ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКІВ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 

Соціологічне поняття особи, її структура.

Соціологічні теорії особи.

Соціалізація особи як процес.

Соціальна типологія особи.

1. Проблема людини, особи є однією з фундаментальних міждисциплінарних. З давніх часів вона розглядається представниками різних наук. Накопичено величезний теоретичний і емпіричний матеріал, але і сьогодні ця проблема залишається найскладнішою, самою непізнаною. Адже недарма мовиться, що кожна людина вміщає в собі Всесвіт.

Кожна людина тисячами ниток, видимих і невидимих, пов'язана із зовнішнім середовищем, суспільством, поза яким не може сформуватися особистість. Саме це - взаємодію індивіда і суспільства розглядає соціологія, а стосунки «суспільство-особа» є базовим соціологічним відношенням.

Людина як біологічний вид існує понад 3 млн. років. Увесь цей час тривала її біологічна еволюція. Сучасна людина (за класифікацією Карла Ліннея - людина розумна) як окремий вид сформувалася приблизно 200 тис. років тому: саме тоді оформилися ті фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин (прямоходіння, великий об'єм мозку, мислення, мова, оволодіння знаряддями праці і вогнем, триваліший період дитинства тощо).

Фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин послужили підставою переходу від біологічної до культурної еволюції. Все, що створено Ното БаріедБ, пов'язане не з біологією, а з культурою й суспільством. Можна сказати, що починаючи з цього часу у людини, як біологічної істоти, формується її індивідуальність, яка пізніше виростає в особистість.

Особа, індивід, людина - ці близькі, але не тотожні поняття, тому вони є об'єктами різних наук: біології та філософії, антропології та соціології, психології та педагогіки.

Поняття людина вживається для характеристики властивих всім людям якостей і здібностей. Це поняття вказує на наявність такої особливої спільноти, що історично розвивається, як людський рід. Людина розглядається як вид, що представляє вищий ступінь еволюції життя на Землі, як складна система, у якій сполучене біологічне і соціальне, тобто як біосоціальна істота. Одиничним представником людського роду, конкретним носієм рис людини є індивід. Він унікальний, неповторюваний. Разом з тим він універсальний, адже кожна людина залежить від соціальних умов, середовища, у якому живе, людей, з якими спілкується.

Поняття «індивідуальність» є похідним від поняття «індивід» і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи

манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене.

Особа - стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить. Індивід є особою постільки, наскільки у відносинах з іншими (у рамках конкретних соціальних спільнот) він виконує певні функції, реалізує в своїй діяльності соціально значущі властивості і якості. Можна сказати, що особа - це соціальна модифікація людини: адже соціологічний підхід виділяє в особі соціально-типове.

Індивід стає особою тоді, коли він, взаємодіючи із суспільством через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує соціально значимі властивості, соціальні зв' язки.

Визнаючи за кожною людиною право вважатися особистістю, разом із тим говорять про яскраву, видатну, або пересічну особистість, аморальну чи високоморальну особистість тощо.

У момент народження дитина ще не є особистістю, вона є всього лиш індивідом. Щоб стати особистістю, людина має пройти певний шлях розвитку. Необхідною умовою цього розвитку є наявність соціального середовища, світу культури із яким дитина взаємодіє. Дитина, яка виховується у людському суспільстві, включена в соціальні зв'язки і взаємини, які з часом розширюються й поглиблюються. Разом з тим, відомо, що у випадку важкого психічного захворювання може наступити розрив, розпад соціальних зв'язків і тоді індивід втрачає ознаки особистості. Або, наприклад, дитина, вихована серед тварин (феральні діти, ферали), так і не стає особистістю.

У 1920 р. в Індії було знайдено двох дівчаток, які були виховані вовками. Одній з них на вигляд було років сім-вісім, іншій - приблизно два. Їх пізніше назвали Камала й Амала. Молодша з дівчаток скоро після повернення до людей померла, а старша - Камала - прожила ще десять років. Спостерігачі відзначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до навколишніх соціальних, людських умов, поведінка дівчинки більше нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при небажанні прямоходіння, відмова носити одяг, хлебтання, а не пиття води, чудово розвинутий нюх і навіть виття на місяць уповні). Весь словниковий запас, засвоєний Камалою за час перебування серед людей, складав близько сорока слів, хоча вона використовувала звуки, подібні на гарчання чи скавуління, для позначення певних своїх потреб. Інакше кажучи, людський розум у цієї дівчини так і не сформувався - не лише на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду.

Отже, тільки життя у суспільстві дає людям можливість творити і пізнавати культуру. Приклад феральних дітей переконує, що людина, позбавлена сім'ї, яка проживає поза державою, нацією, професійними зв' язками, поза суспільством, не здатна розвинути свою особистість як істота суспільно-моральна.

Людина стає особою, вступаючи у суспільні відносини, у зв'язок з іншими людьми. У цих зв' язках і відносинах індивід набуває різноманітних суспільних властивостей і таким чином поєднує в собі індивідуальні і суспільні якості. Людина стає персоніфікованим носієм соціальних якостей, особою.

Особа посідає певне положення в системі суспільних відносин, належить до певного класу, соціального шару, групи. Відповідно до свого соціального статусу особа грає певні соціальні ролі.

Своєрідність соціологічного підходу до людини характеризується тим, що вона вивчається перш за все як соціальна істота, представниця соціальної спільності, носій характерних для неї соціальних якостей. При дослідженні процесів взаємодії людини і соціального середовища особа розглядається не тільки як об'єкт зовнішніх дій, але головним чином як соціальний суб'єкт, активний учасник суспільного життя, що має власні потреби, інтереси, устремління, а також здібності і можливості здійснювати власний вплив на соціальне середовище.

На відміну від психологічного аналізу, коли на перше місце висувається індивідуальне в особі, соціологів цікавить соціально типове, таке, що характеризує її місце в суспільстві, соціальній групі, організації та інституті. Соціолог досліджує особу під кутом зору її участі в економічному житті, тобто його увага звернена на трудову діяльність людини (інтерес до праці, її змісту, характеру, результату, установка на працю і т. ін.).

З погляду політичного життя соціологію цікавить перш за все людина-громадянин. Включення особи в духовне життя соціолог розглядає крізь призму культури (хоча в інших випадках остання виступає як «міряло» осіб). Все це складає умови буття особи в суспільстві.

Як видно, соціологів цікавлять соціальні аспекти життєдіяльності людини, закономірності її спілкування і взаємодії з іншими людьми, групами і суспільством в цілому. Проте інтереси соціологів не обмежуються лише соціальними властивостями людини. У своїх дослідженнях вони враховують і вплив біологічних, психологічних, інших властивостей.

Який же зміст вкладається в поняття «особа»? Відразу виникає ряд питань: чи кожен індивід - особа, які критерії, що дають підставу вважати індивіда особою, чи зв'язані вони з віком, свідомістю, етичними якостями і так далі. Визначення особи, що найбільш часто зустрічаються, як правило, включають наявність стійких якостей і властивостей індивіда, який розглядається як відповідальний і свідомий суб'єкт.

Але це знову породжує питання: «Чи є особою безвідповідальний або недостатньо свідомий суб'єкт?», «Чи можна вважати особою дворічну дитину?».

Індивід є особою тоді, коли він у взаємодії з суспільством через конкретні соціальні спільності, групи, інститути реалізує соціально значущі властивості, соціальні зв'язки. Таким чином, найбільш широке «робоче» визначення особи можна сформулювати так: особа - це індивід, включений в соціальні зв'язки і відносини.

Однак було би помилкою повністю ігнорувати роль біологічного фактора у розвитку особистості. Адже те, що люди, виховані серед звірів, ставали до них подібними, свідчить про здатність людей навчатися. Крім того, «феральні діти» користувалися засобами, властивими тільки людям: вживали різних звуків для позначення певних ситуацій, а це можна вважати за спроби творення певної парамови, що притаманне тільки людині. Тобто, можемо припустити, що «феральні діти», як і кожен представник їхнього біологічного виду, мали закладену самою природою здатність сприймати культурну спадщину, а відтак - далі її творити й передавати.

Цікавий експеримент був поставлений на початку 30-х рр. минулого століття американськими вченими, подружжям Келлог, описаний ними у праці «Мавпа і дитина». Вони намагалися з'ясувати, чи може мавпа - найподібніша до людини тварина - сприймати і передавати людську культуру. Для цього вони виховували власну дитину разом з малим шимпанзе. Експеримент почався, коли їхньому синові було 10 місяців, а мавпенятці - сім з половиною. Обидва виховувалися абсолютно однаково - те саме їли, разом спали, бавилися. Мавпеня виявилося міцнішим фізично і швидше, ніж людська дитина, навчилося їсти ложкою, пити зі склянки, відкривати двері тощо. Проте воно так і не змогло навчитися говорити та мислити.

Отже, біологічний фактор також відіграє важливу роль у становленні особистості.

Протягом XIX ст. навіть домінувала точка зору про визначальність спадковості, біологічних задатків у розвитку особистості: сім'я, гени визначають, чи буде людина геніальною особистістю, чи пересічним індивідом, філантропом чи злочинцем. У XX ст. ця точка зору була переосмислена. Однак остаточно ця проблема не вирішена й сьогодні.

При вивченні людської особистості доцільно враховувати такі рівні її прояву:

біологічний - те, що розвивається в людині незалежно від впливу на неї інших людей, те, що притаманне людині як представникові певного біологічного виду;

спадковий - те, що розвивається на базі генного фонду її батьків;

соціальний - набуте людиною у процесі соціалізації, спілкування і взаємодії з іншими людьми.

Біологічний фактор і спадковість не можуть повністю створити особистість, так само як ні культура, ані соціальний досвід не передаються з генами.

Однак, біологічний фактор необхідно враховувати, оскільки завдяки йому створюється незліченна різноманітність людських темпераментів, характерів, здібностей, які надають кожній особі неповторної індивідуальності, створюють її унікальність.

Спадковість також відіграє важливу роль. Наприклад, родичами були Шеллінг, Шіллер, Гегель і Макс Планк - у них був спільний предок Йоган Вант, який жив у XV ст. Німецький революціонер Карл Лібкнехт - нащадок лідера німецької реформації Мартіна Лютера. Спільний предок - адмірал Головнін -був у Олександра Пушкіна і Льва Толстого; Микола Миклухо-Маклай, відомий

етнограф, нащадок козацької старшини, був далеким родичем Адама Міцкевича та Йоганна Вольфганга Гете.

Отже, особа - найбільш складний об'єкт, оскільки вона, знаходячись мовби на межі двох величезних світів - біологічного і соціального, вбирає всю їх багатоплановість і багатовимірність. Суспільство як соціальна система, соціальні групи і інститути не володіють таким ступенем складності, бо вони суто соціальні утворення.

Представляє інтерес запропонована сучасними вітчизняними авторами структура особи, що включає три компоненти: пам 'ять, культуру і діяльність. Пам' ять включає знання і оперативну інформацію; культура - соціальні норми і цінності; діяльність - практичну реалізацію потреб, інтересів, бажань особи.

У структурі особи знаходить своє віддзеркалення структура культури, усі її рівні. Звернімо особливу увагу на співвідношення сучасної і традиційної культури в структурі особи. У кризових, екстремальних ситуаціях, що безпосередньо зачіпають «вищий» культурний шар (сучасну культуру), може різко активізуватися традиційний шар, висхідний до далеких часів. Це спостерігається в суспільстві, коли в умовах розхитування, ломки ідеологічних і етичних норм, цінностей радянського періоду відбувається не просто пожвавлення, а бурхливе зростання інтересу не тільки до релігії, але й до магії, марновірства, астрології і так далі.

«Пошарове» зняття пластів культури має місце при деяких психічних захворюваннях.

Нарешті, аналізуючи структуру особи, не можна обійти питання про співвідношення індивідуального і соціального. У цьому плані особа є «живою суперечністю» (М. Бердяев). З одного боку, кожна особа унікальна і неповторна, вона незамінна і безцінна. Як індивідуальність особа прагне до свободи, самореалізації, до відстоювання свого «Я», свого «самозвеличення», їй іманентно властивий індивідуалізм. З іншого боку, як соціальна істота особа органічно включає колективізм, або універсалізм.

Це положення має методологічне значення. Суперечки про те, що кожна людина за природою індивідуаліст або колективіст, не стихають з давніх часів. Захисників як першої, так і другої позицій достатньо. І це не просто теоретичні дискусії. Ці позиції мають вихід безпосередньо в практику виховання. Ми багато років наполегливо виховували колективізм як найважливішу якість особи, піддаючи анафемі індивідуалізм; по іншу сторону океану ставка зроблена на індивідуалізм. Який же результат? Доведений до крайнощів колективізм призводить до нівелювання особи, до зрівнялівки, але нітрохи не краща інша крайність.

Очевидно, вихід у підтримці оптимального балансу іманентно притаманних особі властивостей. Розвиток і розквіт індивідуальності, свобода особи, але не за рахунок інших, не у збиток суспільству.

Таким чином, найповніше структуру особи можна представити як сукупність наступних елементів:

соціальна пам' ять;

культура;

діяльність;

досвід (уміння, знання, навички, звички);

особливості віддзеркалення дійсності (особливості мислення, пам'яті, сприйняття, відчуття, уваги; емоційних процесів - емоцій, відчуттів та ін.);

особисті якості (переконання, світогляд, інтереси);

біологічні характеристики (протікання нервових процесів - збудження, гальмування і т.п.; особливості, властиві певній статі і віку).

2. Розглянемо найбільш відомі соціологічні концепції особи. Макросоціологічні концепції особи

З погляду макросоціології, яку цікавить, насамперед, суспільство в цілому, а не його частини, і міжгрупова взаємодія, а не міжособистісна, особа є продуктом суспільства (культури, історії тощо) і формується вона в процесі соціалізації, тобто засвоєння культури (норм поведінки, цінностей, ідей, правил, стереотипів розуміння). Образно висловився Жан Піаже: «Звірята (тобто діти) у процесі соціалізації поступово перетворюються на людей».

Еміль Дюркгейм вважав, що суспільство виникає внаслідок взаємодії індивідів, але, як тільки воно виникло, воно починає жити за власними законами. І з цього моменту вже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або ж впливають дуже незначно, не змінюючи суті соціальних фактів.

Ральф Дарендорф, підкреслюючи, що особа є продуктом розвитку культури, соціальних ролей, називає людину Ното Босіоіс^ісив, виділяючи її типові підвиди:

Ното faber - у традиційному суспільстві «людина, яка працює»: селянин, ремісник, купець, воїн - людина, яка «несе ярмо» (тобто наділена важливою соціальною функцією);

Ното consumer - сучасний споживач, особистість, сформована масовим суспільством;

Ното universalis - людина, здатна займатися різними видами діяльності;

Ното sovieticus - людина, яка залежить від держави.

Девід Рісмен (США) розробляв концепцію так званої одномірної людини. Під впливом пропаганди, засвоюючи певні стереотипи, які нав' язуються йому засобами масової інформації, людина формує спрощені схеми чорно-білого, одномірного бачення проблем. Сучасне суспільство робить людей примітивними особами зі спрощеним соціальним сприйняттям та інтерпретацією соціальних процесів.

На думку Девіда Рісмена, у XIX ст. домінуючим типом особи була особистість, «орієнтована зсередини» (зміст прагнень якої міг бути найрізноманітнішим, скажімо, прагнення розбагатіти чи релігійний аскетизм. Але у будь-якому випадку така особа характеризується високою стійкістю життєвих цілей. У сучасному ж суспільстві, вважає Рісмен, переважає інший тип особи - «орієнтована на інших»). Особа цього типу не має стійких життєвих цілей та ідеалів, а прагне, насамперед, до «гармонії з іншими», намагаючись

бути «таким як усі». Ця людина-конформіст настільки піддається зовнішньому впливу, що навіть не знає, у чому ж полягає його власне «Я».

У межах структурного функціоналізму (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) формується рольова концепція особи. Щодо особи соціальні системи виступають узагальнено в різноманітних формах функціональних вимог. Ці вимоги а) продиктовані необхідністю пристосування соціальної системи до навколишнього середовища, організації міжособистісного спілкування, забезпечення соціального контролю, управління і зменшення напруження у стосунках між окремими членами соціальних спільнот та б) оформлені у соціальні норми (закони, інструкції тощо). Порушення їх розглядається як девіантна поведінка, що неодмінно призводить до системних дисфункцій, які ведуть до системної дезінтеграції - «аномії».

Мікросоціологічні концепції особи

Мікросоціологія розглядає проблематику особистості безпосередньо у контексті міжособистісної взаємодії, тому процес соціалізації у галузі мікросоціології розглядається через призму набуття людиною різних соціальних ролей.

Коли люди жили в простих суспільствах і діяли все життя в межах тієї самої групи, їм не здавалося, що вони грають якусь соціальну роль. У сучасному суспільстві з його високою соціальною мобільністю людям доводиться кілька разів за день змінювати ролі.

Однією з найвідоміших теорій поміж тих, які можна вважати мікросоціологічними концепціями особистості, є теорія австрійського вченого Зиґмунда Фрейда, який виділив у структурі особистості три елементи: Воно - Id, Я - Ego, Над-Я - Super-Ego.

Id - це наша підсвідомість, невидима частина айсбергу, де панують неусвідомлені інстинкти. За Фрейдом, фундаментальними в людини є дві потреби: лібідозна й агресивна. Еgо - це свідомість, пов'язана з підсвідомістю, яка час від часу проривається у свідомість. Еgо намагається реалізувати неусвідомлюване у прийнятній для суспільства формі. Super-Ego - моральний «цензор», який становить сукупність моральних норм і принципів, це внутрішній контролер. Тому наша свідомість перебуває у постійному конфлікті між проникаючими в неї неусвідомлюваними інстинктами, з одного боку, і моральними заборонами, які нав'язує Super-Ego - з іншого.

Для концепції Фрейда і загалом фрейдизму властиво занадто перебільшувати значення у людському житті неусвідомлених імпульсів, інстинктів, тобто сфери Id (Воно). Центральним питанням у соціологічній концепції Фрейда є питання про стосунки особистості та суспільства. У загальних рисах ці стосунки можна охарактеризувати як конфлікт, причому причиною цього конфлікту, є з одного боку - культура з її заборонами і нормами, спрямованими на обмеження, опанування сексуальної енергії, а з іншого - підпорядкування особистісної поведінки «прагненню задоволення».

Американський соціолог Чарльз Кулі є автором теорії «дзеркального Я». Він заперечував теорії про те, що людська природа визначається біологічними факторами, і відстоював ідею, що люди творять себе і свій світ завдяки участі у

процесах соціальних взаємодій. На думку Чарльза Кулі, людина творить себе, орієнтуючись на те, як її сприймають інші, приглядаючись до їхніх реакцій так само, як ми вдивляємося в дзеркало. Він виділяв три фази у процесі творення людиною свого "Я":

по-перше, ми уявляємо собі як ми виглядаємо в очах інших - чи пасує мені ця зачіска? Чи не занадто я товстий?

по-друге, ми уявляємо собі, як інші люди будуть оцінювати нашу зовнішність. Ми знаємо, що товстих чи лисих людей вважають непривабливими;

по-третє, на підставі вищезазначених уявлень ми виробляємо певний тип внутрішнього самовідчуття - почуття сорому або гордості.

Процес дзеркального відображення власного «Я» є суб'єктивним і не завжди відповідає об'єктивній дійсності. Наприклад, товста чи лиса людина не обов'язково є непривабливою.

Американський вчений Абрагам Маслоу (1908-1970) сформулював ієрархічну теорію потреб особистості, які пояснюють життєві мотивації людини:

фізіологічні потреби (їжа, дихання, одяг, тепло та ін.);

екзистенційні (безпека існування, стабільність, впевненість у завтрашньому дні, гарантована праця, медичне обслуговування тощо);

соціальні - приналежність до колективу, спілкування, участь у спільній трудовій діяльності, турбота й увага до себе;

престижні потреби - в увазі до себе з боку «значимих інших», у підвищенні свого соціального статусу, визнанні та високій оцінці;

духовні потреби - потреби у самовираженні через творчість.

Для особи, згідно принципу ієрархії, потреби кожного наступного рівня стають актуальними тільки після задоволення потреб попереднього рівня. Дві перших групи потреб - потреби первинного рівня, наступні три - вищого рівня. Нижчі потреби властиві абсолютно всім людям, вищі - не всім і не в однаковій мірі. Там, де починаються вищі потреби, - починається особа.

Швейцарський психолог Жан Піаже сформулював концепцію когнітивного (розумового) розвитку особистості як ланцюг послідовних стадій соціалізації особистості:

до 2 років - сенсомоторна - річ є, доки дитина її бачить і відчуває;

2-7 років - передоперативна - діти опановують мову, їхня поведінка відрізняється егоцентризмом: вони тлумачать світ виключно з погляду власної позиції, нездатні підтримувати зв'язну розмову, розмовляють разом, а не один з одним, не мають загального розуміння категорій думки, очевидних для дорослих: причинність, вага або кількість;

7-11 років - конкретно оперативна - діти засвоюють абстрактні логічні поняття;

11-16 років - формально оперативний період - діти здатні зрозуміти глибоко абстрактні ідеї (добро і зло тощо), зіткнувшись із якоюсь проблемою, здатні переглянути всі можливі способи її вирішення і проаналізувати їх теоретично, щоб знайти правильний вихід.

Піаже вважає, що перші три стадії мають універсальний характер, але не всі люди проходять через формально оперативний етап. Це частково залежить від рівня і якості шкільної освіти.

3. Найважливішим видом соціальної взаємодії, у ході якої здійснюється формування будь-якої людини як повноправного і повноцінного члена суспільства, є соціалізація. Соціологи використовують цей термін для опису процесу, в ході і за допомогою якого люди навчаються пристосовуватися до соціальних норм.

Світ, у якому ми живемо, постійно змінюється, вимагаючи постійних змін і від нас. Людина не може один раз в дитинстві остаточно сформуватися так, щоб уже більше ніколи не змінюватися. Життя - це постійне пристосування до безперервних змін: ми весь час переходимо з однієї групи в іншу, пристосовуючись до нових умов (наприклад, з сім' ї у школу, зі школи - на роботу), і змінюється світ, у якому ми живемо (скажімо, сучасне українське суспільство сильно відрізняється від того, яким воно було наприкінці 80-х рр. XX ст.)

Соціалізація - це процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Успішна соціалізація дозволяє індивідові стати повноправним активним суб'єктом суспільних відносин.

Соціалізація особи здійснюється під впливом безлічі чинників - як соціально-контрольованих і направлено-організованих, так і стихійних - таких, що виникають спонтанно.

З. Фрейд висунув на перший план психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, відчуття сорому і провини. Він вважав, що

імітація - це усвідомлена спроба дитини копіювати моделі поведінки;

ідентифікація - це спосіб усвідомлення приналежності до конкретної спільності. Це позитивні механізми соціалізації, оскільки вони націлені на засвоєння певного типу поведінки;

сором і провина - це негативні механізми соціалізації, оскільки вони пригнічують або забороняють деякі зразки поведінки.

Н. Смелзер зводив соціалізацію до трьох стадій:

наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих;

ігрова стадія, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі;

стадія колективних рольових ігор, на якій діти вчаться розуміти, чого від них чекає ціла група людей.

Отже, від успіху соціалізації залежить, наскільки особа, засвоївши культурні цінності, норми поведінки, зуміє реалізувати свої потенції в суспільстві й не стане в товаристві «outsider», ізгоєм. Соціалізація забезпечує самооновлення соціуму, суспільного життя. Неполадки в соціалізації ведуть до конфлікту поколінь, аномії, соціальної девіації.

Отже, під соціалізацією розуміють процес засвоєння особою зразків поведінки суспільства і груп, їхніх цінностей, норм, установок. У процесі соціалізації формуються найбільш загальні стійкі риси особи, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованої ролевою структурою суспільства.

У ході соціалізації реалізуються наступні цілі:

взаємодія людей на основі засвоєння соціальних ролей;

збереження суспільства завдяки засвоєнню його новими членами цінностей, що склалися в нім, і моделей поведінки.

У соціалізації індивіда виділяють дві фази:

соціальна адаптація - пристосування індивіда до певних соціально-економічних умов, рольових функцій, норм, соціальних груп і інститутів, виступаючих як середовище його діяльності;

інтерналізація (інтеріоризація) означає процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ особи.

Етапи соціалізації співпадають (умовно) з етапами вікового розвитку індивіда:

1)         рання (первинна) соціалізація. Вона пов'язана з придбанням
загальнокультурних знань, із засвоєнням початкових уявлень про світ і
характер взаємин людей. Важким етапом ранньої соціалізації є підлітковий вік.
Особлива конфліктність даного віку пов'язана з тим, що можливості і здібності
дитини перевищують нав' язані йому правила, рамки поведінки;

2)         вторинна соціалізація:

а)         професійна соціалізація, яка пов'язана з оволодінням спеціальними
знаннями і навичками, із залученням до певної субкультури. На цьому етапі
розширюються соціальні контакти індивіда, розширюється діапазон
соціальних ролей;

б)         включення індивіда в систему суспільного розподілу праці. Тут
передбачається адаптація в професійній субкультурі, а також приналежність до
іншої субкультури. Швидкість соціальних змін у сучасних суспільствах
призводить до того, що виникає необхідність ресоціалізації, засвоєння нових
знань, цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних або
застарілих. Ресоціалізація охоплює багато явищ (від корекції читання і мови до
професійної підготовки або зміни ціннісних орієнтирів поведінки);

в)         пенсійний вік або втрата працездатності. Характеризується зміною
способу життя у зв'язку з виключенням із середовища виробництва.

У сучасному світі соціалізація перетворюється на процес, який триває протягом усього життя людини, оскільки, живучи, людина здобуває все нові соціальні статуси й ролі, наприклад: студент, працівник, батько, дідусь, пенсіонер тощо. Соціалізація у зрілому віці потрібна також тоді, коли відбувається швидка зміна соціальних норм і правил (наприклад, перехід від соціалістичного суспільства до вільноринкового). Те, чого ми вчимося в дитинстві, часто відрізняється від того, чому ми вчимося у зрілому віці. Більшість нашого дитячого знання про доросле життя складається із загальних і абстрактних норм, які часто мають бути модифіковані при застосуванні їх на практиці. Доросла людина знає, що робити, і концентрується на тому, як це зробити. Вона дуже часто має поєднувати різні фрагменти знань, здобутих в сім' ї і школі для того, щоб досягти поставленої мети. Тому ідеалізм зазвичай притаманний молоді, а зрілі люди переважно є реалістами, схильними до

компромісів. Соціалізація у зрілому віці вимагає переходу від залежності до автономії. Одним із найскладніших аспектів соціалізації у зрілому віці є вміння реалістичного бачення світу і збереження при тому ідеалів.

«Порівняйте змужнілу людину з юнаком: вона, напевне, здасться вам жорсткішою, менш великодушною, корисливішою. Але хіба від цього вона стає гіршою? Ви говорите, що ні, що вона стала тільки твердішою, або, як ви звичайно кажете, більш практичною. Головне ж у тому, що вона набагато більше вважає себе центром усього, ніж юнак, який «мріє» про інше, наприклад, про Бога, вітчизну тощо.

Юнак знаходить себе як дух і втрачає себе у загальному дусі, в людстві. Юнак був ідеалістом, його надихали думки, доки він не змужнів, не став егоїстичною зрілою людиною, яка на свій розсуд розпоряджається реальностями і думками, і ставить свій особистий інтерес понад усе» (Макс Штірнер. «Єдиний і його власність»).

Отже, соціалізація особи починається з народження і триває все життя, цей процес на кожній стадії здійснюють особливі інститути і агенти.

Інститути соціалізації - організації, що впливають на процес соціалізації та його організацію (сім'я, освіта, ЗМК, церква, трудові колективи тощо).

Агенти соціалізації - це люди, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей (члени сім'ї, учителі, однолітки, спортивні тренери, священики тощо).

Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:

навчання культурним нормам і зразкам поведінки;

контроль за тим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й ролі.

4. Одним з центральних завдань соціології особи є розробка особової типології, адже без аналізу типів особи соціологічна теорія втрачає сенс.

Вивчаючи різні групи людей та їхні соціальні функції, соціолог не може абстрагуватися від індивідів, з яких ці групи складаються. При цьому його цікавить не конкретна поведінка окремої людини, обумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, типове, виражене в сумі певних ознак, властивих певній множині.

Соціальний тип - це сукупність рис якоїсь абстрактної особи, що з найбільшою повнотою виражає суть даної соціальної групи. Звичайно, типове в науці - це абстракція, якій важко знайти аналог насправді.

У соціології популярність здобула розробка відомого російського соціолога В. О. Ядова. Під соціальним типом він розуміє продукт складного переплетіння історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей. Він виділяє

базисний тип - що найкращим чином відповідає даним умовам. Характеристика цього типу відповідає на питання: якою повинна бути особа, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю. З базисним типом особи пов'язана система соціально-правових і етичних норм, що відбивається в законах, суспільній свідомості;

модальний тип - реально пануючий тип особи, поширений у даних умовах. Типологія модальних типів показує, які з них займають пануюче положення в суспільстві або соціальній групі;

ідеальний тип особи: кожне суспільство розвиває один чи кілька базисних особистісних типів, що відповідають культурі цього суспільства. Такі особистісні взірці засвоюються, як правило, з дитинства.

Наприклад, у рівнинних індіанців Південної Америки соціально схвалюваним типом особистості для дорослого чоловіка був сильний, войовничо налаштований індивід. Ним захоплювалися, його поведінка винагороджувалася, і хлопчики завжди прагнули бути схожими на таких чоловіків. У бушменів із Південної Африки, навпаки, культура незлих і лагідних людей. Вони не воюють і не ворогують. У випадку сварки все плем'я намагається її залагодити. Зброю бушмени використовують лише під час полювання. Тобто тип особистості формується культурою певної спільноти.

На думку російського соціолога С. Фролова, соціально схвалюваним типом особистості для нашого суспільства є особистість соціабельна, тобто така, що легко йде на соціальні контакти, готова до співробітництва, але яка, при цьому, є носієм деяких агресивних рис (тобто здатна за себе постояти), а також наділена практичною кмітливістю. Однак у складних суспільствах дуже важко знайти загальноприйнятий тип особистості через наявність у них різних субкультур. Наше суспільство має багато структурних підрозділів: регіони, національності, рід занять, вікові категорії та ін. Кожен з цих підрозділів має тенденцію до створення власної субкультури з визначеними особистісними зразками. Ці зразки накладаються на особистісні особливості, властиві окремим індивідам, і таким чином створюються змішані особистісні типи. Для вивчення особистісних типів різних субкультур треба вивчати кожну структурну одиницю окремо, а потім враховувати вплив особистісних зразків домінуючої культури.

Західні дослідники, наприклад, Е. Шпрангер, виділяють залежно від переважаючих соціальних установок шість типів особи: 1) теоретичний; 2) економічний; 3) політичний; 4) соціальний; 5) естетичний; 6) релігійний. Наприклад, тип економічної людини характеризується пошуками власного матеріального благополуччя і тому подібне

Широко поширені типології, у яких розглядаються типи осіб як носії ознак певних спільностей - класів, соціальних груп: тип робочого, студента, тип військовослужбовця і т.д. Існує чимало характеристик національних типів особи. Широкого поширення у побутовій свідомості сьогодні набула і псевдонаукова астрологічна типологія осіб.

Залежно від цінностей виділяють такі типи осіб:

традиціоналісти - орієнтовані в основному на виконання обов'язку, дотримання порядку (низько виражена креативність);

ідеалісти - сильно виражене критичне ставлення до традицій і зневага авторитетами;

фрустрований тип особистості - характерна низька самооцінка, пригноблення, пригніченість, відчуття випадіння з потоку життя

реалісти - розвинене відчуття обов'язку, самодисципліна і самоконтроль;

гедонізм - орієнтовані на отримання задоволень тут і зараз.

Питання для самоконтролю

У чому специфіка соціологічного підходу до аналізу особи?

Яке співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особа»?

Яку структуру має особистість?

Хто такі феральні люди?

Пригадайте макро- і мікросоціологічні концепції особи.

Що таке соціалізація? Які її етапи ви знаєте?

Назвіть відомі вам агенти та інститути соціалізації.

У чому полягає складність соціальної типології особи?

У чому суть концепції соціальних типів особи, розробленої російським соціологом В. О. Ядовим?