КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА АПЕЛЯЦІЯ НА ВИРОК СУДУ В ЧАСТИНІ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

Н. Анікіна1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Зроблено спробу з’ясувати особливості змісту апеляційної скарги на вирішення

судом цивільного позову. Зазначено межі апеляційного оскарження, адаптовано зміст

окремих підстав для скасування, зміни вироку до характеру позовного провадження у

кримінальній справі. На підставі проведеного дослідження наведено рекомендації

щодо правильного оформлення апеляції.

Ключові слова: цивільний позов, апеляція, кримінальний процес.

До внесення змін у 2001 р. кримінально-процесуальний закон не пред’являв до

“попередниці” апеляції – касаційної скарги – певних вимог ні за формою, ні за

змістом. Достатньо було, щоб у касаційній скарзі чи поданні містилася думка про

неправильність вироку і клопотання про його скасування чи зміну. Проте на практиці

це спричинило багато непорозумінь – інколи важко було зрозуміти доводи

скаржника, в касаційній скарзі домінували емоції, а не конкретні аргументи.

Очевидно тому, реформуючи стадії судового контролю, законодавець сформулював

конкретні вимоги до змісту та оформлення апеляції (ст. 350 КПК України). Проте

така новела значно ускладнила звернення до апеляційного суду учасників

кримінального процесу. Адже пересічним громадянам досить складно вказати, які

норми права були порушені чи не виконані, правильно сформулювати вимогу про

захист, керуючись особливостями свого процесуального становища та повноважень

апеляційного суду.

Проблеми апеляційного провадження на сьогодні лише почали досліджувати.

Обраний нами для дослідження аспект у науці ще не розроблявся. Загальні проблеми

складання апеляції порушені у працях В.Т. Маляренка, А. Александрова, Н. Ковтун,

Ю.О. Фідрі, які ми використали, готуючи цю статтю.

Головною метою нашої статті є дослідження тих частин апеляції, які мають

безпосереднє значення для оскарження рішення суду за цивільним позовом,

враховуючи такі моменти, як коло уповноважених на це осіб, межі для оскарження

різними учасниками процесу; апеляційні підстави для скасування чи зміни

відповідних частин вироку.

Першим таким реквізитом є зазначення особи, яка подає апеляцію. Отже, особа,

що подає апеляцію, повинна вказати своє прізвище, ім’я і по батькові, процесуальне

положення в кримінальній справі, місце проживання або перебування [1, с. 45]. Свою

увагу ми звернули на цей пункт тому, що не кожен суб’єкт кримінального процесу

має право подати апеляцію на вирішення цивільного позову. А, окрім того, і для осіб,

які мають право на таке оскарження, також існують власні особливості, що залежать

від конкретного процесуального статусу.

Право засудженого, його законного представника та захисника подати апеляцію

на вирок суду з метою максимального поліпшення свого становища не може мати

будь-яких обмежень. Є всі підстави погодитися із думкою В.Т. Маляренка, що в

широкому розумінні інтерес засудженого полягає в уникненні кримінальної

відповідальності, а якщо це неможливо – в призначенні найм’якшого покарання, в

уникненні відшкодування збитків або зменшенні їх до мінімуму, пом’якшенні

формулювань вироку, забезпеченні найлегших правових наслідків засудження тощо

[1, с. 49]. Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав

і розміру цивільного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи

відмовляє в ньому (ч. 1 ст. 328 КПК України). Тож закономірно, що предметом

апеляції засудженого, його законного представника і захисника може бути і рішення

про стягнення відповідних грошових сум з засудженого на виконання вироку в

частині цивільного позову. Вони можуть вимагати зменшення суми відшкодування з

урахуванням вини потерпілого. Якщо не всі злочини було вчинено засудженими у

співучасті, то вони можуть заперечувати проти покладення солідарної майнової

відповідальності за усіма епізодами обвинувачення.

Проте, ці суб’єкти можуть і не оскаржувати саме формулювання вироку у частині

вирішення цивільного позову, а оспорити загальну підставу для притягнення до

кримінальної та цивільної відповідальності – доведення вини особи у вчиненні

злочину, наполягаючи на непричетності до вчинення злочину, помилковій оцінці

діянь особи як злочинних, посилаючись на правомірність своїх дій, відсутність події

злочину. У разі задоволення такої апеляції автоматично буде скасовано і рішення в

частині цивільного позову.

Керуючись тим, що на прокурора покладений обов’язок на всіх стадіях

кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до

усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили (ч. 2 ст. 25

КПК України), прокурор зобов’язаний подати апеляцію на незаконне судове рішення

незалежно від того, чиї інтереси порушені [2, с. 674]. Указуючи на обов’язок

оскаржити кожен незаконний і необґрунтований вирок, закон тим самим покладає на

прокурора відповідальність за своєчасне усунення помилок, допущених і у разі

вирішення цивільного позову, безвідносно до того, чиї права й інтереси при цьому

були порушені. Відтак, прокурор повинен оскаржити вирок в цілому або в частині

цивільного позову, реагуючи у такий спосіб на їх незаконність, необґрунтованість

[3, с. 96; 4, с. 84].

Законним інтересом потерпілого слід вважати захист його прав, порушених

злочином, а також притягнення особи, чиїм злочином їй була завдана шкода, до

кримінальної відповідальності із подальшим справедливим покаранням. Отже, можна

зробити висновок, що, як і для засудженого, для потерпілого матимуть важливе

значення практично усі складові частини вироку, які впливають на вирішення питань

про кримінальну та цивільну відповідальність підсудного, вид і міру покарання,

розмір стягнень на відшкодування шкоди від злочину. Тому зазначимо, що

потерпілий і його представник має право у своїй апеляції оспорювати: виправдання

підсудного загалом або підставу виправдання; вимагати перевірки висновків суду

першої інстанції про доведеність підстав і розміру цивільного позову; оскаржувати

відмову у цивільному позові чи залишенні його без розгляду всупереч закону;

вимагати збільшення розміру відшкодування за позовом; покладати цивільно-

правову відповідальність на певного засудженого; оспорювати правильність

застосування чи незастосування відповідних цивільно-правових норм.

Законодавець, вказуючи межі апеляційного оскарження для цивільного позивача,

відповідача, їх представника, вжив вислів “в частині, що стосується позову” (п. п. 7,

10 ст. 348 КПК України). На наш погляд, цивільний позивач та його представник має

право подати апеляцію на рішення про закриття справи, про виправдання підсудного,

про підставу виправдання, про відмову в позові, про залишення позову без розгляду,

вимагати збільшення розміру задоволення позову.

Цивільний відповідач та його представник може подати апеляцію на рішення суду

щодо підстави виправдання, доведеності вини підсудного у вчиненні злочину та

заподіянні шкоди, оспорювати причиново-наслідковий зв’язок між злочином та

шкодою, заперечувати, що він є зобов’язаним нести відповідальність за шкоду, завдану

підсудним, вимагати зменшення розміру відшкодування за цивільним позовом.

На думку Е.Ф. Куцової, предметом скарги цивільного позивача не може бути

лише питання про покарання [5, с. 55]. На наш погляд, є підстави для іншої точки

зору: цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники не мають право

оспорювати рішення суду про кваліфікацію злочину і призначення покарання, інші

питання, пов’язані із застосуванням кримінальної відповідальності, відбуттям

покарання. Проте зазначені обмеження не стосуються цивільного позивача,

визнаного одночасно потерпілим у справі. Оскільки закон не встановлює будь-яких

обмежень для оскарження вироку потерпілим, слід визнати, що якщо цивільним

позивачем є фізична особа, вона, як потерпілий, має право оскаржити вирок у

повному обсязі, а не лише в частині цивільного позову [4, с. 81; 6, с. 19].

Прокурор, який подав апеляцію, крім того повинен вказати своє посадове

положення, чи брав він участь у судовому засіданні під час розгляду справи або

затверджував обвинувальний висновок, оскільки це визначає межі обвинувачення,

розмір позовних вимог, які не може перевищити прокурор-апелянт.

В апеляції зазначається, яке конкретно судове рішення оскаржується, яким судом

воно ухвалене, число, місяць і рік його постановлення, прізвище, ім’я і по батькові

особи, щодо якої ухвалене рішення, суть вироку (якщо особа засуджена – за якою

статтею, частиною статті КК України і до якого покарання, якщо виправдана – за якою

статтею КК, частиною статті тощо) [2, с. 680]. На наш погляд, такий підхід до

складання апеляції слід використати тоді, коли підсудний, його захисник оспорюють як

притягнення до кримінальної відповідальності, так і задоволення цивільного позову

Якщо оскаржується лише та частина вироку, яка безпосередньо торкається

вирішення цивільного позову, то апелянт повинен висвітлити її зміст, а саме –

вказати, який цивільний позов та ким було заявлено, якими доказами він

підтверджений. Апелянт має “протиставити” позовним вимогам формулювання із

мотивувальної та резолютивної частини вироку, в яких суд оцінює доведеність

підстав та розміру цивільного позову і рішення суду щодо позовних вимог.

Апелянт повинен конкретно та обґрунтовано звернути увагу апеляційної

інстанції на те, в чому, на його думку, полягає незаконність вироку. Видається, що

можливо підтримати позицію С.А. Александрова про те, що підставою для скарги на

рішення суду нижчої інстанції є, безумовно, не воля безпосередньо зацікавленої

особи (потерпілого, цивільного позивача, відповідача, підсудного), а допущені

порушення, що спричинили постановлення неправосудного вироку [7, с. 51].

Визначаючи цю частину апеляції, заявник повинен бути уважним, бо згідно зі

ст. 365 КПК Украни вирок, ухвала чи постанова суду першої інстанції перевіряється

апеляційним судом в межах апеляції; висновки суду першої інстанції щодо

фактичних обставин справи, які не оспорювалися, не перевіряються.

Тут доцільно згадати про те, що суд першої інстанції має право, якщо проти

цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження

доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які

ніким не оспорюються. До прийняття такого рішення суд зобов’язаний _____з’ясувати, чи

правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих

обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також

роз’яснити їм, що у такому випадку вони втрачають право оспорювати ці фактичні

обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку (ч. 2 ст. 299

КПК України).

Щоб оспорити рішення, необхідно переконати суд апеляційної інстанції в його

неправильності, навести доводи, обґрунтовані конкретними матеріалами справи і

посиланнями на допущені порушення матеріального і процесуального права, що є

підставою до скасування або зміни оскарженого рішення. Особа, яка подає апеляцію

на вирок в цілому чи в частині вирішення цивільного позову, переслідує мету

захистити свої чи представлені інтереси, а тому намагається домогтися відповідних

сприятливих змін чи скасування вироку. І тому слід пам’ятати, що апелянт повинен

вказати конкретні порушення закону, що є підставами для скасування або зміни

судового рішення судом апеляційної інстанції (ст. 367 КПК), які, на його думку,

допущені під час постановлення рішення, що оскаржується, надати конкретні докази

й аргументи в обґрунтування кожної позиції [1, с. 680].

Якщо апелянт подав скаргу на обвинувальний вирок лише в частині вирішення

цивільного позову, то він може посилатися і повинен констатувати принаймні одну із

таких апеляційних підстав: 1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи

судового слідства; 2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові),

до фактичних обставин справи; 3) істотне порушення кримінально-процесуального

закону. Саме вони можуть зумовити скасування чи зміну вироку. Апелянт повинен

пов’язати неправильність вирішення цивільного позову із неповнотою дослідження

обставин справи (доведеність вини підсудного у вчиненні злочину, характер і розмір

(обсяг) завданої злочином шкоди, причинно-наслідковий зв’язок між злочином і

шкодою, відсутність протиправності, грубої необережності у поведінці потерпілого).

Потрібно мати на увазі, що апелянт при оскарженні вироку в частині цивільного позову

може посилатися і на неправильне застосування матеріальних норм інших галузей

права (цивільного, трудового, природоохоронного тощо), наслідком чого було

неправильне визначення суми відшкодування заподіяної шкоди.

Також у апеляції може бути засвідчена неправильність рішення про задоволення чи

залишення без задоволення цивільного позову або визначення судом невідповідного

розміру його задоволення, якщо висновки суду з цих питань не відповідають

матеріалам справи. Без сумніву, апеляційний суд повинен відреагувати на такі

порушення. Але згідно із ч. 2 ст. 369 КПК України вирок підлягає скасуванню чи зміні

лише тоді, коли невідповідність висновків суду до фактичних обставин справи могла

вплинути на вирішення питання про винуватість засудженого або невинуватість

виправданого, на правильність застосування кримінального закону, на визначення міри

покарання або застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Тому змінюючи розмір задоволення цивільного позову, що не відповідає матеріалам

справи, суд фактично застосовує п. 3 ст. 309 ЦПК України, який уповноважує суд

апеляційної інстанції на зміну рішення суду першої інстанції, якщо висновки суду

щодо вирішення цивільного позову не відповідають обставинам справи.

Суд апеляційної інстанції може зменшити чи збільшити розмір задоволення

позовних вимог, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і

кваліфікацію злочину (п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України). Очевидно, таке рішення може

прийматися, якщо обставини заподіяння шкоди злочином встановлені повно, оцінка

їх у вироку також не викликає у вищестоящого суду заперечення, є порушення норм

цивільного чи іншого матеріального (наприклад, трудового, екологічного) права, що

по-іншому визначають розмір відшкодування. Таке рішення апеляційний суд також

буде приймати на підставі п. 4 ст. 309 ЦПК України. При цьому апелянт повинен

зазначити, які норми цивільного матеріального права, на його думку, вважаються

порушеними або неправильно застосованими. А це можна зробити, довівши, що було

застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не було

застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Потрібно пам’ятати, що згідно із ст. 370 КПК не кожне, а лише істотне

порушення вимог кримінально-процесуального закону, може зумовити скасування чи

зміну вироку, а таким є порушення вимог КПК України, які перешкодили чи могли

перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний,

обґрунтований і справедливий вирок.

На нашу думку, якщо суд під час постановлення обвинувального вироку не

розглянув чи не вирішив цивільний позов взагалі, передав його на вирішення в

порядку цивільного судочинства, залишив його без розгляду, то це істотні

порушення кримінально-процесуального законодавства (ст. 370 КПК України).

Вважаємо, що названі рішення порушують визначений у КПК порядок розв’язання

цивільного позову, постановлення вироку, або свідчать про вчинення судом дії

(передання позову для вирішення в порядку цивільного судочинства), не

передбаченої кримінально-процесуальним законом. Відповідно вирок, який вміщує

такі порушення, є незаконним.

Водночас, процесуальні порушення, які обмежили права потерпілого, цивільного

позивача чи відповідача, але не вплинули на правосудність вироку, законодавець не

вважає істотними. Тому цим апелянтам недостатньо лише констатувати певні порушення

процесуальної форми, а потрібно обґрунтовувати їх негативний вплив на законність,

обгрунтованість, справедливість оскарженого вироку. Кожен апелянт повинен довести,

що рішення суду є неправильним по суті, а не формально, і що допущені порушення

відбилися па правильності висновків нижчестоящого суду [8, с. 129].

Інші апеляційні підстави, зазначені у ст. 367 КПК України (неправильне

застосування кримінального закону та невідповідність призначеного покарання до

тяжкості злочину та до особи засудженого) питань позовного провадження у

кримінальному процесі не торкаються.

Безумовно, вказівки апелянта на незаконність рішення суду мають бути підкріплені

доведеннями про необхідність його скасування або зміни, адже до цього зобов’язує

законодавець. Практика ж свідчить, що найчастіше в апеляціях немає вказівок на те, в

чому ж полягає незаконність вироку, ухвали, постанови та її обґрунтування, хоча це є

найважливішою складовою апеляції, яка визначає її суть [9, с. 10].

Варто пам’ятати, що в апеляції критикують не доводи і докази, наведені

протилежною стороною у суді першої інстанції, а висновки, які сформулював суд на

обґрунтування свого рішення [8, с. 128]. Відповідно, апелянт повинен вказати, які

саме норми матеріального чи процесуального (щодо нашого контексту – не лише

кримінального, а й цивільного) законодавства порушені судом та чому вони роблять

вирок неправосудним. Очевидно, що саме так потрібно розуміти сенс цього елементу

апеляції, адже єдиноможливими доводами на обґрунтування допущеної незаконності

можуть бути посилання на ті правові норми, які прямо порушені чи не були

застосовані, а це вимагалося законодавством.

Прокурор та захисник у своїй апеляції зобов’язані вказувати на ті дії, рішення,

які вони вважають незаконними, а також на докази, що помилково не були враховані

у разі постановлення вироку чи допустимість і достовірність яких вони оскаржують,

посилаючись на відповідні аркуші справи. Щодо інших апелянтів такої вимоги не

передбачено, але їх апеляція, без сумніву, буде ефективнішою, якщо й вони свої

аргументи викладуть так само.

Після того, як апелянт викладе в своїй скарзі усі міркування щодо незаконності,

необґрунтованості оскарженого вироку та доводи на підтвердження своєї позиції, він

має вказати на те рішення, якого прагне для захисту власних законних інтересів. Ця

частина має формулюватися конкретно та стисло. Означуючи своє прохання, апелянт

має враховувати межі апеляційного оскарження, встановлені законодавцем для

певного суб’єкта кримінального процесу (ст. 348 КПК України) відповідно до

повноважень апеляційної інстанції.

Як вже було згадано, вирок суду першої інстанції перевіряє апеляційний суд в

межах апеляції (ст. 365 КПК України). Це робить кримінальний процес по-

справжньому змагальним, а роботу апеляційної інстанції – цілеспрямованою, а отже

– більш оперативною. Це положення має й інший ефект, характерний для

апеляційного способу судового контролю, зокрема, визначальний для діяльності суду

другої інстанції вплив змісту вимог апелянта. На стадії апеляційного провадження

використовується не “ревізійна засада”, а зворотний принцип — “tantum devolutum

quantum apellatum”. Це класична континентальна формула, яку з латині можна

перекласти так: “Наскільки особа апелює, настільки справа йде вище” [10, с. 377].

У юридичній літературі заслуговують на увагу міркування А. Александрова,

Н. Ковтун про те, що такий вплив конкретних вимог апелянта спонукає до

формулювання у скарзі максимально можливих (в межах наданих йому повноважень)

вимог. Адже надалі він зможе і зменшити їх, а суд апеляційної інстанції,

залишаючись в первинних межах вимог, має право диференціювати варіанти

можливих рішень як у бік максимально можливих вимог апелянта, так і у бік їх

зменшення. Наприклад, максимально сприятливим для підсудного є рішення про

виправдання. Тому і в апеляційній скарзі на обвинувальний вирок треба заявляти

вимогу про виправдання підсудного. Вона евентуально, охоплює і прохання про

пом’якшення покарання. Прохання апелянта про відмову в задоволенні цивільного

позову евентуально охоплює і клопотання про зниження розміру задоволеного

позову, перерозподіл тягаря або порядку його відшкодування. Тому, розглядаючи

скаргу в межах заявленої апеляції, суд апеляційної інстанції може і не задовольнити

вимогу про виправдання підсудного (заявлену у його власній або його захисника

апеляційній скарзі), але пом’якшити йому покарання; не відмовивши в цивільному

позові, все ж таки істотно змінити розмір присудженого, не знайшовши підстав для

задоволення вимоги у розмірі, зазначеному в апеляційній скарзі [11, с. 68] .

Особа, що подає апеляцію, зобов’язана додати до апеляції документи, на які у ній

є посилання, але яких немає у справі, а також має право додавати будь-які

документи, що, на її думку, необхідні для правильного вирішення справи [1, с. 681].

Тому в апеляції має бути викладено перелік усіх документів, що до неї додані.

Апеляція має бути підписана особою, яка її подає. Проте, на жаль, цю важливу

деталь закон не передбачив, хоча апеляція як процесуальний документ не може мати

правового значення, якщо вона не підписана, причому тією самою особою, від імені

якої вона подається [6, с. 23].

Отже, результатом нашого дослідження є такі висновки.

Оскаржити вирок суду в частині цивільного позову можуть засуджений, його

законний представник і захисник, прокурор, який брав участь у розгляді справи

судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок,

потерпілий і його представник, цивільний позивач або його представник, цивільний

відповідач або його представник.

Якщо оскаржується лише та частина вироку, яка безпосередньо торкається

вирішення цивільного позову, то апелянт повинен висвітлити її зміст, а саме, вказати,

який цивільний позов та ким було заявлено, якими доказами він підтверджений.

Згодом апелянт має “протиставити” позовним вимогам формулювання із

мотивувальної та резолютивної частини вироку, в яких суд оцінює доведеність

підстав та розмір цивільного позову і рішення суду щодо позовних вимог.

Підставою для принесення скарги на рішення нижчестоящого суду є, безумовно,

не воля безпосередньо зацікавленої особи, а допущені порушення, що спричинили

постановлення неправосудного вироку. Апелянт повинен вказати, які норми

матеріального чи процесуального (щодо нашого контексту – не лише кримінального,

а й цивільного) законодавства порушені судом. Ми саме так розуміємо сенс цього

елементу апеляції, адже єдиноможливими доводами на обґрунтування допущеної

незаконності можуть бути посилання на ті правові норми, які прямо порушені чи не

були застосовані, а це вимагалося законодавством.

Якщо апелянт подав скаргу на обвинувальний вирок лише в частині вирішення

цивільного позову, то він може посилатися і повинен констатувати принаймні одну із

таких апеляційних підстав: 1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи

судового слідства; 2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку

(постанові), до фактичних обставин справи; 3) істотне порушення кримінально-

процесуального закону.

На нашу думку, якщо суд під час постановлення обвинувального вироку не

розглянув чи не вирішив цивільний позов взагалі, передав його на вирішення в порядку

цивільного судочинства, залишив його без розгляду, то простежуються істотні

порушення кримінально-процесуального законодавства (ст. 370 КПК України).

1. Маляренко В.Т. Про подання апеляцій на судові рішення у кримінальних справах //

Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №2. – С. 42-53.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За

заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2003. – 940 с.

3. Басков В.И., Темушкин О.П. Прокурор в суде второй инстанции по уголовным делам.

– М.: ЮЛ, 1972. – 160 с.

4. Гуреев П.П. Гражданский иск в советском уголовном процессе. – М., Госиздюрлит,

1961. – 94 с.

5. Куцова Э.Ф. Советская кассация как гарантия законности в правосудии. – Гос. изд-во

юр. лит. Москва, 1957. – 227 с.

6. Фідря Ю.О., Міліщук Л.І., Фідря О.М., Колб О.Г. та ін. Теоретичні та практичні

проблеми апеляційного провадження в кримінальних справах. – Луцьк, 2002. – 68 с.

7. Александров С.А. Разрешение гражданского иска в уголовном процессе. – Горький,

1978. – 64 с.

8. Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві. – К.: Ін Юре. 2003. – 380 с.

9. Узагальнення практики розгляду кримінальних справ в апеляційному порядку за

липень 2001 р. – березень 2002 р. – К.: Верховний Суд України, 2002. – 150 с.

10. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных

государств. – ИКД Зерцало-М. – 480 с.

11. Александров А., Ковтун Н. Апелляция в российском уголовном судопроизводстве. –

Н. Новгород, Изд-во Волго-Вятской акад. гос. службы, 1999. – 108 с.