3.1. Економічна методологія: класична та неокласична

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 

У сучасній гносеології часто використовується майже як синонім термін епістемології для позначення гносеології, але лише стосовно наукового знання.

Гносеологія (грецьк. гносиз - знання, логос - вчення), чи теорія пізнання, являє собою фундаментальний розділ філософського знання, завданням якого є сутнісний аналіз i розробка засобів i методів пізнання, незалежно від сфери i виду знання, будь-то наукове, філософське, релігійне чи художнє знання. Філософська теорія пізнання розробляє принципи i логіку пізнавальної діяльності, виявляє й описує найбільш фундаментальні поняття i категорії, що слугують базисом дослідження будь-якої науки й галузі знання, розробляє й описує критерії пізнавальної діяльності. Філософська теорія пізнання є, таким чином, загальною теорію знання і вченням про природу пізнавальної діяльності людини.

Епістемологія є, скоріше, дослідженням природи «готового» знання і методологією пізнавальної діяльнocті. У цьому ceнcі слід вживати семантичні й змістовні аспекти епістемології стосовно до дослідження господарства і господарської діяльності. Завданням епістемології господарства є сутнісний аналіз та розробка логіки наукового пізнання господарства.

У різні епохи методичними орієнтирами для економічних шкіл слугували механіка, біологія, історія, філософія, математика. Протягом століть змінювалася спрямованість економічних досліджень, рефлексія щодо предмету й методу.

Меркантилізм (від італ. мercante – торговець) – загальний напрямок економічної думки XV – першої половини XVIII ст. Послідовники меркантилізму (Ж.Боден, Б. Гаспаро Скаруфі, У.Стаффорд, Т.Ман, А.Серра, Ж.Кольбер) ототожнювали заможність країни з досягненням позитивного торговельного балансу; мірилом багатства визнавали кількість біметалевих грошей. Багатство країни вимірюється кількістю золота й срібла, якою вона володіє. Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їх думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва.

Фізіократи (фізис – природа; кратос – влада, сила) – друга половина XVIII ст., доводили, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство; «багатство – це не гроші, а «здобуток землі». Ф.Кене „Економічна таблиця” (1758) першим розробив теорію відтворення виробництва, тобто процесу виробництва за участю трьох класів: фермерів, землевласників та інших (ремісники, купці).

Класична школа – розглядала цінність благ через витрати виробництва, тобто визначала її з боку пропозиції. Засновниками класичної школи (теорія англійської політекономії) були А.Сміт, Д.Рікардо, Дж. Міль. Вони критикували твердження меркантилістів про те, що багатство країни залежить від володіння скарбами у вигляді золота або коштовностей, які надходять до країни внаслідок перевищення експорту над імпортом. Основна ідея класичної школи полягала в тому, що багатство народів створюється продуктивною працею у всіх галузях економіки, а не тільки в сільському господарстві. А. Сміт був впевнений, що економіка буде функціонувати найкращим чином, якщо виключити будь-які форми державного втручання. Він пропонував повну свободу підприємців, тоді кожен виробник буде дбати лише про свої інтереси і прагнути до власної вигоди, при цьому в економіці не виникає хаос і плутанина.

Ця школа перенесла дослідження економічних явищ зі сфери обігу в сферу виробництва.; поставила в центр уваги економіки й економічних досліджень працю – як силу і вартість товару, як втілення цінності; розробила економічні закони ринкової системи господарювання.

Маржиналісти запропонували теоретичний аналіз господарств через осмислення феномену попиту; основне значення надавали суб’єктивним оцінкам блага споживачами. А.Маршалл у роботі „Принципи економічної науки” створив криву попиту та споживацьких витрат, поєднав закон попиту й граничну корисність, що знижується.

Сучасна економічна полеміка ведеться між неокласиками і неомеркантилістами.

„Неокласичні” економісти („риночники”) – М.Фрідман, Г.Беккер, Д.Стіглер – відкрили важливі істини про функціонування грошей та ринків. Неоекономісти стверджують, що ринок дійсно є ефективним місцем вкладення ресурсів і що нестримуваний егоїстичний інтерес дійсно приводить до економічного зростання. Проте багато хто з «неокласиків» наголошує, що запропонована ними методологія є інструментом побудови ледве не універсальної науки про людину. Закони економіки, стверджують вони, застосовуються всюди: вони діють в рівній мірі в Росії і в США, в Японії і в Бурунді, в горах Папуа Нової Гвінеї, тобто не вимагають врахування величезних культурних розбіжностей.

«Неокласики» впевнені у своїй правоті й у більш глибокому епістемологічному змісті: їхня економічна методологія дозволила їм виявити фундаментальну істину про людську природу, з оглядкою на яку вони претендують на пояснення практично всі аспектів людської поведінки. Двоє найбільш плідних і найбільш відомих на сьогоднішній день економістів-неокласиків – Г. Беккер з Університету Чикаго й Д. Бьюкенен з Університету Джорджа Мейсона (обидва - Нобелівські лауреати) - всю свою кар'єру займалися тим, що розширювали застосування економічних методів на такі, що звичайно вважаються неекономічними, феномени, як політика, адміністрування, расизм, родина й народжуваність. Сьогодні на політологічних факультетах багатьох відомих університетів панують послідовники так званої теорії раціонального вибору - теорії, що пояснює політику принципово економічними методами.

Сучасний філософ-економіст Ф.Фукуяма вважає, що ця теорія «риночників» є вірною на 80%, тому що її базова концептуальна модель раціональної і корисної поведінки людини працює у 80% випадків. Втім в реальній людській поведінці залишаються 20%, у відношенні до яких неокласична модель не працює.

Нові прихильники меркантилізму, а серед них такі імена, як Чалмерс Джонсон, Джеймс Фэллоуз, Клайд Престовіц, Джон Зісман, Карл фон Вольферен, Еліс Эмсден і Лора Тайсон, стверджували, що економіки країн Східної Азії швидко й динамічно розвиваються, своїм успіхом зобов'язані зовсім не дотриманню, а порушенню правил, формулюємих неокласичною теорією.

«Азійські тигри» досягли таких неймовірно високих показників зростання, говорять неомеркантилісти, зовсім не завдяки врятованому від обмежень ринку, а завдяки обміркованій промисловій політиці урядів. Проте, незважаючи на своє розуміння азійських особливостей, вони оперують аргументами того ж ступеня абстрактності й загальності, що й «неокласики». Вони наполягають, що відмінність Азії полягає не в її культурі, а в тому, що азійські країни, прагнучи перебороти статус «запізнілих» і зрівнятися з Європою і Північною Америкою, вирішили впровадити інший набір економічних інститутів. Той важливий факт, що здатність створювати й ефективно управляти певними інститутами сама по собі є культурним феноменом, ними попросту ігнорується.

Мабуть, найбільш суворий вердикт неокласичної теорії був винесений Джеймсом Феллоузом в його книзі «Дивлячись на сонце». Англо-американська одержимість ринковою економікою, намагається довести Д.Феллоуз, не дозволила американцям побачити, що уряд здатний грати вирішальну господарську роль і що більша частина світу за межами США керується засадами, далекими від неокласичних приписів. Наприклад, азійські уряди, взявши під захист своїх внутрішніх виробників, вдалися для цього до встановлення високих тарифів, обмеження розмірів іноземних вкладень, підтримки експорту шляхом дешевих кредитів і прямих субсидій, виборчої видачі ліцензій і організації акціонерних товариств для розосередження витрат розвитку, і навіть до безпосереднього фінансування необхідних дослідницьких проектів.

Інший відомий неомеркантиліст, Чалмерс Джонсон, висунув тезу, що відповідальність за безпрецедентно високі темпи зростання післявоєнної японської економіки лежить зовсім не на механізмах ринку, а на японському Міністерстві міжнародної торгівлі й промисловості (ММТП). Практично всі неомеркантилисти сходилися в одному: відставанню США в ключових галузях від Японії та інших азійських держав сприяла послідовна ринкова орієнтація американських адміністрацій. Вони домоглися створення аналога ММТП, покликаного вирішувати питання фінансування і координації високотехнологічної промисловості США й просування її на світовому ринку, а також відстоювали набагато більше тверду торговельну політику в ім'я захисту американського виробника від «несумлінної» іноземної конкуренції.

Дебати, розпочаті неомеркантилістами, зосередилися на двох питаннях: чи є саме промислова політика причиною високих темпів азійського економічного зростання і чи можуть уряди координувати розвиток економіки краще, ніж ринкові механізми. Сучасна економічна полеміка, з якої питання про культурні фактори практично усунуте, навряд чи може дати необхідне пояснення. Але не слід ігнорувати ту роль, що у формуванні цієї самої промислової політики відіграє культура. Тому що навіть коли погодитися з гіпотезою, що азійський прогрес обумовлений мудрим керівництвом урядовців-технократів, зовсім очевидно, що між здатностями урядів різних країн планувати й здійснювати промислову політику існує серйозний контраст. Цей контраст визначений як культурою, так і різними політичними інститутами та історичними умовами. Французи і японці, скажімо, мають довгу державницьку традицію, американці завжди були антидержавниками - відповідно існує величезна різниця між виучкою та іншими якостями людей, що становлять їхні національні бюрократії.

Не менш безперечні культурні відмінності існують і в типі й рівні корупції, характерних для тієї або іншої націй. Спокуса корупцією є принциповою проблемою будь-якої промислової політики, небезпекою, що здатна затьмарити перспективу будь-яких позитивних ефектів від її застосування. Очевидно, що встояти перед цією спокусою можуть тільки ті країни, де одним з історичних стовпів суспільства є чесне й компетентне чиновництво. Успішність господарської політики може залежати й від інших культурних факторів. Наприклад, особливості азійського ставлення до влади «зіграли на руку» урядам, які здійснювали peгyлювання економіки, але в інших частинах світу такий ресурс у них був би відсутній.

Однією з помітних рис промислової політики азійських держав було саме те, що їм вдалося організовано демонтувати застарілі виробництва з їхнім величезним персоналом. Наприклад у Японії зайнятість у текстильній промисловості між початком 1960-х й 1981 роком упала з 1,2 млн. до 655 тис. чоловік; у вугільної, за період з 1950-го по 1981-й - з 407 до 31 тис.; в 1970-х того ж масштабу спад осяг і національне кораблебудування. У кожному випадку держава втручалася не для того, щоб зберегти зайнятість в цих секторах, а для того, щоб прискорити їхнє згортання. Заходи для аналогічного зниження зайнятості в застарілих трудомістких галузях приймалися також владою Тайваню і Південної Кореї.

В Європі й Південній Америці держави так і не зуміли знайти політичну можливість згорнути «спадні» виробництва. Замість того щоб скористатися занепадом вугільної, сталеливарної й автомобільної промисловості, європейські уряди пішли по шляху їхньої націоналізації, у марній надії зробити їх конкурентноздатними на світовому ринку за допомогою централізованих субсидій.

Значення держсектора економіки може принципово мінятися залежно від культури. У таких «фамілістичних» суспільствах, як Китай і Італія, державне втручання є нерідко єдиним шляхом створення в країні великих виробництв і тому життєво необхідно, якщо країна ставить собі за мету вийти на відповідні світові ринки. З іншого боку, суспільства з високим рівнем довіри й соціального капіталу - скажімо, Японія і Німеччина - здатні створювати великі виробництва без підтримки держави. Інакше кажучи, оцінюючи порівняльні переваги тієї або іншої стратегії для даної країни, економісти повинні брати до уваги не тільки її звичайний капітал і ресурси, але і її соціальний капітал. Там, де в останньому відчувається нестача, держава може взяти на себе його роль - так само, як вона може виправити дефіцит людського капіталу шляхом централізованого будівництва шкіл й університетів. Однак необхідність у державному втручанні завжди залежатиме від конкретної культури й соціального устрою.

Парадоксально, але є фактом те, що неокласична концепція зводиться до того, що її представники забули про деякі ключові положення класичної економіки. А. Сміт, економіст-класик, розумів, що економічне життя глибоко вкорінене у соціальному житті і його неможливо зрозуміти окремо від звичаїв конкретного суспільства, тобто його культури. Він був впевнений, що люди спонукувані бажанням «покращити свої умови», однак йому ніколи не спадало на думку сказати, що економічна діяльність може бути зведена до раціональної максимізації корисності. Недарма його другою роботою після „Багатства наці” була „Теорія моральних почуттів” – у ній економічна мотивація людини представлена як надзвичайно складний феномен, тісно пов’язаний із звичаями та устоями суспільства, в якому він живе.

Сама зміна назви дисципліни, що відбулася в період між ХVІІІ і кінцем ХІХ ст. – з „політичної економії” на „економіку” – свідчить про те, що фокус її досліджень змістився у бік вузької моделі поведінки. Сучасній економічній теорії слід було б, наскільки це можливо, позбавитися вузькості „неокласичної” версії і повернутися до „класичної” широти , прийнявши до уваги способи, якими культура впливає на людську поведінку і економічну поведінку зокрема. Бо неокласична перспектива не залишає шансу пояснити не тільки політичне життя з такими його домінантами, як обурення, гордість та сором; вона недостатня з точко зору повноцінного звіту навіть про саму економіку. Економічна діяльність не завжди спонукувана мотивами, які вважаються економічними у вузькому сенсі слова.

Вся сучасна неокласична теорія ґрунтується на одній моделі людської природи: людина як «раціональний індивід, що прагне до максимізації корисності». Це означає, що люди прагнуть мати максимально можливу кількість речей, які вважають для себе корисними, реалізують своє прагнення раціональним способом і роблять всі необхідні розрахунки, орієнтуючись спочатку на вигоду для себе як окремої особи, а вже потім на вигоду для колективу, до якого вони належать. Одним словом, неокласична економіка стверджує, що люди - це за природою розумні, але егоїстичні істоти, які прагнуть збільшити своє матеріальне благополуччя. Економісти в куди більшій мірі, ніж філософи, поети, священики або політики, схильні проповідувати чесноти, що супроводжуються своєкорисливим прагненням, тому що відповідно до їх віри найбільше благо для всього суспільства досягається саме тоді, коли кожний одержує шанс реалізовувати ці прагнення в рамках вільного ринку.

Якось в одному університеті провели наступний експеримент: великим групам видавалися фішки, які можна було обміняти або на гроші, які учасники одержали б особисто, або на гроші, які могла б одержати група й потім спільно ними володіти. З'ясувалося, що від сорока до шістдесяти відсотків учасників експерименту були готові віддати перевагу добробуту групи в цілому. Єдиним винятком з правила стала група студентів, які тільки но вступили до аспірантури економічного факультету. Пригадується відома формула: «Перший принцип науки економіки говорить: кожен суб'єкт мотивований винятково егоїстичним інтересом»

Сила неокласичної теорії заснована на тому факті, що опис людської істоти, взятий нею за основу, виявляється вірним у переважній більшості випадків. Можна не сумніватися, що людина дійсно частіше матиме на увазі власну користь, ніж те або інше загальне добро. Раціональний підрахунок власної вигоди є транскультурним феноменом. Проте кожна зі складових частин неокласичної дефініції людини як раціонального індивіда, який прагне до максимізації корисності, припускає істотні застереження і виключення.

Дещо сумнівною є концепція людини як зайнятого максимізацією користі індивіда, а не як істоти, яка відчуває себе причетною до тієї або іншої соціальної групи. Людина, яка включена в масу співтовариств – таких, як сім'я, місце проживання і місце роботи, коло спілкування, церква, нація – доводиться співвідносити свої інтереси з інтересами кожного з них. Так, відповідальність, яку людина відчуває перед своєю родиною, не є похідною від простого підрахунку приватних витрат і вигід, навіть якщо мова йде про сімейний бізнес. Скоріше, вірним є зворотне: бізнес, якщо він є, складається залежно від заздалегідь існуючих внутрішньосімейних відносин. Співробітники компанії ніколи не будуть лише пунктами в організаційному розкладі: на робочому місці в них розвиваються почуття солідарності, відданості, антипатії – все те, що впливає на саму природу господарської діяльності, якою компанія займається. Інакше кажучи, соціальна, а виходить, і моральна поведінка співіснує з раціональним прагненням до максимізації корисності в цілому ряді аспектів. Тому найбільша економічна ефективність не обов'язково досягається раціональними й егоїстично налаштованими індивідами. Скоріше, це прерогатива груп індивідів, які, маючи етичну спільність як фундамент, відкривають для себе перспективу ефективної спільної праці.

Отже деяка важлива частина людської особистості не підпадає під «неокласичний» опис доцільного переслідування індивідом власної корисності. Люди будуть діяти егоїстично досить часто, щоб економічні „закони” залишалися корисним знаряддям пророкувань та гарною базою для виробки політичних програм. Разом з тим, оскільки люди ніколи не припинять діяти в ім’я неутилітарних цілей, діяти нераціонально і колективістські, є усі підстави вважати „неокласичну” картину людини неповною.

Не вщухають дискусії про те, чи повинен уряд і як саме втручатися в економіку. „Риночники” й неомеркантилісти залишають поза увагою одну суттєву деталь. Макроекономічна стратегія, який не був би погляд на цей важливий інструмент розвитку, завжди повинна вироблятися з урахуванням політичного, історичного й культурного контексту. Тому що пропонуючи універсальну формулу, обидві концепції, ризикують залишитися непримиренними: промислова політика, що призвела до повної катастрофи у латиноамериканській країні, може довести свою ефективність або як мінімум нешкідливість в країні азіатській. У таких випадках важливою змінною буде не промислова політика як така, а культура.