більшості випадків він не названий у диспозиції статті

(частини статті) Особливої частини КК серед ознак складу злочину. Висновок про

зміст цієї ознаки робиться на підставі аналізу інших ознак складу злочину. Як відомо,

на суспільні відносини, яким заподіюється шкода вчиненням того чи іншого злочину,

вказує предмет складу злочину, потерпілий, суспільно небезпечні наслідки

[22, с. 117; 44, с. 91; 46, с. 40]. У реально вчиненому злочині також не можливо

встановити, яким суспільним відносинам заподіяна шкода, не вдавшись до аналізу

інших фактичних ознак, що характеризують цей злочин. Об’єкт злочину, як писав

Б.А. Курінов, не доступний для безпосереднього сприйняття [23, с. 67].

Тому повна чи часткова тотожність безпосередніх об’єктів кількох складів

злочинів, якщо це єдина ознака, зміст якої збігається у певній групі складів злочинів,

не означає, що виникла потреба у розмежуванні цих складів злочинів. Відповідно,

безпосередній об’єкт як спільна ознака складів злочинів самостійного значення не

має. Інша справа, що збіг безпосередніх об’єктів завжди має місце разом із збігом

змісту інших ознак складу злочину. Спільність безпосередніх об’єктів кількох

злочинів обумовлена спільністю ознак, які вказують на об’єкт.

Предмет складу злочину, збігаючись за змістом у кількох складах злочинів,

виконує функцію спільної ознаки, як суміжних складів злочинів, так і тих, які

передбачені конкуруючими нормами. Наприклад, предмет – чуже майно – є однією із

спільних ознак таких суміжних складів злочинів, як: “Крадіжка” (ст. 185 КК),

“Грабіж” (ст. 186 КК), “Розбій” (ст. 187 КК), “Шахрайство” (ст. 190 КК)... У такій

парі суміжних складів злочинів як: “Державна зрада”, що вчиняється шляхом

шпигунства (ст. 111 КК) і “Розголошення державної таємниці” (ст. 328 КК), предмет

– відомості, що становлять державну таємницю – також є спільною ознакою.

Предмет одного складу злочину може бути спільною ознакою складів злочинів не

лише у парі (групі) з предметом іншого складу злочину, як у наведених вище

прикладах. Предмет може утворювати пару (групу) спільних ознак також із ознаками,

що характеризують інші об’єктивні ознаки складу злочину. Так предмет одного складу

злочину може бути тотожним за змістом із такими ознаками інших складів злочинів як

місце вчинення злочину [9, с. 53–56], знаряддя засоби вчинення злочину. Спільність

змісту названих ознак викликає потребу в розмежуванні складів злочинів [8, с. 103].

Така ознака як потерпілий, у його кримінально-правовому значенні, також має

властивість бути спільною ознакою складів злочинів. Так, потерпілий, який у складі

злочину “Посягання на життя державного чи громадського діяча” (ст. 112 КК)

названий як Голова, чи суддя Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих

судів України, а у складі “Посягання на життя судді, народного засідателя чи

присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя” (ст. 379

КК) – як суддя, є спільною ознакою названих суміжних складів злочинів.

Потерпілий – особа, яка перебуває у небезпечному для життя стані – є спільною

ознакою складів “Залишення в небезпеці” (ст. 135 КК) та “Ненадання допомоги

особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані” (ст. 136 КК) – складів злочинів,

передбачених нормами, що співвідносяться відповідно як спеціальна та загальна.

Таким чином, жоден з видів об’єкта, виділених по вертикалі, самостійного і

безпосереднього значення як спільна ознака, за якою виокремлюється коло складів

злочинів, що підлягають розмежуванню, не має. Їхнє значення в цьому процесі є

абстрактним і непрямим. Воно проявляється через безпосередню роль ознак, які

вказують на об’єкт складу злочину: предмет, потерпілий, а також ознаки, що

належать до інших елементів складу злочину: суспільно небезпечні наслідки...

З’ясувавши, як розподілене значення видів об’єкта складу злочину та його

приналежностей: предмета і потерпілого, у виконанні ними функцій спільних ознак,

потрібно перейти до встановлення співвідношення їхньої ролі у виконанні

розмежувальної функції у суміжних складах злочинів.

Само собою зрозуміло, що загальний об’єкт складу злочину не може виконувати

розмежувальну функцію [8, с. 102–109].

Щодо розмежувальної ролі інших видів об’єкта можна виділити два підходи, які

сформувались у кримінально-правовій науці. Перший полягає у констатації їхнього

самостійного значення як розмежувальних ознак суміжних складів злочинів. Ця

позиція представлена у роботах Є.В. Фесенка, К.С. Хахуліної. У деяких роботах, у

яких зачіпаються питання розмежування конкретних складів злочинів також

зустрічаються твердження про можливість розмежовувати склади злочинів за

об’єктом [26, с. 111–113; 33, с. 13; 42, с. 10]. Але тон аргументації у авторефератах

показує, що це навряд чи усвідомлена принципова позиція, скоріше інертна.

Є.В. Фесенко вважає, що “ознаки безпосереднього об’єкта злочинів відіграють

особливо значну роль у розмежуванні тих злочинів проти здоров’я населення, які є

суміжними стосовно один одного”. Але ілюструє це значення, посилаючись на

приклади, в яких склади злочинів відрізняються за предметом [50, с. 155].

К.С. Хахуліна називає безпосередній об’єкт поряд з “деякими ознаками, що

характеризують суб’єкта, способом дії і іншими ознаками об’єктивної сторони”, як

ознаку, за якою можуть відрізнятися суміжні склади злочинів [51, с. 88].

Другий підхід виражений у тезі, що значення того чи іншого виду об’єкта складу

злочину в розмежуванні складів злочинів не є самостійним. Цей підхід

простежується у роботах Ф.Г. Бурчака, Д.М. Молчанова, В.А. Владімірова,

Ю.І. Ляпунова, С.А. Тарарухіна. Ці автори наголошували на особливому

розмежувальному значенні предмета складу злочину.

Ф.Г. Бурчак вважав, якщо за родовим об’єктом можна провести досить чітке

розмежування між окремими групами злочинів, об’єднаних в різних главах

Особливої частини, то розмежувати окремі злочини тільки за ознакою об’єкта в

більшості випадків неможливо [11, с. 34].

В.А. Владіміров, Ю.А. Ляпунов розглядаючи проблему розмежування складів

злочинів проти природи і складів злочинів проти власності вказували, що природні

ресурси так само, як товарно-матеріальні цінності, уречевлюють одні й ті самі

відносини власності, тому розмежовувати порівнювані злочини за об’єктом посягання

не уявляється можливим. Проте економічні властивості предметів порівнюваних груп

злочинів істотно не співпадають. Ця обставина створює стабільні підстави для

відмежування розкрадань продукції мисливських промислів від злочинів проти

природи за ознаками, що характеризують предмети цих посягань [12, с. 159–160].

С.А. Тарарухін розглядаючи значення відповідного елемента складу злочину для

кваліфікації, вказав, що не слід перебільшувати значення об’єкта. Цей вчений

мотивував своє твердження специфікою цього юридичного поняття, не уточнивши,

що він розуміє під такою специфікою. Можна припустити, що цей автор мав на увазі

власне похідний характер об’єкта, суть якого визначається іншими ознаками складу

злочину. Також він зауважив, що нерідкісними є випадки, коли розмежування за

об’єктом провести не можливо. В приклад цей вчений навів випадки повного збігу

об’єкта злочину, зокрема, у складах умисного вбивства і вбивства через

необережність [44, с. 91].

Д.М. Молчанов вважає найменш прийнятним з практичної точки зору проводити

розмежування за об’єктом складу злочину, як пропонованим у науці й закріпленим в

законі критерієм розмежування таких складів злочинів як захоплення заручників і

викрадення людини, Ці склади злочинів у КК РФ 1996 р. передбачені статтями різних

розділів. Цей автор пише, що вимагати від практичних працівників, щоб вони

проводили розмежування захоплення заручників та викрадення людини за об’єктом

посягання, кожен раз ламаючи голову над питанням, чи постраждала в даному

випадку громадська безпека, чи ні, є абсурдним. Наводячи приклади із законодавства

таких країн, як Франція, Німеччина, Швейцарія, Україна автор вказує, що у

кримінальних кодексах цих держав захоплення заручників і викрадення людини

віднесені до злочинів проти особистої свободи людини, що не перешкоджає

розмежовувати їх за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину.

Законодавець формулюючи в законі схожі злочини, – далі пише цей автор, завжди

повинен давати чіткі критерії їхнього розмежування. Стосовно захоплення

заручників таким критерієм називає спеціальну ціль (мету) [32, с. 234, 237].

Позицію В.Н. Кудрявцева з досліджуваного питання не можна назвати

однозначною. Цей вчений звернув увагу, що для вирішення питань, пов’язаних з

розмежуванням злочинів за їхніми об’єктами, потрібно визначити, які саме

властивості об’єкта злочину входять в число ознак складу і мають значення для

кваліфікації [21, с. 130]. Він зауважує, що в процесі застосування закону об’єкт стає

залежною ознакою. На прикладі військових злочинів показує, що раніше

встановлюються ознаки суб’єкта злочинного посягання, а на основі цього з

врахуванням характеру дій, визначається і об’єкт [21, с. 137]. Стверджує, що

можливість розмежувати злочини за безпосереднім об’єктом існує не завжди.

Наводить приклади складів злочинів, які неможливо розмежувати за таким об’єктом

[16, с. 138]. На підставі наведеного можна дійти висновку, що В.Н. Кудрявцев не

визнає самостійного розмежувального значення за видами об’єкта. Водночас,

В.Н. Кудрявцев називає злочини, які, на його думку, розмежовуються “тільки за

ознакою об’єкта”. Це, на його думку, такі склади злочинів, передбачені КК РФ:

образа (ст. 130) і образа представника влади; розголошення державної таємниці

(ст. 283) і розголошення даних слідства (ст. 310); знищення і пошкодження лісів

(ст. 261) і умисне пошкодження майна (ст. 168) [21, с. 133]. Навряд чи можна

погодитись із В.Н. Кудрявцевим. Адже, і у наведених прикладах розмежування

здійснюється за потерпілим чи предметом злочину, які й визначають відмінність у

об’єктах. Ілюструючи значення об’єкта для правильної кваліфікації, в тому числі

розмежування складів злочинів, В.Н. Кудрявцев навів приклад судової помилки, яка,

на його думку, була спричинена неправильними уявленнями суду про об’єкт

вчиненого злочину [21, с. 133]. Але, на мою думку, висновок суду стосовно

суспільних відносин, яким була заподіяна шкода вчиненням злочину, у описаному

В.Н. Кудрявцевим прикладі, був обумовлений неправильним визначенням предмета

відповідного злочину: фальшиві монети царської чеканки були визнані предметом

фальшивомонетництва.

Непридатність родового та безпосереднього об’єктів складу злочину виконувати

розмежувальну функцію обумовлена тими самими причинами, з яких вони не можуть

виконувати функцію спільних ознак. Мається на увазі їхня недоступність для

безпосереднього сприйняття, залежність від інших ознак складу злочину.

Проілюструвати неможливість розмежувати склади злочинів, які відрізняються

лише за родовим та безпосереднім об’єктами, можна на прикладі “Блокування

транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства” (ст. 279

КК) та “Групового порушення громадського порядку” (ст. 293 КК). На відміну від

тих прикладів, які наводилися у кримінально-правовій літературі, коли неможливість

розмежувати склади злочинів за об’єктом пояснювали збігом об’єктів у складах

злочинів [21, с. 138; 44, с. 91], у наведеному прикладі об’єкти якраз є різними.

Діяння, що виразилося у блокуванні транспортних комунікацій шляхом влаштування

перешкод, наприклад, виходу значної маси людей на проїзні шляхи, яке порушило

нормальну роботу транспорту, по-суті одне й те саме, що й групові дії, що призвели

до суттєвого порушення роботи транспорту. Суть проблеми зводиться до питання, як

кваліфікувати вчинене, за ч. 1 ст. 279 КК чи за ст. 293 КК. Порівняльний аналіз

основних складів цих злочинів показує, що неможливо виявити критерії

розмежування для цього випадку. Групові дії, організація яких або активна участь у

яких становить суспільно-небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ст. 293

КК може полягати і у блокуванні транспортних комунікацій. Тому суспільно

небезпечне діяння виступає спільною ознакою у обох складах злочинів. Одні з

альтернативних суспільно небезпечних наслідків у порівнюваних складах злочинів

також збігаються за змістом: порушення нормальної роботи транспорту, передбачене

у ч. 1 ст. 279 КК, і суттєве порушення роботи транспорту, передбачене ст. 293 КК. Та

обставина, що у ч. 1 ст. 279 КК названі способи вчинення цього злочину, а у ст. 293

КК України вони не вказані, не робить спосіб вчинення злочину розмежувальною

ознакою. Відсутність вказівки на спосіб вчинення злочину у диспозиції ст. 293 КК

означає, що групове порушення громадського порядку може бути вчинене будь-яким

способом. Якщо навіть припустити, що наявність відповідного способу, зокрема

влаштування перешкод, є тією ознакою, яка вказує на особливість блокування

транспортних комунікацій, порівняно із груповими діями, що призвели до суттєвого

порушення роботи транспорту, то зміст цієї ознаки занадто широкий.

В.О. Навроцький, поняття “влаштування перешкод” як один із способів вчинення

злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 279 КК роз’яснив, як “перекриття руху шляхом

влаштування барикад, завалів на шляхах, встановлення нерухомих великогабаритних

транспортних засобів, спрямування потоків води, каменепаду” [34, с. 674]. Можна

припустити, що таким роз’ясненням В.О. Навроцький намагався провести різницю

між складами злочинів, що аналізуються, зробивши акцент на способі вчинення

злочину, як на ознаці яка визначає спеціальний характер цієї норми. У науково-

практичному коментарі Кримінального кодексу України за редакцією С.С. Яценка це

ж поняття роз’яснюють як “вихід людей на транспортні комунікації, повалення

дерев, затоплення шляхів, виведення на шляхи тварин та інші дії, що перешкоджають

роботі транспорту” [35, с. 586]. Таким чином, всі конститутивні ознаки порівнюваних

складів злочинів є спільними. Відповідні статті розташовані у різних розділах

Особливої частини КК України. Злочин, передбачений ст. 279 КК є злочином проти

безпеки руху та експлуатації транспорту. Злочин, відповідальність за який

встановлена у ст. 293 КК є посяганням проти громадського порядку. Але у названих

статтях не вказано ознак, за якими можна було б встановити, яким суспільним

відносинам в конкретному випадку заподіяло шкоду реально вчинене посягання. На

мою думку, ознакою, яка вказує на відмінність у об’єктах цих злочинів є вид вини,

який визначається залежно від того, чи було у винних бажання порушити роботу

транспорту чи, хоч прямого такого бажання не було, але було свідоме припущення

настання відповідних наслідків. Ставлення винного до порушення нормальної роботи

транспорту як наслідку блокування транспортних комунікацій, й відповідно до

заподіяння шкоди суспільним відносинам, що охороняються цією кримінально-

правовою нормою, на мою думку, характеризується прямим умислом. Ставлення

винного до суттєвого порушення роботи транспорту як наслідку групових дій і тим

самим до заподіяння шкоди об’єкту цього злочину характеризується непрямим

умислом. Грань між цими двома видами умислу настільки тонка, що встановити її на

практиці буде вельми складно, або й неможливо. Тим більше, що встановити дійсне

суб’єктивне ставлення винного до вчинюваного ним злочину можна, частіше за все,

за спрямованістю його дій. Наприклад, натовп футбольних болільників, які прямують

на футбольний матч, а, частіше за все, в стані ейфорії або глибокого розчарування

повертаються з нього проїжджою частиною вулиці, спричинивши суттєве порушення

роботи транспорту, на мою думку, вчиняє злочин, передбачений ст. 293 КК “Групове

порушення громадського порядку”. А натовп людей, який перекриває проїжджу

частину вулиці, спричиняючи порушення нормальної роботи транспорту, з метою чи

то привернути увагу громадськості до своїх проблем і таким чином примусити

керівника підприємства виконати правомірні чи неправомірні вимоги працівників

цього підприємства; чи то припинити будівництво Львівської обласної лікарні

відновного лікування [30]; чи то примусити сусідню державу ліквідувати нові митні

правила [31]; вчиняє злочин, передбачений ч. 1 ст. 279 КК.

Усунути проблему розмежування цих складів злочинів можна лише шляхом

внесення змін до КК. На мою думку, із диспозиції ст. 293 КК потрібно виключити

вказівку на суспільно небезпечні наслідки у вигляді “суттєвого порушення роботи

транспорту”. Такі зміни призведуть до того, що між нормами, передбаченими ст. 293

КК та ч. 1 ст. 279 КК встановиться співвідношення відповідно: загальної і спеціальної

норм. Кваліфікувати вчинене у разі виникнення конкуренції потрібно буде керуючись

правилами подолання цього виду конкуренції кримінально-правових норм.

Таким чином, на теоретичному рівні можна говорити про розмежування складів

злочинів за родовим чи безпосереднім об’єктом, але коли потрібно на практиці

розмежувати злочини, то роздуми про розмежувальні властивості цих видів об’єкта для

практики нічого не дають. Родовий та безпосередній об’єкти безсумнівно відрізняючись

у різних складах злочинів, через свою неочевидність, прихованість не можуть слугувати

маркером, показником, за яким можна відрізнити один склад злочину від іншого.

Додатковий аргумент щодо висновку про абстрактність розмежувального

значення видів об’єкта знаходимо у теоретичному обґрунтуванні кваліфікації

фактичної помилки. Помилка в об’єкті впливає на кваліфікацію вчиненого таким

чином, що діяння, як правило, кваліфікують не як закінчене посягання на той об’єкт,

якому реально була заподіяна шкода, а як замах на той злочин, який винний мав

намір вчинити. Тобто помилка в об’єкті призводить до кваліфікації діяння з

посиланням на статтю Особливої частини – відмінну від тієї, яка передбачає

об’єктивну сторону у точній відповідності до реально вчиненого посягання. Але це

не пов’язано з суміжністю чи конкурентністю складів злочинів.

На відміну від видів об’єкта, предмет складу злочину, за умови його однозначного

формулювання у законі, є дуже чіткою розмежувальною ознакою. На те, що предмет є

“особливо значною розмежувальною ознакою” вказав Є.В. Фесенко стосовно

розмежування складів злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що

забезпечують його охорону, із суміжними складами злочинів [50, с. 154]. Очевидно, це

обумовлено об’єктивними властивостями цієї ознаки. Предмет - це те, що існує в

матеріальному світі. Явища, які відносяться до предмета складу злочину через свою

матеріальність легко сприймаються і оцінюються. Предмет, на відміну від об’єкта, – це

очевидна ознака, доступна для безпосереднього сприйняття й оцінювання.

Розмежувальні властивості цієї ознаки можна продемонструвати на прикладі

розмежування державної зради (ст. 111 КК) та передачі або збирання відомостей, що

становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК).

Предметом злочину, передбаченого ст. 111 КК є відомості, що становлять державну

таємницю, предметом складу злочину, що міститься у ст. 330 КК України є відомості,

що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Критерії, за якими

можна визначити приналежність певних відомостей до предмета одного чи другого з

названих злочинів, встановлені у законодавстві [14; 16; 39; 40]. Спеціальні ознаки

суб’єктів цих складів злочинів не є розмежувальними. Адже стосовно державної зради

(ст. 111 КК) – це громадянство суб’єкта, а стосовно передачі або збирання відомостей,

що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК) –

статус особи щодо відомостей, які є предметом злочину. Існуюча відмінність у ознаках

спеціального суб’єкта не є такою, що виключає можливість особи, наділеної ознаками

спеціального суб’єкта одного із цих складів злочинів, одночасно мати ознаки

спеціального суб’єкта іншого з цих складів злочинів. Але немає підстав вважати

недоліком неможливість розмежувати названі суміжні склади злочинів за ознаками

спеціального суб’єкта. В цьому випадку чіткою розмежувальною ознакою є предмет

складу злочину, чого цілком достатньо для того, щоб відбулося правильне

розмежування цих складів злочинів.

Якщо ж розмежувальні властивості предмета в законі виписані не чітко і у

диспозиціях відповідних статей Особливої частини не названі інші ознаки, які б

виконували розмежувальну функцію, то це викликає серйозні проблеми у

розмежуванні відповідних складів злочинів. Так, предметом “Пошкодження

_____релігійних споруд чи культових будинків” (ст. 178 КК) у законі названо релігійну

споруду чи культовий будинок. Предметом же “Незаконного утримування,

осквернення або знищення релігійних святинь” виступає релігійна святиня. На

перший погляд, предмет складу злочину мав би бути у цій ситуації (у разі знищення,

пошкодження, зруйнування) розмежувальною ознакою. Але певні конкретні релігійні

споруди одночасно є релігійними святинями. “Релігійними святинями можуть

визнаватись і найбільш відомі і шановані віруючими певних релігій культові

будинки, храми, монастирі, склепи, каплиці та інші релігійні споруди, які для них є

предметами релігійного поклоніння” [35, с. 332]. І у таких випадках предмет виконує

роль спільної ознаки названих складів злочинів. За таких обставин невідомим є

співвідношення складів злочинів, про які йдеться. Адже визначити тип їхнього

співвідношення за запропонованими у кримінально-правовій літературі критеріями

[7, с. 263–272] неможливо. Все сказане дає підстави для висновку про необхідність

внесення змін у законодавче формулювання предмета складів злочинів, передбачених

статтями 178 та 179 КК.

За предметом розмежовуються такі суміжні склади злочинів як “Порушення

авторського права і суміжних прав” (ст. 176 КК) та “Порушення прав на винахід,

корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт

рослин, раціоналізаторську пропозицію” (ст. 177 КК). Розмежування в цьому випадку

здійснюється за об’єктами порушених прав.

Предмет є ознакою, за якою розмежовуються окремі злочини проти довкілля з

відповідними злочинами проти власності. Критерії такого розмежування ґрунтовно

висвітлені у кримінально-правовій літературі [12, с. 157–172].

У розмежуванні деяких пар (груп) суміжних один з одним складів злочинів проти

довкілля предмет також відіграє розмежувальну роль [9, с. 53–56].

Є.В. Фесенко називає предмет “критерієм розмежування контрабанди як злочину,

передбаченого статтями 201 та 305, злочинів проти власності й розкрадання

наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, обладнання,

призначеного для їх виготовлення, а також прекурсорів тощо. Практично, предмет є

найбільш специфічною ознакою злочинних діянь, що порушують законодавство по

боротьбі з наркотизмом, – далі пише цей вчений” [50, с. 154].

Потерпілий, у його кримінально-правовому розумінні, також є досить чіткою

розмежувальною ознакою. На розмежувальні властивості цієї ознаки об’єкта складу

злочину звертали увагу у кримінально-правовій літературі [6, с. 276; 50, с. 154].

Проте, розмежувальну функцію може виконувати не потерпілий в цілому, а

специфічні його ознаки. Вони так само як ознаки спеціального суб’єкта [10, с. 208–

218] повинні по-різному характеризувати одну й ту саму якість особи (чи то стан

здоров’я, чи професійний статус, чи соціальний статус або інше).

Наприклад, стан здоров’я потерпілого є розмежувальною ознакою у парі таких

суміжних складів злочинів як “Ненадання допомоги хворому медичним

працівником” (ч. 2 ст. 139 КК) і “Неналежне виконання професійних обов’язків

медичним або фармацевтичним працівником” (ст. 140 КК). З аналізу сукупності

ознак складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 139 КК, можна зробити висновок про те,

що потерпілий у цьому складі злочину – хворий, який знаходиться у небезпечному

для життя стані. Сукупність же ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК

вказує на таку ознаку потерпілого у цьому складі, як: особа (не обов’язково хворий),

яка не знаходиться у небезпечному для життя стані.

Лише за ознаками потерпілого можливо розмежувати такі суміжні склади злочинів,

як “Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої

встановлена опіка чи піклування” (ст. 166 КК) “Залишення в небезпеці” (ст. 135 КК). У

цій парі суміжних складів злочинів співпадає така ознака спеціального суб’єкта, як

зміст обов’язку, що покладений на цю особу. Збігаються й деякі ознаки потерпілого.

Потерпілий у першому з названих складів злочинів в законі названий

(сформульований) як дитина, або особа щодо якої встановлена опіка чи піклування.

Потерпілим у другому з названих складів злочинів є особа, яка перебуває в

небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до

самозбереження через малолітство... Названі склади злочинів розмежувати неможливо,

якщо не додумати для потерпілого у складі злочину, передбаченого ст. 166 КК ще одну

ознаку. Це те, що потерпілий не перебуває в небезпечному для життя стані.

Соціальний статус потерпілого (соціальний зв’язок із суб’єктом злочину) є

розмежувальною ознакою у суміжних складах злочинів: “Ухилення від сплати

аліментів на утримання дітей” (ст_____. 164 КК) та “Ухилення від сплати коштів на

утримання непрацездатних батьків” (ст. 165 КК).

Таким чином, значення видів об’єкта злочину як розмежувальних ознак

суміжних складів злочинів та розмежувальних ознак злочинів на практиці не є

безпосереднім (прямим). Воно опосередковане і визначається (конкретизується)

роллю таких ознак, як предмет, потерпілий, суспільно-небезпечні наслідки...

Відмінність у цих ознаках вказує на відмінність у об’єктах складів злочинів.

Тепер потрібно дослідити роль видів об’єкта та таких ознак, як предмет і

потерпілий щодо можливості виконувати ними функцію ознак, за якими

відрізняються склади злочинів, передбачені конкуруючими нормами.

Додатковий обов’язковий об’єкт властивий складним складам злочинів. Потреба

розмежовувати ці склади злочинів з іншими виникає, коли має місце конкуренція

кримінально-правових норм. З аналізу характеру співвідношення відповідно: норм,

якими передбачені склади злочинів зі спільними ознаками; спільних ознак складів

злочинів; ознак, за якими відрізняються склади злочинів зі спільними ознаками,

випливає висновок, що норми, які містять склади злочинів з додатковими

обов’язковими об’єктами, є спеціальними нормами стосовно певних загальних норм,

або нормами про ціле відносно певних норм про частину. У кримінально-правовій

літературі наявність конкуренції кримінально-правових норм, як частини і цілого,

взагалі пов’язують із обов’язковою наявністю додаткового об’єкта у складі злочину,

передбаченому нормою про ціле [45, с. 157]. Склади злочинів, яких відрізняє один від

одного наявність у одному з них і відсутність у іншому додаткового обов’язкового

об’єкта, не можуть мати співвідношення суміжних складів злочинів. Цей висновок

підтверджується й аналізом Особливої частини КК України. Так, відповідальність за

заподіяння смерті іншій людині, встановлена у КК України не лише статтями розділу

ІІ Особливої частини «Злочини проти життя та здоров’я особи». Склади злочинів,

ознакою яких суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті особи, поміщені й у

інших розділах Особливої частини КК. Життя особи у цих випадках виступає

додатковим безпосереднім об’єктом, на відміну від відповідних складів злочинів,

передбачених статттями розділу ІІ Особливої частини КК, де життя особи «є єдиним

чи основним безпосереднім об’єктом». Норми, що містять склади злочинів, де життя

особи є єдиним додатковим безпосереднім об’єктом, як наприклад ті, що названі у

ч. 5 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7.02.2003 р. «Про судову

практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», співвідносяться із

загальною нормою про умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК), як спеціальні. Так само

спеціальними відносно норми про вбивство через необережність (ст.119 КК) є норми,

де у складах, закріплених у них злочинів, життя особи виступає додатковим об’єктом

в альтернативі з іншими особистими благами людини (здоров’ям…). Наприклад,

норми про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (ч. 2 ст. 286,

ст. 287, ст. 288 КК) ; проти безпеки руху та експлуатації транспорту (ч. 2 ст. 271, ч. 2

ст. 272, ч. 2 ст. 273, ч.2 ст. 274, ч.2 ст. 275 КК). Норми, що містять склади злочинів, де

життя особи є одним з альтернативних додаткових безпосередніх обєктів поряд з

іншими суспільними відносинами, що формуються довкола блага, яке не є особистим

благом людини, є нормами про ціле відносно норми про вбивство через

необережність. Наприклад, злочини проти довкілля (ч. 2 ст. 242, ч. 2 ст. 243 КК).

Таким чином потрібно з’ясувати, чи може додатковий безпосередній об’єкт

виконувати функцію ознаки, яка сама по собі відрізняє склади злочинів, передбачені

конкуруючими нормами. Аналіз Особливої частини КК України показує, що немає

жодного складу злочину, який би відрізнявся від іншого лише за додатковим

обов’язковим об’єктом. В усіх випадках вказівка на додатковий об’єкт дається в

законі за допомогою вказівки на потерпілого, чи предмет, суспільно небезпечні

наслідки, спосіб вчинення злочину, спеціального суб’єкта. Наприклад, висновок про

те, що у складі розбою (ст. 187 КК) здоров’я є додатковим об’єктом, випливає із

вказівки на спосіб вчинення цього злочину – насильство, що є небезпечним для

життя чи здоров’я потерпілого, або погроза його застосування, зробленої у

диспозиції ч. 1 цієї статті. А сукупність таких ознак незаконного заволодіння

транспортним засобом (ст. 289 КК), як предмет – транспортний засіб (що є

різновидом чужого майна) та суспільно небезпечне діяння – заволодіння, визначає

наявність у цьому складі злочину додаткового обов’язкового об’єкта – відносин

власності. Тому не можна погодитися із твердженням Є.К. Марчука про те, що

додатковими безпосередніми об’єктами злочину, передбаченого ст. 255 КК

“Створення злочинної організації” “може виступати особа, власність і ін.” [29, с. 14].

Такому твердженню автоматично кореспондує висновок, що заподіяння шкоди особі,

власності охоплюється складом злочину про створення злочинної організації і не

потребує додаткової кваліфікації за іншими статтями Особливої частини КК. А для

такого висновку формулювання диспозиції ч. 1 ст. 255 КК не дає жодних підстав.

На значенні додаткового безпосереднього об’єкта в розмежуванні складів

злочинів наголошує М.Г. Арманов у назві своєї статті: “Життя, здоров’я та психічна

недоторканність, як додатковий об’єкт складу злочину примушування до виконання

чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (питання розмежування зі злочинами

проти життя та здоров’я особи) [2, с. 156–159]. У цій праці автор не наводить

жодного аргументу, який би підтвердив таке значення. Але постановка питання в

назві статті показує, що цей вчений наділяє додатковий об’єкт розмежувальними

властивостями. Додатковим безпосереднім об’єктом примушування до виконання чи

невиконання цивільно-правових зобов’язань М.Г. Арманов називає психічну

недоторканність, життя, та здоров’я особи.

На те, що життя особи у складі злочину “Примушування до виконання чи

невиконання цивільно-правових зобов’язань” (ст. 355 КК), є додатковим, а не

основним безпосереднім об’єктом вказують інші ознаки складу злочину. Тому

безпосереднього значення для розмежування погрози вбивством і примушування до

виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, норми про які

співвідносяться як частина і ціле, будь-який з видів об’єкта, виділених чи-то по

вертикалі, чи по горизонталі, не має. Зроблений висновок щодо ролі видів об’єкта в

розмежуванні поширюється не лише на частковий випадок, а й на всі випадки

конкуренції кримінально-правових норм.

Предмет і потерпілий можуть бути не лише чіткими розмежувальними ознаками в

суміжних складах злочинів, а й ознаками, особливості яких визначають спеціальний

характер кримінально-правової норми. У багатьох складах злочинів саме специфіка

предмета визначає спеціальний характер норми. Наприклад, предметом привласнення,

розтрати (ч. 1 ст. 191 КК) є не будь-яке чуже майно, а те, яке було ввірене винуватому

чи перебувало в його віданні. Перш за все, за специфічними ознаками предмета цей

склад злочину відрізняється від, наприклад, крадіжки (ст. 185 КК).

Потерпілий також може бути ознакою, яка відрізняє склад злочину,

передбачений спеціальною нормою від складу, що міститься у загальній нормі. Так,

новонароджена дитина є однією ознак, за допомогою яких законодавець вказує на те,

що норма про умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК) є

спеціальною відносно до норми про умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК).

Ознаки потерпілого від злочину вказують на родовий, основний безпосередній та

додатковий об’єкти злочину в конкретних випадках. Так, як зауважив В.П. Тихий,

“на відміну від злочинів проти життя та здоров’я особи, які посягають на конкретних

(як правило, індивідуально визначених) осіб, злочини проти громадської безпеки є

злочинами проти суспільства, вони посягають на загальну безпеку, безпеку життя і

здоров’я невизначеного кола осіб...” [47, с. 35–38]. Також Є.В. Фесенко, ілюструючи

розмежувальне значення такого компонента об’єкта як потерпілий від злочину,

писав, що “злочини передбачені зазначеним розділом (мається на увазі розділ ХІІІ

Особливої частини КК – Л. Б.), вирізняються тим, що потерпілим від їх учинення є

населення України, а не окрема особа, як це випливає зі змісту статей розділу ІІ КК”

[50, с. 38–87].

Щодо розмежування складів злочинів, передбачених конкуруючими як частина і

ціле нормами, то роль таких ознак складу злочину, як потерпілий та предмет є

неоднаковою. Потерпілий не може бути ознакою, введення якої до складу злочину,

призводить до створення норми про ціле. Це обумовлено об’єктивними

властивостями такої фактичної ознаки злочину, як потерпілий. Як випливає із закону

оберненого відношення між обсягом і змістом поняття [17, с. 28], доповнення

формулювання цієї ознаки складу злочину у диспозиції статті Особливої частини

новими характеристиками завжди призводитиме до конкретизації поняття

потерпілого в конкретному складі злочину, до звуження об’єму цього поняття

порівняно із загальним поняттям потерпілого. Тобто ця ознака визначатиме

спеціальний характер норми. Предмет же гіпотетично може бути ознакою, наявність

якої призводить до утворення норми про ціле. Предмет конкретного складу злочину,

на відміну від потерпілого, може бути ознакою, яка робить одну норму, ширшою за

змістом за іншу норму. Але мені не відомі такі приклади в чинному КК, коли б

предмет складу злочину визначав наявність конкуренції кримінально-правових норм

як частини і цілого.

Таким чином, види об’єкта складу злочину, виділені чи то по вертикалі, чи по

горизонталі, самостійного значення у розмежуванні як суміжних складів злочинів,

так і тих, які передбачені конкуруючими нормами, не мають. З тих ознак, що

характеризують об’єкт складу злочину, лише предмет і потерпілий є тими ознаками,

які об’єктивно придатні виконувати функції спільних ознак складів злочинів,

розмежувальних ознак суміжних складів злочинів, специфічних ознак складів

злочинів, що передбачені конкуруючими як загальна і спеціальна, чи як кілька

спеціальних, нормами. Лише предмет складу злочину може виконувати функцію

додаткових ознак складів злочинів, передбачених конкуруючими, як частина і ціле,

нормами. Тому законодавець повинен особливо уважно ставитися до формулювання

цих ознак складу злочину. Адже саме вони, за умови їхнього чіткого і точного

формулювання у законі, забезпечують правильне розмежування складів злочинів.

Особлива роль як розмежувальної ознаки належить предмету складу злочину через

його матеріальність. В процесі законотворчої діяльності, диференціюючи

кримінальну відповідальність і визначаючи функції тих чи інших ознак складів

злочинів у подальшому розмежуванні, пріоритет як розмежувальній ознаці має

надаватись саме предмету, тобто склади злочинів потрібно формулювати так, щоб

саме на предмет, а не, наприклад, на вид чи форму вини була покладена

розмежувальна функція. Не можна покладати цю функцію лише на якийсь із видів

об’єкта, виділених по вертикалі чи по горизонталі, якщо у статті (частині статті)

Особливої частини КК не міститься вказівки на ознаки, за якими у

правозастосувальній діяльності можна встановити об’єкт злочину.

Досліджуючи підходи до розуміння суті об’єкта злочину, П.П. Андрушко

висловив думку, що жодна із концепцій об’єкта _____злочину не може вважатися єдино

правильною, кожна з них має право на існування, оскільки має як позитивні,

об’єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти, перш за все, з

методологічної точки зору [1, с. 22]. У кримінально-правовій літературі висувається

й теза про множинність різних за своєю суттю об’єктів у кожному злочині [3, с. 65].

Погоджуючись з П.П. Андрушком, вважаю за потрібне піти далі й ствердити, що

концептуальне вирішення питання про суть об’єкта складу злочину не впливає на

дослідження ролі цього елемента складу злочину та його ознак у розмежуванні

складів злочинів. З точки зору розмежування складів злочинів, природа суспільних

відносин, правовідносин, цінностей, інтересів однакова – всі ці явища недоступні для

безпосереднього сприйняття. На них в однаковій мірі вказують інші ознаки, чи

сукупність цих ознак складу злочину. Наявність великої кількості концепцій об’єкта

складу злочину є своєрідним підтвердженням зробленого мною висновку. Адже

кожна з розмаїття теорій, у яких по різному розуміється суть об’єкта складу злочину,

співіснує й узгоджується із практично однаковим розуміннями усіма авторами суті

інших елементів складу злочину.

На підставі проведеного дослідження і його висновків можна проаналізувати

механізм розмежування за об’єктом складу злочину у конкретних складах злочинів,

виявити недоліки, що можуть спричинити труднощі для правозастосувальної

практики, сформулювати рекомендації з удосконалення законодавства.

1. Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у

референдумі: об’єкт і система // Кримінальне право. – 2006. – № 12. – С. 3-63.

2. Арманов М.Г. Життя, здоров’я та психічна недоторканність, як додатковий об’єкт

складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових

зобов’язань (питання розмежування зі злочинами проти життя та здоров’я особи) //

Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи. Матеріали науково-

практичної конференції 22-23 квітня 2004 року. м. Харків. – Київ-Харків: Юрінком-

Інтер, 2004. – 260 с. – С. 156-159.

3. Бикеев И.И. О понятии объекта преступления и множественности таких объектов //

Системность в уголовном праве. Материалы ІІ Российского Конгресса уголовного

права 31мая – 1 июня 2007 г. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. – С. 62-65.

4. Благов Е.В. Применение уголовного права (теория и практика). – СПб.: Юридический

центр Пресс. – 2004. – 505 с.

5. Борзенков Г. Разграничение преступлений против социалистической и личной

собственности по объекту посягательства // Советсткая юстиция. – 1975. - № 18. – С. 6-8.

6. Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників

господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого

ст. 229 КК України. – Київ: Атіка. – 2005. – 316 с.

7. Брич Л.П. Співвідношення суміжних складів злочинів і складів злочинів,

передбачених конкуруючими нормами // Вісник Львівського університету. Серія

юридична. – Випуск 42. – 2006. – С. 263-282.

8. Брич Л.П. Суміжні склади злочинів: поняття та ознаки // Підприємництво,

господарство і право. – 2006. – №6. – С.102-109.

9. Брич Л.П. Предмет злочину як розмежувальна ознака складів злочинів проти довкілля

//Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи

вдосконалення кримінального законодавства. Матеріали науково-практичної

конференції. 4–5 квітня 2003 р. – Львів: ЛІВС при НАВС України, 2003. – С. 53-56.

10. Брич Л.П. Значення ознак суб’єкта для розмежування складів злочинів // Науковий

вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. –

Львів, 2006. – С. 208-218.

11. Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений. Изд. Второе, дополн. – Киев: Изд-во полит.

литер. Украины, 1985. – 120 с.

12. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Социалистическая собственность под охраной

закона. – Москва: Юрид. лит. – 1979. – 200 с.

13. Жеребкин В.К. Логический анализ понятий права. – Киев, 1976.

14. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений наказом Служби

безпеки України від 12 серпня 2005 р. № 440. http://rada.gov.ua/

15. Іваненко І.В. Бандитизм: кримінологічне та кримінально-правове дослідження.

Автореферат ... дис. канд. юрид. наук / Одеська національна юридична академія. –

Одеса, 2003. – 20 с.

16. Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань

та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є

власністю держави, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 27

листопада 1998 р. № 1893. http://rada.gov.ua/

17. Кириллов В.И., Старченко А.А. Логика: Учеб. для юридич. вузов и фак. ун-тов. – 2-е

изд., испр. и доп. – М.: Высш. шк., 1987. – 271 с.

18. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений. –

Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976.

19. Коржанский Н.И. Предмет преступления (понятие, виды и значение для

квалификации). – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976.

20. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Акад. МВД

СССР, 1980.

21. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – Москва: ЮРИСТЪ,

1999. – 304 с.

22. Кузнєцова Н.Ф. Преступление и преступность. – Москва: Изд-во Московского ун-та,

1969. – 232 с.

23. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. Москва: Изд-во

Московского университета, 1984. – 181 с.

24. Лащук Є.В. Предмет злочину в кримінальному праві України. Автореф. ... канд. юрид.

наук: 12.00.08. – Київ, 2005. – 20 с.

25. Лащук Є.В. Поняття і структура об’єкта злочину // Проблеми пенітенціарної теорії і

практики. – Щорічний бюлетень / За заг. ред. д-ра юрид. наук, професора

А.А. Музики. – К.: КЮІ КНУВС, 2005. – С. 197-208.

26. Листков А.Н. Значение объекта и предмета преступления для отграничения

посягательств на природные ресурсы от хищений // Актуальные проблемы

ответственности за посягательства на экономическую систему СССР:

Межвуз.сб.науч.тр. / Горьк. ВШ МВД СССР. – Горький. – 1983. – С. 105-114.

27. Малыхин В.И. Квалификация преступлений. Теоретические вопросы: Учебное

пособие к спецкурсу. – Куйбышев: Куйбышевский государственный университет.

1987. – 99 с.

28. Матвійчук В.К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного

середовища. – Київ: Азимут-Україна, 2005. – 464 с.

29. Марчук Є.К. Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочинних

організацій. Автореферат дис. ... канд. юрид. наук. – Харків: Університет внутрішніх

справ. – 1998. – 22 с.

30. Мешканці шахтарського селища перекрили автодорогу. 13.10.2005. //www.urainform.

com

31. Мешканці прикордоння блокують автодороги. 22.10.2005. // www.ura-inform.com

32. Молчанов Д.М. Захват заложника: отличие от похищения человека // Уголовное право:

стратегия развития в ХХI веке. Материалы второй международной научно-практической

конференции 27-28 января 2005 г. – Москва: МГЮА. – 2005. – С. 234-237.

33. Мохончук С.М. Кримінальна відповідальність за тероризм. Автореферат дис. ... канд.

юрид. наук. – Харків: Університет внутрішніх справ МВС України. – 1999. – 17 с.

34. Науково-практичний коментар до Кримінального-кодексу України. – 3-тє вид.,

переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2005. –

1064 с.

35. Науково-практичний коментар до Кримінального-кодексу України. – 4-те вид.,

переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – 848 с.

36. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.:

Госюриздат, 1960.

37. Новичков В.Е. Ответственность, состав и разграничение преступлений в теории

квалификации и уголовно-правовой футурологии: Учебное пособие. – М.: Изд-во

Московского гос. социального ун-та “Союз”, 1998. – 54 с.

38. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. –

Москва: Норма, 2001. – 208 с.

39. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ.

http://rada.gov.ua/

40. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ. http://rada.gov.ua/

41. Радіонов І.І. Кримінальна відповідальність за бандитизм. Автореферат ... дис. канд.. юрид.

наук. – Харків: Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2004. – 19 с.

242 Л. Брич

42. Рибачук В.І. Кримінально-правові та кримінологічні аспекти боротьби з незаконними

діяннями при поводженні зі зброєю, бойовими припасами та вибуховими

речовинами. Автореферат дис. ... канд. юрид. наук. Одеса: Одеська національна

юридична академія. – 2001. – 21 с.

43. Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві / За науковою

редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка Академії правових наук

України В.І. Борисова. – Х.: Право, 2006. – 208 с.

44. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. –

Киев: Юринком. – 1995. – 208 с.

45. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Киев:

“Вища школа”, 1988. – 198 с.

46. Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України. Навчальний

посібник. – Харків: УкрЮА, 1994. – 76 с.

47. Тихий В.П. Злочини проти життя і здоров’я особи та проти громадської безпеки:

проблеми розмежування та кваліфікації // Кримінально-правова охорона життя та

здоров’я особи. Матеріали науково-практичної конференції 22-23 квітня 2004 року.

м. Харків. – Київ-Харків: Юрінком-Інтер, 2004. – 260 с. – С. 35-38.

48. Уголовное право России. Учебник для вузов в 2-х томах. Т. 1. Общая часть. Отв. ред.

– д-р юрид. наук, проф. А.Н. Игнатов, д-р юрид. наук, проф. Ю.А. Красиков. – М.:

НОРМА – ИНФРА-М., 1997. – 639 с.

49. Фесенко Е.В. Смежные составы преступлений и их разграничение // Проблемы

правоведения. – 1988. – Вып. 49. – С. 114-119.

50. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. –

Київ: Атіка, 2004. – 280 с.

51. Хахулина К.С. Конкуренция уголовно-правовых норм и ее преодоление в процессе их

применения. Диссертация на соискание ученой степени канд. юрид. наук. – Казань:

Казанский гос. ун-т им. В.И. Ульянова-Ленина. – 1984. – 192 с.