4.3. Цінність як предмет потреб людини. Мати чи бути?

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 

Подвійність природи цінностей у ході їхнього функціонування і історичного розвитку реалізується як їхня внутрішня суперечливість. Насамперед, ця суперечливість міститься в тій вихідній тезі, що цінність є моментом здійснення життя людини. Життя людини є задоволення її потреб, на основі яких розгортаються різні акти зовнішньої і внутрішньої активності. Якщо мати на увазі зовнішню активність, то вона передусім приймає форму діяльності. Усяка діяльність, виходячи з визначених потреб і ґрунтуючись на них, пов'язана з тими чи іншими цінностями, які людина виробляє у процесі діяльності і якими вона користується.

У цілому той чи інший часовий фрагмент життя людини, усе те, що він охоплює (людину з його потребами, її діяльність, цінності) є динамізм, процесуальність, постійна зміна, рух. Однак можна говорити про деякі полюси цієї діяльності, тому що, з одного боку, ми маємо людину як суб'єкта діяльності і потреб, а з іншого - цінність або цінності як щось вихідне з діяльності або привнесене в неї як щось, що стабілізується у своїй речовинній матеріальності. При цьому дане положення однаково істинне, чи йде мова про матеріальні, чи духовні цінності. І далі, все, що фігурує як цінність, є цінністю не сама по собі, а у відношенні до людського світу.

Процес формування «Я» (особистості) знаходить вираження у двох модусах людського буття і, відповідно, у двох типах системної організації цінностей: володіння (haben) і буття (sein). Таким чином становлення „Я” (особистості) відбувається на двох рівнях буття: (haben) і (sein).

Е.Фромм, у книзі якого ми знаходимо глибоке і всебічне дослідження цієї проблеми, вказує ряд істотних особливостей цих двох модусів людського існування. Він виходить з того, що основою, на якій виростає і одержує майже загальне поширення модус володіння, є капіталістичне суспільство, в якому придбати, володіти й здобувати прибуток - це імперативи й священні права індивіда. Ці імперативи у своїй дії далеко виходять за межі господарського життя і проникають у самі приховані таємниці особистісного «Я».

Природа володіння походить з природи приватної власності і визначається через необмежене право зберігати все, що має індивід. Тобто формується специфічна взаємодія між суб'єктом і об'єктом. «Я» (S) володію 0 (об'єктом) - це визначення «Я» через моє володіння. «Моя власність створює мене і мою індивідуальність». Отже суб'єкт - це не «Я» як такий, а «Я» як те, чим володію».

«Я» перетворюється на річ. І об`єкт володіє суб'єктом, тому життя зникає. Подальший аналіз володіння доводить, що модус володіння, звужуючи сферу людського існування, призводить до згасання «живого» життя індивіда і підпорядковує його зовнішньому світу. «При орієнтації на володіння, - говорить Е.Фромм, - немає живого зв'язку між мною і тим, чим я володію. І об'єкт мого володіння, і я перетворилися на речі, і я володію об'єктом, оскільки в мене є сила, щоб зробити його моїм. Але тут має місце і зворотний зв'язок: об'єкт володіє мною, тому що моє почуття ідентичності, тобто психічне здоров'я ґрунтується на моєму володінні об'єктом (і якомога більшим числом речей). Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого продуктивного процесу між S і 0; він перетворює речі й у суб'єкт, і об'єкт. Зв'язок між ними смертоносний, а не життєдайний».

Модус володіння і пов'язана з ним приватна власність як його економічна основа припускають певні умови їхньої реалізації, збереження і забезпечення. Усі ці умови резюмуються у феномені влади, що необхідна для придбання і збереження власності. Але влада пов'язана з боротьбою і певним обмеженням свободи інших, проти яких вона спрямована. Тому в кінцевому рахунку володіння - вихідна основа соціальних антагонізмів, обмежує розвиток індивідів, хоча і не для всіх в однаковій мірі. Саме ж щастя в цьому випадку набуває суперечливого характеру, обтяжене турботою про необхідність таких дій, що спрямовані проти волі, щастя і життя інших. «Установка на володіння щастям передбачає встановлення переваги над іншими, влади над ними і у кінцевому рахунку в здатності захоплювати, грабувати, вбивати».

При цьому варто розрізняти екзистенційне володіння і характерологічне. Перше - володіння такими речами, що необхідні для життя і задоволення наших необхідних життєвих потреб (тіло, їжа, житло, одяг і т.п.); друге - виражається в жагyчому бажанні здобувати, утримувати і зберігати речі у приватній власності, незалежно від наших безпосередніх життєвих потреб.

Модус володіння у певному сенсі пов'язаний з визначеним напрямком розвитку інстинкту самозбереження інтенції безсмертя, тому приватна власність як форма його вираження набуває аксіологічного висвітлення, що виходить за межі індивідуального існування і оформляється в різні культурно-ідеологічні діяння (релігійні, філософські, естетичні, етичні). Це означає, що модус володіння, будучи установкою людського існування, є разом з тим модусом, визначеною організацією цінностей, притому не тільки матеріальних цінностей, але і всієї системи цінностей.

Іншу установку людського існування Е.Фромм іменує модусом буття і визначає її в такий спосіб: «Модус буття має як свої передумови незалежність, волю і наявність критичного розуму. Його основна характерна риса - це активність не в сенсі зовнішньої активності, зайнятості, а в сенсі внутрішньої активності, продуктивного використання своїх людських потенцій».

Реалізація цього модусу існування, звичайно, пов'язана з відмовою від свого егоцентризму, егоїзму й індивідуалізму. У певному сенсі можна стверджувати, що сучасній західній системі господарювання властиве тотальне панування установки на володіння. Серед особливостей модусу буття як способу людського існування слід підкреслити ту його фундаментальну рису, що він являє собою альтруїстичні відносини солідарності між людьми, на противагу егоїзму і антагонізму, породжуваних модусом володіння і реалізацією його в різних формах приватної власності.

Таким чином, внутрішня суперечливість самого процесу людського існування як особливої, соціальної форми життя виявляється як два конфронтуючих один одному модуси - володіння і буття. «Істина полягає в тому, - говорить Е.Фромм, - що обидва способи існування - і володіння, і буття - суть потенційні можливості людської природи, що біологічна потреба в самозбереженні приводить до того, що принцип володіння набагато частіше бере верх, але проте егоїзм і лінощі - не істотні внутрішньо властиві людині якості. Людям властиве глибоко укорінене бажання бути: реалізувати свої здібності, бути активними, спілкуватися з іншими людьми, вирватися з в'язниці своєї самітності й егоїзму».

Е.Фромм, уточнюючи цю свою думку, наголошує: «Усі ці пояснення, очевидно, говорять про те, що людям властиві дві тенденції: одна з них, тенденція мати (володіти), у кінцевому рахунку черпає силу в біологічному факторі, у прагненні до самозбереження; друга тенденція - бути, а значить, віддавати, жертвувати собою - знаходить свою силу в специфічних умовах людського існування і внутрішньо властивій людині потребі в подоланні самотності за допомогою єднання з іншими. Враховуючи, що ці два протилежних прагнення живуть у кожній людині, можна зробити висновок, що соціальна структура, її цінності і норми визначають, яке з цих двох прагнень стане домінуючим. Ті культури, що заохочують потяг до наживи, а виходить, модус володіння, спираються на одні потенції людини; ті ж, що сприяють буттю і єднанню, спираються на інші».

„Гуманістичний психоаналіз” Е.Фромма розвивав ідеї З.Фрейда з урахуванням соціальних факторів. За Е.Фроммом сутність людини виражається в її істинних потребах:

у спілкуванні, міжіндивідуальних стосунках (найбільш повною формою розкриття цієї потреби є любов, у якій людина віднаходить могутній душевний потенціал, гранично виявляючи власну сутність);

прагненні до творчості як глибинної інтенції людини;

у відчутті глибокого коріння, яке гарантує міцність і безпеку буття;

прагненні до ідентичності.

Разом з тим, якщо розуміння феномену цінності пов’язується лише із задоволенням певних суб`єктивних потреб, залишається принципово не з’ясованим, чим же цінність у такому разі відрізняється від простої корисності. Адже коли ми говоримо, наприклад, про вищі духовні цінності, цінності справжнього, високого мистецтва, цінності історії і культури, стає очевидним, що їх призначення жодним чином не може бути зведене до задоволення потреб, а в певному, цілком реальному відношенні вони духовно творять або відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч з мистецтвом, з кращими духовними здобутками людства відроджує, оновлює, внутрішньо збагачує особистість, насичує її існування новим смислом.

Питання для самостійної робити

1. Як співвідносяться трудові цінності й особистісні теорії мотивації?

2. Наведіть приклади функціонування матеріальних і духовних цінностей в системі господарського буття.

3. Охарактеризуйте типи системної організації цінностей у господарському бутті.

4. Чи можна стверджувати, що сучасному західному способу господарювання властиве тотальне панування установки на володіння? Обґрунтуйте свою думку.

5. Яку роль відіграє принцип свободи в господарському бутті?

Методичні вказівки до проведення практичного заняття

«ОНТОЛОГІЯ ГОСПОДАРСТВА ТА ГОСПОДАРЮВАННЯ»

Питання семінару

1. Природа як елемент структури господарства.

2. Філософія ноосфери як світоглядна основа сучасної філософії господарства.

3.Роль техніки у господарському бутті.

Практичне заняття розпочинається з розгляду функціональних принципів й елементів буття, що виявляють господарство як особливий вид онтологічного виявлення у світі.

Перше питання передбачає знання терміну «природа», його загальної характеристики.

Природа (гр. phisis, лат. natura – виникнути, бути народженим): деякий істотний і в собі єдиний Початок, що виробляє із себе всі речі; Всесвіт, це навколишній світ в його безкінечній багатоманітності виявлень. Це об’єктивна реальність, що не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі й часі, знаходиться в русі, постійно змінюється.

Наступним завданням для обговорення є визначення ролі природних ресурсів у сучасній системі господарювання.

Природні ресурси – органічні й неорганічні об’єкти, що використовуються людиною в процесі виробництва і споживання; поділяються на відновлювані (наприклад, водні, рибні) і невідновлювані (наприклад, корисні копалини).

Пропонується також пояснити термін «екологічна катастрофа».

Екологія (гр. oikos – житло, logos - вчення) – комплексний філософський і науковий напрямок, що вивчає взаємодію живого із зовнішніми умовами його існування з метою підтримки динамічної рівноваги системи «суспільство – людина – природа».

Розгляд другого питання передбачає осмислення теорії В.Вернадського щодо дбайливого планомірного природокористування, збереження та примноження природних ресурсів планети, контролю за їх використанням, екологічного виховання молоді.

Пропонується також з’ясувати, що покладено в основі філософського світорозуміння мислителя. Слід зазначити також, що В.Вернадський виходить з позиції, спрямованої на усвідомлення вищого синтезу природи й людства, що надає природі людяного змісту і визначає справді космічний масштаб людської діяльності. У цьому, власне, й полягає провідна ідея концепції ноосфери, обґрунтованої В.І.Вернадським.

Ноосфера – це інтелектуальна частина біосфери. Виникає в результаті організованої праці. Ноосфера вимагає поведінки людства як єдиного цілого.

У сучасній філософії термін «ноосфера» (грець. ноос - розум, сфера - шар) набуває поширення наприкінці 20-х років ХХ ст. завдяки працям французьких учених П.Тейяра де Шардена і Е.Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, читанних у Сорбонні В.І.Вернадським 1922 року. Концептуальний аспект ідеї ноосфери В.І.Вернадський починає розробляти вже із 1890 р., а в наступні роки лише позначив свою концепцію терміном, запропонованим у французькій літературі. Звичайно, ідея ноосфери зародилась не на порожньому місці. Окремі думки, що згодом одержали розвиток в ноосферній концепції, свого часу були висловлені Г.Гердером, Г.Гегелем, А.Бергсоном, Ф.Ніцше, А.Геленом, М.Хайдеггером, М.Федоровим, К.Ціолковським.

Далі слід охарактеризувати сутнісні риси ноосферної концепції. Оцінюючи роль людського розуму як планетарного явища, В.І.Вернадський сформулював наступні положення:

1.Розум здатен репрезентувати творчі самоорганізаційні засади Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати           конструктивну функцію біосфери».

2.Він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію.

3.Завдяки Розуму культурна біохімічна енергія реалізується вже не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну, виробничу силу науки та праці.

4.У результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.

Слід також зазначити, що концепція В.Вернадського змальовує активну геологічну роль людства. Розум людини вносить зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і водночас вилучає із обігу хімічних елементів в природі все більшу кількість речовин. Отже, людина постає як геолого утворювальна сила, могутній чинник подальшого розвитку планети. Життєві процеси повинні відбуватися як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені. Ноосфера – сфера людського існування, розумного регулювання біосоціальних процесів, морально-гуманістичної єдності людини і природи.

Репрезентуючи традицію космізму, доречним буде охарактеризувати соціально-етичний зміст ноосферної етики. Бо надзвичайно важливою є організація «правильного життя» людства, що можлива за умови, по-перше, максимального розмноження людства, бо це сприятиме і розвиткові «енергії людської культури». По-друге, набуттям свободи мислячою людиною. Діяльність цієї свободної людини буде скеровуватися настановами «особистої етики», що передбачає усвідомлену відповідальність кожного за долю планети. Носієм цієї «особистої етики”, на думку В.Вернадського, може стати лише людина нового типу, яка прийде на зміну сучасного типу homo sapiens.

Слід показати яким чином, філософська концепція, заснована на ідеях ноосфери й екологічному вченні, розв’язує фундаментальні протиріччя Макросвіту і Людства, що закладені в сучасній економічній теорії. Ліберальний погляд на людину порушував гармонію взаємин між природою і людиною. Тому новітні теоретичні економічні конструкції повинні включати ідею єдності потреб людини і біосфери як єдиного еволюційного феномена.

У підсумку підкреслюється, що сучасна філософсько-господарська думка орієнтує господарство не тільки на задоволення меркантильних економічних потреб, а й у відповідності до закону рівноваги природи і соціуму.

Третє питання присвячено висвітленню ролі техніки в господарському бутті людини і людства, її впливу на господарську динаміку. В широкому сенсі техніка – сукупність створених людиною інструментальних засобів і способів, механізмів здійснення будь якої діяльності, збагачуючих та удосконалюючих зміст людського життя, які розширяють взаємостосунки людини з навколишнім середовищем.

Техніка – 1) створювані людиною матеріальні засоби, а також правила користування цими засобами, що становлять технічні знання; 2) вміння і спосіб виконання певних дій, напр., техніка гри на скрипці

Специфіка філософсько-господарського осмислення техніки полягає у спробі інтегрування різноманітних аспектів техніки, що вивчаються науками:

інструментально-технологічного (технічні науки; до уваги береться онтологічна природа технічного об’єкта, його внутрішня технологічна "логіка");

природного (природознавство та інженерна екологія; акцентує увагу на взаємостосунках "техніка — природа");

індивідуально особистісного (антропологія, психологія, фізіологія, естетика, ергономіка; зосереджується на предметній сфері "техніка — людина" (індивід, особистість);

соціального (соціологія, економічні науки, політологія, культурологія; вивчається у контексті "техніка—соціальне буття", взаємозв’язків техніки і суспільства, техніки и світового цивілізаційного процесу);

культурного (культурологія; у контексті "техніка - соціокультурний світ".

З метою дослідження техніки як особливої галузі філософського знання, слід зосередити увагу на пошук антропологічних підстав виникнення та існування техніки.

Протягом багатьох століть панували уявлення про однозначну „корисність” техніки: збагачує людське існування; є засобом, за допомогою якого людина адаптує середовище, зберігає свої зусилля, змінює обставини, полегшує життя. Проте слід пояснити, чому сучасна техніка, як особлива форма буття, змусила переглянути місце і перспективи людського існування у світі.

Розкриття змісту цього питання вимагає знання роботи О. Шпенглера «Людина і техніка», у якій він поставив питання про глибоку кризу сучасної доби: «Сама цивілізація стала машиною, яка все робить за образом машини». Розглядаючи питання про існуючі протиріччя у взаємозв’язку людини з машиною, слід звернути увагу, чому М.Бердяєв питання про техніку вважав питанням про долю людини.

Необхідно також показати, як М. Хайдеггер, К. Ясперс, Х. Ортега-і-Гасет розвивали екзистенційну інтерпретацію техніки про її роль у динаміці культурного простору. Корисним стане і здійснення аналізу техніки з позицій філософсько-соціальної антропології (Ж. Еллюль, К. Маркс, Р. Арон ).

Особливу увагу слід етичним проблемам техніки. Наприклад, американський філософ Л. Мемфорд вбачав причину кризи у надмірній ролі "Мегамашин" («складних ієрархічних організацій людської діяльності»). Філософ пропонує зруйнувати Мегамашину. Він не вірить, що можна вирішити проблеми, що породжені технікою, знову ж таки за допомогою техніки, навіть більш гуманної та досконалої.

Наступний крок в осмисленні феномену техніки – знайомство з історіософією техніки. Наголошується, що існують дві історичні форми використання у техніці сил та енергій природи: перший - від архаїки до Нового часу, другий – новоєвропейський. Особливу увагу слід приділити постмодерному суспільству - відкритому новій інформації. Технічний прогрес має поступовий формоутворюючий вплив на національні економіки, об’єднує їх у велике світове господарство.

Підкреслюється, що тривалий час актуальними були «високі технології» («high tech»), сьогодні в розвинених країнах більше говорять про «high hum», підкреслюючи пріоритетність гуманітарного знання й соціальних технологій. Дійсно, що може бути важливіше для людини, чим знання про те, як йому жити поруч із іншою людиною? Не як перемагати його й не як управляти ним, а як, визнавши іншого рівним собі, домовитися з ним про гідне життя.

Пропонується обговорити актуальні аспекти проблеми «техніка – людина» – проблеми існування, образу життя людини у створеному нею техносвіті. Роль техніки в людському житті пов’язана з тим, що в процесі науково-технічної революції інструмент, створений руками homo faber (істоти, яка виготовляє знаряддя) піднімається проти творця.

У підсумку усвідомлення кризових тенденцій техногенної цивілізації може бути поставлено питання для дискусії: Чи може людство знайти шляхи виходу з цієї кризи? Яку роль у подоланні кризи може відіграти зміна ціннісних пріоритетів, формування нового ставлення до природи, формування екологічної культури ?

Питання для самостійної робити

Визначить найгостріші екологічні проблеми ХХ ст.

Охарактеризуйте екологічну ситуацію в сучасній Україні. Наведіть приклади «негосподарського» використання природних ресурсів.

У чому, на Вашу думку, полягає складність феномену «довкілля людини» у контексті філософсько-господарського знання.

Якому твердженню, на Вашу думку, філософія господарювання надає перевагу? «Техніка вчить досягати найкращого результату за найменших витрат», «Техніка завжди є            знаряддям, засобом, а не метою господарської діяльності», «Техніка збагачує людське існування, що вона є засобом, за допомогою якого людина адаптує середовище до себе, зберігає свої зусилля, змінює обставини, полегшує життя».

Чи вважаєте Ви справедливим твердження Бертрана Расела про те, що наука і техніка рухаються вперед, ніби «танкова армада без водіїв — сліпо, безрозсудно, без визначеної цілі". Обґрунтуйте відповідь.