ДО ПИТАННЯ ПРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ОЗНАКУ ОСУДНОСТІ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

В. Бурдін1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 96-44-82

Розглянуто співвідношення понять “усвідомлення діяння” та “передбачення

наслідків”. Зроблено спробу довести, що, формулюючи поняття осудності, важливо

вказати на можливість особи передбачати наслідки свого діяння.

Ключові слова: вина, злочин, осудність.

На сьогодні визначення поняття осудності, яке подає законодавець в ч. 1 ст. 19

КК України, не містить такої окремої ознаки, як вказівки на можливість особи під час

вчинення злочину передбачати наслідки свого діяння. Законодавець серед

інтелектуальних ознак осудності обмежився лише вказівкою на можливість особи під

час вчинення злочину усвідомлювати свої діяння. Спробуємо розглянути, наскільки

повним є саме таке визначення цього поняття. Одразу зазначимо, що більшість

вчених, аналізуючи поняття осудності, все-таки визнають те, що осудною може бути

лише та особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати не тільки свої

діяння, але й передбачати наслідки від цих діянь, звичайно, якщо такі наслідки мають

кримінально-правове значення [1, с. 8; 2, с. 61; 3, с. 7]. Водночас чомусь науковці не

пропонували включити до загального поняття осудності як окрему ознаку вказівку на

можливість особи передбачати наслідки свого діяння. Більше того, це питання в

науковій літературі окремо навіть не обговорювалося.

У кримінально-правовій літературі немає єдності думок щодо того, який

інтелектуальний момент є домінуючим і в генетичному плані початковим:

усвідомлення суспільної небезпеки діяння або передбачення суспільно небезпечних

наслідків. Окрема група вчених взагалі вважає, що немає потреби одночасно

використовувати в законі вказівку і на усвідомлення свого діяння і на передбачення

наслідків цього діяння, й пропонують при цьому обмежитися лише якоюсь однією

ознакою, формулюючи окремі кримінально-правові поняття. З приводу того, якою

саме з цих ознак можна обмежитися у разі формулюванні кримінально-правових

понять, науковці висловлюють протилежні погляди.

Зокрема, на думку Н.Г. Іванова, неможливо передбачати настання наслідків від

свого діяння і при цьому не усвідомлювати значення цього діяння. Передбачаючи

настання суспільно небезпечних наслідків, суб’єкт усвідомлює розвиток причинного

зв’язку та характер можливого злочинного результату. Отже, якщо передбачення

входить в склад усвідомлення, то, на його думку, немає потреби виділяти його в як

окрему ознаку [4, с. 56]. Інакше кажучи, він вважає, що буде цілком достатнім, якщо

в законі залишити вказівку лише на усвідомлення особою суспільної небезпечності

свого діяння і не вказувати на можливість особи передбачати наслідки цього діяння.

Інші науковці вважають, що генетично первинним є не усвідомлення діяння, а

саме передбачення його наслідків [5, с. 205]. На думку В.А. Нерсесяна, спочатку

суб’єкт “прораховує” наслідки своїх діянь, а потім дає оцінку своїм діянням як

суспільно небезпечним. Усвідомлення _____характеру діяння відбувається на підставі

передбачення, а не навпаки [6, с. 27]. У психологічній літературі також підкреслено

те, що про усвідомлення особою суспільної значущості свого діяння можна говорити

лише тоді, коли вона передбачає його наслідки [7, с. 10]. А.П. Козлов взагалі

пропонує у разі формулювання окремих видів вини використовувати термін

передбачення і до діяння, і до його наслідків. Він вважає, що оскільки вина завжди

обернена в майбутнє, то йдеться не просто про усвідомлення, а про передбачення

характеру свого діяння та його наслідків [8, с. 568, 604].

З думкою про те, що передбачення наслідків є первинним по відношенню до

усвідомлення діяння, яке породжує ці наслідки, можна погодитися лише частково. Як

це випливає із ч. 2 ст. 11 КК України суспільно небезпечним є діяння, яке заподіяло або

могло заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Отож, суспільна небезпека діяння визначається тими наслідками, які це діяння

заподіяло або могло заподіяти. З огляду на це, для того, щоб говорити про

усвідомлення суспільної небезпеки свого діяння, спершу треба передбачати, які

суспільно небезпечні наслідки це діяння може спричинити. І в цьому розумінні

усвідомлення є похідним від передбачення. Але не треба забувати про те, що перш ніж

усвідомлювати суспільну небезпеку свого діяння, передбачати значення його наслідків,

треба усвідомлювати фактичний характер цього діяння (його фізичні властивості),

адже лише в такому випадку можна говорити про передбачення наслідків. І тому саме

усвідомлення діяння є первинним по відношенню до передбачення наслідків. Крім

того, оскільки не всі склади злочинів сформульовані як матеріальні, тобто такі, що

містять серед обов’язкових ознак об’єктивної сторони вказівку на наслідки, юридично

некоректним буде виглядати визначення понять осудності та різних видів вини шляхом

використання лише такої ознаки, як “передбачення”. Адже в злочинах з формальним

складом за такого формулювання незрозумілим залишалося би питання про те, а які

саме наслідки повинна передбачати особа, коли жодний не має обов’язкового

кримінально-правового значення.

Нам видається, що правильно вирішують зазначену проблему ті науковці, які

пропонують не протиставляти вказані форми відображення дійсності, не намагатися

замінити одну форму іншою, а показати їхню взаємозалежність та однакову

необхідність у разі формулювання окремих кримінально-правових понять.

Усвідомлення діяння і передбачення наслідків цього діяння є окремими

інтелектуально-психологічними ознаками, які хоч і взаємопов’язані, проте не можуть

бути замінені одна одною. Зокрема, усвідомлення суспільної небезпечності свого

діяння не рівнозначне поняттю передбачення суспільно небезпечних наслідків.

Передбачення – це усвідомлення майбутнього від свого діяння, зіставлення свого

діяння з тими наслідками, змінами в об’єктивному світі, які, на думку особи,

настануть чи можуть настати. Проте, якщо інтелект особи не охоплює чи охоплює не

всі можливі віддалені наслідки, то це зовсім не означає, що в особи відсутнє

усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння. Ступінь, глибина

усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння багато в чому визначає і

характер передбачення, його глибину та ясність [9, с .22–23].

Зокрема, Є.В. Шевченко, досліджуючи суб’єктивну сторону складів злочинів з

похідними наслідками, зазначав, що в разі характеристики психічного ставлення особи

до похідних наслідків у багатьох випадках принципове значення мають встановлення

способу здійснення діяння, а так само рівень знань і досвіду, якими володіє суб’єкт. У

таких складах злочинів можливе поєднання як різних форм, так і різних видів вини

[10, с. 5–6]. Таке поєднання різних видів вини в межах одного складу є можливим якраз

з урахуванням того, що усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого

діяння ще не визначає наперед її психічного ставлення до наслідків. Якщо взяти до

уваги викладене, цілком можливо змоделювати ситуацію, коли навіть в межах одного

складу злочину буде встановлено, що особа могла усвідомлювати суспільно

небезпечний характер свого діяння але через ті чи інші обставин не могла передбачати

його наслідки, зазначені як обов’язкова ознака для такого складу злочину.

Треба погодитися з Ф.Г. Гілязєвим, який вважає, що усвідомлення свого діяння є в

нерозривному зв’язку з передбаченням його наслідків. Зрозуміло, що суспільно

небезпечні наслідки можуть бути передбачені лише тоді, коли особа усвідомлювала

суспільно небезпечний характер свого діяння. Тому, вважає він, можна було би вести

мову про усвідомлення наслідків. Водночас усвідомлення та передбачення, на його

думку, не є тотожним поняттями. Передбачення характеризує більш-менш

конкретизоване усвідомлення певних суспільно небезпечних наслідків. Усвідомлення є

ширшим поняттям, а передбачення є його різновидом і головно відображає ставлення

свідомості до наслідків [11, с. 30]. Активність усвідомлення якраз і проявляється,

зокрема, в передбаченні. З урахуванням цього окремі науковці правильно, на наш

погляд, намагаються провести розмежування між прямим і непрямим умислом,

насамперед, не за вольовою, а за інтелектуальною ознакою, і саме за ступенем

передбачення суспільно небезпечних наслідків [12, с. 83, 85; 5, с. 206].

По суті зазначений погляд щодо співвідношення понять “усвідомлення” і

“передбачення” поділяють більшість науковців. Адже передбачення – це фактично те

ж усвідомлення, що охоплює в собі уявлення про небезпеку діяння і причинний

зв’язок зі шкодою, що настала. Отже, передбачення, на відміну від усвідомлення,

завжди має конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме від її

конкретного діяння настануть або можуть настати певні наслідки

[13, с. 118; 14, с. 144]. Можна погодитися з тими науковцями, які вважають, що

поняття “усвідомлення” і “передбачення” відносяться між собою як рід та вид,

оскільки передбачення завжди за своєю суттю є усвідомленням, але не завжди

усвідомлення є передбаченням [8, с. 568–569; 14, с. 146].

Отож, якщо діяння може спричинити багато різних наслідків але конкретизувати

в законі жоден з них немає потреби, можна вказувати лише на усвідомлення особою

суспільно небезпечного характеру свого діяння. У тих випадках, коли виникає

необхідність звернути увагу в законі на якийсь конкретний наслідок (наслідки), крім

вказівки на усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння

треба використовувати і вказівку на передбачення саме цього наслідку (наслідків),

які в цьому випадку мають кримінально-правове значення. Ігнорування законодавцем

такої ознаки, як передбачення наслідків, може призвести до об’єктивного ставлення у

вину. Адже в таких випадках вирішення питання про те, чи передбачала особа

настання наслідків від свого діяння, буде залежати виключно від того, чи

усвідомлювала особа значення свого діяння. Проте, як було показано вище, можна

стверджувати, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого

діяння, але не передбачала настання певних наслідків від цього діяння. По суті не так

важливо, який саме термін буде вжито для вказівки на психічне ставлення до

наслідків – “усвідомлення” чи “передбачення”. Окремі вчені допускають можливість

використання однакової термінології для позначення психічного ставлення особи до

діяння та його наслідків. При цьому пропонують використовувати як один, так і

другий термін [15, с. 38–39; 8, с. 568, 604]. Важливим є інше – окремо вказати на

психічне ставлення до діяння та його наслідків, формулюючи окремі кримінально-

правові поняття. Звичайно при цьому треба зазначити, що йдеться про передбачення

лише тих наслідків, названих законодавцем як обов’язкова ознака об’єктивної

сторони певного складу злочину. Визначаючи поняття осудності з використанням

такої ознаки, як вказівки на можливість особи під час вчинення злочину передбачати

наслідки свого діяння, що зазначені в Особливій частині КК, буде максимально

повно враховувати конструкції різних складів злочинів. За такого формулювання

поняття осудності буде зрозуміло, що стосовно злочинів з формальним складом

необхідно з’ясовувати питання лише про можливість особи під час вчинення злочину

усвідомлювати значення свого діяння, адже в таких складах законодавець не зазначає

наслідки серед обов’язкових ознак складу.

Зазначимо, що якщо питання про необхідність одночасного використання та

співвідношення таких ознак, як “усвідомлення діяння” і “передбачення наслідків”, в

контексті проблем осудності в теорії кримінального права не розглядали, то це

питання досить гостро обговорювали щодо формулювання окремих видів вини.

Неоднаково вирішували це питання і в історії вітчизняного кримінального

законодавства. Зокрема, формулюючи різні види вини, законодавець тривалий час не

вказував на психічне ставлення особи до вчинюваного суспільно небезпечного

діяння, обмежуючись при цьому лише вказівкою на психічне ставлення особи до

наслідків цього діяння. Так було сформульовано визначення видів умисної та

необережної форм вини в ст. 11 КК УРСР 1922 р., в ст. 6 Основних начал

кримінального законодавства СРСР та союзних республік 1924 р., у ст. 9 КК УРСР

1927 р. І лише в ст. 8 Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних

республік 1958 р., а згодом, відповідно, і в ст. 8 КК УРСР 1960 р. при визначенні

видів умислу законодавець використав таку ознаку, як вказівку на “усвідомлення

особою суспільно небезпечного характеру свого діяння”. Проте незважаючи на це,

формулювання необережних видів вини і надалі відбувалося без використання

вказівки на психічне ставлення особи до вчинюваного діяння.

На сьогодні формулювання окремих видів, яке подає законодавець в КК України,

викликає окремі застереження саме якщо взяти до уваги розглядувані ознаки –

“усвідомлення” та “передбачення”. Передусім, потрібно зазначити, що визначення

окремих видів вини розраховане лише на злочини з матеріальним складом. У

літературі вже давно вказують на недосконалість такого законодавчого підходу.

Адже стосовно злочинів з формальним складом встановлення вини має відбуватися

лише стосовно діяння, оскільки наслідки знаходяться за межами складу злочину, а

тому ні момент передбачення наслідків, ні вольове ставлення до них тут не мають

значення [13, с. 115, 117; 14, с. 147, 149; 5, с. 201–202; 4, с. 54; 15, с. 37].

На думку В.Ф. Щепелькова, є два можливі варіанти вирішення цієї проблеми.

Перший, це коли незалежно від того, вказані наслідки в законі чи не вказані, але

психічне ставлення до них обов’язково треба з’ясувати незалежно від юридичної

конструкції складу злочину. Другий ґрунтується на тому, що коли наслідки не вказані

серед ознак об’єктивної сторони складу злочину, це означає, що вони не мають

кримінально-правового значення для встановлення певного виду вини, а отже, і для

притягнення особи до кримінальної відповідальності. Проте їх можуть враховувати як

обставину, що має значення для призначення покарання. При цьому він вважає, що

більш правильним є саме другий варіант вирішення зазначеної проблеми [5, с. 201–

202]. Справді, якщо наслідки не зазначені самим законодавцем серед ознак об’єктивної

сторони складу злочину, то незрозумілим залишалося би питання, а які саме наслідки

повинна передбачати особа для встановлення певного виду вини.

Крім цього, на наш погляд, необхідно звернути увагу також і на колізію, яка існує

між загальним поняттям вини, яке подано в ст. 23 КК України, та визначенням видів

необережної форми вини. Зокрема, у ст. 23 КК України зазначено, що виною є

психічне ставлення особи до вчинюваної нею дії чи бездіяльності, передбаченої КК

України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Водночас ст. 25

КК України, формулюючи поняття видів необережної форми вини, законодавець не

вказує на психічне ставлення особи до самого діяння, обмежуючись вказівкою на

психічне ставлення лише до наслідків. У літературі вже обговорювали цю проблему.

Окремі науковці намагаються обґрунтувати правильність саме такого законодавчого

підходу. Наприклад, О.І. Рарог наводить кілька аргументів, чому саме законодавець

при визначенні видів необережної форми вини не порушує проблеми психічного

ставлення винного до самого діяння:

– по-перше, відповідальність за необережність, як правило, настає за наявності

суспільно небезпечних наслідків, а тому ставлення до діяння не має тут

важливого значення;

– по-друге, наслідки – це саме та об’єктивна ознака, яка надає необережному

злочинові суспільної небезпеки, а тому ставлення до наслідків є ставленням

до суспільної небезпеки і самого діяння [12, с. 112].

Водночас більшість науковців, які досліджували це питання, все ж таки

вважають, що законодавець мав би визначити психічне ставлення до діяння у разі

формулювання усіх видів необережної форми вини [16, с. 57; 14, с. 151; 17, с. 8].

Розбіжності між ними виникають тоді, коли вчені намагаються визначити, а яке саме

психічне ставлення до діяння у різних видах необережності. Зокрема, П.С. Дагель та

Р.І. Міхеєв вважають, що і при злочинній самовпевненості, і при злочинній

недбалості психічне ставлення до вчинюваного діяння є однаковим – особа не

усвідомлює його суспільної небезпеки [16, с. 57]. Однакове ставлення до діяння в

різних видах необережної форми вини допускає і В.Ф. Щепельков. Щоправда, він

вважає, що і при злочинній самовпевненості, і при злочинній недбалості особа

усвідомлює суспільну небезпеку вчинюваного діяння [5, с. 203–205]. Інші вчені

вважають, що ставлення до діяння у різних видах необережної форми вини є різним.

Зокрема, на думку Р.В. Вереши та О.І. Рарога, при злочинній самовпевненості особа

усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, а при злочинній недбалості – ні

[14, с. 163–164; 18, с. 60, 65]. Нам видається, що саме остання точка зору є

правильною. Спробуємо розглянути це питання детальніше.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 КК України необережність є злочинною самовпевненістю,

якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого

діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. У ч. 3 ст. 25 КК України

зазначено, що необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала

можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була

і могла їх передбачити. На перший погляд видається, що ці два види необережності

відрізняються між собою за такою ознакою, як передбачення суспільно небезпечних

наслідків. При злочинній самовпевненості особа передбачає їх настання, а при

злочинній недбалості – ні. Проте, на наш погляд, за інтелектуальною ознакою

розмежувати ці два види необережності неможливо. Детальний аналіз цієї

інтелектуальної ознаки в двох видах необережності дає підстави зробити висновок, що

ознака хоч і сформульована законодавцем по-різному, але її зміст тотожний. Зокрема,

якщо при злочинній самовпевненості особа розраховувала на те, що суспільно

небезпечні наслідки не настануть в цьому конкретному випадку, то це означає, що вона

в цьому випадку і не передбачала їх настання, оскільки на її думку існували реальні

обставини, які зможуть запобігти настанню цих наслідків. Треба погодитися з

Б. Хорнабуджелі, який вважає, що коли б особа передбачала в конкретному випадку

настання суспільно небезпечних наслідків, то, очевидно, що не вчиняла би й діяння,

оскільки, керуючись суттю цього виду вини, особа в жодному разі не передбачає

настання таких наслідків [19, с. 78]. При злочинній недбалості особа також не

передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, що прямо зазначено в законі.

Отже, і при злочинній самовпевненості, і при злочинній недбалості психічне ставлення

до наслідків однакове – особа не передбачає їх настання в конкретному випадку. Тому,

різницю між зазначеними видами вини необхідно шукати саме в психічному ставленні

особи до вчинюваного нею діяння.

Ми погоджуємось з думкою тих вчених, які вважають, що наявність паралельних

інтелектуальних процесів – передбачення можливості настання суспільно

небезпечних наслідків та легковажного розрахунку на їх відвернення підтверджує

той висновок, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює суспільно

небезпечний характер свого діяння [9, с. 92; 12, с. 112–113]. Особа тому і розраховує

на певні обставини, які зможуть запобігти настанню суспільно небезпечним

наслідкам, оскільки усвідомлює, що вчинюване нею діяння потенційно здатне їх

спричинити. Проте цей легковажний розрахунок дає підстави особі думати, що в

цьому конкретному випадку ці наслідки не настануть – вона не передбачає їх

настання в конкретному випадку. І якщо при злочинній недбалості особа не

передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, то це означає, що вона не

усвідомлює і суспільно небезпечного характеру свого діяння.

Отож, відсутність в законі вказівки на психічне ставлення особи до вчинюваного

нею діяння при визначенні необережної форми вини суттєво ускладнює

розмежування її видів. Нам видається, що законодавець мав би в законі при

формулюванні окремих видів вини вказати на психічне ставлення особи і до

суспільно небезпечного діяння, і до його суспільно небезпечних наслідків,

передбачених як обов’язкова ознака відповідного складу злочину. При цьому можна

було би передбачити окремі положення щодо встановлення вини у злочинах з

формальним складом, як це пропонують зробити окремі вчені [14, с. 163–164].

Дивними, на наш погляд, виглядають положення, коли для формулювання

загального поняття вини та її окремих видів використовуються такі ознаки як

“усвідомлення діяння” та “передбачення наслідків”, але, визначаючи поняття

осудності, використовують лише одну з цих ознак. Як було розглянуто вище,

зазначені ознаки хоч і взаємопов’язані, проте є відносно самостійними і не можуть

бути замінені одна одною. Адже психічне ставлення до діяння не визначає

психічного ставлення до наслідків цього діяння. Особа може усвідомлювати значення

свого діяння і при цьому не передбачати усіх його наслідків. На нашу думку, поняття

осудності та окремих видів вини співвідносяться між собою як категорії змісту та

форми, де змістом є поняття осудності, а формою – окремі види вини. Осудність

умовно можна назвати “психічним матеріалом”, різні форми поєднання якого

створюють відповідно і різні види вини. А за такого розуміння співвідношення

зазначених понять формулювання окремих видів вини має відбуватися виключно з

використанням тих ознак, які входять до змісту поняття осудності. Отже, якщо

законодавець використовує такі ознаки, як “усвідомлення суспільно небезпечного

діяння” та “передбачення суспільно небезпечних наслідків”, формулюючи окремі

види вини, то він повинен використовувати вказані ознаки і при формулюванні

поняття осудності, яке є первинним стосовно різних видів вини.

На сьогодні в чинному КК України створена дивна ситуація саме з урахуванням

неналежного використання законодавцем таких інтелектуальних ознак, як

“усвідомлення суспільно небезпечного діяння” та “передбачення суспільно

небезпечних наслідків”. Зокрема, формулювання окремих видів вини без вказівки на

усвідомлення особою суспільної небезпечності свого діяння створює труднощі при

встановленні вини щодо злочинів з формальним складом і не узгоджується із

загальним поняттям вини. А формулювання поняття осудності без вказівки на

можливість особи передбачати суспільно небезпечні наслідки свого діяння не

враховує специфіку злочинів із матеріальним складом, що створює передумови для

об’єктивного ставлення у вину.

Викладене дає підстави зробити певні висновки:

1. Такі ознаки, як “усвідомлення діяння” та “передбачення наслідків”, хоч і

взаємопов’язані, проте відносно самостійні і не можуть бути замінені одна одною

при формулюванні кримінально-правових понять осудності та вини.

2. Ігнорування законодавцем при формулюванні окремих видів вини ознаки, яка

вказує на психічне ставлення особи до вчинюваного діяння, суттєво ускладнює не

лише встановлення вини щодо злочинів із формальним складом, але й не дає змоги

чітко розмежувати види необережності.

3. Якщо взяти до уваги те співвідношення, в якому перебувають між собою

поняття осудності та вини, неприпустимим є використання при формулюванні

окремих видів вини тих ознак, які не застосовують при формулюванні поняття

осудності;

4. Зміст поняття осудності необхідно доповнити вказівкою на можливість особи

під час вчинення злочину передбачати наслідки свого діяння, передбачені в

Особливій частині КК України.

1. Васильєв А.А. Проблеми осудності у кримінальному праві. – Автореф. дис. … канд.

юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с.

2. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве.-

Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1983. – 300 с.

3. Трахтеров В.С. Вменяемость по советскому уголовному праву. – Х.: Харківський

юрид. ін-т., 1966. – 16 с.

4. Іванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК // Государство и

право. – 1999. – № 10. – С. 52-59.

5. Щепельков В.Ф. Уголовный закон: преодоление противоречий и неполноты. – М.:

Изд-во “Юрлитинформ”, 2003. – 416 с.

6. Нерсесян В.А. Ответственность за неосторожные преступления. – СПб.:

Юридический центр Пресс, 2002. – 223 с.

7. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. Изд. 2-е. – М.: Полиграфкнига, 1946. –

704 с.

8. Козлов А.П. Понятие преступления. – СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”,

2004. – 819 с.

9. Якушин В.А. Ошибка и ёё уголовно-правовое значение. – Казань: Изд-во Казан. ун-та,

1988. – 130 с.

10. Шевченко Є.В. Злочини з похідними наслідками в кримінальному праві. – Автореф.

дисерт... канд. юрид. наук. – Х., 2002. – 20 с.

11. Гилязев Ф.Г. Социально-психологические и уголовно-правовые черты вины (Учебн.

пособ.). – Уфа: Башкирский гос. ун-т им. 40-летия Октября, 1979. – 64 с.

12. Рарог А.И. Квалификация преступлений по субъективным признакам. – СПб.:

Издательство “Юридический __________центр Пресс”, 2002. – 304 с.

13. Никифоров Б.С. Субъективная сторона в формальных преступлениях // Советское

государство и право. – 1971. – № 3. – С. 115-120.

14. Вереша Р.В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права України. – К.:

Атіка, 2005. – 224 с.

15. Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы. – М.: Юрид. лит., 1972. – 264 с.

16. Дагель П.С., Михеев Р.И. Теоретические вопросы установления вины. – Владивосток:

Изд-во Дальневосточн. гос. ун-та, 1975. – 170 с.

17. Нежурбіда С.І. Злочинна необережність: концепція, механізм і шляхи протидії. –

Автореф. дис… канд. юрид. наук. – К., 2001. – 20 с.

18. Рарог А.И. Вина в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та,

1987. – 187 с.

19. Хорнабуджели Б. Психологическая сторона вины. – Тбилиси: Ганатлеба, 1981. –

107 с.