ПРАВОВА ПРИРОДА ПОСТАНОВ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ТА ЇХ РОЛЬ В МЕХАНІЗМІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 

Н. Нор1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (032) 296-47-97

Досліджено правову природу, роль і значення постанов Пленуму Верховного Суду

України у механізмі регулювання кримінально-процесуальних відносин. Обґрунтовано

висновок, що такі постанови Верховного Суду України формально не належать до

джерел права і кримінально-процесуального зокрема, хоч доктринальні погляди щодо

такого висновку є протилежними. Автор зазначає, що позбавлення чинним

законодавством України названих постанов статусу “керівних”, “обов’язкових для

виконання” і надання їм рекомендаційного характеру не дає підстав для висновку, що

вони втратили практичну значущість і не в змозі забезпечити стабільність судової

практики.

Ключові слова: постанови Пленуму Верховного Суду України, механізм

кримінально-процесуального регулювання, правова природа постанов Пленуму

Верховного Суду України.

Правове регулювання суспільних відносин має свій особливий механізм. Механізм

правового регулювання в загальній теорії права визначається як система правових

засобів, за допомогою якої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні

відносини [1, с. 364]. Основними ланками (елементами) механізму, як відомо, є

юридичні (правові) норми, правові відносини, акти реалізації прав і обов’язків. Тож у

механізмі кримінально-процесуального регулювання основним, визначальним його

елементом є норма кримінально-процесуального права. Саме, вона, на відміну від

правозастосувального акту та правовідношення, містить в собі загальне і однакове для

всіх правило поведінки. Оскільки ж вона (норма) міститься в законі (згідно ст. 92

Конституції України судочинство, організація і діяльність органів прокуратури,

дізнання і слідства, адвокатури, визначаються виключно законами України) то закон і є

основним, визначальним джерелом кримінально-процесуального права. Визначальним,

але не єдиним. У механізмі правового регулювання кримінально-процесуальних

відносин свою роль виконують ще й інші джерела права, зокрема: міжнародно-правові

акти (ратифіковані Верховною Радою України), рішення Конституційного Суду

України, рішення Європейського суду з прав людини, підзаконні акти.

Загальновизнано, що значний вплив на застосування норм права (у нашому

випадку – кримінально-процесуального) мають постанови Пленуму Верховного Суду

України, у яких містяться положення-роз’яснення щодо застосування норм

кримінально-процесуального права. Надання судам роз’яснень з питань застосування

законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики

(ч. 2 ст. 47 Закону “Про судоустрій України”) – це одне з повноважень найвищого

судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Але при цьому виникають

питання: на чому ґрунтується це повноваження Верховного Суду України? Чим

зумовлена необхідність у наданні таких роз’яснень?

Аналіз зазначеної норми Закону “Про судоустрій України”, дає підставу вважати,

що законодавець надаючи таке повноваження Судові, мав на увазі насамперед

усунення недоліків в діяльності судів у разі застосування норм права, виявлених

результатів вивчення судової практики та судової статистики. Причини таких недоліків

можуть бути різні: труднощі щодо розуміння змісту кримінально-процесуальних норм;

відсутність належної організаційної діяльності для реалізації цих норм; недооцінка тих

або інших вимог процесуального закону; наявність певних прогалин у процесуальному

регулюванні, або ж навіть і певних правових колізій (закони не завжди є досконалими)

тощо. Тож логіка законодавця полягає, очевидно, у тому, щоб з допомогою цих

правоположень-роз’яснень усувати зазначені недоліки в діяльності судів. Але при

цьому виникає питання: яка правова природа роз’яснень, що містяться у названих

актах Пленуму Верховного Суду України, яка їхня роль у механізмі кримінально-

процесуального регулювання? Ці питання, на жаль, ще не стали предметом детального

вивчення правової науки. Їх дослідження мало фрагментарний характер, а висловлені

щодо них погляди далеко неоднозначні, а точніше суперечливі.

Тож, висловимо своє бачення і спробуємо дати відповідь на зазначені питання.

Але, насамперед, з’ясуємо еволюцію поглядів, висловлених у правовій літературі

щодо них, та сприйняття їх правотворчою практикою.

Погляди вчених щодо юридичної природи постанов Пленумів Верховного Суду, (а

отже, правоположень, що містяться у них), на жаль, не були однаковими, більше того –

протилежними. Зокрема, на захист нормативної природи постанов пленуму виступила

свого часу низка вчених на сторінках журналу “Советское государство и право”.

Зокрема, М.Е. Ходунов, Т.Н. Юркевич, Е.А. Матвієнко, В.А. Кікоть вважали: “керівні

роз’яснення є, щонайменше на сьогодні, джерелом радянського права не лише тому,

що в них міститься офіційне нормативне тлумачення законів та інших нормативних

актів Радянської держави, але й тому, що в деяких з них містяться нові норми права”

[2, с. 28]. Подібної думки дотримувались і П.Є. Орловський, М.М. Ісаєв, В.І. Камінська,

М.Д. Шаргородський та С.І. Вільнянський [3, с. 91; 4, с. 75; 5, с. 33; 6, с. 239]. Зокрема

В.І. Камінська, визнаючи правотворчу функцію за Верховним Судом, зазначала:

“Оскільки Пленум Верховного Суду СРСР у своїх керівних вказівках судам

уповноважений видавати правила, що їх зобов’язують, які за своїм змістом є

тлумаченням закону чи вказівкою щодо порядку його застосування, ми доходимо

висновку, що тим самим він уповноважений створювати, суворо в межах закону,

правові правила, які конкретизують, деталізують і тим самим удосконалюють та

розвивають існуючі закони”[5, с. 37, 47]. А.І. Денисов погоджувався з нею: “Оскільки

такі вказівки містять правила, не передбачені законом чи підзаконними актами органів

державного управління, їх можна розглядати як результат нормотворчої діяльності, що

здійснюється Верховним Судом СРСР” [7, с. 50].

Визначний теоретик радянського кримінального процесу М.О. Чельцов

(Чельцов–Бебутов) у своєму підручнику з кримінального процесу, що вийшов у

1948 р., також зазначав: “Спірне питання про те, чи можна вважати джерелом

процесуального права постанови Пленуму Верховного Суду СРСР, необхідно

вирішувати позитивно. Даючи у своїх постановах, згідно зі ст. 75 Закону про

судоустрій, обов’язкові для всіх судів роз’яснення з питань судової практики,

Верховний Суд СРСР неодноразово заповнював прогалини закону або змінював свої

ж раніше дані тлумачення того або іншого закону“ [8, с. 27, 28]. Тож, як бачимо,

вчений також вважав, що постанови вищої судової інстанції держави необхідно

зачислити до джерел кримінально-процесуального права.

Протилежна думка щодо правової природи постанов пленуму Верховного Суду

полягала в тому, що ні керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, ні

накази, інструкції та вказівки Генерального прокурора і Міністерства внутрішніх справ

України не є джерелами кримінально-процесуального права, оскільки вони містять не

нові норми, а лише тлумачення, роз’яснення судам, органам розслідування і

прокурорам щодо правильного застосування уже чинних правових норм [9, с. 22]. Це

була типова думка багатьох вчених. Вона ґрунтувалась на такому аргументі: оскільки

положення, що містяться у постановах Пленуму Верховного Суду, є результатом

тлумачення чинних правових норм, то нічого нового порівняно з відповідними

нормами права в цих положеннях не може бути. Тож такі конкретизовані положення не

можуть бути джерелом права. Ще свого часу визначний вітчизняний теоретик права

П.О. Недбайло стверджував, що нормативний акт, який конкретизує закон, не є

джерелом права, оскільки не створює нової правової норми [10, с. 335].

Заперечував визнання за постановами Пленумів Верховних Судів Союзу РСР та

союзних республік (у тому числі й Української РСР) сили джерела права і один з

найвизначніших представників науки радянського кримінально-процесуального

права М.С. Строгович. У своєму двотомному “Курсі радянського кримінального

процесу” він писав: “Всі суди підпорядковані закону і тільки закону. Будь-який суд

від народного суду до Верховного Суду СРСР включно, – застосовує діючі норми

права, забезпечує їх дотримання і виконання, але не може створювати нових норм

права. Джерелом же права є лише такий акт, який створює, формулює, встановлює

нові норми права. У постановах Пленуму Верховного Суду СРСР містяться дуже

важливі принципові вказівки про те, як необхідно застосовувати той або інший закон,

які помилки необхідно усунути і т.п. Але встановлення, створення нових правових

норм, правотворчість в компетенцію Верховного Суду СРСР, як і будь-якого іншого

суду, не входить. Тож, постанови Пленуму Верховного Суду СРСР, що містять

керівні роз’яснення судам з питань застосування законів, джерелом права, у тому

числі і процесуального, не може бути” [11, с. 74].

Схожу думку висловлювали й інші вчені [12, с. 85].

У сучасний період немало вчених, переважно в Російській федерації,

продовжують визнавати постанови Пленумів Верховного Суду своєї держави

підзаконними нормативними актами, які є обов’язкові для судів, тобто вони є, на

їхню думку, джерелом кримінально-процесуального права. Так О.Б. Абросімова

зазначає, що роз’яснення Пленуму Верховного Суду РФ “виконують роль

субсидіарних тлумачень, які служать для суддів додатковими орієнтирами з питань

застосування норм права, тобто є самостійним джерелом права” [13, с. 360].

На думку голови Верховного Суду РФ В. М. Лєбєдєва “як прецедентна судова

практика, так і правові положення, що містяться в постановах Пленуму Верховного

Суду РФ, не можуть бути первісним джерелом права. Це... завжди вторинні правові

норми (розрядка моя. – Н. Н.), ... вироблені Пленумом правоположення носять

підзаконний характер” [14, с. 214].

До джерел права зачисляють постанови Пленуму Верховного Суду й інші сучасні

російські автори – зокрема Є.Є. Єрмов, В. А. Ржевський, Н.М. Чепурнова,

В.В. Вандишев [15, с. 37].

Проте переважна більшість представників кримінально-процесуальної науки

України (Ю.М. Грошевий, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Є.Г. Коваленко, В.В. Назаров

та інші) за загальним правилом, не вважають постанови Пленуму Верховного Суду

України джерелом кримінально-процесуального права, не заперечуючи при цьому їх

332 Н. Нор

важливу роль у формуванні судової практики [9, с. 22; 16, с. 32; 17, с. 17]. Серед

небагатьох винятків щодо зазначеного підходу українських вчених варто привести

лише позицію В.М. Тертишника. На думку цього вченого “Керівні роз’яснення

Верховного Суду, належать до нормативних актів, що встановлюють порядок

застосування тих або інших норм кримінально-процесуального права” [18, с. 22].

Спробу обґрунтувати визнання роз’яснень, що містяться у постановах Пленуму

Верховного Суду України, джерелом права, у тому числі й кримінально-

процесуального, зробила Д.Ю. Хорошковська. Керуючись сучасним розумінням

судової влади, її незалежності (ст. 6 Конституції), можливості суду поставити під

сумнів будь-який акт будь-якого органу державної влади (ст. 55 Конституції), авторка

доходить висновку, що “повноваження судової влади не обмежується відправленням

правосуддя і в судових актах варто шукати ознаки джерел права”, [19, с. 25] надання

обов’язкової сили роз’ясненням Верховного Суду України та визнання їх джерелами

права зумовили б підвищення ефективності судової влади [19, с. 103].

Варто знайти також витоки (ґенезу) надання найвищому судовому органу держави

права давати обов’язкові для виконання всіма суб’єктами права роз’яснення (керівні

роз’яснення щодо застосування законодавства). Варто зазначити, що дореволюційне

(1917 р.) російське законодавство, дія якого розповсюджувалася на більшу частину

території України, оскільки вона була у складі Російської імперії, як і зарубіжне

європейське законодавство, не знали й не знають донині такого напряму діяльності

найвищого судового органу держави. У них функція забезпечення вищими судовими

інстанціями однакової судової практики відбувається шляхом здійснення правосуддя в

контрольних стадіях процесу – апеляційному і касаційному провадженнях.

Керівні роз’яснення як самостійне повноваження найвищих судових органів і

надання їм сили норми права з’явилися в радянський період нашої державності. Ще

постановою ВУЦВК від 1 травня 1921 р. “Про верховний судовий контроль” відділ

верховного судового контролю Народного комісаріату юстиції уповноважувався

“давати всім судовим місцям і органам УРСР керівні роз’яснення і вказівки”, які є

“обов’язкові до виконання,..., а проти винних у невиконанні роз’яснень і вказівок...

можуть бути вжиті заходи дисциплінарного стягнення, а також й може бути

порушене судове переслідування”. Згодом з утворенням СРСР це повноваження було

закріплене також і за Верховним Судом СРСР [20] та УРСР [21].

Після прийняття Закону про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік

1938 р. подання керівних роз’яснень (“керівних вказівок з питань судової практики”)

судам було віднесене до виключної компетенції Верховного Суду СРСР.

Положення “Про Верховний Суд СРСР” було прийняте 12 лютого 1957 р., у ст. 9

зазначено, що цей суд дає керівні роз’яснення з питань застосування законодавства

судовими органами, якими вони мають керуватися під час розгляду судових справ.

Як видно, радянський законодавець термін “вказівки” замінив на термін

“роз’яснення“, що охоплюється поняттям “тлумачення” і дає підставу для

твердження, що постанови Пленуму не є джерелами права. Проте в наступному

радянському законодавчому акті – Законі СРСР від 30 листопада 1979 р. “Про

Верховний Суд СРСР” – було зафіксовано таке положення: Верховний Суд дає

керівні роз’яснення судам з питань застосування законодавства, що виникають під

час розгляду судових справ і є обов’язковими для всіх суддів (ст. 3 Закону).

В Україні Закон “Про судоустрій” від 5 червня 1981 р. у ст. 40 закріпив положення,

згідно з яким роз’яснення Пленуму Верховного Суду УРСР є обов’язковими для

суддів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, за яким дано

роз’яснення”. Схоже положення було закріплене і в Законі України від 4 червня 1991 р.

“Про господарські суди” щодо роз’яснень Вищого господарського суду України.

Отож, роз’яснення (а це було фактично тлумачення норм права), подані

названими вищими судовими інстанціями, були загальнообов’язковими для всіх

суб’єктів права, які реалізовували свої права у судах. Таке становище давало, до

певної міри, підставу для твердження, що вони належать до джерел права.

Крім Союзу РСР і союзних республік правороз’яснення як самостійний напрям

діяльності верховних судів було властиве також країнам бувшого соціалістичного

табору – Болгарії, Угорщині, Польщі, Румунії, НДР, Чехословаччині. З розпадом

соціалістичного табору у цих країнах та їх правонаступників рішення (постанови)

верховних судів перестали визнавати джерелами кримінально-процесуального права

як його доктрина, так і судова практика.

На сьогодні (2007 р.) визнання постанов Пленуму Верховного Суду джерелом

права збереглося лише у деяких державах – колишніх союзних республіках СРСР

зокрема: Білорусії, Казахстані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані.

Правороз’яснення, що містяться у названих постановах, є обов’язковими для

застосування всіма судами та іншими учасниками процесу, тобто їх визнають

джерелами права.

Новий закон України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р. скасував дію

попередніх двох законів і зазначив, як уже було зазначено, що Пленум Верховного

Суду України та Пленум Вищого спеціалізованого суду дають роз’яснення судом

загальної та відповідної юрисдикції з питань застосування законодавства на основі

узагальнення судової практики та аналізу судової статистики (п. 1 ч. 2 ст. 44; п. 2 ч. 2

ст. 47 Закону “Про судоустрій України”). При цьому жодних вказівок щодо

обов’язковості таких роз’яснень для судів Закон не містить.

Якщо визначати суть та значення роз’яснень, що містяться в постановах Пленуму

Верховного Суду України, для провадження у кримінальних справах вважаємо

потрібно керуватися такими чинниками. Надання повноваження щодо роз’яснень з

питань застосування законодавства, у тому числі й кримінально-процесуального, – це

повноваження, яке Верховний Суд України не присвоїв собі, а яке закріплене в законі

“Про судоустрій України” (п. 2, ч. 2 ст. 47; п. 6. ч. 2 ст. 55). Ця діяльність Суду має

складний характер і включає вирішення різних – як правових, так і неправових

(зокрема організаційно-технічних, методичних) питань. Але не підлягає сумніву, що

з’ясування матеріально-правових питань (про зміст і розуміння норм права) є

головним напрямом такої діяльності. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду

України, що містяться у його постановах, спрямовані, насамперед, на забезпечення

знання і дотримання законодавства, зокрема норм кримінально-процесуального

права, про що згадано у відповідних постановах. Крім того, на забезпечення

відповідного розуміння норми права, надання чіткості й конкретності думці

законодавця, вираженій у цій нормі, що без сумніву полегшує процес її застосування

і усуває її помилкове розуміння. З допомогою цих роз’яснень Верховний Суд

України впливає на формування відповідної судової практики. Саме цим

визначається цінність і значимість роз’яснень, що містяться в постановах Пленуму

Верховного Суду України як особливого правового феномена.

Позбавлення цих роз’яснень статусу ”керівних”, який вони мали в радянський період

діяльності верховних судів, тобто обов’язкової юридичної сили для їх застосування

суб’єктами процесу і надання їм рекомендаційного характеру, не дає підстав для

висновку, що вони втратять практичну значущість і не будуть у стані забезпечити

стабільність судової практики. Єдність правозастосовчої практики можлива й завдяки

роз’ясненням рекомендаційного характеру, якщо вони надходять від найвищого судового

органу держави. Враховуючи авторитетність Верховного Суду України, що пов’язана з

найвищою професійною кваліфікацією і практичним досвідом його суддів, як і

особливим порядком підготовки, обговорення і прийняття постанов Пленуму Верховного

Суду, є всі підстави вважати, що сформульовані в них її правороз’яснювальні та

організаційно-методичні положення сприймаються судами всіх ланок беззаперечно. Тож

позиція Верховного Суду України щодо правозастосування, виражена у постановах його

Пленуму, має безумовний авторитет для нижчих судів. Її дотримання і врахування під

час вирішення конкретних справ ґрунтується не на примусі, як способі правового впливу,

а на переконливості, що вони відповідають закону.

Водночас рекомендаційний характер зазначених положень дає змогу і нижчим

судом загальної юрисдикції не враховувати їх під час вирішення відповідної правової

ситуації і прийняти інше рішення, якщо суд впевнений у правильності свого розуміння

відповідного правозастосування, а запропоноване роз’яснення правового питання

Верховним Судом, на його думку, не узгоджується з чинним законодавством. Але

важливо враховувати ту обставину, що дотримання правороз’яснень Пленуму

Верховного Суду забезпечуються в організаційно-процесуальному плані через

механізм контрольних проваджень і особливо касаційного і виключного. У цих

випадках Верховний Суд, переглядаючи відповідне рішення (вирок, постанову,

ухвалу), висловлює “останнє слово” щодо відповідного праворозуміння, і цим самим

забезпечує не лише однакове застосування законів судами загальної юрисдикції, а й

єдність їх системи (ч. 4 ст. 18 Закону “Про судоустрій України”).

Отже, роз’яснення Верховного Суду України, що містяться у постановах його

Пленуму, не є нормовстановлюючими правовими актами і безпосереднім

правозастосуванням, а радше засобом впливу на його розвиток. З допомогою цих

роз’яснень вищий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції формує і корегує

судову практику, а їх врахування суб’єктами процесу ґрунтується на переконанні не

лише їхньої доцільності, а й відповідності до закону. Цілком імовірно, що, власне,

наведені міркування дали змогу одному з провідних вітчизняних вчених у галузі

кримінально-процесуального права Ю.М. Грошевому зазначити, що постанови

Пленуму Верховного Суду України “є актами судового тлумачення законів стосовно

судової практики і в цьому зв’язку мають важливе значення для правильного розуміння

суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності сутності нормативних положень, які

містяться в законі”[23, с. 42]. Наділення ж вищої судової інстанції держави – Пленуму

Верховного Суду – правом створювати норми права підривало б ідею розподілу влад та

ідею незалежності судів і суддів та підпорядковування їх лише Конституції й Закону

(ч. 1 ст. 129 Конституції, ст. 18 КПК).

Такий загальний висновок підтверджується і результатом анкетування суддів

місцевих судів Залізничного, Сихівського, Галицького та Шевченківського районів

м. Львова. Було проанкетовано 40 суддів. На запитання: “Чи враховуєте ви у своїй

практичній діяльності роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться

у його постановах?” – стверджувальну відповідь дали 39 суддів (97,5%). При цьому

33 судді (82,5%) зі всіх анкетованих вважають, що юридична сила їх після прийняття

нового Закону про судоустрій України, в якому вони були позбавлені вказівки про їх

“керівний” та “загальнообов’язковий” характер, не змінилась. А сім суддів (17,5%)

вважають, що їх юридична сила змінилась – вони мають винятково рекомендаційний

характер і не обов’язково повинні враховуватись у правозастосуванні.

Відношення суддів до правороз’яснювальних постанов Пленуму Верховного Суду

характеризують і відповідь на запитання: “Як Ви оцінюєте вплив роз’яснень Пленуму

Верховного Суду на Вашу правозастосовчу діяльність?” “тільки позитивно” оцінили 36

суддів (90%); “більше позитивно, але й інколи негативно” – один суддя (2,5%); “більш

негативно, аніж позитивно” – 0 суддів; “ставлюсь індиферентно” – 3 суддів (7,5%).

Тому, переважна більшість опитаних суддів високо оцінюють роль і значення

правороз’яснювальних положень, що містяться у постановах Пленуму Верховного

Суду України для практики правозастосування. Характерною є й та обставина, що на

запитання: “Чи приймали ви коли-небудь рішення всупереч роз’ясненням Пленуму

Верховного Суду?” – лише один із суддів (2,5%) дав позитивну відповідь. Але таке

рішення було зумовлене тим, що йому “позиція Пленуму не була відома”. Про важливу

роль постанов Пленуму Верховного Суду для практики правозастосування і,

насамперед, для судової практики, свідчать результати вивчення рішень (вироків і

постанов), постановлених суддями Шевченківського районного суду м. Львова у

120 кримінальних справах. У 29 з них (24,1%) судді у мотивувальній частині рішення

(вироку, постанови) безпосередньо зсилалися на відповідні положення, що містяться у

постановах Пленуму Верховного Суду України, зокрема на постанову “Про судову

практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних

речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 р.

Властиво, що у всіх постановах суду, якими справи повертались на додаткове

розслідування (таких справ було 11), судді використовували відповідні положення

постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. “Про

застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що

регулює повернення справ на додаткове розслідування”, а після втрати нею чинності

(лютий 2005 р.) – відповідні положення постанови № 2 “Про практику застосування

судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на

додаткове розслідування” від 11 лютого 2005 р.

Власне, ці дані судової практики однозначно підтверджують висновок про те, що

положення-роз’яснення, що містяться у постановах Пленуму Верховного Суду

України, фактично є джерелом права і спрямовують судову практику на дотримання

не лише закону, але й принципу верховенства права.

1. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. –

М.: Статут, 1999. – 713 с.

2. О юридической природе руководящих указаний пленума Верховного Суда СССР

(ред. статья) // Советское государство и право. – 1956. – №8. – С. 5-23.

3. Див. Орловский П.Е. Значение судебной практики в развитии советского права //

Советское государство и право. – 1940. – № 8–9. – С. 91-98.

4. Исаев М.М. Судебная практика Пленума Верховного Суда СССР как источник

уголовного права // Ученые записки ВИЮН. – 1947. – Вып. 5. – С. 72-79.

5. Каминская В.И. Роль Верховного Суда СССР // Советское государство и право. –

1948. – № 6. – С. 28-36.

6. Вильнянский С.И. Значение судебной практики в гражданском праве // Ученые труды

ВИЮН. – 1947. – Вып. 9. – С. 231-242.

7. Денисов А.И. Советское государственное право. – М.: Юридическое издательство

Министерства юстиции, 1947. – 426 с.

8. Чельцов М.А. Уголовный процесс. – М.: Юриздат МЮ СССР, 1948. – 624 с.

9. Див.: М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. Кримінальний процес України. – В.:

Либідь, 1999. – 536 с.

10. Див.: Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: 1960. – 336 с.

11. М.С. Строгович. Курс советского уголовного процесса. Т. 1. – М.: Наука, 1968. – 470 с.

12. Див. напр.: Курс советского уголовного процесса: Общая часть // Под ред.

А.Д. Бойкова и И.И. Карпеца. – М.: Юрид. лит., 1989. – 640 с.

13. Судебная власть // Под ред. Петрухина. – М.: ООО “ТК ВЕЛБИ”, 2003. – 720 с.

14. В.М. Лебедев. Судебная власть в совеременной России: проблемы становления и

развития. – СПб.: Из-во “Лань”, 2001. – 384 с.

15. Див. напр.: В.В. Вандышев. Уголовный процесс. Курс лекций. – СПб: Изд-во “Юрид.

центр. Пресс”, 2004. – 997 с.

16. Див. напр.: Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посібн. – К.:

Юрінком Інтер, 2004.

17. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. – К.:

Юридична думка, 2005. – 548 с.

18. Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебн. издание. – Харьков: Арсис, 1997. – 528 с.

19. Д.Ю. Хорошковская. Роз’яснення Верховного Суду України як джерела права: міф чи

реальність? // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – № 3 (41), С. 95-103.

20. Вестник СНК и СТО СССР. – 1923. – № 10. – Cт. 311.

21. ЗУ УРСР. – 1925. – № 92–93. – Ст. 522.

22. Див. напр.: K. Marszal, S. Stachiviak, R. Zgryzek. Proces karny. – Katovice: wyd-wo

Volumen, 2003. – 645 s.

23. Кримінальний процес України / За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків:

Право. – 496 с.