4. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ: ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 

Поняття суспільства

Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «суспільство». Існує концепція, що суспільство — це частина природи, яка відокремилась, тому продовжує жити і розвиватись за законами природи (натуралістична трактовка, теорія соціального дарвінізму, де головне в суспільстві — боротьба видів або класів, виживання сильних).

Друга концепція — феноменологічна — суспільство розглядається як середовище людини з її суперечливими зв'язками і відносинами.

Третя концепція — діалектико-матеріалістична — суспільство розглядається як соціальна форма руху матерії, яка має спеціальний статус і свої особливості. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, що розвивається під егідою людини.

Четверта концепція — соціологічна — суспільство розглядається як людство в цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх сукупності.

Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломерат сукупності людей і творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему

історично визначених форм суспільних відносин, що складаються у процесі діяльності людей, пов'язаної з приведенням природи і власного життя у відповідність до своїх потреб.

Але мало сказати, що суспільство — це система. До цього слід додати, що наявність розумних людей у ньому перетворює систему на живий, вічно рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен суспільства ми повинні завжди діалектичне.

Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства

Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії — матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід першопричиною розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення про соціальний поступ як результат розвитку абсолютної ідеї).

Матеріалістичний підхід визнає, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів — матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які у своїй сукупності становлять економічний базис суспільства. Ідеальні фактори е відбитком матеріальних і становлять у своїй сукупності надбудову. Отже, К. Маркс, на відміну від ідеалістичного, ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині (відносно аналізу суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом ми можемо керуватись у своїй науковій та практичній роботі.

З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «поглинати» всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття.

Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філософії. Суспільне буття — це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім'я, відпочинок тощо). Суспільна свідомість — це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна сторона). Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Отже щоб вийти з кризи, нашому суспільству слід передусім вдосконалювати економічну систему, здійснювати роздержавлення власності, налагоджувати фінансово-кредитну, банківську систему тощо.

Філософська антропологія про людину

Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два реальні втілення — окрема людина і людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від інших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями І т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного для всіх людей. Людство в цілому складається з окремих людей, кожна окрема людина є членом людської спільноти. Людина і суспільство є предметом вивчення багатьох наук — анатомії, психології, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті її проявів піддається осмисленню тільки засобами та методами філософії. Людина в цілому .безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення такої дисципліни, як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчає соціальна філософія.

Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родовидове визначення, як наприклад: людина — це політична тварина, людина — це розумна тварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв'язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теорії соціологічні. Перші теорії виходять з розуміння людини як частини природи І намагаються дати визначення людині як біологічному виду. Теоретична неспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих Істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони так чи інакше намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природного добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких тео­ріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості.

Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи

з поля зору фундаментальну властивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Уперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він виявляється вже у відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму — великого світу. Між мікрокосмом і макрокосмом існує аналогія — все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими началами людини є тіло та душа. Тіло — це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа — це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямому розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину, яка не може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але, будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Саме до такої єдності матеріального та духовного в людині звертаються нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне, людина, проте, є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо виділити дві духовні потенції людини — розум та волю. Вони є невід'ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але недостатньою для людської дії, бо, обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити. Невід'ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь-який людський вчинок.

Аналіз цих начал показує, що, розглядаючи людину як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і Історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми

можемо дійти того висновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не випливає існування окремої людини. Скоріше навпаки, Існування окремої людини є первинним відносно людської сутності, тобто кожен із нас, навіть будучи ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй належить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою — на відміну від Інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім'ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має два виміри — негативний та позитивний. Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати «ні» будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати «ні» будь-якій спробі її цивілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому відношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні щодо свободи волі людини. Будучи істотою вільною? людина не зобов'язана бути розумною, і може сказати «ні» тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі людини передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє становище в світі й суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики людини — її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін, запозичений з юриспруденції, особистість — з етики. Вона акцентує увагу на соціально значущих рисах людського індивіду. І особа, і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа — людина, наділена негативною свободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина повідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто тільки знаючи, що таке добро й зло, людина здатна на добрі й погані вчинки.

Поняття особи і особистості не слід плутати з поняттям індивіду та індивідуальності. Особа — це член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству, тоді як індивід — частина сукупності індивідів, окремо взятий представник людського роду, а індивідуальність —це те, що відрізняє

окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальних властивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є Індивідуальною, але особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має ці атрибути, необхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цінністю для неї самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином.

Існування окремої людини є первісним щодо людської сутності. Людина може міняти себе, свою сутність, проте Їй не підвладне власне існування. Людина приречена бути, вона суща У світі незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є її здатність до самотрансценденції — виходу за власні межі як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради того, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна для створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не випливають з її існування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов.

Закони суспільства, їх характер і особливості

Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечують існування об'єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляються від раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніх перспектив. Більшість філософів все-таки вважають, що закони існують) що історичні процеси пізнавані, але трактує їх пізнаваність через ідеалістичну аргументацію (наприклад, як у Гегеля» — пізнаваність історії через пізнання абсолютної ідеї).

ДІалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому, що ці закони існують, вони мають об'єктивний характер, але разом з тим суттєво відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і є незмінними. Закони суспільства, суб'єктом розвитку якого є людина, мають історичний характер (тобто змінюються) і мають суб'єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об'єктивні умови, а й суб'єктивні фактори, створювані суб'єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватному результату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати). Тому суспільні закони діють у двох напрямах:

вони є і фіксаторами наявних відносин, і разом з тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості).

Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво»

Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства є суспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей, спрямовану на створення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства. Людина виступає в цьому процесі як суб'єкт, мета і засіб (фактор) виробництва. Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предмети задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликане створювати духовні цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють потенціал робочої сили.

Спосіб виробництва — це спосіб створення матеріальних благ (засобів виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства.

Спосіб виробництва включає продуктивні сили й виробничі відносини. Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються із знарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань, досвіду і науки, які вони використовують.

Виробничі відносини — це відносини, що виникають у процесі виробництва. Вони мають об'єктивний характер, залежать від характеру відношення до знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби виробництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набувають неантагоністичного характеру.

Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в суспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями або соціально-економічними реформами.

Поняття суспільно-економічної формації та її структура

Для історико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К. Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація (СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способом виробництва і відповідь ними йому виробничими відносинами. Суспільству відомі такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм (перша стадія — соціалізм), постіндустріальні країни і посткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова, а

також надбазові та надбудовні елементи — нація, мова, культура, побут, сім'я та ін.

Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються в суспільстві. Можна дотримуватися й іншого визначення: базис є сукупність наявних у суспільстві економічних укладів. Надбудова — це відображення базисних відносин в ідеалізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається з трьох елементів:

сукупності ідей, теорій;

наявності відповідних інститутів та організацій, які культивують ці ідеї, теорії (центральною серед них є держава);

наявності ідеологічної спрямованості — забезпечення функціонування панівного ладу. Між базисом і надбудовою існує діалектичний зв'язок, в якому провідне місце посідає базис.

Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства велике значення має його соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей, класів, націй, соціальних груп, прошарків. тощо. Кожна з цих спільностей має свої об'єктивні й суб'єктивні чинники утворення та функціонування. Головним елементом соціальної структури є класи. Це найбільш масові й безпосередньо пов'язані з процесом виробництва групи людей, що різняться між собою:

за своїм місцем в історично означеній системі виробництва;

за відношенням до засобів виробництва (основний критерій);

за роллю в суспільній організації, а також методами і формами розподілу національного продукту (визначення за В.І.Леніним).

Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у виробництва з'явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява антагоністичних класів породила класову боротьбу, яка приводила до соціальних революцій. У філософії поряд з теорією класів і класової боротьби розробляється теорія стратифікації, тобто поділу суспільства на окремі соціальні групи (страти), і теорія формування середнього класу на основі демократичної приватизації власності, яка повинна забезпечувати єд­ність та гармонію суспільних сил.

Важливим елементом соціальної структури є також нація. Нація — це сукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу (етносів), має свою територію, мову, побут, традиції і звичаї, психічний склад І пов'язана сталими економічними зв'язками. Нація є основою державності. Боротьба за суверенітет, за встановлення своєї державності приводить до національно-визвольної боротьби. Існують дні тенденції у вирішенні національного питання — тенденція консолідації (об'єднання) націй І тенденція національного визначення. На даному етапі перемагає друга тенденція.

Рушійні сили й суб'єкти історичного процесу

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу.

Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.

Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу — фаталізм та волюнтаризм.

Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що Історичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток.

Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.

Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції — мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними методами за допомогою реформ.

Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.

Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.

Політична система — це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і

необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава — це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.

Тип держави завжди відповідає типові суспільства — рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.

Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо, виконує дві функції — внутрішню і зовнішню.

Основними формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, парламентська, президентська). У країнах СНД і Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав.

Суспільний прогрес, його критерії, типи й напрями розвитку

З'ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч.

Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність у ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо). Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес якщо і є, має тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім у прогрес.

Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії— освіта, рівень демократії та свободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, культур, епох, поворотних моментів історії тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп суспільства.

Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу (наприклад, боротьба за розвиток ринкових відносин в Україні та країнах СНД).

Філософський словник: суспільство, закони суспільства, суспільне буття, суспільна свідомість, суспільне виробництво, спосіб матеріального виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільно-економічна

формація, базис, надбудова, соціальна структура суспільства, класи, політична система, держава, прогрес, регрес, фаталізм, волюнтаризм.

ПІДСУМКОВІ ТЕСТИ З МОДУЛЮ «ФІЛОСОФІЯ»

Вони вважали, що все у світі відбулося від одного першоелемента, причому кожний наполягав на своєму, - будь це вода, апейрон або повітря:

а)         Анаксимандр;

б)         Емпедокл;

в)         Протагор;

г)         Фалес;

д)         Анаксимен.

Які ідеї іудаїзму не мали великого впливу на процес формування християнства?

а)         про месію, божого посланника;

б)         про необхідність обрізання;

в)         про принципову непізнаваність бога;

г)         про боговибраний єврейський народ;

д)         про гріховність людського роду.

Історичною особистістю вважали Ісуса Христа:

а)         гностики;

б)         маніхеї;

в)         неоплатоники;

г)         фарисеї;

д)         саддукеї.

Теоретичну критику основних положень Біблії і християнського віровчення не дали у своєму творі «Проти християн»:

а)         Порфирій;

б)         Прокл;

в)         Плотін;

г)         Юліан Відступник;

д)         Маркіон.

До апологетів прийнято відносити:

а)         Юстина Мученика;

б)         Ямвліха;

в)         Татіана;

г)         Цельса;

д)         Афіногора.

У найважливішому догматі християнського монотеїзму, догматі про троїчність єдиного бога - дух святий:

а)         деякими дослідниками розглядався як запозичення християнами вчення
гностиків про плерому;

б)         асоціювався з Логосом;

в)         релігіоведами тлумачився як модифікація близькосхідних релігійних
уявлень про богиню-матір;

г)         в розвитку християнства іноді підмінювався культом Богоматері;

д)         поставав абстрактним виразом Бога-батька, починаючи з Філона
Олександрійського.

Перший з християнських письменників Оріген був офіційно засуджений церковним собором за те, що:

а)         обґрунтовував тезу про нематеріальності бога, його досконалість й
вічність;

б)         доводив нескінченність Бога на основі положень апофатичного
богослов'я;

г)         писав про створення богом - ще до створення світу - безсмертних і
безтілесних духів (ангелів і людських душ), які мають свободу волі
(свободу вибору);

д)         доводив створення світу богом «з нічого»;

е)         розглядав бога-батька, бога-сина й святий дух як послідовні еманації
верховного бога.

До батьків церкви, діяльність яких характеризується і з богословської, і з філософської точок зору, які жили в IV в. на Сході, у Каппадокії (Мала Азія), відносяться:

а)         св. Ієронім Блаженний;

б)         Григорій Назіанзін;

г)         Василь Великий, єпископ Кессарійський;

д)         Григорій Нісський;

е)         Амбросій Медіоланський.

Аврелій Августін написав наступні твори:

а)         «Шестоднів»;

б)         «Про блаженне життя»;

в)         «Сповідь»;

г)         «Про Град Божий»;

д)         «Гортензій».

Для «Ареопагітик» Псевдо-Діонісія розуміння відносин бога й світу будується на:

а)         еманаціонізмі;

б)         пантеїзмі;

в)         еволюціонізмі;

г)         креаціонізмі;

д)         панпсихізмі.

На погляди Іоанна Скота Еріугени мали вирішальний вплив:

а)         Максим Сповідник;

б)         Амбросій Медіоланський;

в)         Псевдо-Діонісій;

г)         Алкуїн;

д)         Мані.

Основні цілі схоластики:

а)         створити філософський метод для вивчення природного світу;

б)         за допомогою розуму проникнути в істину віри й наблизити її до
мислячого духу;

в)         додати релігійної й теологічній істині систематичну форму за
допомогою філософських методів;

г)         сформулювати основи соціальної філософії;

д)         використати філософські аргументи для виключення можливості
критики святих істин.

Іоанн Росцелін з Компьєни рішуче виступав:

а)         проти платонівського реалізму;

б)         за платонівський реалізм;

в)         проти поняття загальних субстанций;

г)         за те, що існують одиничні речі;

д)         за те, що універсали не є мовою.

До творів Фоми Аквінського не відносяться:

а)         «Про Град Божий»;

б)         «Сума теології»;

в)         «Про приречення»;

г)         «Про божественну єдність і троїчність»;

д)         «Про обґрунтування віри проти сарацинів, греків і вірменів».

Роджер Бекон висунув три основних заперечення проти схоластики:

а)         схоласти недостатньо добре знають грецьку й арабську мови для
правильного збагнення древньої філософії;

б)         вони недостатньо знають математику, що є основою наук;

в)         схоластичний метод - це дедукція, заснована на посиланнях на
релігійні авторитети;

г)         схоласти не використають містичний метод пізнання;

д)         вони недостатньо використовують алегоричний зміст Біблії.

У «Сумі теології» Фоми Аквінського міститься п'ять доказів існування бога, серед яких такі:

а)         все у світі випадкове, але при цьому випадкове не залежить від
необхідного. Бог - це унікальний збіг випадковості й необхідності;

б)         все у світі спрямоване до якоїсь мети, має сенс і корисність. Бог - це
вища розумна істота, яка бачить глобальну мету й все направляє до неї;

в)         у світі існує ряд діючих причин. Але деякі причини породжують самі
себе. Бог існує незалежно від яких би то не було причин;

г)         все у світі рухається, бог є «першим двигуном» світу;

д)         все у світі може розглядається як ступінь якостей, що слідують один за
одним. Бог - найвищий ступінь якості.

Видатними роботами Пьєтро Помпонації є:

а)         «Про безсмертя душі»;

б)         «Про достоїнство людини»;

в)         «Про причини явищ природи»;

г)         «Про долю, свободу волі, приречення й божественне передбачення»;

д)         «Про власне незнання і незнання інших».

Основними творами Я. Беме є:

а)         «Наставляння в християнській вірі»;

б)         «Аврора, або Ранкова зоря у сходженні»;

в)         «Про потрійне життя людини»;

г)         «До християнського дворянства німецької нації»;

д)         «Про три принципи».

На думку Я. Беме людина є:

а)         ідеальною досконалістю, реалізованою не на землі, а в царстві Божому;

б)         мікрокосмом, єдністю божественного й природного;

в)         повною незначністю, що просвітлює святим духом і рятува по волі
божией;

г)         «малим богом», що сполучає в собі єдність тілесного й духовного;

д)         суперечливим сполученням добра й зла.

За свої новаторські переконання Джордано Бруно після тривалого ув'язнення був спалений на кострі католицької інквізиції. Його видатними працями є:

а)         «Про схованого бога»;

б)         «Про причину, принципи і єдине»;

в)         «Про нескінченність, всесвіт і світи»;

г)         «Про сутність речей відповідно до їх власних принципів»;

д)         «Про монади, число й форму».

Ідеї Дж. Бруно мали істотний вплив на наступних філософів:

а)         Лейбніц;

б)         Спіноза;

в)         Ф. Бекон;

г)         Декарт;

д)         Шеллінг.

До основних творів Ф. Бекона відносяться:

а)         «Нова Елоіза»;

б)         «Новий Органон»;

в)         «Велике Відновлення Наук»;

г)         «Нова Атлантида»;

д)         «Велике Діланння».

У «Міркуванні про метод» Р. Декарт наводить наступні правила досягнення істинного пізнання:

а)         не визнавати ніколи будь-яку річ щирою, якщо не виконані умови
вірогідності й очевидності пізнання;

б)         розділити кожне з питань, які слід вивчити, на кілька частин для
кращого вираження;

в)         звільнити розум від оман, що затіняють або перешкоджають пізнанню;

г)         свої ідеї розташовувати в певній послідовності, починаючи із простого,
просуваючись, як по щаблях, до більше складного;

д)         у розрахунках знати міру, розуміючи, що в кожному разі всього не
передбачиш.

Основними лініями картезіанства не є:

а)         окказіоналізм;

б)         янсенізм;

в)         реалізм;

г)         сенсуалізм;

д)         номіналізм.

За Лейбніцем, поняття розвитку може бути охарактеризоване як:

а)         внутрішня зміна монад, що відбувається відповідно до цільових
(фінальних) причин;

б)         постійний процес виникнення або загибелі монад;

в)         постійна зміна в тілах, що є з'єднанням монад, відповідно до діючих
причин;

г)         божественна сила, що впливає зовні на окрему монаду або їхньої групи
(джерело розвитку);

д)         активна сила, який володіє кожна монад (джерело розвитку).

За Монтеск'є, «дух законів» становлять всі зазначені відносини, разом узяті:

а)         клімат країни;

б)         релігійні переконання;

в)         склад ґрунтів і територія;

г)         трудова діяльність;

д)         моральні принципи.

Для Руссо природний стан людини, який він уважав ідеальним і до якого закликав повернутися, припускає:

а)         соціальну рівність;

б)         відсутність приватної власності;

в)         наявність майнового права;

г)         вільну працю;

д)         справедливого правителя.

На думку Гердера, людина — «найвища можливість земної будови», вона стоїть на границі царства природи й царства гуманності. У поняття

« гуманності» Гердер включав:

а)         підпорядкування владі інстинкту:

б)         жаль до інших;

в)         прагнення до пізнання бога;

г)         удосконалення розуму;

д)         відмова від зв'язку із природою.

В «Енциклопедію філософських наук» Гегеля входять такі основні частини:

а)         феноменологія духу;

б)         логіка (мала логіка);

в)         наука логіки;

г)         філософія природи;

д)         філософія духу.

Важливе місце в історії, за Гегелем, займають «всесвітньо діючі індивіди», якими є:

а)         видатні діячі історії й культури;

б)         унікальні егоїсти, що діють задля досягнення власних інтересів;

в)         прості люди, які ведуть несвідомий спосіб життя;

г)         видатні релігійні діячі, які виконують дану їм в одкровенні волю бога;

д)         історичні особистості, які реалізують загальну «волю світового духу».

Для Фейєрбаха релігія - це:

а)         вид знання і форма освіти;

б)         сутність людини;

в)         прояв неуцтва;

г)         спосіб самопізнання;

д)         реакційна утопія.

За Шопенгауером, світова Воля (Wille) - це сила:

а)         розумна й цілеспрямована;

б)         несвідома, сліпа й дика;

в)         вільна й могутня;

г)         обмежена й слабка;

д)         єдина й безосновна.

Згідно з Е. фон Гартманом, наш світ - найкращий із світів, оскільки він:

а)         самий справедливий і прекрасний;

б)         повний прикростей і страждань;

в)         еволюціонує до досконалості;

г)         здатний до самознищення;

д)         рухається до мети найвищого розвитку свідомості.

З погляду Г. Риккерта, існує два основних наукових методи, які можуть бути одночасно названі так:

а)         природознавчий й історичний;

б)         номотетичний і ідеографічний;

в)         аналітичний і синтетичний;

г)         генерализуючий і що індивідуалізує

д)         повторюваних явищ й однократних явищ.

Видатними діячами так званого «першого позитивізму» були:

а)         Р. Авенаріус;

б)         О.Конт;

в)         М. Спенсер;

г)         Э. Мах;

д)         Д. Мілль.

В екзистенціалізмі фізичний час - це чиста кількість, ряд моментів, що протікають, а час екзистенціальний пов'язаний з такими поняттями, як:

а)         бесконечність;

б)         доля;

в)         рішучість;

г)         занедбаність;

д)         безнадійність.

37.       Відповідно до філософії А. Бергсона, життя являє собою:
а) з'єднання матерії і духу;

б)         напружений «життєвий порив»;

в)         первісну й справжню реальність;

г)         реальність, що має просторовий характер;

д)         метафізичний космічний творчий процес.

ДО «вічних» філософських питань не відносяться:

а)         Які точні розміри Вселеної ?

б)         З яких елементів складається жива клітка?

в)         Хто є людина?

г)         Який родовід слов'ян?

д)         Як склався світ?

У філософії міф - це:

а)         світогляд, в основі якого лежить віра в надприродне;

б)         специфічний образний синкретичний світогляд;

в)         фантастична розповідь, переказ;

г)         цілісне, нерозчленоване сприйняття первісною людиною світу і явищ у
ньому, побудоване на «зворотничеській» логіці;

д)         казка, вигадка, обман.

Філософський розгляд релігії - це:

а)         віра в бога;

б)         навчання про бога й надприродне;

в)         світогляд, заснований на вірі в бога;

г)         особливий вид духовно-практичної діяльності, націлений на
сприйняття вищого, абсолютного;

д)         єдність одновірців, що може бути побудована у формі духовної
ієрархії.

Філософські напрямки, що відносяться до ідеалізму, відрізняються тим, що визнають наступні положення:

а)         світ складається з матеріальних тіл, а кожне тіло — з дрібних часток;

б)         світ є духовною силою, що існує незалежно від людської свідомості;

в)         світ створений богом і все відбувається в ньому з волі зверху;

г)         світ є сукупність переживань, подань, прагнень й ідеалів конкретної
людини;

д)         світ видимих речей - це тільки відбиття дійсного миру зроблених
прототипів, що існують вічно й незмінно.

Філософські напрямки, які можна назвати атеїстичними:

а)         перший позитивізм;

б)         марксизм;

в)         французький екзистенціалізм;

г)         постмодернізм;

д)         філософія життя.

Філософськими вченнями про сутність і розвиток людського суспільства не є:

а)         онтологія;

б)         метафізика;

в)         соціальна філософія;

г)         антропологія;

д)         філософія історії.

До філософських методів пізнання відносяться:

а)         діалектичний;

б)         структурно-функціональний;

в)         синергетичний;

г)         герменевтичний;

д)         феноменологічний.

Наукові відкриття, що сприяли руйнуванню антропоцентричної картини світу, такі:

а)         відкриття клітки;

б)         створення геліоцентричної системи світу;

в)         теорія походження людини від мавпоподібного предка;

г)         теорія теплової смерті Всесвіту;

д)         теорія несвідомого.

Відповідно до ряду сучасних наукових гіпотез, людина - це природний мутант, що сформувався завдяки:

а)         спалаху близької Наднової зірки;

б)         інверсіям геомагнітного поля;

в)         поступовому еволюційному процесу;

г)         льодовиковому періоду;

д)         екстремальному тепловому стресу.

«Ідеальне» за поданням Е. В. Ільєнкова й М. А. Ліфшица - це:

а)         синонім свідомості;

б)         явище, властиве винятково сфері суб'єктивного світу соціального
індивіда;

в)         процес об'єктивізації або уречевлення розумових форм;

г)         певний стан матерії мозку;

д)         об'єктивні межі досконалості (завершеності) природних і соціальних
речей і процесів.

У сучасній філософії людина розглядається як:

а)         раб божий і хробак земний;

б)         головна таємниця світобудови;

в)         космобіопсихоінформаційна істота;

г)         вінець природи;

д)         мікрокосм суспільства.

Людина відрізняється від тварин:

а)         розумом;

б)         фізіологією;

в)         умінням використати знаряддя праці;

г)         соціокультурним середовищем життя;

д)         духовно-моральною еволюцією.

Розгляд зовнішніх відмінних рис людської істоти у філософії включається в поняття:

а) об'єкт;

б)         людина;

в)         індивідуальність;

г)         особистість;

д)         суб'єкт.

Особистість у філософії розуміється як:

а)         синонім понять «індивід», «людина»;

б)         родове поняття, тобто що виражає загальні риси, властиві людського

роду;

в)         стійка система соціально-значущих рис, характеристика людини як
члена суспільства;

г)         сукупність фізичних і духовних здібностей окремої людини;

д)         соціальний «зріз» індивідуальності, соціальна «маска».

Несвідоме у філософії - це:

а)         явища й процеси в психіці людини, які нею не усвідомлюються;

б)         поняття, не тотожне психічному;

в)         фундаментальна частина психіки людини;

г)         навмисне поводження, що не відповідає моральним і правовим нормам
суспільства;

д)         частина колективної духовної пам'яті людства, що проявляється в
граничних станах окремих індивідів.

На самих ранніх етапах людської історії важливу роль відіграли такі форми пізнання, як:

а)         наукове;

б)         повсякденно-практичне;

в)         ігрове;

г)         філософське;

д)         міфологічне.

Поняття «практика» у філософії може бути позначено такими термінами:

а)         дія;

б)         пізнання;

в)         досвід у цілому;

г)         фізичне життя;

д)         істина.

«Розуміння» у сучасному напрямку герменевтики розглядається як:

а)         діалог текстів;

б)         прилучення до змісту людської діяльності;

в)         сама людська діяльність;

г)         смислоутворення;

д)         спілкування поза «стихією мови».

56 «Суспільство» у сучасній філософії представляється як:

а)         невіддільна частина природи, що підкоряється тільки її законам;

б)         система діяльності й життя людей, об'єднаних територією проживання,
епохою, традиціями, культурою;

в)         об'єктивна реальність, одна з форм буття, що володіє внутрішньою
структурою, власними законами й спрямованістю розвитку;

г)         свідомість і воля людей, об'єднаних загальними прагненнями й
інтересами;

д)         асоціація мислячих істот, що перетворять світ у процесі спільної
трудової діяльності, обумовленої наявністю мови.

57. В економічній сфері життя суспільства матеріальне виробництво вирішує наступні завдання:

а)         створює матеріальну базу існування суспільства;

б)         безпосередньо впливає на соціальну структуру (класи, соціальні групи
й т. д.);

в)         сприяє розвитку філософського знання;

г)         визначає рівень розвитку духовно-моральної сфери життя суспільства;

д)         визначає політичні процеси.

ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК СТУДЕНТІВ Студент повинен:

знати предмет дисципліни, її структуру, категоріальний апарат, основні етапи розвитку історії світової і вітчизняної філософії, сучасні тенденції розвитку філософської думки, найбільш відомих авторів філософських систем, їх головні праці;

вміти ідентифікувати філософські тексти з певними поглядами, розв'язувати тести, трансформувати філософські знання на проблеми економічної теорії й практики, аналізувати соціально-економічні проблеми буття, ставити філософського рівня питання, аналізувати їх і акумулювати в рефератах, виступах на семінарах, доповідях та наукових студентських конференціях;

мати навички читання та конспектування філософської літератури, толерантного ставлення до різних світоглядних систем, дискутування з тих чи інших проблем, письмової відповіді на іспитах та ін.

КРИТЕРІЇ

ОЦІНОК ВИКОНАННЯ ЗАВДАНЬ КОМПЛЕКСНОЇ РОБОТИ З МОДУЛЯ

"ФІЛОСОФІЯ "

 

 

Параметри

Оцінка відповіді в балах

п/п

Відмінно

Добре

Задовільно

Не задовільно

1.

Оволодіння

Основні поняття і

Поняття

Поняття і

Основні

 

понятійним

категорії засвоєння

засвоєні, але в

категорії

поняття й

 

апаратом і категоріями

 

ряді випадків є неточності

засвоєні нечітко, не послідовно

категорії не засвоєні

2

Знання наукового фактичного

Вільно оперує необхідним науко-

Оперує необхідним

Відчувається недолік знання

Не знає наукового й

 

матеріалу

вим матеріалом

матеріалом, але зустрічаються неточності

наукового і фактичного матеріалу

фактичного матеріалу

3.

Оволодіння вміннями аналізу

Може самостійно аналізувати фак-

Може самостійно

Може переказувати

Може тільки переказувати

 

та узагальнення

тичний та науковий матеріал і робити узагальнення

аналізувати фактичний матеріал, але узагальнення складає труднощі

матеріал з елементами практичного аналізу

матеріал

4.

Знання літератури

Може

Відповіді є на

Відповіді на

Не може

 

з проблеми, що

проаналізувати

всі питання, але

запитання не

обгрунтувати

 

вивчається

теорії, погляди

висвітлюються

повні,

відповідні на

 

 

факти, що

не повністю

допущені

жодне

 

 

відображується в

 

вагомі

запитання

 

 

літературі

 

помилки

 

5.

Повнота

Вільне володіння

Відповіді на всі

Відповіді на

Не може

 

висвітлення

матеріалом відповіді

питання,

запитання не

відповісти на

 

матеріалу курсу

на всі запитання обґрунтовані

матеріал одного

з питань висвітлюється неповністю, є неточності

повні

питання екзамена­ційних білетів, вимог ККР