4.2. Системна організація цінностей господарювання

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 

Сенс завжди щось індивідуальне, особистісне, але віднесене до об'єкта, характеристики об'єкта, точніше, його відображення у свідомості індивіда, тобто визначене ідеальне відношення, що зв'язує між собою різні значення. При цьому до складу значень, якщо мова йде про ціннісні об'єкти, включаються такі компоненти, що характеризують їх саме як цінності, тобто їхні соціально опосередковані функціонально-праксеологічні визначення. Наявність функціонально-праксеологічних компонентів у складі тих чи інших значень і робить їх значеннями цінностей або цінностями, а це, у свою чергу, припускає й актуальне буття таких соціальних систем, стосовно яких об'єкти й ідеї, обумовлені нами як цінності, виявляють свої функціонально-праксеологічні аспекти.

Праксеологія – наука про загальні принципи організації людської діяльності.

Такими системами є «картина світу» і спосіб господарства, які у відношенні до індивідів, що складають усяке суспільство, виступають як єдина система матеріальних і духовних цінностей.

Поруч з такими цінностями істотний структуруючий вплив на моральну свідомість справляють святині. Вони постають як символи або своєрідні точки концентрації цілком реального, хоча й надприродного буття, що ієрархічно перевищує людську особистість. Невибір святині виявляється не просто її запереченням, не просто відмовою від неї, а набуває власного буттєвого прояву, що кваліфікується як гріх.

ісламська економіка. Шаріат (від араб. «шараа» - «направляти», «видавати закони») - зібрання законів ісламу - визначає все життя мусульманина, у тому числі економічні відносини. Наприклад, позичати вважається справою шляхетною. В одному з хадисів (переказів про життя Мухаммада) наводяться слова Пророка: «Хто позичить своєму братові-мусульманинові, збільшить своє багатство, ангели пошлють йому свою милість... Якщо хтось відмовить позичити своєму братові-мусульманинові, тому доступ у рай заборонений». Повернути взяте необхідно у строк, затримувати віддачу боргу шаріат вважає гріховним учинком. Однак якщо в боржника дійсно серйозні утруднення, кредитор не може вимагати свого й зобов'язаний терпляче чекати.

У шаріаті розроблена своя податкова система: хумс - податкове обкладання власності; закят - податок на користь самих бідних; джизья - подушний податок, що стягується з іновірців у мусульманських країнах, і т.ін.

Шаріат регулює торговельні угоди: не можна купувати й продавати свинину й алкогольні напої, а також відібрати силою речі; заборонено все, що пов'язане з азартною грою; неприпустимі угоди, в яких стягується відсоток (риба). Одержувати лихварський відсоток забороняється, хоча допускається брати риба з кяфира (невірного).

На початку ХХ ст. в міру втягування мусульманських і насамперед арабських країн у світовий ринок соромливі норми шаріату почасти перешкоджали їхньому економічному розвитку. Практика ділового життя спонукувала арабських торговців і підприємців обходити їх. Відомий єгипетський реформатор ісламу шейх Мухаммад Абдо на початку ХХ ст. юридично обґрунтував допустимість одержання відсотка від капіталу, що сприяло організації національних банків у Єгипті та інших мусульманських державах.

У другій половині ХХ ст. в ісламському світі почалося відродження ідей ісламу в економіці. Цьому сприяли одержання мусульманськими країнами економічної самостійності й прагнення додати розвитку національного характеру. У колективізмі ісламської громади, в ідеях зрівняльності й соціальної справедливості, що пронизують шаріат, теоретики мусульманства бачили шлях до нагромадження засобів для взаємної допомоги й зняття соціальних проблем.

Уважають, що коли економіка діє в ісламському середовищі, вона повинна відповідати і її релігійним нормам, тобто не можна обожнювати гроші й прибуток, займатися лихварством, установлювати монополії. У той же час з погляду ісламу знищення приватної власності або її обмеження суперечить людській природі.

До середини 90-х років ХХ ст. стало ясно, що термін «ісламська економіка» найбільше відноситься до банківської діяльності. Ісламські фінансові установи являють собою досить впливову силу. Вони видають нужденні безпроцентні кредити, а самі дістають прибуток, вкладаючи кошти в різні вигідні проекти (торгівлю, виробництво тощо).

У країнах Євросоюзу банки розробляють спеціальні послуги для мусульман, що не суперечать законам шаріату, а саме всі банківські операції пов’язуються з ризиком втратити грошей. Мусульманам заборонено заробляти гроші без праці, без ризику, лихварством, торгувати алкоголем і тютюном, азартними іграми.

Цілісну систему соціально-історичних цінностей сучасного західноєвропейського культурно-цивілізованого типу господарства представляє утилітаризм (від грецьк. utilitas - користь, вигода). В основу цієї системи цінностей покладений принцип володіння. Метою людських вчинків і всієї життєдіяльності вважається прагнення здобувати максимальну користь, вигоду, благополуччя, незалежно від того, чи йде мова про індивіда або про суспільство.

Засновниками і розробниками утилітаризму були відомі західні (англійські) філософи й економісти: Н. Бентан, Дж.С. Мілль та ін. Утилітаризм у ХІХ і ХХ ст. став ідеологією політичного й економічного лібералізму, проголосивши ідею свободи господарювання і політичної свободи особи. У сфері господарської практики була забезпечена повнота господарської свободи, що виразилося не тільки в свободі господарювання, тобто самостійності агентів і можливості вибору, але й у господарюванні свободи, тобто в такій конкурентно-ринковій організації, за якої конкуренція обмежувалася тільки конкуренцією, а ринок - тільки ринком.

Господарювання свободи - ідеал капіталістичної організації способу виробництва. Проте ідеал вимагає таких умов, за яких утримується рівновага між несвободою і свободою, а також між сукупною пропозицією продуктів і сукупним попитом на них. Конкурентно-ринковий механізм розвивається і розвиває виробництво, що організовується ним, не на користь зазначених рівноваг.

Справді, свобода господарювання є і свободою накопичення капіталу, а разом з цим накопиченням самої свободи. Швидкість накопичення в умовах загальної конкуренції не може бути однаковою; підприємці диференціюються за силою і ступенем своєї свободи; звідси нерівномірний розподіл енергії свободи по центрах рішень і погроза рівновазі між свободою і несвободою. Свобода господарювання, просуваючи вперед технічний прогрес і норму експлуатації продуктивних сил, викликає також посилення тенденції до перевищення пропозиції над попитом. Вільне накопичення послабляє контроль над пропозицією з боку попиту, робить його більш незалежним.

Погроза господарюванню свободи виходить і від самої свободи. Рано чи пізно система, що вільно визначається, зіштовхується з дезорганізацією, особливо коли тому сприяють зовнішні обставини. Історично такими обставинами-каталізаторами розладу капіталістичної організації стали промисловий переворот і викликаний ним розвиток великого промислового виробництва. Результатом радикальних технічних змін, що виникли на основі машини і фабрики, стали прискорення капіталу, збільшення продуктивності й швидке освоєння старих, успадкованих від попередніх капіталізму способів виробництва і нових, що виникли уже при капіталізмі, ринків. Різко підсилилася диференціація підприємців: все чіткіше виділялися великі капітали.

Еластичність пропозиції помітно підвищилася, чого не можна було сказати про попит. Першим серйозним сигналом неблагополуччя, що насувалося, стала загальногосподарська криза 1825 р. Вона вказала на історичну обмеженість вільного капіталістичного господарювання, підтвердила наявність гострого протиріччя між великим промисловим виробництвом, з одного боку, і свободною буржуазною власністю і свободним конкуренто-ринковим механізмом – з іншого. Криза тільки на час розв'язала протиріччя відтворення і його організації, ненадовго послабила конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами.

За кризою 1825 р. відбулися інші кризи, що стали регулярними. Спочатку був здійснений буржуазний соціальний переворот, що призвів до системи вільного господарювання. Потім відбувся буржуазний технічний переворот, що викликав розвиток великого машинного виробництва. Створене в результаті обох переворотів виробництво не гармоніювало зі своєю соціальною оболонкою, стало послідовно і посилено її заперечувати.

До 70-х років ХІХ ст. конфлікт між великою промисловістю і системою її організації не виходив за межі періодичних криз відтворення. Це пояснювалося, насамперед, обстановкою загального і тривалого відновлення структури виробництва і споживання, викликаного промисловою революцією, відновлення, що обумовило можливості розширення не тільки пропозиції, але і попиту, а також швидкого відновлення виникаючих у ході періодичних криз диспропорцій. Але як тільки хвиля промислового відновлення пішла на спад унаслідок морального старіння характерних для тих чсів знарядь праці і повного насичення попиту продукцією, що відповідала характеру створених тоді продуктивних сил, так відразу ж виявилися труднощі відтворення довгострокової властивості, не подолані звичайною кризою відтворення. Тенденція до надвиробництва і перенагромадження настільки підсилилася, що темпи зростання виробництва надовго знизилися, а надлишок факторів виробництва, збільшившись, став хронічним. Чітко позначилося поступове зниження норми прибутку.

Капітал знецінювався. Господарювання свободи зазнало великих труднощів, втрачало ініціативу й ефективність, його принципи виявилися не настільки життєстійкими, як це могло здаватися на початку капіталізму. Капіталістичне господарство, яке вільно організовується, потрапило в стан затяжної загальної кризи.

В останній третині ХІХ ст. в капіталістичному способі господарювання склалася ситуація, коли продуктивні сили і капітал, що їх охоплює, обігнали за рівнем усуспільнення як систему господарської організації, засновану на вільному приватному підприємництві, так і систему власності, що базувалася на вільній (індивідуалізованій, автономній, відособленій) приватній власності.

Криза вільного приватнокапіталістичного господарювання, обумовлена зростанням усуспільнення виробництва і посиленням взаємозалежності приватних господарств, змусила капіталізм шукати новий для себе інструмент власності й господарювання, заснований на більш суспільних і більш свідомих, ніж це було раніше, формах і механізмах. Після поразки на шляхах приватної свободи капіталізм був змушений погодитися на повернення суспільної несвободи.

Від конкуренції і ринку як основ господарського механізму капіталізм відмовитися не міг (інакше він перестав би бути капіталізмом), але він міг спробувати якісно їх змінити, додати їм більш несвободного характеру, забезпечивши додатковими механізмами реалізації. Несвободна конкуренція і ринок допускали, на відміну від свободних, свідомий коригyвальний вплив на господарів, вільних суб'єктів, і всю систему суспільного господарства. Конкуренція і ринок ставали більш суспільними, вони немов би обростали суспільними рисами.

Свідомий цілеспрямований вплив на дію суб'єктів господарювання, змінність ринкових параметрів і поведінки усієї господарської системи (тобто вплив, що виходить за межі того, який передбачався умовами господарювання свободи) є основою особливої додаткової організації відтворення капіталу - регулювання. Перетворення вільної конкуренції і ринку в невільні означало, таким чином, розвиток регульованих конкуренції і ринку, що регулюються державою.

Слід зауважити, що держава завжди виявляє інтерес до освоєння господарської сфери, що пов'язано з певними обставинами:

- тиском окремих класів і соціальних верств, які прагнуть за допомогою держави вирішувати господарські проблеми, зміцнювати панування чи, навпаки, домагатися рівності й соціальної справедливості;

- виконанням державою суспільних функцій, що потребують великих матеріальних і фінансових витрат, а іноді й дієвого контролю над виробництвом (наприклад, у зв'язку з обороною і веденням воєн);

- прагненням самої держави до посилення свого впливу в суспільстві, у тому числі за допомогою контролю над господарством.

Держава завжди готова до впровадження у сферу виробництва, тим більше якщо потреба в одержавленні господарської системи виходить від самої цієї системи.

Капіталізм - недержавний спосіб господарства по суті своїй виникає й існує без держави, остання не лежить в його основі. Це, зрозуміло, не заважає державам відігравати помітну господарську pоль, в багатьох країнах настільки значну, що дає привод говорити про існування етатизованих - навіть в умовах свободної конкуренції - господарських систем. Держава також завжди і скрізь залишається великим суб'єктом власності.

Участь держави в господарському житті капіталізму протягом усієї його історії свідчить, що на рубежі ХІХ-ХХ ст. відбулося не зародження, а посилення державно-капіталістичних тенденцій, що держава була в цілому готовою до широкого і послідовного одержавлення виробництва, системи його організації.

М. Бердяєв: «Не можна створити нову людину і нове суспільство, оголосивши господарське життя обов'язковою справою чиновників держави. Це є не соціалізація господарства, а бюрократизація господарства... Розуміння господарського життя як соціального служіння зовсім не означає перетворення всякого господарського суб'єкта в чиновника, не означає визнання держави єдиним господарським суб'єктом. Безперечно, частина промисловості, найбільш великої, повинна перейти до держави, але поряд з цим господарським суб'єктом повинна бути визнана кооперація людей, трудовий синдикат і окрема людина... Держава при цьому буде мати контрольні й посередницькі функції, покликані не допускати гноблення людини людиною».

У цьому контексті показовим є висловлювання А. Шлезінгера: «Державне втручання було і залишається в цьому жахливому світі кращим засобом зміцнення нашої демократії, продовженням традицій, розширення прав і свобод наших громадян». Інтегрально роль держави в регулюванні економіки може бути охарактеризована відношенням витрат держбюджету до валового національного продукту. Зараз частка державних витрат у розвинутих країнах складає: 30-35% для Японії і США, 40-55% - для країн Західної Європи і Канади, 60-70% - для скандинавських країн і Ірландії. Головні напрямки державних витрат - соціальна сфера, малий бізнес, фермерські господарства (у середині 80-х років ХХ ст. в 24 розвинутих країнах з ринковою економікою бюджетні асигнування сільському господарству склали приблизно половину витрат населення цих країн на продукти харчування).

Аналіз аксіологічної організації господарських систем дає підстави сформулювати ряд актуальних етичних і господарсько-економічних принципів:

1.Володіти й використовувати які-небудь цінності вище припустимого рівня концентрації їх впливу і викликати цим нестійкість суспільства - значить зневажати підтримкою більшості цих суспільств.

2. Знижувати концентрацію цінностей у власника до припустимого рівня - значить розглядати ці дії як необхідність, пов'язану з забезпеченням стійкості і стабільності суспільства, тому що зниження концентрації цінностей до припустимого рівня - це плата:

за довіру і повагу з боку суспільства, за економічну етику підприємця. Можна очікувати, що в майбутньому ці дії знайдуть широке визнання людства і здобудуть категорію цінності;

за регулювання обмінних процесів у суспільстві, рівновага яких приносить вигоду у вигляді додаткового часу перебування людства на Землі;

за виведення власника із зони ірраціонального ризику, що, як багато разів показала історія, є імовірною зоною постійних руйнувань господарських систем.

3. Створювати правила (етику) поводження суб'єктів, виходячи з їх домовленості із суспільством - значить раціонально й аксіологічно орієнтувати виробництво до цілей і цінностей господарства, гідного людини. Роль організатора таких правил і регулятора їхнього виконання, очевидно, повинна виконувати держава як інструмент кваліфікованої більшості суспільства.

Весь досвід аксіологічної організації господарської діяльності людей показує, що рівновага і стійкість сучасного суспільства ХХІ ст. напевно лежать у межах цінностей утилітарного „капіталізму”, побудованого на принципах „соціального” суспільства.